Тема 8 Правова охорона Конституції України

1. Поняття і функції правової охорони КУ

Сьогодні правова охорона конституції розглядається як складова більш масштабного поняття, яким є охорона конституції. Остання розглядається як у широкому, так і у вузькому розумінні. В широкому розумінні охорона конституції – це система різноманітних заходів щодо забезпечення реальної дії основного закону, а саме: юридичних, політичних, економічних, соціальних, освітньо-виховних тощо.

Справді, охорона конституції не відбувається сама собою. Вона вимагає серйозної організаційної роботи як щодо формування певного світогляду, загальнокультурної, політичної та правової свідомості, так і щодо створення норм та інститутів, матеріальних ресурсів, які забезпечують усебічну дію основного закону. Суб’єктами охорони конституції в такому широкому розумінні цього поняття є всі ті державні органи, об’єднання громадян, фізичні і юридичні особи, які сприяють реалізації конституційних норм.

У вузькому розумінні під охороною конституції слід розуміти сукупність лише юридичних засобів, що забезпечують і гарантують дію конституційних норм. Тобто тут мова йде вже про власне правову охорону конституції. В науковій літературі вона визначається по-різному. Загалом правову охорону конституції можна визначити як сукупність правових засобів (гарантій), за допомогою яких забезпечується реалізація конституційних норм і дотримання режиму конституційної законності.

Завданням правової охорони конституції є контроль за правомірністю дій суб‘єктів права, а у випадку виявлення правопорушень – вжиття заходів для відновлення порушеного правопорядку, застосування державного примусу до правопорушників, створення умов для запобігання правопорушенням.

По суті охорона (захист) конституції – обов‘язок і завдання всіх державних органів і посадових осіб, які виконують їх шляхом застосування різноманітних правових засобів в межах наданої їм компетенції. При цьому особлива відповідальність покладається на вищі органи державної влади: главу держави, парламент, уряд.

Захист конституції здійснюють правоохоронні органи, зокрема суди і прокуратура. У сфері захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина велику роль відіграє інститут Уповноваженого парламенту з прав людини (омбудсмена). Однак в науці конституційного права в якості правових засобів охорони конституції звичайно розуміють не стільки перелічені вище гарантії, скільки передбачені конституцією інституційні і процедурні гарантії дотримання державною владою, її різноманітними органами конституційної законності. Отже, правова охорона конституції включає в себе сукупність не всіх юридичних засобів, а лише спеціально-юридичних, тобто таких, які передбачені нормами конституційного права. Крім цього, визначаючи зміст механізму правової охорони конституції, можна вказати на те, що при цьому мається на увазі не стільки контроль за дотриманням основного закону, що здійснюється громадянами, їх об‘єднаннями, органами місцевого самоврядування і т. д. (факультативний, тобто необов‘язковий контроль), скільки контроль, що здійснюється державними органами, для яких цей обов‘язок прямо передбачений конституційно-правовими нормами (обов‘язковий контроль).

Правова охорона конституції забезпечується певними засобами, тобто реалізацією відповідних правових гарантій. Гарантії правової охорони конституції – це інституційні та процедурні засоби та заходи, які забезпечують правову охорону і захист інститутів і принципів, закріплених в конституції, а також спрямовані на забезпечення стабільності останньої. Вони становлять єдиний механізм, систему взаємообумовлених і взаємозалежних елементів. Щодо переліку цих елементів, тобто засобів, гарантій правової охорони конституції, то в науковій юридичній літературі з цього питання немає єдиної позиції. Загальновизнаними гарантіями правової охорони конституції є:

- конституційний контроль;

- конституційно-правова відповідальність;

- гарантії стабільності конституції (особливий порядок прийняття конституції і внесення до неї змін).

Вказані гарантії реалізуються в діяльності відповідних суб’єктів, які наділені конкретними повноваженнями щодо реалізації відповідних засобів правової охорони конституції. В літературі перелік цих суб’єктів визначається по-різному. Так, О. Ф. Фрицький суб’єктами правового захисту Конституції України вважає главу держави - Президента України, який згідно з ч. 2 ст. 102 Конституції є гарантом додержання Конституції; Верховну Раду України, яка є єдиним органом законодавчої влади і до повноважень якої належить внесення змін до Конституції; Кабінет Міністрів України, який згідно з п. 1 ст. 116 Конституції забезпечує виконання Конституції і законів України; центральні і місцеві органи виконавчої влади; правоохоронні органи (суди, прокуратура) та адвокатура; Конституційний Суд України як єдиний орган конституційної юрисдикції.

М. В. Тесленко основними суб’єктами правової охорони Конституції України називає державу, суспільство (як важливий інститут громадського контролю) і конкретну особу, особистість (як інститут основоположних прав і свобод). Водночас їх вона вважає і об’єктами правової охорони Конституції.

Очевидно, що визначене вказаними авторами коло суб’єктів передбачає широке розуміння правової охорони Конституції України. Крім цього, як нам видається, всі визначені вище суб’єкти є суб’єктами правовідносин у сфері правової охорони Конституції, проте не всі з них є суб’єктами такої охорони. Тобто суб’єктами правової охорони Конституції можуть вважатися лише ті органи (спільноти), які: по-перше, здійснюють конкретні повноваження у сфері правової охорони Конституції; по-друге, визначені повноваження реалізують на основі і відповідно до Конституції (конкретних її норм); по-третє, відповідна діяльність має за мету забезпечення режиму власне конституційної законності, тобто така діяльність спрямована на забезпечення верховенства Конституції України і її прямої дії на всій території держави.

Виходячи з цього, ми вважаємо, що правова охорона Конституції України реалізується через організаційну діяльність таких суб‘єктів як:

- Український народ;

- Президент України;

- Верховна Рада України;

- Конституційний Суд України.

Правову охорону Конституції зазначені вище органи здійснюють у межах наданих їм повноважень і в порядку, визначеному законодавством. Вони можуть створювати спеціальні допоміжні органи і установи: комітети, ради, комісії тощо. Основна відповідальність за правову охорону Конституції України покладається в першу чергу на Президента України як гаранта додержання Основного Закону і Верховну Раду України. Проте діяльність щодо забезпечення правової охорони Конституції ці органи здійснюють поряд з іншими видами діяльності. На відміну від них для Конституційного Суду України функція правової охорони Конституції є визначальною. Він спеціально створений для забезпечення верховенства Конституції в правовій системі держави.

Охорона конституції може здійснюватися не правовими засобами, що інколи прямо передбачено в основному законі. Так, Конституції Німеччини, Словаччини та деяких інших країн передбачають право громадян (народу) на опір неконституційній владі. Але використання не правових засобів – винятковий випадок і в звичайних умовах головними і вирішальними є правові засоби охорони конституції, які забезпечують її стабільність і режим конституційної законності.

Звичайно, перелічені вище гарантії не можуть забезпечити абсолютну охорону конституції. На думку видатного німецького конституціоналіста К. Хессе, міцність (тривкість) конституції є, в першу чергу, питанням її нормативної сили. Чим більше конституційний порядок відповідає умовам історичної ситуації, чим більша готовність визнавати зміст конституції як обов‘язковий і чим більша рішучість цей зміст актуалізовувати, тим швидше і легше можна уникнути чи відвернути її порушення. Де принципова згода, на якій заснована нормативна сила конституції, відсутня чи втрачається, конституція втрачає основу своєї життєвої сили чи дієвість, і самі лише інституційні гарантії не здатні більше допомогти.

Розглянемо детальніше згадані гарантії правової охорони Основного Закону держави.

Питання правової охорони конституції в сучасній конституційній державі не може бути справою якогось одного державного органу чи суспільно-політичного інституту. Це зумовлено значимістю основного закону для держави, суспільства, а також людини і громадянина. Тому для забезпечення охорони конституційного ладу держави, конституційних принципів і норм відповідними повноваженнями наділяються вищі органи державної влади (парламент, глава держави, уряд), створюються спеціальні органи правової охорони конституції (конституційний суд). Повноваження у сфері забезпечення верховенства конституції в Україні здійснюють і інші органи: Рада національної безпеки і оборони України, центральні та місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, суди, органи прокуратури, інші правоохоронні органи. Проте перелічені органи здійснюють в основному контроль (нагляд) за законністю у відповідних сферах суспільного життя, а не конституційністю. Забезпечення конституційності не є сутнісною характеристикою їх діяльності. Крім цього, поняття правової охорони конституції передбачає насамперед реалізацію відповідних повноважень щодо забезпечення верховенства конституції вищими органами державної влади. При цьому їх компетенція визначена нормами Конституції України. Виходячи з цього, організаційно-правовий механізм правової охорони Конституції України складає спрямована на забезпечення її верховенства організаційна діяльність таких суб‘єктів як Верховна Рада України, Президент України і Конституційний Суд України.

Аналіз чинного законодавства України дозволяє зробити висновок, що певними повноваженнями у сфері правової охорони Конституції України наділений також Український народ. Це випливає з наступного:

■ саме Український народ є субєктом прийняття Конституції України (відповідно до преамбули чинної Конституції України, вона прийнята Верховною Радою України від імені Українського народу - громадян України всіх національностей);

■ згідно з ст. 5 Конституції України, народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні, виключно народові належить право визначати і змінювати конституційний лад в Україні. Народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії (ст. 69 Конституції); всеукраїнський референдум проголошується за народною ініціативою на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу (ст. 72 Конституції);

■ згідно з ст 73 Конституції, виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України;

■ відповідно до ч. 1 ст. 156 Конституції України, всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України, затверджується законопроект про внесення змін до розділу І “Загальні засади”, розділу III “Вибори. Референдум” і розділу XIII “Внесення змін до Конституції України”, що прийнятий не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

1. Історичний досвід і сучасна організація правової охорони КУ

Необхідність охорони та захисту конституції була усвідомлена практично одночасно з появою перших сучасних конституцій. У 1780 р. в Нью-Джерсі у справі Holmes v. Walton закон штату вперше був проголошений судом недійсним за мотивами його суперечності конституції штату. А в 1803 р. рішенням у справі Мербері Верховний Суд США вперше проголосив недійсність загальнофедеральних закону.

 

У Європі перевірка конституційності судами утвердилася в Швейцарії (конституції 1848 і 1874 рр..), а також у Данії та Норвегії на підставі звичаю, без внесення будь-яких доповнень до конституції. Практично одночасно оформлялася і парламентська форма контролю за відповідністю законів конституції. Вперше вона передбачалася Конституцією Франції 1795 р., що покладає дану обов'язок на Сенат, знову створений згідно з Конституцією 1852

 

Після першої світової війни на європейському континенті виникають спеціалізовані органи правової охорони конституції у вигляді конституційних суден з винятковими повноваженнями щодо перевірки конституційності законодавчих актів. Перший такий орган - Вищу Конституційний суд Австрії, був створений у вересні 1919 року, а інститут конституційного судочинства був закріплений в Конституції 1920 року. Найбільш широке поширення конституційні суди отримали після закінчення другої світової війни.

 

У СРСР спеціалізовані органи правової охорони конституції були відсутні аж до 1990 р., що було пов'язано, в першу чергу, з тим, що панувала в соціалістичних країнах державно-правова доктрина не визнавала ідею правової держави та його основоположного принципу -- поділу влади. У соціалістичній теорії держави і права підкреслювалося єдність і неподільність державної влади, повновладдя представницьких органів, що здійснюють функції законодавства, виконання законів і контролю за їх виконанням. Різниця законодавства, управління та правосуддя проводилося в м'якій формі як принцип простого поділу праці в рамках єдності державної влади в особі її представницьких органів (Рад і ін). Але і цей теоретичний постулат не був реалізований на практиці, тому що всі органи державної влади, в кінцевому рахунку, були підконтрольні і підзвітні керівним органам комуністичної партії. Саме вони на ділі здійснювали своє повновладдя. У соціалістичних країнах склався єдиний державно-партійний механізм, в чому і полягала сутність тоталітарної системи організації політико-державного життя. Функція правової охорони конституції належала в першу чергу вищим представницьким органами державної влади, які могли здійснювати її безпосередньо або за допомогою створюваних ними постійно діючих органів загальної компетенції.

 

В усіх конституціях СРСР передбачалося, що контроль за дотриманням Конституції належить до відома вищих органів державної влади та управління СРСР (п. «г» ст.14 Конституції СРСР 1936 року, п. 11 ст. 73 Конституції СРСР 1977 року). Аналіз конституційних норм дає підставу вважати, що охорона Конституції, що здійснюється вищими органами державної влади та управління СРСР, включає два самостійні функції: контроль за додержанням Конституції СРСР і забезпечення відповідності конституцій союзних республік Конституції СРСР. [21]

 

Ці повноваження здійснювалися Верховна Рада СРСР, який був правомочний вирішувати питання, що перебувають у віданні Союзу РСР і не віднесені до відання інших вищих органів державної влади і управління (ст. 31 Конституції СРСР 1936 р.), віднесені до відання Союзу РСР (ч. 2 ст. 108 Конституції СРСР 1977 р.). Характерною рисою механізму правової охорони радянських конституції є те, що широкими повноваженнями у цій галузі наділявся також постійно діючий органу вищого органу державної влади, який здійснює в період між сесіями Верховної Ради СРСР його функції - Президія Верховної Ради СРСР. Так, за Конституцією СРСР 1936 р. Президія Верховної Ради СРСР здійснював тлумачення діючих законів СРСР, а також наділявся, наприклад, правом скасування актів Ради Міністрів СРСР у разі їх невідповідності закону (п. "в" і "е" ст. 49 Конституції СРСР 1936 р.). Конституція СРСР 1977 закріпила за Президією Верховної Ради СРСР і функції конституційного контролю (п. 4 ст. 121).

 

Конституції УРСР також покладали основні функції щодо правової охорони Конституції на Верховна Рада УРСР, який здійснював контроль за дотриманням Конституції УРСР і його Президія, також мав відповідно до п. 4 ст. 108 Конституції УРСР 1978 р. повноваженнями щодо здійснення контролю за її дотриманням.

 

Особливістю правової охорони Конституції в перші роки після утворення СРСР є те, що ряд функцій у даній області виконував Верховний Суд СРСР. На підставі п. «в» ст. 43 Конституції СРСР 1924 р. він, на вимогу ЦВК СРСР давав висновки про законність тих чи інших актів союзних республік з точки зору Конституції. Ця норма була конкретизована в Положенні про Верховний Суд СРСР, наказі Верховному Суду СРСР. Відповідно до Наказом Верховний Суд СРСР давав висновку щодо законності з точки зору Конституції постанов ЦВК і РНК союзних республік, союзного уряду. Основні ж повноваження у сфері правової охорони Конституції належали Президії Центрального Виконавчого Комітету (ЦВК) СРСР. Як справедливо зазначав В. К. Дябло, Верховному Суду СРСР відводилася роль допоміжного органу Президії ЦВК СРСР з питань визначення конституційності нормативних актів [22].

 

У колишньому СРСР в його «перебудовний період» з прийняттям 1декабря 1988 Закону СРСР «Про зміни та доповнення Конституції (Основного закону) СРСР»починається реформа в галузі правової охорони Конституції. Засновується чотириланкова система вищих органів влади, що складається з З'їзду народних депутатів СРСР, Верховної Ради СРСР, Президії Верховної Ради СРСР і Голови Верховної Ради СРСР. Чільна роль у сфері правової охорони Основного Закону на рівні Союзу відводилася вищому органу державної влади країни - З'їзду народних депутатів СРСР. Зокрема, він мав право скасовувати акти, прийняті Верховною Радою СРСР. Поруч повноважень з охорони Основного закону наділявся Верховної Ради СРСР і його Президія. Верховна Рада СРСР мав право скасовувати укази і постанови Президії Верховної Ради СРСР, розпорядження Голови Верховної Ради СРСР, постанови і розпорядження Ради Міністрів СРСР. Він відміняв постанови і розпорядження Рад Міністрів союзних республік у разі їх невідповідності Конституції і законам СРСР. Цей орган давав тлумачення законів СРСР. Президія Верховної Ради СРСР здійснював контроль за дотриманням Конституції СРСР і забезпечував відповідність конституцій і законів союзних республік Конституції і законам СРСР. Передбачався новий спеціалізований орган правової охорони Основного Закону - Комітет конституційного нагляду СРСР.

 

Наприкінці 1989 р. II З'їзд народних депутатів СРСР приймає ряд законодавчих актів, що змінили систему органів правової охорони Конституції СРСР. Йдеться, перш за все, про Закон СРСР «Про зміну і доповнення статті 125 Конституції (Основного закону) СРСР», що стосується організації та діяльності Комітету конституційного нагляду СРСР, і Законі СРСР «Про конституційний нагляд в СРСР». Зазначені акти закріпили за Комітетом конституційного нагляду СРСР поряд з наглядовими та контрольні функції у сфері правової охорони Конституції, посиливши його роль в охороні Основного Закону. Система органів конституційного контролю Союзу РСР стала чотириланкової - З'їзд народних депутатів СРСР, Верховна Рада СРСР, Президія Верховної Ради СРСР, Комітет Конституційного нагляду СРСР.

 

Повноваження, якими володів Комітет конституційного нагляду СРСР (розділ III Закону СРСР «Про конституційний нагляд в СРСР») можна розділити на чотири групи. Першу групу складали повноваження з розгляду питань про відповідність Конституції СРСР проектів законів СРСР, інших актів, внесених на розгляд З'їзду народних депутатів СРСР, а також законів СРСР та інших актів, прийнятих З'їздом народних депутатів СРСР, і конституцій союзних республік. Комітет здійснював нагляд за відповідністю Конституції СРСР і законів СРСР та інших актів, прийнятих Верховною Радою СРСР, постанов Ради Союзу, Ради Національностей, проектів актів, внесених на розгляд цих органів. Він наглядав за відповідністю указів Президента СРСР Конституції і законам СРСР. Комітет наділявся функціями з нагляду за відповідністю Конституції СРСР і законам СРСР, прийнятим З'їздом народних депутатів СРСР, Верховною Радою Української РСР, законів союзних республік, постанов, розпоряджень Ради Міністрів СРСР, міжнародних договорів та інших зобов'язань СРСР, союзних республік, представлених на ратифікацію або твердження, керівних роз'яснень Пленуму Верховного Суду СРСР, що мають нормативний характер, актів Генерального прокурора СРСР, Головного державного арбітра СРСР, нормативних правових актів інших державних органів, громадських організацій, щодо яких відповідно до Конституції СРСР не здійснювався прокурорський нагляд.

 

Другу групу складали повноваження Комітету з розгляду розбіжностей між Союзом РСР і республіками, між союзними республіками, між союзними республікамиі національно-державними, національно-територіальними утвореннями з приводу конституційності актів, прийнятих їх органами державної влади і управління.

 

Третя група повноважень пов'язана з правом Комітету конституційного нагляду на законодавчу ініціативу.

 

Четверта група повноважень випливала з ст. 128 Конституції СРСР - це права Комітету в процесі усунення Президента СРСР із його посади у разі порушення ним Конституції і законів СРСР.

 

Слід розглянути питання про санкції, які міг накладати Комітет конституційного нагляду СРСР. Можна виділити три види таких санкцій. До перших відносяться дії, пов'язані з висновками Комітету з проектів законів, інших актів, внесених на розгляд З'їзду народних депутатів, за законами СРСР і іншим актам, прийнятим З'їздом по конституцій і законів союзних республік. Висновки представлялися З'їзду народних депутатів СРСР, а ті, які стосувалися конституцій і законів союзних республік, могли направлятися також до Верховної Ради СРСР. Прийняття ув'язнення не припиняло дії законів СРСР, інших актів, прийнятих З'їздом народних депутатів, конституцій союзних республік і їх окремих положень. Таким чином, тут можна говорити лише про, свого роду, консультативно-наглядових повноважень Комітету. Оцінку висновків давав З'їзд народних депутатів СРСР. Вони могли бути відхилені рішенням З'їзду, прийнятим 2/3 голосів від загальної кількості народних депутатів СРСР. Таке рішення забезпечувало верховенство З'їзду народних депутатів СРСР у системі органів державної влади країни, так як тільки він остаточно вирішував питання про конституційність своїх актів. Важливе значення мало також законодавче положення про те, що Комітет конституційного нагляду СРСР у всіх випадках направляв свої висновки органу, видав акт, органу - ініціатору розгляду питання і одночасно Президії Верховної Ради СРСР.

 

До другого виду ставилися санкції, які могли бути застосовані Комітетом у разі невідповідності Конституції або законам СРСР інших актів або окремих їх положень. Висновки про таку невідповідність припиняли дію всього акта або його частин до усунення невідповідності. Орган, що видав акт, протягом трьох місяців має усунути зазначене в ув'язненні невідповідність. У деяких випадках цей термін міг бути продовжений. Якщо термін минув, а невідповідність не усунуто, Комітет мав право увійти на З'їзд народних депутатів СРСР до Верховної Ради СРСР, до Ради Міністрів СРСР з поданням про скасування не відповідає Конституції СРСР, закону СРСР акта або його окремого положення. Якщо висновок Комітету відхилялося Верховна Рада СРСР, то питання розглядалося З'їздом народних депутатів СРСР. Його рішення було остаточним. Рішення про відхилення висновку Комітету приймалося 2/3 голосів від загальної кількості народних депутатів СРСР, якщо пропозиція про відхилення висновку Комітету не отримувало на З'їзді необхідного числа голосів, то акт,

1. Конституційний контроль і нагляд. Субєкти і об’єкти конституційного контролю

Функція захисту прав і свобод здійснюється органами конституційної юрисдикції шляхом використання трьох основних форм їхньої діяльності: за допомогою абстрактного, конкретного й індивідуального контролю відповідності конституції й закріпленим у ній правам і свободам людини та громадянина законів та інших нормативних актів, а також судових і адміністративних рішень.

 

Контроль – система відносин між органами публічної влади, за якої контролюючий орган може скасовувати акти підконтрольного органу.

 

Нагляд – система відносин, за якої наглядовий орган може лише звернути увагу піднаглядного органу на його помилку і принаймні призупинити дію його акта, але скасовувати або виправляти повинен сам піднаглядний орган.

 

Конституційний контроль – будь-яка форма перевірки на відповідність (несуперечність) конституції актів і дій органів публічної влади, а також громадських об'єднань, що здійснюють публічні функції або створені для участі в здійсненні публічної влади.

 

Конституційний контроль можливий лише там, де діє писане право, у тому числі писані конституції, положення яких мають вищу юридичну силу порівняно з будь-якими іншими національними та місцевими правоположеннями.

 

Контролю щодо несуперечності конституційним (органічним) законам, підлягають звичайні закони, прийняті на референдумі, внутрішньодержавні договори, акти виконавчої влади, акти самоврядування. Проводиться також перевірка відповідності національних законів міжнародним договорам. Крім того, здійснюється контроль актів і дій громадських об'єднань, на які держава поклала певні владні функції (палата виробників певних товарів може видавати сертифікати і допускати при цьому дискримінацію). Межі конституційного контролю охоплюють також створення та діяльність політичних громадських об'єднань, політичних партій.

 

Отже, контроль - це перевірка на відповідність конституції дій посадових осіб - президента, членів уряду, верховних суддів.

 

Конституційний контроль здійснюється и у формі індивідуальної або колективної скарги, що передбачає наділення індивіда – суб'єкта прав і свобод людини, а також різних об'єднань громадян, юридичних осіб правом подавати в конституційний суд скарги про порушення своїх прав і свобод законами, нормативними актами, судовими рішеннями. Конституційна скарга виступає як важливий правовий засіб захисту індивіда від сваволі держави.

Суб'єктами конституційного контролю можуть бути фізичні та юридичні особи, а також державні органи, що володіють правом запиту про конституційність того чи іншого акта. Коло суб'єктів конституційного контролю встановлюється законодавством і наглядової практикою соотвествующей країни.

Система суб'єктів конституційного контролю включає в себе:

1. Органи публічної влади:

а) органи державної влади або наділені самостійними правами їх структурні підрозділи або частини їх складу:

· Президент (голова) держави наглядач за дотримання Конституції за допомогою права вето, звернення до Конституційного Суду \, відсторонення посадових осіб, винних у порушенні Конституції і т.д.;

· Парламент чи встановлена ​​законом частина його членів;

· Самі конституційні суди у випадку, якщо вони наділені правом розгляду справ за власною ініціативою;

· Уряд;

· Суди загальної юрисдикції як суб'єкти звернення до Конституційного Суду;

· Суб'єкти федерацій;

· Захисник народу (прав людини) або прокурор;

б) органи місцевого самоврядування;

2. Союзи фізичних осіб як суб'єкти права на звернення до Конституційного Суду:

а) політичні партії;

б) громадські об'єднання;

3. Фізичні особи як суб'єкти права на звернення до Конституційного суду:

а) громадяни;

б) іноземні громадяни;

в) особи без громадянства.

Об'єктами конституційного контролю можуть бути конституційні, органічні та ординарні закони, поправки до конституції, парламентські регламенти, нормативні акти виконавчих органів державної влади.

Конституційні або органічні закони можуть мати вищу юридичну силу, ніж закони звичайні. Перевірка звичайних законів на непротиворечие органічним входить у цьому випадку в поняття конституційного контролю. В цей же час закони, прийняті шляхом референдуму, перевірці на конституційність звичайно не підлягають, оскільки являють собою безпосередній прояв народного суверенітету. Але якщо для прийняття або зміни конституції шляхом референдуму потрібне особливе більшість (наприклад абсолютне), то закони прийняті референдумом за відсутності такої вимоги, цілком можуть перевірятися на конституційність.

Закони приймаються Парламентом Республіки Молдова можуть бути конституційними, органічними і ординарними.

1. Конституційними законами є лише ті, які формують норми конституційного права, виконують функцію джерел даного права, а саме її галузі. Відповідно до ст. 72, п.2 Конституції Республіки Молдова»Конституційні закони - це закони щодо перегляду Конституції». Їх прийняття регулюється ст. 141-143 Конституції Республіки Молдова, глее вказується, що ініціатива з прийняття таких законів може виходити від:

а) не менше ніж 200 000 громадян Республіки Молдова, які мають право обирати. При цьому, гарждане, від яких виходить ініціатива перегляду конституції, повинна представити не менше половини районів і муниципиев, в кожному з яких повинні бути зібрано 5 000 підписів на підтримку цієї ініціативи;

б) не менш ніж 1? 3 депутатів Парламенту;

в) президента Республіки Молдова;

г) уряду;

Проекти конституційних законів представляються парламенту тільки разом з висновком Конституційного Суду, прийнятий не менш, ніж чотирма суддями.

Парламент має право прийняти закон про внесення змін до конституції не раніше шести місяців після подання відповідної пропозиції.

Закон приймається двома третинами (2? 3) голосів депутатів. Якщо протягом року після зміни до Конституції Парламент не ухвалив відповідний конституційний закон, пропозиція вважається таким, що втратив силу.

2. Органічні закони - регулюють, як правило будь-якої конституційно-правовий інститут у цілому або всі його істотні сторони, а їх будинок виробляється на основі бланкетних норм, що містяться в Конституції.

У ст. 72, п.3 Конституції Республіки Молдова, що органічним законом регламентується:

- Виборча система;

- Організація і проведення референдуму;

- Організація і діяльність Парламенту;

- Організація та діяльність Уряду;

- Організація і діяльність Конституційного Суду, Вищої ради магістратури, судові інстанції, адміністративного суду;

- Організація місцевого управління, території, а також загальний режим місцевої автономії;

- Організація і діяльність політичних партій;

- Порядок створення особливої ​​економічної зони;

- Загальний правовий режим власності та успадкування;

- Загальний режим трудових відносин, професійні спілки та соціаль-

ва захист;

- Загальна організація освіту;

- Загальний режим релігійних культів;

- Режим надзвичайного, облогового та воєнного стану;

- Правопорушення, покарання і режим відбування покарання;

- Оголошення амністій ​​та помилування;

- Інші області за яким конституцією передбачено прийняття орга-

чних законів.

Органічні закони приймаються відповідно до ст. 74, п.1 Конституції Республіки Молдова, більшістю голосів обраних депутатів, після розгляду не менш як у двох читаннях.

3. Ординарні закони - всі інші закони прийняті Парламентом Республіки Молдова в порядку поточного законодавства, що регулюють менш важливі суспільні відносини, що утворюють предмет конституційного права.

Серед законів виділяються кодифіковані закони: основи законодавства, кодекси.

У багатьох країнах конституціями встановлюється примат міжнародного права над національним. Звідси випливає, що перевірка відповідності національних законів міжнародним договором також охоплюється конституційним контролем. Нерідко перевіряються підготовлені проекти міжнародних договорів або пописан міжнародні договору до набуття ними чинності. Проте складніше йде справа у разі, коли є розбіжності між чинним міжнародним договором і конституцією. Деякі конституції містять норми, спрямовані на недопущення таких розбіжностей.

Так, Конституція Франції в ст. 54 закріпила: «Якщо Конституційний Рада за запитом Президента Республіки, Прем'єр-міністра чи Голови однієї з палат встановить, що міжнародне зобов'язання, містить положення, що суперечить Конституції, то дозвіл на його ратифікацію може бути дана тільки після перегляду Конституції».

Але як бути якщо з'ясувалося розбіжність між новоприйнятої конституцією і раніше укладеними міжнародним договором або в результаті реформи для раннє укладених міжнародних договорів перестав їй відповідати? У цьому випадку підлягає застосуванню міжнародний договір до тих пір, поки розбіжність не буде усунуто або шляхом зміни відповідно до міжнародного права міжнародного договору, або шляхом внесення відповідного змін до конституції.

До об'єктів конституційного контролю ставляться так само перевірка на відповідність конституції дій посадових осіб. Як правило, це відноситься до президентів, прем'єр-міністрам, їх заступникам, іншим членам уряду, верховним, а нерідко і взагалі всім суддям і т.д. Наслідком такої невідповідності зазвичай є позбавлення посади за допомогою процедури імпічменту.

В якості об'єктів конституційного контролю можуть бути акти і дії громадських об'єднань, на які держава поклала певні владні функції. Наприклад, що об'єднує виробників певного роду товарів або послуг палата може бути правомочна на їх сертифікацію і допускати при цьому заборонену конституцією дискримінацію.

Конституційний контроль часто поширюється на створення і діяльність політичних громадських об'єднань.

Можлива і перевірка конституційності приватноправових актів (заповітів, договорів тощо), якими не виключаються порушення конституційних принципів - рівноправності рішень, заборонені расовою дискримінацією і т.д. так само як і судових рішень.

1. Класифікація і види Конституційного контролю. Парламенський контроль, як різновид конституційного контролю. Конституційний контроль голови держави и правительству. Судовий конституційний контроль.

Види конституційного контролю

Вони можуть класифікуватися по різних підставах:

а) за часом існування конституційний контроль може бути попереднім або наступним. При попередньому контролі акт перевіряється до його вступу в силу. Подальший контроль поширюється в принципі на діючі, принаймні офіційно опубліковані акти;

б) за місцем існування конституційний контроль може бути внутрішнім і зовнішнім. Внутрішній контроль проводиться самим органом, який видає акт, зовнішній - іншим органом. Внутрішній контроль як правило попередній, але є приклади і наступного внутрішнього контролю. Нерідко такий контроль носить консультативний характер і не виключає зовнішнього контролю. Зовнішній контроль в більшості випадків наступний. У всякому разі не прийняті ще проекти актів, як правило зовнішньому контролю не піддаються

с) з точки зору правових наслідків конституційний контроль може бути: консультативним і ухвалюють. Рішення в порядку консультативного контролю моральної, а не юридичною системою. юридично воно нікого не зобов'язує і не пов'язує. Навпаки, рішення приймаються в порядку постановляючої контролю, обов'язково, навіть общеобязательно: але якщо воно оголошує акт відповідний конституції, жодних претензій до нього в цьому плані більше не приймаються, а якщо акт оголошений неконституційним, то втрачає юридичну силу. Найчастіше під конституційним контролем розуміється саме постановляючої контроль.

г) щодо обов'язковості проведення конституційний контроль може бути: обов'язковим і факультативним. У першому випадку акт обов'язково піддається конституційного контролю, зазвичай попередньою. Факультативний контроль здійснюється тільки у разі заявленої ініціативи правомочної суб'єкта. Найбільш часто конституційний контроль буває факультативним: проводиться на вимогу правомочного органу чи посадової особи, будь-якого індивіда, у якого виникли сумніви в конституційності акта.

д) за формою конституційний контроль може б