Тема 2. Стародавні держави і право на території північного причорномор’я і приазов’я

1. Розвиток суспільних відносин племен Трипільської культури та його значення.

 

Найбільш відомі ранні землеробські осілі племена на території сучасної України ряд вчених пов'язують з так званою Трипільською культурою, з періодом якої збігається перше широкомасштабне етнічне переоформлення на території сучасної України в доісторичний період. Та незважаючи на те, що перші знахідки трипільської культури — найдавнішої людської цивілізації — віднайшов відомий український археолог В. Хвойка ще в 1893 р. під стародавнім українським селом Трипілля на Київщині (звідси і назва культури), до недавнього часу її так і не дано належної оцінки. Можливо це викликано тим, що деякі вчені вважали трипільців субстратом, або основою українського народу, проти чого виступала радянська офіційна історіографія. Тому в нашій літературі дані про трипільську культуру дуже обмежені й подаються матеріали переважно про її досягнення в матеріальному виробництві. Враховуючи це, зупинимося детальніше на позиціях щодо недавнього часу, які випадали з поля зору дослідників. Трипільська культура — одна з основних давньоземлеробських культур мідного віку. Вона розвивалася впродовж IV—II тисячоліть до н. є. і була поширена від південно-східного Прикарпаття до Дніпра. Нині відомі сотні трипільських поселень у межах України та Молдови. її засновниками були давні українці-першоорачі — орії, котрих здебільшого досі перекручено називають аріями. Саме вони, орії (або оріяни), розпочали цю культуру не з меча, а з плуга, з вирощування хліба. Вони одні з перших, хто приручив коня, винайшов колесо і плуг, проклав борозни, посіяв жито і пшеницю, спік хлібину, яку понесли у світи. Так починався український селянин, котрий ніс свою хліборобську культуру упродовж IV—II тис. до н. е. в Китай, Індію, Месопотамію, Палестину, на о. Крит, в Єгипет, Італію, на Балкани, в Західну Європу та Скандинавію. Ці маршрути відновили на географічних картах археологи В. Даниленко та Л. Клейн. Однак не лише хліборобську культуру несли трипільці в навколишні світи. Український вчений М. Суслопаров на основі дешифрування писемності людей трипільської культури стверджує, що вона мала в своїй основі буквенно-звуковий алфавіт. У 1973 р. на Всесвітньому з'їзді славістів він заявив: "На підставі дешифрування написів трипільської культури маємо повне право стверджувати, що не фінікійці були винахідниками буквенно-звукового алфавіту. Його за багато століть до найстародавніших зразків фінікійського письма винайшли пелазькі племена, які жили в III—II тисячоліттях до н. є. на території сучасної України і відомі під ім'ям трипільців. Саме звідси бере початок буквено-звуковий алфавіт народів Європи". Відкриття М. Суслопарова сталося водночас з аналогічним відкриттям І. Стойки, який, працюючи над дешифруванням стародавніх написів, дійшов висновку, що вони надписані праукраїнською мовою*. В цьому немає нічого дивного. Античні історики — Тацит, Пліній Старший та Діодор Сицилійський — давно відзначали, що головну роль в ознайомлені давньої Греції та Риму з буквенно-звуковим алфавітом відіграли пелазги, а не фінікійці. Більш як 120 років тому це стверджував і відомий учений-поліглот М. Красуський: "Займаючись тривалий час порівнянням арійських мов, я дійшов до переконання, що малоросійська (тобто українська) мова не лише старша всіх слов'янських, не виключаючи так званої старослов'янської, а й санскритської, грецької, латинської та інших арійських"**. Український письменник С. Плачинда звертає увагу на те, що М. Красуський переконливо доводить стародавність української мови, яка виникла і сформувалася більш як 7 тис. років тому. Водночас з прочитанням трипільсько-пелазьких написів було знайдені рештки астрономічних обсерваторій. Астрономічні спостереження наші предки вели в мегалітичних спорудах (у кромлехах), які збудували майже на 500—1000 років раніше за центр Стоунхендж у Шотландії. Як стверджує проф. О. Знойко, англійські вчені після тривалих дискусій погодилися, що шотландський астрономічний центр збудували пришельці із степової Наддніпрянщини, котрі потрапили до Британії через Нормандію. Високими, як на той час, були досягнення трипільців у бронзоливарному виробництві. На території сучасного Донбасу знайдено залишки шахти з штреками, в яких видобували мідь і залізо бронзовими кайлами. Бронзоливарне виробництво засвідчують і залишки тиглів, шлаків та іншого устаткування. Освоєння ливарства й одомашнення коня докорінно змінило спосіб життя трипільців. Мотигу було замінено металевим ралом з тягловою силою, а повільне піше військо перетворилося на навальну, озброєну січовою зброєю кінноту, якій не могла протистояти тогочасна людність. Поблизу сіл Доброводи, Майданецьке й Талянки (Черкаська обл.) знайдено трипільські протоміста овальної форми з квартальною забудовою дво- або й триповерховими будинками, зафіксовано близько 2 тис. жител. Вважають, що населення поселень-гігантів могло сягати 50 тис. чоловік. Український археолог і письменник Ю. Шилов у своїх наукових працях називає навіть найдавнішу в світі державу Оріїв — Аратта. Могутня трипільська культура мала широкі зв'язки з культурами Малої Азії, Східної Європи, Кавказу і, особливо, з найпоширенішою та найвпливовішою тоді егейсь-кою, або Крито-мікенською культурою, яка постала близько 6000 років до н. е. в басейні Середземного моря. На це вказує їхня схожість у господарстві, житло будуванні, побуті, кераміці, віруванні тощо. Відзначаючи 100-річчя відкриття трипільської культури, її велике значення в історії людства, ЮНЕСКО своїм рішенням оголосила1993 р. роком трипільської культури. Як відомо, стародавня українська мова — ранній санскрит — є матір'ю всіх індоєвропейських мов. І саме тому рік трипільської культури в 1993 р. відзначали не лише українці, а й народи Європи, Ірану, Таджикистану, Осетії, Вірменії, Туреччини, а також Індії. До речі, одна із сучасних мов Індії так і називається — орія. У вересні 2001 р. широкі кола громадськості дізналися про нове сенсаційне відкриття, яке робить справжній переворот в науці, підносячи авторитет України як одного з центрів світової цивілізації. На II Міжнародному конгресі "Витоки, шляхи, підсумки всесвітньої культури за всю історію. Перспективи на майбутнє", який працював 3—20 вересня 2001 р. у Москві, а потім у Києві, Дніпропетровську, Запоріжжі, Мелітополі, Ялті було доведено, що на терені сучасної України формувалися політичні і духовні центри наших предків". Це стверджує і презентована на засіданні конгресу в Києві книжка московського шумеролога Анатолія Кифішина "Древнєє святилище шумерського Архипа XII—III тыс. до н. э." У ній ідеться про те, що в урочищі Кам'яна Могила, М 20 км від Мелітополя, знайдено й розшифровано найдавніший на Землі літопис, викарбуваний на кам'яних плитах І І тисячоліть тому! Зауважимо: шумерські письмена, які ЦОСІ вважалися найстарішими, датовано ІІІ тисячоліттям до н. є. Оцінюючи це відкриття як значне для зламу існуючих уявлень про прадавню історію, конгрес у своїй резолюції записав, що опубліковані останніми роками книги з історії України та Європи мають бути перевидані з урахуванням нововідкритих реалій Аратти і Дандарії, текстів Кам'яної Могили і взагалі з урахуванням істинного місця східних слов'ян у культурі індоєвропейських та інших народів планети. Адже в системі духовної культури світу, як зазначив конгpec, чільне місце посідає і прадавня слов'янська культура. Щоб запобігти руйнації древніх археологічних пам'яток, конгрес запропонував Президенту та уряду України надати статус національних заповідників Кам'яній Могилі, Савур-могилі та розташованим між ними курганам і поселенням, де зароджувалася найдревніша у світі держава Аратти й прилегла до неї Дандарія***. Отже, науково засвідчено, що саме на території сучасної України зародилися один з перших центрів світової цивілізації, найдавніша у світі писемність і державність. Водночас з розвитком трипільської культури на схід від Дніпра йшов процес формування скотарського господарства. Скотарство, що спиралося на відгодівлю одомашнених тварин, остаточно сформувалося в степах близько 3 тис. до н. є. Упродовж майже двох тисячоліть майбутні кочовики вели напівосіле життя, займаючись, поряд із випасом своїх стад у євроазійському степу, і землеробством. Подальші еволюційні процеси сприяли виокремленню скотарських племен, відокремиш і по їх від землеробських. Переходячи з місця на місце, вони набували нових особливих рис, найважливішою з яких була войовничість. Кочовики не лише могли обробляти залізо та виготовляти міцну зброю, а й мали навички верхової їзди. Першими кочовими вершниками, котрі з'явилися в Україні, а також першими її жителями, назва яких збереглася в писемних історичних джерелах, були кіммерійці. Видатний давньогрецький поет Гомер у знаменитій "Одіссеї", оповідаючи про північне узбережжя Чорного моря, називає його землею "людей кіммерійських". Це, напевно, і є найдавнішою згадкою про Україну. Походження кіммерійців остаточно не з'ясовано. Переважна більшість істориків дотримується думки, що кіммерійці населяли південноукраїнські степи від Дону до Дністра з кінця II тисячоліття до н. є. За походженням і мовою вони були близькі до іранських, індоєвропейських племен. їхня культура — продовження трипільської, пристосованої до умов табунного скотарства. Усі згадки в давніх письмових джерелах про кіммерійців пов'язані з їхніми військовими походами. Маючи сильне військо, яке становили рухливі загони вершників, озброєних сталевими та залізними мечами, луками і стрілами, кіммерійці наганяли страх на міста в Малій Азії, на царів Урарту та Ассирії. З VIII ст. до н. є. під натиском інших кочовиків зі сходу кіммерійці відійшли до Малої Азії.

 

2. Державний лад і право у скіфському царстві.

Перші паростки державності на території сучасної України з'я­вились у скіфські часи. Більшість дослідників вважає, що форму­вання скіфів відбулося внаслідок взаємодії місцевих (кіммерійських) та прибулих (іранських) кочових племен. Давньогрецький історик Геродот вважав скіфів одним народом, однак аналіз їх способу життя та господарювання свідчить про інше.

У VII—V ст. до н. є. утворюється могутній союз скіфських пле­мен. Основу його становили скіфи царські — наймогутніше і най-численніше плем'я, яке проживало на лівобережжі нижньої течії Дніпра, а також у степовому Криму. До цього союзу також вхо­дили скіфи-кочівники (правий берег нижнього Дніпра), скіфи-землероби — між Інгулом і Дніпром, елліно-скіфи (у басейні Північного Бугу). У межах степової смуги України проживали скіфи-хлібороби (орачі). Окремі вчені саме їх вважають прапра­щурами українського народу. За правління царя Атея (IV ст. до н. є.) Скіфії належала величезна територія Причорномор'я від Дунаю до Дону. Найбільшого піднесення Скіфія досягла в II ст. до н. є. за царів Скілура та його сина Палака. Столиця держави Неаполіс (поблизу Сімферополя) являла собою важливий реміс­ничо-торговельний і культурний центр. Влада скіфів поширилась на всю Тавриду. Але цей процес загальмувало повстання рабів під проводом Савмака.

На зламі II—III ст. н. є. скіфське царство зазнало нищівного нападу готів і остаточно розпалося.

Суспільний лад у скіфському царстві характеризується со­ціальним розшаруванням. Розкопки курганів свідчать про різкий контраст поховань знаті й простих людей. Панівну верхівку сус­пільства становили: царська сім'я, військова аристократія, ро­доплемінна знать, багаті купці, що постійно збагачувалися за рахунок воєнних походів, работоргівлі, експлуатації общинників і рабів.

За Геродотом, відособленою соціальною групою, яка відігра­вала значну роль у житті суспільства, були жерці.

Найчисленнішу верству населення становили вільні общинни­ки, що відбували військову службу, платили данину, виконува­ли інші повинності.

У Малій Скіфії (степовому Криму) серед міського населення переважали вільні ремісники й купці.

Найнижчий щабель скіфської соціальної ієрархії посідали раби. Кількість їх була значною, проте вони не відігравали вирішаль­ної ролі у виробництві, а використовувались у домашньому гос­подарстві, а також як товар у торгівлі з грецькими містами. Го­ловними джерелами рабства були підкорення інших народів, військовий полон, народження від рабині та ін.

Державний лад. Скіфія була державою рабовласницького типу. За формою правління — один із різновидів рабовласниць­кої монархії. Державу очолював цар, якому належала вся по­внота законодавчої та розпорядчої влади. Він самостійно вирі­шував питання внутрішньої та зовнішньої політики, здійсню­вав судові функції. На уявленні про божественне походження царської влади базувалися також його функції жерця. До апа­рату державного управління входили найближчі родичі, найв-ідданіші слуги та військова верхівка. Найвпливовіші з них утво­рювали наближений до царя дорадчий орган — царську раду. За часів Геродота у скіфському суспільстві існував також де­мократичний орган — народні збори всіх воїнів, де обговорю­валися важливі питання суспільного життя й і престолонаслі-дування. Зі зміцненням царської влади, починаючи від Атея, збори втратили своє значення.

Виникнення державного апарату не знищило повністю ко­лишньої родової організації, особливо в місцевому управлінні, де зберігалися старійшини й вожді.

Державна структура скіфів значною мірою відрізнялась від рабовласницьких і феодальних держав. Але за своїми основними функціями вона була політичною організацією. Серед них:

підтримання відносин землевласності й панування;

зміцнення верховної влади;

накопичення багатств у руках пануючої верхівки.

Право. Джерелами права в Скіфії були звичай та правила, встановлені царською владою. Певний вплив справляла релігія. Скіфи уникали запозичення чужоземних звичаїв, особливо від еллінів, таврів, неврів та ін.

Норми права захищали державну владу, життя, майно та привілеї царської сім'ї. Верховна власність на землю належала царю. Скіфське право захищало приватну власність на рухоме майно, худобу, домашні й особисті речі, на рабів, зброю, знаряд­дя виробництва.

Діяло зобов'язальне право, що регулювало відносини купівлі-продажу, дарування, міни. Зазвичай договори скріплювалися клятвою.

Здійснювалась правова регламентація данницьких відносин. Так, відмова від сплати данини вважалася достатнім приводом для початку воєнних дій, які супроводжувались пограбуванням майна, худоби, захопленням полонених (рабів).

Шлюбно-сімейне право базувалося на принципах патріарха­ту. Відлік родоводу вівся по чоловічій лінії. Практикувалося ба­гатоженство. Жінки не мали жодних прав на власність і спадщи­ну. Якщо вдову після смерті чоловіка не було вбито й поховано разом із ним, то вона, як і майно померлого, переходила в спад­щину до його старших родичів. Майно після смерті батька успад­ковував молодший син, а старші сини наділялися частинами ру­хомого майна при одруженні.

Кримінальне право тільки-но зароджувалося. Зазвичай існу­вала кривава помста. Найнебезпечнішими вважалися злочини проти царя, замах на життя можновладця, непокора царському наказові, які у скіфів каралися на смерть. Жорстоко пересліду­валося нехтування законів, порушення звичаїв та боговідступ­ництво. Чітко визначеної системи покарань не існувало. Суддя сам визначав покарання за злочини, серед яких, окрім смертної кари, були калічення, вигнання за межі держави.

 

 

3. Виникнення античних міст-держав на території північного Причорномор’я.

 

Грецькі міста-колонії з'явилися у VII ст. до н. є. (Істрія в По-дунав'ї, Борисфен на о. Березань), VI ст. до н. є. (Ольвія, на Бузь­кому лимані, Феодосія, Пантікапей, у Східному Криму), а та­кож у І ст. до н. є. (Херсонес, поблизу Севастополя, Тіра, непо­далік сучасного Бєлгород-Дністровського та багато інших). Вони існували майже впродовж тисячоліття, були рабовласницькими полісами і мало чим відрізнялися від метрополій.

На першому етапі (VII-I ст. до н. є.) міста-держави, виконую­чи функцію грецької колонізації Північного Причорномор'я, фор­мально були незалежними утвореннями. На другому (І ст. до н. є. — III ст. н. є.) — підкорилися Риму. Занепад міст-держав відбувся на зламі III-IV ст. н. є. внаслідок кризи рабовласницької формації, загострення внутрішніх класових суперечностей і наступу кочо­вих племен.

Грецькі міста мали розвинену економіку, ремісниче вироб­ництво, землеробство, рибальство. Так, значних успіхів досягли ольвійські майстри у виготовленні виробів з бронзи, міді; слави­лися їх керамічне, ювелірне, деревообробне, ткацьке виробниц­тва. Велася жвава заморська торгівля. Експортувалися хліб, ху­доба, шкіра, сіль, риба. Торгували й рабами. Предметом імпорту були тканини, металеві, мармурові вироби, вино й оливкова олія. Грецькі міста мали високу культуру. Споруджувалися кам'яні будинки, оздоблені скульптурою, розписом і мозаїкою.

Вступаючи у взаємовідносини як з грізними степовиками, так і землеробами українського Полісся та Лісостепу, міста-держа­ви встановлювали з ними тісні економічні зв'язки. Хоча метро­полії і вбачали в них, передовсім, джерело надходження при­бутків і рабів з "варварського світу", існування таких міст на Північному березі Чорного моря відчутно стимулювало процес соціально-економічного розвитку племен, що їх оточували.