Але, вони сплачували подушний податок (до 1866 Р. ), відбували рекрутчину, не були до 1904 Р. Вільні від фізичних покарань.

При скасуванні кріпосного права поміщики були зобов'язані відвести селянину наділ, від якого останній не мав права відмовитися. Розмір наділу визначався «добровільною угодою» між поміщиком і селянами, але в межах норм, визначених для конкретної місцевості.

До укладання викупної угоди з поміщиком селяни вважалися тимчасовозобов'язаними і за користування наділами змушені були виконувати старі повинності, такі, як панщину (оскільки до реформи в Україні переважала панщина, а не оброк). Категорія тимчасово зобов'язаних селян була ліквідована лише через 20 років.

Реформа проводилася за рахунок селян, які мусили сплатити поміщику викуп. При визначенні суми в основу було покладено не ринкову ціну землі й прибуток, а розмір тогочасних повинностей селянина у поміщика. У середньому по Україні викупна ціна землі перевищувала ринкову майже в 4 рази. Селяни лише в окремих випадках були спроможні виплатити всю суму викупу відразу. Тому держава взяла на себе проведення викупу. 80% потрібної суми держава давала селянам в борг, сплачуючи її за них поміщикам. Протягом 49 років селяни повинні були повертати державі її позику з процентами. Внаслідок цього царська казна на кожний виданий селянам карбованець отримала 63 копійки чистого прибутку. Стягнення з селян викупних платежів припинилося лише у 1906 р.

 

• Селянська реформа

1856 року цар Олександер II офіційно заявив представникам дворянства, щокріпацтво має бути скасовано, і що ліпше зробити це “зверху, ніждочекатися, коли воно почне скасовуватися знизу”. З того часу розпочалася підготова до скасування кріпацтва. По губерніяхстворено комітети, які розробляли пляни звільнення селян, враховуючимісцеві умови, і передавали свої проекти на розгляд головного комітету вПетербурзі. Членами головного комітету були представники відгуберніяльних комітетів. Було там два українських дідичі, ВасильТерновський та Григорій Галаґан, обидва з родин, дружніх із Шевченком,обидва твердо боронили інтереси селян. Проте, настрої членів комітетівбули розбіжні: одні бажали дати якомога менше землі селянам або зовсімне давати, інші стояли за справедливе рішення справи й достатнізабезпечення селянам землею. Чутки про ці суперечки доходили до селян,хвилювали їх. У багатьох місцях, особливо в Катеринославській таЧернігівській губерніях, селяни самовільно припинили працю на дідичів.Будо багато повстань, переважно на Правобережній Україні, де поміщицькегосподарство переходило на капіталістичні основи, і лідичі хотілизвільнити селян зовсім без землі, щоб забезпечити себе робітниками. НаЛівобережжі, зокрема на Полтавщині, хотіли дати селянам тільки садибніземлі, а в Південній Україні, де робітних рук було мало, дідичі вирішилизатримати панщину ще на 10-12 років, а селян звільнити без землі. Ціпроекти свідчать, як тяжке було працювати комітетам. 19 лютого 1861 року проголошено маніфест про скасування кріпацтва, алезвільнення селян мало наступити тільки через два роки. У маніфесті селянназвано “тимчасово зобов'язаними”, а самий стан — переходовим. Селянидіставали персональну свободу, незалежність від дідича та двір ізсадибною землею, але орну землю мали одержати тільки через 20 років,після викупу її у дідича. Цей реченець закінчувався 1881 року.“Положення про звільнення селян від кріпацтва” було укладене дуженеясно. Насамперед — не встановлено однакового наділу на душу: розмірцей вагався у зв'язку з різними причинами в різних губерніях і залежновід якости землі; крім того в залежності і від розмірів поміщицькогомаєтку. Врешті, якщо понад надільною нормою залишалася земля, якою дореформи користувалися селяни, то вона переходила до дідича. Становище селян в Україні в цілому було гіршим, ніж у Росії, бо вУкраїні наділи їх до реформи були більші, ніж ті, які вводила реформа.

 

Наслідком реформи було катастрофічне збільшення числа малоземельнихселянських господарств; що мали до 3-х десятин. На Лівобережній Українітаких господарств було 43,3%, на Південній Україні— 27,6%. Нагляд над сільськими та волосними управами був переданий “мировимпосередникам”, яких губернатор призначав із місцевих дідичів. Це булапосада тимчасова — до введення “уставних грамот”, що встановлюваливідносини між дідичами і селянами. Селянська реформа була першою в ряді інших реформ. Року 1862-гозреформовано фінансове господарство держави й зосереджено все управлінняфінансами в руках міністра фінансів.

 

 

• Земська реформа

 

1864-го року впроваджено земське самоуправління. Один із найкращихзнавців земства в Україні, О. Моргун, писав так: “Земське -самоурядування було одним із найвидатніших явищ у суспільному,економічному й культурному житті України кінця XIX ст.” Земськесамоуправління охоплювало все економічне та культурне життя губерній. Уньому брало участь все населення, що мало земельну власність:дворянство, духовенство, міщанство та селяни. Ця вимога обмежувалаучасть у самоуправлінні постійних мешканців повіту. Раз на рік назагальних зібраннях депутатів обиралось земську повітову управу, якадіяла постійно. Повітові земські управи обирали губерніяльну управу.Функції земств були дуже широкі, а їх кошти складалися з“самообкладання” населення з кожної десятини. Земства дбали просанітарію та гігієну, утримували шпиталі,, лікарів, фельдшерів,-акушерок. Медична допомога була безплатною для всієї людності,незалежно від того, чи пацієнт платив земські податки, чи ні. Протягоммайже 50-літнього існування земства зразково поставили справу медичноїобслуги в українських губерніях. У 1864 р. була проведена земська реформа. Створювалась система місцевогосамоврядування. На Лівобережній Україні створено 6 губернських і 60повітових земських управ. На Правобережній Україні земськесамоврядування було запроваджено у 1911 р. Органи самоврядування уземських управах: губернські земські збори. Виконавчі органи- губернськіта повітові земські управи. Вибори відбувалися за майновим цензом на трироки. Земства займалися організацією медичної допомоги, розвитком освіти,пошти, збирали статистичні дані, упорядковували дороги.

 

• Міська реформа

 

За Міською реформою створені виборні міські думи: Зіньківська, Золотоніська, Кобеляцька, Костянтиноградська, Кременчуцька, Лохвицька, Лубенська, Переяславська, Пирятинська, Полтавська, Роменська, Хорольська. Правом голосу користувалися лише власники нерухомого майна, переважна більшість міського населення була позбавлена виборчих прав. Міська реформа сприяла налагодженню міського господарства, розвитку міської торгівлі і промисловості, охорони здоров'я, освіти. Була значно урізана законом 1892 р., який передав установи самоврядування піл нагляд губернатора.

 

1. Судова система на українських землях та її реформування.

У досліджуваний період судова система України перебу­довується на зразок судоустрою Росії. Ця перебудова почалася ще з 1782 р. коли в губерніях, створюваних в Україні, вводять суди, передбачені «Учреждениями о губерниях» 1775 p.. Проте вона здійснювалася повільно, непослідовно. Вже в 1796 р. Павло І розпо­рядився спростити судову організацію, створену згідно з «Учреж­дениями о губерниях». Була ліквідована очевидно зайва судова ін­станція — губернські станові суди. Але при цьому частково відтво­рювалися колишні, звичні для українців, суди.

Загалом у першій половині XIX ст. судова організація Украї­ни мала такий вигляд:

перша інстанція, де розглядалися справи по суті: для дво­рян — повітовий суд, для городян — міський магістрат, для вільних селян — нижня розправа;

друга інстанція — апеляційна та ревізійна. Для всіх станів у губернії створювались палата кримінального суду і палата цивіль­ного суду.

Крім того, в кожній губернії засновувався один совісний суд. Він повинен був розглядати цивільні справи у примирливому по­рядку, а також деякі кримінальні справи, наприклад про суспільно небезпечні діяння божевільних та малолітніх.

З 1808 р. і в Росії, і в Україні вводяться комерційні суди. Пер­ший такий суд було створено в Одесі.

Вищою судовою інстанцією для усієї Росії залишався Сенат.

До 1861 р. в Україні зберігалися вотчинні суди, які засуджу­вали поміщицьких селян за незначні злочини. Реформою управлін­ня державними селянами для суду над ними в 1837 р. засновували­ся волосні та сільські розправи.

На Правобережжі, як і раніше, існували підкоморські і земсь­кі суди. Проте система польських судів, що зберігалася тут до придушення повстання 1830 p., була ліквідована указом Миколи І від ЗО жовтня 1830 р. «О присвоении всем присутственным местам и должностным лицам в западных губерниях тех наименований, какие существуют в Великороссийских губерниях».

У місцях компактного мешкання іноземних колоністів до 1864 р. діяли особливі національні суди. Так, у Маріуполі діяв «грецький» суд, а в районах дислокації українських козацьких військ — громадські суди, які керувалися звичаєвим правом і судо­вими прецедентами.

Важливою антидемократичною віхою у формуванні судової системи України було переведення судочинства на російську мову (1828—1829 pp.)- Завершальними були акції щодо припинення дії місцевого права, організація діяльності судів України виключно на основі загальноросійських законів, «Сельского судебного устава» 1839 p. Відмінність полягала в тому, що в Україні судді признача­лися, а в Росії — обиралися.

У подальшому українська судова система розвивається разом з російською як її частина.

Управління судами здійснювало міністерство юстиції, що зміцнювало зв'язки суду та адміністрації.

Справжні патріоти і України, і Росії не залишали спроб демо­кратизувати й удосконалити організацію суду. Відомий знавець історії українського і російського права, систематизатор законів статс-секретар Балудянський (родом із Закарпаття) у 1826 р. вису­нув проект відокремлення суду від адміністрації і побудови судової системи з двох інстанцій.

 

 

1. Характеристика права на українських землях у складі Російської імерії.

У цілому право залишалось феодальним, та у нього все більш впроваджувались принципи і норми буржуазного характеру. Російська бюрократія негативно ставилась до видання чітких галузевих кодексів, у яких вбачала можливе обмеження дій властей, тож роботи кодифікаційних комісій тривали десятиліттями, внаслідок чого підготовані проекти кодексів до кінця століття так і не набрали чинності.

Основні джерела правау другій половині 19 ст. не змінились – діяло Повне зібрання законів Російської імперії (було опубліковано його 2-е і 3-є видання) і Звід законів Російської імперії (було видано його 16-ий том). У галузі кримінального права діяла більшість положень Уложення про покарання кримінальні і виправні 1845 р. у нових редакціях 1866 і 1885 рр. Основним джерелом цивільного права був 10-ий том Зводу законів Російської імперії, а також Судові статути 1864 р. (Установлення судових установ, Статут цивільного судочинства, Статут кримінального судочинства, Статут про покарання, що накладаються мировими суддями), Тимчасові правила про волосний суд та ін. реформенні акти, які були джерелом і процесуального права.

Розвиток робітничого руху зумовив розробку фабричного законодавства: закони “Про малолітніх працюючих на заводах, фабриках і мануфактурах” 1882 р., “Про заборону нічної праці неповнолітнім і жінкам на фабриках, заводах і мануфактурах” 1885 р., “Про нагляд за закладами фабричної промисловості та про взаємні відносини фабрикантів і робітників” 1886 р., “Про тривалість та розподіл робочого часу в закладах фабрично-заводської промисловості” 1897 р. Поширивши фабричні закони на центральні губернії Росії, уряд повільно запроваджував їх у інших місцевостях – в Україні закон 1886 р. був уведений у Київській, Волинській, Харківській і Херсонській губерніях лише у 1894 р., а ще пізніше був поширений на Таврійську, Полтавську і Чернігівську губернії. Норми фабричних законів, які захищали інтереси робітників, часто мали декларативний характер.

У галузі адміністративного законодавства основним було Положення про заходи по охороні державного порядку і громадського спокою 1881 р. - прийняте як тимчасовий звхід на 3 р., воно постійно доповнювалось і проіснувало до повалення царату у 1917 р.

В обмеженому вигляді зберігав значення джерела права звичай – звичаєве право застосовувалось волосними судами при розгляді майнових спорів селян та дрібних проступків у торгівельно-промислових правовідносинах. Звичаями послуговувались за відсутності норми закону, та при тому використання звичаю не повинно було суперечити загальним вимогам закону. У судочинстві щодо осіб духовного звання зберігався вплив церковного права.

З 1883 р. стало видаватись періодичне “Зібрання узаконень і розпоряджень уряду”. Значну роль у закріпленні принципів буржуазного права відігравали департаменти Сенату; тлумачачи закони, Сенат поступово пристосовував їхнізастаріліположення до капіталістичних умов іпотреб суспільства.

Цивільне право. Після звільнення селян від кріпосної залежності поширились сфера застосування цивільного права, селяни поступово ставали активними учасниками цивільних правовідносин. Проте у цілому зміни цивільного законодавства не сприяли усуненню феодальних залишків. Так, після скасування кріпацтва селяни були виключені з переліку об`єктів власності, законами про стани їм були надані особисті і майнові права, та поза тим, до об`єктів власності було віднесено нерухоме майно, зокрема поміщицькі землі, на яких проживали тимчасовозобов`язані селяни.

Низка законів і Сенатських рішень другої половини 19 ст. були спрямовані на регулювання поземельних відносин у Правобережній Україні – встановлювались пільги або обмеження на придбання землі залежно від національної приналежності покупців. А також скасовувались або зменшувались феодальні обмеження щодо розпорядження заповідними або ленними маєтками, обмежувались селянські сервітути, закріплювались чиншові правовідносини.

Продовжували діяти деякі норми звичаєвого права, які обмежували права селян, передусім право власності їх на землю – селяни не могли вільно розпоряджатсь своїми земельними наділами; більшість угод, пов`язаних із землею, укладались лише за наявності згоди селянської громади.

Зобов`язальне право грунтувалось на принципі договірної свободи, хоча дворяни і буржуазія нав`язували селянам і робітникам кабальні умови. За оренду поміщицької землі селяни працювали у панських маєтках або відддавали поміщикам частину врожаю з орендованої землі. Свобода договору найму призвела до жорстокої експлуатації робітників на капіталістичних підприємствах, тому уряд обмежив тривалість робочого часу до 11,5 годин на добу та експлуатацію праці дітей і підлітків, а також намагався регламентувати застосування штрафів. Для нагляду за дотримання фабричного законодавства створювався спеціальний орган – фабрична інспекція.

Кримінальне право. Редакцією Уложення про покарання кримінальні і виправні 1885 р. було запроваджено низку принципів буржуазного кримінального права. Злочином визнавалось діяння, прямо вказане у законі. Проголошувався принцип вини й формі умислу і необережності. Закріплювались елементи складу злочину – об`єкт, об`єктивна сторона, суб`єкт, суб`єктивна сторона, а також умови застосування покарань. Попри те, зберігалось багато норм феодального права – на першому місці в Уложенні були поміщені злочини проти релігії;до відповідальності притягались діти, віком із 7 р.

Нечітке трактування об`єкта злочину відобразилось наструктуріУложення1885 р. – воно містило склади, між якими не було принципової відмінності: вбивство у бійці, вбивство родичів, батьковбивство тощо. Було докладно закріплені усі види посягань на особу, власність, посадові злочини, злочини проти порядку управління та ін.; найнебезпечнішими вважались політичні злочини – бунт, державна зрада тощо; за посягання на царя або членів його сім`ї передбачалась смертна кара.

Метою покараннябуло виключення шляхом кримінальної репресії небажаних для держави вчинків. Покарання поділялись на основні – страта, каторга, ув`язнення тощо, і додаткові – позбавлення титулів, звань, поліційний нагляд тощо. Притому, застосовувались різні види позбавлення волі і спеціальні покарання за посадові злочини.

 

Цивільний процес. У другій половині 19 ст. завершилось виділення у самостійні галузі цивільно-процесуального і кримінально-процесуальногоправа. Розгляд цивільних справ у мировому суді відбувався спрощено, оскільки мировий суддя одноособово вирішував позови на незначні суми – до 300 крб. Після подачі позову відповідач викликався до канцелярії суду, де ознайомлювався із змістом позовної заяви. Усі основні процесуальні дії мирового судді фіксувались у спеціальній книзі протоколів. Рішення мирового судді могли бути оскаржені в апеляційному порядку.

Розгляд цивільних справ у загальних судах був складнішим. Він здійснювався відповідно до принципів усності, гласності, змагальності. Справа починалась з подачі позову; з його змістом ознайомлювався відповідач, який міг подати заперечення. У суді брали участь адвокати, допускалось примирення сторін. Тягар доказування покладався на сторін - відповідача і позивача. Перегляд рішень загальних судів здійснювався в апеляційному порядку.

 

Кримінальний процес.

У Судових статутах 1864 р. чітко і послідовно регламентувався процесуальний порядок розслідування і розгляду кримінальних справ у слідчих і судових органах. Проголошувались демократичні принципи правосуддя – усність, гласність, змагальність, безпосередність, право обвинуваченого на захист. Принцип змагальності вимагав створення адвокатури, яка була запроваджена Судовими статутами 1864 р. Адвокати поділялись на 2 категорії: присяжні і приватні повірені. Присяжними повіреними могли бути особи з вищою юридичною освітою і практичним стажем відповідної судової роботи, зокрема помічниками присяжного повіреного не менше 5 р. Присяжні повірені діяли на засадах самоврядування, шляхом обрання при окрузі Судової палати Рад присяжних повірених, які обирали голову Ради і його заступника (товариша). На Раду присяжних повірених покладалось:розгляд заяв про вступ чи вибуття з присяжних повірених, нагляд за дотриманням ними законів і встановлених правил, призначення повірених для надання безкоштовної юридичної допомоги, накладення дисциплінарних стягнень – попередження, догани, заборони займатись адвокатською практикою строком до 1 р., виключення з присяжних повірених, віддання до суду, та ін. Матеріальні кошти Ради становили: вступний внесок при прийнятті до адвокатури і обов`язковий щорічний внесок, який сплачували присяжні повірені, їхні помічники і приватні повірені. Зарахованому до присяжних повірених Рада видавала відповідне свідоцтво і після приведення його до присяги заносила його у списки, які щорічно публікувались в офіційній пресі для загальнго відома. Присяжні повірені могли здійснювати представництво у цивільних і захист у кримінальних справах, які розглядались в окрузі, до якого вони були приписані.

Приватними повіренимимогли бути громадяни, віком з 18 р., крім жінок. Вони не мали своєї корпоративної організації. Для отримання цього звання вони складали іспит в окружному суді або Судовій палаті, які видавали їм свідоцтво встановленого зразка на право ведення судових справ, і їхні прізвища публікувались у губернських відомостях. На відміну від присяжних повірених, вони могли виступати лише у тих судах, до яких були приписані і які, відповідно, здійснювали нагляд за їх діяльністю.

Було проголошено принцип презумпції невинності, за яким особа вважалась невинною, поки її винність не була доведена вироком суду. Система феодальних доказів була замінена системою вільної оцінки доказів суддями за їхнім внутрішнім переконанням.

Законодавство детально регламентувало процесуальний порядок розгляду кримінальних справ окружними судами за участю присяжних засідателів – винесенню вироку передував вердикт присяжних про винність чи невинність підсудного.

Значна увагу приділялась стадіям кримінального процесу у загальних судах. Попереднє розслідування поділялось на дізнання і попереднє слідство. Оформилось у самостійну стадію віддання до суду, в якій вирішувалось питання про достатність чи недостатність даних для розгляду судом кримінальної справи з обвинувачення конкретної особи. Наступними стадіями процесу були:підготовчі до суду дії, судове слідство з дебатами сторін, винесення вироку і перегляд вироку.

1. Кодифікація права в 19 ст.

Кодифікація права України в першій половині XIX ст. відбувалася в істотно нових суспільно-економічних і політичних умовах життя українського народу. Українська національна державність була знищена і Україна увійшла в новий період свого існування. Місце української держави заступила Російська імперія з її могутнім централізованим бюрократичним апаратом. Тому вся робота щодо кодифікації українського права велася паралельно та у зв'язку з кодифікацією права Російської держави під прапором необхідності упорядкованих норм, що діяли в Лівобережній і Правобережній Україні, максимального зближення правових систем України і Росії шляхом поширення в Україні загальноімперського законодавства і усунення місцевих особливостей. На початку 1804 року було створено кодифікаційну комісію ("Комісію складання законів"), яка поділялася на 3 експедиції. "Малоросійськими правами" повинно було займатися 6-те відділення 2-ї експедиції. У його складі над кодифікацією права України працювали 2 групи. Перша, на чолі з А. Р. Повстанським, займалася правом Правобережних (Київської, Волинської та Подільської), друга, під керівництвом Ф. І. Да- видовича — правом Лівобережних (Чернігівської і Полтавської) губерній. Підсумком праці групи А. Повстанського був проект "Зводу місцевих законів губерній та областей, приєднаних від Польщі". Група Ф. Давидовича підготувала "Зібрання громадських законів, діючих у Малоросії” ("Зібрання малоросійських прав 1807 року"). "Зібрання..." стало першим в Україні систематизованим збірником ре ально діючих норм цивільного права. Джерелами його були норми звичаєвого права та збірники польсько-литовського і німецького права, зокрема, Литовські Статути, а також "Саксонське зерцало". "Зібрання..." поділялося на 3 розділи; про особи, про зобов'язання, про майно (викладені у 5-ти книжках), котрі поділені на глави та параграфи. Наприкінці 1807 року відредагований примірник "Зібрання..." було передано для перевірки у II експедицію Кодифікаційної комісії, де він і залишився на довгі роки. Після цього кодифікаційні роботи були фактично майже припи нені: здійснено лише переклад на російську мову Литовського Статуту, який був опублікований у 1811 році. У 1826 році "Комісію складання законів" перетворено у друге відділення власної його імператорської величності канцелярії, яке повинно було спеціально і постійно займатися кодифікаційними роботами. Результатом діяльності цього відділення стали "Повне зібрання законів Російської імперії", публікація якого почалася у 1830 році, та "Звід законів Російської імперії", що почав виходити з 1833 року. У 1830—1833 роках у складі відділення працювала група під керівництвом І. М. Даниловича, яка здійснила систематизацію діючих правових норм в Україні і підготувала "Звід місцевих законів g`u3dmhu губерній" (Правобережної України та Білорусії). Він складався із вступу, 3-х частин і додатків і за своїм характером був збірником матеріального і процесуального цивільного права. Автори проекту прагнули якомога ширше використати загальні норми російського права як головного джерела, а місцеве право підпорядковували імперському законодавству, щоб воно лише регулювало конкретні взаємовідносини в межах загальних вимог основних законів. Передбачалася повна ідентичність систем Зводу законів Російської імперії в розділах, де викладені норми про стани, судочинство та цивільні права. У Звід були включені деякі норми місцевого права Правобережної України в галузі цивільних відносин: право власності дворян-татар (нехристиян) на кріпаків, деякі норми, які визначали правове положення дружини, особливості опіки, договору даріння, складання договорів взагалі та ін. У 1833 році проект Зводу було затверджено Державною Радою, але юридичної сили діючого джерела права він так і не набув. Перемогла інша тенденція — поширення на територію України російської системи права і введення в дію Зводу законів Російської імперії. У 1827—1835 роках було скасовано застосування збірників магдебурзького права в усіх містах України, а в 1840—1842 роках скасовано чинність норм Литовського статуту і поширено загальноімперське цивільне та кримінальне законодавство. Водночас при підготовці 2-го видання "Зводу законів Російської імперії" у 1842 році було затверджено до включення в його 10-й том ряд норм "Зводу законів західних губерній" для застосування їх тільки у Чернігівській та Полтавській губерніях. У Правобережній Україні вводилося виключно загальноросійське законодавство. Дія норм місцевого цивільного права допускалася законом лише в двох вказаних вище губерніях, але тільки тих, що увійшли до "Зводу законів Російської імперії"". Таких норм налічувалося 53 з 3979 статей. Таким чином, було ліквідовано останні залишки політичної автономії України. Розвиток правової системи України відбувався шляхом централіза ції і уніфікації, відміни системи права, що діяло в Україні, і поширення на її територію загальноросійської системи при збереженні окремих особливостей, які склалися історично.