Тема 6. Істочники конституційного права України

1. Поняття і склад джерел КПУ. Види джерел КПУ.

Джерело права - це форма (спосіб) існування правових норм, явка перетворює право (як волю) в об'єктивовану реальність. Право як об'єктивована реальність існує в певних формах (в літературі навіть нерідко ототожнюють поняття "джерело права" і "форма вираження права"). Без такої об'єктивації державна воля народу не може стати матеріальною рушійною силою, яка творить право. Творення права - явище надзвичайно складне і багатогранне. В одних випадках таке творення втілюється в юридичних діях (звичайних актах) державних органів чи безпосередньо народу (його частини), в інших - в письмових актах - документах. Світова практика знає чимало джерел права. Це - акти-документи, традиції, правові (в тому числі й конституційні) звичаї, правові прецеденти. У більшості випадків вони складають систему джерел права (відповідно - систему джерел галузі права). Все це повною мірою стосується й конституційного права, яке також має відповідну систему джерел.

 

Важливе значення має вирішення питань про характер, зміст, генезис1 (походження) та особливості джерел конституційного права України.

 

Розуміння джерел конституційного права, як зазначив відомий французький правйик-конституціоналіст М- Прело, не є повним, якщо вони ґрунтується лише на вивченні його сучасного стану. Потрібно звертатись також до минулого1.

 

Чи можна говорити про історію українського конституційного права? Так, першою Конституцією України є конституція Пилипа Орлика. Пам'ятками політико-правової думки українського народу є також статті та інші акти Б. Хмельницького. Першим актом, який безпосередньо започаткував національне конституційне право України, можна вважати IV Універсал Української Центральної Ради (1918). Він політико-правовим чином сфо-рмував, проголосив Україну як незалежну, самостійну і суверенну державу. На основі Універсалу було розроблено цілий ряд документів українського ренесансу, зокрема Конституцію УНР 1918 p., яка хоч і не була введена в дію, однак стала своєрідним акумулятором традицій надбань українського правничого досвіду.

 

Варто зазначити, що тогочасний український конституціоналізм досить плідно використовував прогресивні надбання світового конституціоналізму. Проте цей період розвитку тривав недовго і був перерваний затвердженням Конституції УРСР 1919 р. Ця Конституція була своєрідною рецепцією, певною мірою дублікатом Конституції РРФСР 1918 p., у сукупності з якою вона стала основним джерелом українського радянського державного права; хоча про дійсно національне конституційне право в Україні не могло бути й мови ні за формою, ні за змістом (тогочасна Україна була квазідержавою, право якої за змістом було декларативним, політичним, формальним). Панування радянської концепції конституціоналізму було припинено з прийняттям в 1990 р. Декларації про державний суверенітет та Акта проголошення незалежності України в 1991 р. Ці документи стали віхою, яка започаткувала народження нового українського права.

 

По-різному оцінюють генезис конституційного права і його норм представники різних правничих шкіл, серед яких ряд українських науковців - С Шелухін, Н. Па-дієнко, С Дністрянський, В. Старосольський, О. Ма-лицький.

 

Так, представник історичної школи Н. Палієнко вважав, що конституційне право виникає і розвивається завдяки об'єктивній внутрішній необхідності і в своїй основі опирається на народну свідомість, народний дух, притаманний кожній нації з моменту появи її на історичній сцені1. Конституція, стверджує С Шелухін, виходить з народного життя, психіки, історії, побуту, бажань, прагнень й ідеалів народу. Норми права, таким чином, є похідними від звичаїв і традицій. Ось чому до законодавця ставиться цілий ряд вимог. Акти законодавства, пра-вотворення є лише констатацією дійсного стану речей. Законодавець має досконало знати історію свого народу, його традиції, звичаї, сподівання та ідеали, міжнародні зв'язки. Лише опираючись на них можна творити реаль-но діюче конституційне право, яке має стати серцеви-ною національного права.

 

Представники позитивістської школи права вважають, що джерелом норм конституційного права є позитивне (прийняте державою, писане) право, яке встановлюється і примусово захищається державою. Будь-яка норма права, як стверджував родоначальник позитивізму Р. Ієрінг2, є відображенням, втіленням боротьби різноманітних потреб та інтересів у суспільстві. Конституційне право, відповідно до цього тлумачення, - це за-хищений державою інтерес, результат перемоги сильнішого інтересу чи продукт компромісу різних інтересів.

 

Б. Чичерін, російський політичний діяч і науковець, вважав, що джерелом конституційно-правових норм є держава, саме вона творить право, забезпечує розумне співвідношення незалежних воль суб'єктів суспільних відносин. Іншими словами, держава - всемогутній феномен: вона виникає поза правом, є його джерелом і ніяким чином не зв'язана з правом.

 

Цілком очевидно, що ідеї позитивістської школи були взяті на озброєння радянським конституціоналізмом, причому особливий акцент робився на таких постулатах, як класова боротьба, фетишизація держави, диктатура пролетаріату. Вважалось, що тільки держава творить і реалізує конституційне право, причому таке право має обов'язково бути писаним. З огляду на це принципово заперечувалась можливість існування (використання) конституційно-правових звичаїв, договорів, прецедентів, судових звичаїв. В науці конституційного права було поширено твердження, що його норми - це результат пра-вотворчості держави, що всі вони є державними припи-сами, які встановлюються і охороняються державою, що воля держави складає їх зміст. Тому ніякої мови не мог-ло бути про безпосередню правотворчість народу, про акти референдуму, конституційно-правовий договір як джерела конституційного права. З іншого боку, акцент на безмежній могутності держави об'єктивно обумовлю-вав факт незадовільного закріплення статусу особи, її взаємовідносин з державою, вузькість і обмеженість її конституційних прав.

 

Безперечно, роль держави (особливо в сучасних умовах) у творенні й реалізації конституційного права не можна ні применшувати, ні перебільшувати. Головне тут - дотримання "міри".

У своїй сукупності джерела конституційного права утворюють складну як за структурою, так і за змістом ди-намічну систему, елементами якої є акти, що містять кон-ституційно-правові норми. Множинність конституційних відносин та різноманітність їх об'єктів обумовлюють різні види правових приписів, а відтак - різноманітність видів джерел конституційного права. Це зобов'язує законодав-ця дбати про форми вираження і способи інституціоналі-зації суспільних відносин, тобто про-опосередкування цих відносин відповідними конституційно-правовими нормами. Ось чому у більшості випадків вибір законодавця визначе-ний наперед. В законі гранично чітко вказана форма актів, які приймає той чи інший орган, а започатковує цей пере-лік найважливіший політико-правовий документ - Кон-ституція України.

 

Так, у відповідності зі ст. 91 Конституції, Верховна Рада України приймає закони України, постанови та інші акти. Така організована визначеність форм право-творчості й правозастосування має принципове значення: Верховна Рада зобов'язана приймати саме такі акти. Кожен із видів актів Верховної Ради має своє функціональне призначення, закріплює (регулює) певний вид суспільних відносин. Найважливіші із цих відносин регламентуються за допомогою законів, тобто актів нормативного характеру. Правозастосувальна діяльність знаходить своє опосередкування в актах-постановах, деклараціях, зверненнях, заявах. Практика знає випадки, коли Верховна Рада України приймала акти, яких немає у вка-заному переліку. Так, 12 грудня 1991 р. Верховна Рада України прийняла застереження до Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав, підписаної від імені України 8 грудня 1991 р. в Мінську, в якому вона визначила своє ставлення до цієї організації.

 

В Конституції України у ст. 106 є вказівка на те, що Президент України на основі і на визнання Конституції і законів України видає укази й розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України. Кабінет Міністрів України видає постанови і розпорядження (ст. 117 Конституції України). Ст. 144 Конституції надає право органам місцевого самоврядування приймати рішення в межах повноважень, визначених законом.

 

Говорячи про згадані акти, треба мати на увазі, що не всі з них є джерелами конституційного права. Такими є ті з них, які містять норми конституційного права.

 

Класифікувати джерела конституційного права можна, наприклад, у залежності від способів правотворчості. У такому разі вони можуть поділятися на: акти референдумів; нормативні акти територіальних громад та органів місцевого самоврядування; санкціоновані державою звичаї, традиції; акти, що є результатом імплементації норм міжнародного права; угоди, договори, конвенції та ін. акти, які укладає Україна з ін. державами.

 

Закон у широкому розумінні - це встановлені державою загальнообов'язкові правила. У власне юридичному значенні закон - це нормативно-правовий акт, прийнятий представницьким органом законодавчої влади чи шляхом безпосереднього волевиявлення народу (референдумом), що регулює найбільш важливі суспільні відносини і має найвищу юридичну силу в системі законодавства України.

 

Найбільш загальний характер має класифікація законів за такою ознакою, як юридична сила. Ця класифікація включає чотири різновиди законів: основний закон (конституція), конституційний закон, органічний закон, звичайний закон.

 

Перше місце в цій ієрархії законів посідає конституція - основний закон держави, акт вищої юридичної сили, головне джерело конституційного права1.

 

Конституційний закон - нормативно-правовий акт, який вносить зміни і доповнення в конституцію, приймається в особливому, ускладненому порядку, має таку ж юридичну силу, що й конституція.

 

Теоретичною основою виділення конституційних законів в особливу категорію є доктрина про установчу і законодавчу влади. В порядку здійснення першої - приймається конституція і поправки до неї, в порядку здійснення другої - всі інші закони.

 

Органічний закон - це нормативно-правовий акт, який приймається за прямим приписом конституції в порядку, який відрізняється від порядку прийняття як конституційних, так і звичайних законів.

 

Такі закони приймаються з питань, передбачених конституцією (закони про громадянство, про конституційний суд тощо). Як правило, конституційні закони приймаються кваліфіковано більшістю голосів депутатів.

 

Звичайні закони - є джерелами конституційного права, вони приймаються в порядку тієї ж законодавчої процедури, що й інші акти. Вони регулюють різноманітні види суспільних відносин, які становлять предмет конституційного права2.

1. Конституція – основне джерело КПУ

Основним джерелом конституційного права є Конституція України. Це єдиний нормативно-правовий акт найвищої юридичної сили, який є Основним Законом суспільства і держави, регулює найважливіші суспільні відносини, містить норми прямої дії, має особливий порядок прийняття, внесення до нього змін І доповнень та його захисту, гарантування. Конституція України як основне джерело конституційного права України має ряд характерних ознак.

 

По-перше, Конституція за своєю сутністю є Основним Законом (lex fundamentales), що виражає волю Українського народу і політику держави; по-друге, за змістом Конституція має вишу юридичну силу; по-третє, норми Конституції є нормами прямої дії; по-четверте. Конституція приймається і вводиться в дію відповідно до передбаченої законом спеціальної процедури. Спеціальна процедура передбачена і щодо внесення змін і доповнень до Конституції України. По-п'яте, чинне законодавство передбачає спеціальний механізм правового захисту, гарантування Конституції.

 

1. Закон як джерело КПУ. Проблема Констутуційних законів

Основним видом джерел конституційного права України є закони України. Це нормативно-правові акти, що приймаються за особливою процедурою, мають вищу юридичну силу щодо інших джерел конституційного права, за винятком Конституції та відповідних актів всеукраїнського референдуму і регулюють найбільш важливі комплекси суспільних відносин у сфері конституційного права.

 

Закони традиційно займають пріоритетні позиції у системі джерел конституційного права. Конституція України у ст. 92 передбачає коло питань, що визначаються (права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина; громадянство; правосуб'єктність громадян; статус іноземців та осіб без громадянства; права корінних народів і національних меншин; порядок застосування мов та ін.) і встановлюються (Державний бюджет і бюджетна система України; система оподаткування, податки і збори; порядок використання і захисту державних символів; державні свята та ін.) виключно законами України.

 

Закони різняться за своєю сутністю і змістом. У теорії конституційного права прийнято виділяти конституційні закони, органічні закони, звичайні закони та інші, особливі різновиди законів. У сучасній науці конституційного права сформувалася думка, що конституційні закони: а) законодавчі акти, що вносять зміни і доповнення до Конституції; б) закони, прийняття яких прямо передбачене нормами Конституції.

 

Щодо органічних законів, то проблема визначення їх суті та змісту, як джерел конституційного права, перебуває у теоретичній площині, оскільки Конституція не передбачає необхідності їх прийняття, а чинне законодавство України не містить положень про органічні закони.

 

Звичайні закони за своїм змістом регулюють поточні конституційно-правові питання, що є предметом конституційного права і приймаються за тією ж законодавчою процедурою. Але якщо прийняття конституційного закону, як правило, передбачає кваліфіковане голосування (2/3 голосів від конституційного складу Верховної Ради України), то звичайний закон приймається простою більшістю.

1. Рішення та првові позиції КСУ

Конституційний Суд України – важлива ланка механізму правої охорони Основного Закону республіки. Конституційний Суд має досить широкі повноваження. Деякі його акти можуть містити конституційно – правові норми. Йдеться про ті рішення Конституційного Суду,які приймаються з питань невідповідності нормативно – правових актів,що містять норми конституційного права, Конституції і законам України. Такі рішення приймаються більшістю від загального складу суддів і є остаточними.Вони породжують певні юридичні наслідки:втрачають силу (стають не чинними) нормативно – правові акти (окремі їх положення) в разі їх невідповідності Конституції і законам.

Рішенням Конституційного Суду властива особлива юридична сила, оскільки вони стосуються конкретних нормативно – правових актів чи окремих їх положень.У зв¢язку з цим виникає ряд питань щодо юридичної сили актів Конституційного Суду, тривалості їх дії, нормативності та інших елементів їх юридичної природи.

Специфічність правової природи актів Конституційного Суду України, практика його діяльності ставить на порядок денний проблему визначення природи правових позицій органу конституційної юстиції.
Термін ”правові позиції” Конституційного Суду України в законодавстві України не передбачений, але сьогодні він досить часто вживається у рішеннях, висновках і ухвалах Конституційного Суду України у випадку посилання на аргументи, що їх Конституційний Суд використовував у раніше прийнятих актах. Вживається він і у так званих збірниках правових позицій Конституційного Суду України. Крім того, вказаний термін є загальновизнаним у науці конституційного права, хоча й тлумачиться різними вченими по-різному.
Результатом діяльності Конституційного Суду України як єдиного органу конституційної юрисдикції є його рішення і висновки у конкретних справах. Проте неабияке значення для правозастосування має не лише кінцевий результат розгляду Судом справ, віднесених до його компетенції, а й з‘ясування засад, з яких він виходив при прийнятті відповідних актів, його аргументації, мотивування ним своїх рішень. Важливою є позиція, тобто точка зору, думка, Конституційного Суду України з тих проблем, які ним розглядалися.
Тому під правовими позиціями Конституційного Суду розуміють не лише остаточний варіант його рішення (в широкому розумінні), але і систему правових аргументів, які використовувалися для його обґрунтування, уявлення Суду про сутність розглядуваної ним проблеми і висновки, до яких він приходив під час її вирішення.
По суті, правові позиції Конституційного Суду України є формою і результатом інтерпретації ним Конституції і законів України. При цьому така інтерпретація здійснюється не лише в межах конституційного провадження щодо офіційного тлумачення Конституції і законів України, але і в справах про конституційність правових актів, а також при здійсненні Конституційним Судом інших своїх повноважень.
У правовій літературі триває дискусія щодо місця правових позицій у структурі актів Конституційного Суду України. Загалом вона зводиться до визначення того, в якій частині актів Суду містяться його правові позиції. На думку одних, вони знаходяться у мотивувальній частині рішення органу конституційної юстиції. Інші правовими позиціями вважають лише положення резолютивної частини рішення Конституційного Суду. Проте, як нам здається, найбільш обґрунтованою є точка зору, за якою правові позиції Конституційного Суду викладаються ним як в мотивувальній, так і в резолютивній частині його рішень чи висновків. У резолютивній частині міститься остаточний висновок Суду щодо розглядуваної справи. Водночас багато позицій, на яких базується підсумкове рішення Суду і які відображають його аргументацію, міситься у мотивувальній частині акту. Особливо це стосується рішень Конституційного Суду України в справах щодо конституційності правових актів.
Очевидно, що правовими позиціями можна вважати не всі положення актів Конституційного Суду України. Правовими позиціями можна вважати тільки ту частину рішення чи висновку Конституційного Суду України, в якій міститься правовий висновок, викладається правове розуміння Конституційним Судом положень чи принципів, встановлених у Конституції та законах України. Також правовими позиціями Конституційного Суду України є лише ті положення його актів, в яких розкривається неявний, неочевидний смисл правової норми чи положення закону. Так, не можна назвати правовою позицією Конституційного Суду України ту частину його рішення, в якій дослівно або іншими словами передаються положення Конституції чи закону України.
Юридична сила правових позицій випливає з юридичної сили актів Конституційного Суду України. Вони є обов’язковими для всіх органів і посадових осіб держави, а не лише для учасників конкретного конституційного провадження. При цьому правові позиції Конституційного Суду України мають однакову юридичну силу і є обовязковими до виконання незалежно від того, в якій частині акту вони викладені. Це випливає із загальнообов‘язкового характеру його актів, а саме: з положення ч. 2 с. 150 Конституції України про обов’язковість рішень Конституційного Суду України з питань конституційності правових актів і з питань офіційного тлумачення Конституції і законів України, а також з ст. 69 Закону “Про Конституційний Суд України”, за яким рішення і висновки Конституційного Суду України рівною мірою є обов'язковими до виконання. Тобто, питання про юридичну силу окремо положень мотивувальної та резолютивної частин актів Конституційного Суду України в законодавстві не порушується, а рішення (висновок) Конституційного Суду України розглядається як цілісний акт. Тому правові позиції Конституційного Суду України мають таку ж юридичну силу, як і акти, в яких вони викладені.
Правові позиції, що викладені у рішеннях і висновках Конституційного Суду України, є обов’язковими і для нього самого. Це означає, що при прийнятті наступних рішень Конституційний Суд України повинен враховувати правові позиції, викладені ним у раніше прийнятих чинних актах. Тобто Суд є зв’язаним своїми попередніми рішеннями, а його правові позиції не повинні бути суперечливими.
Правові позиції можуть міститися не лише в рішеннях і висновках Конституційного Суду, але й в його ухвалах про відмову у прийнятті звернення і про припинення конституційного провадження. Такі ухвали М. Тесленко поділяє на “позитивні” і “негативні”. Зміст “негативної” ухвали передбачає відмову суб‘єкту звернення на основі ст. 45 Закону “Про Конституційний Суд України” (відсутність права на конституційне звернення, його невідповідність встановленим вимогам, непідвідомчість Конституційному Суду питань, порушених в зверненні). Зміст “позитивної” ухвали полягає в тому, що Конституційний Суд України робить висновки на основі раніше сформульованих позицій з аналогічних питань. Тобто “позитивна” ухвала містить посилання на раніше прийняті акти.
Правові позиції Конституційного Суду починають формуватися на стадії попереднього розгляду звернень і підготовки до судового розгляду відповідної справи, коли збираються і досліджуються матеріали справи. Свого кінцевого, остаточного вигляду вони набувають в підсумковому рішенні чи висновку.
В основі правової позиції Суду лежать конституційні принципи, наукові знання, різні правові доктрини і праворозуміння, а також наукова і професійна правосвідомість суддів Конституційного Суду. Але оскільки їх праворозуміння не завжди є однаковим, а підходи до вирішення певних правових проблем також не завжди співпадають, то загальнообов‘язковими є ті правові позиції, які колегіально прийняті Конституційним Судом і містяться у його актах. Лише такі правові позиції набувають офіційного характеру, на відміну від окремих думок суддів.
Велике значення в правозастосовчій діяльності мають сформульовані Конституційним Судом України за час своєї діяльності правові позиції у сфері:
1) засад конституційного ладу, зокрема щодо:
- тлумачення принципу верховенства права (рішення Конституційного Суду України у справі про призначення судом більш м'якого покарання від 2 листопада 2004 р.);
- поділу влади (рішення в справі про ціни і тарифи на житлово-комунальні та інші послуги від 10 лютого 2000 р., рішення в справі щодо сумісності мандата депутата Верховної Ради АРК з іншими видами діяльності від 21 грудня 2001 р., рішення в справі про тимчасове виконання обов’язків посадових осіб від 27 квітня 2000 р.);
- державної мови (рішення про застосування державної мови від 14 грудня 1999 р.);
2) прав і свобод людини і громадянина, зокрема:
- права на життя (рішення в справі про смертну кару від 29 грудня 1999 р.),
- права на судовий захист (рішення в справі про оскарження в суді неправомірних дій посадової особи від 25 листопада 1997 р.),
- незворотної сили законів (рішення у справі щодо несумісності депутатського мандату від 13 травня 1997 р.)
- місця проживання (рішення в справі про об’єднання громадян в Автономній Республіці Крим від 3 березня 1998 р.)
- права на особисте життя (рішення в справі про збір, зберігання, використання і поширення інформації про особу від 30 жовтня 1997 р.),
- виборчих прав (рішення в справі про вибори народних депутатів від 26 лютого 1998 р.);
2) інститутів безпосередньої демократії (рішення про всеукраїнський референдум за народною ініціативою від 27 березня 2000 р., рішення в справі про виборчу заставу від 30 січня 2002 р.);
3) статусу органів державної влади (рішення в справі щодо порядку голосування та повторного розгляду законів Верховною Радою України від 7 липня 1998 р., рішення в справі щодо повноважності Верховної Ради України від 17 жовтня 2002 р., рішення в справі про призначення суддів від16 жовтня 2001 р.),
4) статусу Автономної Республіки Крим (рішення в справі про правові акти Верховної Ради АРК від 27 лютого 2001 р., рішення в справі про Конституцію АРК від 16 січня 2003 р.);
5) місцевого самоврядування (рішення в справі про місцеве самоврядування від 9 лютого 2000 р., рішення в справі про комунальні послуги від 2 березня 1999 р.);
6) узгодження правової термінології (рішення в справі про тлумачення терміну “законодавство” від 9 липня 1998 р., рішення в справі про тлумачення терміну “член сім‘ї” від 2 березня 1999 р. та ін.
Таким чином, природа правових позицій Конституційного Суду України випливає з характеристики останнього як єдиного в Україні органу конституційної юрисдикції, який покликаний гарантувати верховенство Конституції України на всій території держави. Правові позиції є формою і результатом інтерпретації Конституційним Судом України Конституції і законів України, містяться у актах Конституційного Суду України і стосуються різних галузей правового регулювання. Правові позиції Конституційного Суду України мають особливу правову природу, прецедентний характер і разом з актами Конституційного Суду України, в яких вони викладені, повинні розглядатися як джерело (форма) права. Разом з цим, правова невизначеність, відсутність чітких вказівок в законодавстві про природу правових позицій Конституційного Суду України свідчить про очевидність законодавчого врегулювання відповідних питань.

1. Нормативно-правові акти органів виконавчої влади, як джерело КПУ. Правові акти Президента України.

Нормативно – правові акти Кабінету Міністрів України.

Кількість актів Кабінету Міністрів, які є джерелом конституційного права, досить незначна. Це й зрозуміло: переважна більшість постанов і розпоряджень Кабінету Міністрів стосується його виконавчої діяльності, що регламентується переважно нормами адміністративного права.В той же час трапляються акти,які містять норми конституційного права. Таким, наприклад, є “ Положення про порядок легалізації об¢єднань громадян “, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 26 лютого 1993 року №140.

Нормативно – правові укази Президента України

Переважна більшість указів Президента є індивідуально – правовими, тобто такими, які не містять правових норм. В той же час практика знає немало указів Президента нормативно – правового характеру, що цілком узгоджується з його конституційним статусом. Типовими в цьому відношенні є Указ Президента “ Про порядок розгляду питань,пов¢язаних з громадянством України “ від 31 березня 1992 року.

Їх нормативно – правовий характер не викликає сумніву: вони не персоніфіковані, розраховані на неодноразове застосування,має універсальний характер дії.

1. Акти органів місцевого самоврядування як джерело КПУСтатут територіальних ромад у систуме локальних джерел права

Основним джерелом права у сучасній Україні є нормативно-правовий акт. Нормативно-правовий акт — це письмовий документ компетентного органу держави або самого народу, в якому закріплюються встановлені та забезпечувані державою формально обов'язкові правила фізичної поведінки суб'єктів суспільного життя. Порівняно з іншими джерелами права, нормативно-правовий акт має ряд істотних переваг. Зокрема:

 

- він найбільш чітко, повно і однозначно формулює права і обов'язки суб'єктів суспільного життя;

 

- дає можливість найшвидше і найповніше довести зміст норм права до суб'єктів суспільного життя;

 

- дає можливість та створює умови для адекватного (належного) і однакового розуміння норм права;

 

- дає можливість оперативно реагувати на потреби правового регулювання, змінюючи, встановлюючи чи скасовуючи відповідну правову норму;

 

- нормативно-правові акти найбільш повно і легко можуть бути систематизовані, що сприяє полегшенню користування ними, крім того, вони дають можливість для узгодження і впорядкування чинних правових норм.

 

Юридичні властивості нормативно-правових актів наступні:

 

- вони є волевиявленням держави або всього народу, тобто приймаються тільки державними або іншими органами, які мають відповідні державно-владні правотворчі повноваження, і є їхнім одностороннім волевиявленням;

 

- містять у собі правові норми;

 

- мають зовнішню форму у вигляді письмового документу встановленої форми;

 

- володіють юридичною силою, яка відображає їхнє співвідношення з іншими нормативно-правовими актами, місце і роль у системі законодавства та правового регулювання.

 

Головним критерієм поділу нормативно-правових актів є їхня юридична сила. Вони, відповідно, поділяються на закони та підзаконні нормативно-правові акти.

 

Юридична сила — це специфічна властивість нормативноправових актів, яка відображає їхнє співвідношення і взаємозалежність за формальною обов'язковістю та визначається місцем правотворчого органу в апараті держави.

 

Дія нормативно-правових актів — це їхній фактичний вплив на суспільні відносини. Кожен нормативно-правовий акт призначений для врегулювання певних суспільних відносин, тому встановлення меж його дії є необхідною умовою забезпечення правомірності використання і застосування приписів, які складають зміст цього акту.

 

Із теорії права відомо, що будь-який нормативно-правовий акт (закон, указ, декрет, постанова, розпорядження, тощо) має межі своєї дії в трьох основних, так би мовити, "іпостасях": у часі, просторі та за колом осіб. В першому випадку дія нормативно-правового акту обмежена моментом набрання ним юридичної сили і моментом її втрати, в другому випадку - певною територією, на яку він розповсюджується, в третьому випадку - колом осіб, якому він адресується.

 

Дія нормативно-правового акту у просторі — це поширення його впливу на певну територію, державу в цілому чи певний регіон.

 

Дія нормативно-правового акту за колом осіб визначається підлеглістю осіб вимогам нормативно-правових актів. Згідно зі загальним правилом, дія нормативно-правового акту поширюється на всіх осіб, що перебувають на певній території.

 

Правотворчість органів місцевого самоврядування примикає до правотворчості державних органів і водночас утворює особливий, відокремлений від держави вид правотворчої діяльності. Право створювати і приймати нормативно-правові акти (рішення) надається представницьким органам місцевого самоврядування і посадовим особам муніципальних утворень міста, селища, села.

 

Органи місцевого самоврядування (наприклад, Ради народних депутатів районів у містах) утворюються населенням для вирішення завдань місцевого значення, їх рішення діють у суворо визначених територіальних рамках

1. Договір як джерело КПУ. Особливості меж народно-правових договорів як джерело КПУ.

Практика регулювання правовідносин у договірній формі важлива для

держав, оскільки норми міжнародних угод у більшості правових систем є

основним джерелом регулювання питань, які належать до сфери міжнародного

права. Міжнародні договори (угоди) досягають такого становища тому, що

містять уніфіковані норми, які спеціально створюються для врегулювання

міжнародних невладних відносин.

 

У будь-якій державі більшість норм міжнародного договору застосовують до

правовідносин унаслідок трансформації, тобто перетворення їх у норми

внутрідержавного права. Форми здійснення трансформації передбачаються

національним законодавством держав. До них належать, зокрема,

ратифікація, прийняття актів про застосування міжнародного договору,

видання іншого національного нормативного акта.

 

Міжнародний договір — угода двох або кількох держав про встановлення,

зміну або припинення прав і обов'язків у різних відносинах між ними,

наприклад, міжнародний договір про видачу злочинців (екстрадиція).

 

Як основне юридичне джерело сучасного міжнародного права

міжнародний-правовий акт може мати різні форми і назви: договір, угода,

пакт, конвенція, трактат, протокол, обмін нотами, заключний акт та ін.

За структурою міжнародний-правовий акт переважно складається з

преамбули, основних статей і прикінцевих положень.

 

Конституції передбачають лише окремі форми участі представницьких

органів у зовнішньополітичній діяльності держави. Парламенти, як

правило, не беруть участі в оперативному вирішенні проблем зовнішньої

політики. Аналізуючи їхні повноваження, слід виділити визнане за ними

основними законами багатьох держав право схвалювати укладені міжнародні

договори та угоди. Проте ці повноваження аж ніяк не обмежують

міжнародно-договірну практику виконавчої влади, а сама парламентська

ухвала в більшості випадків має суто формальний характер. Більш суттєвим

є право парламентів на ратифікацію та денонсацію міжнародних договорів

або на участь у цьому процесі, закріплене в конституціях цілого ряду

держав. Відповідні процедури, що застосовуються до найважливіших держав. Відповідні процедури, що застосовуються до найважливіших

міжнародних договорів, ставлять діяльність щодо укладення таких

договорів у залежність від їх сприйняття парламентом.

 

В усіх країнах глави держав наділені повноваженнями у сфері зовнішньої

діяльності держави. Конституції багатьох держав прямо наділяють главу

держави правом укладати (підписувати) міжнародні договори. Однак на

практиці глава держави нерідко делегує це право главі уряду або

компетентному міністру.

астосування договорів протягом кількох тисяч років обумовлено насамперед тим, що йдеться про гнучку правову форму, у якій можуть виражатися різні за характером суспільні відносини. Характеризуючись своєю основною конституюючою ознакою (договір є результатом досягнутої контрагентами згоди), договірна форма посіла своє гідне місце в державному (конституційному) праві. Саме тут основне призначення договору рельєфно зводиться до регулювання в рамках закону поводження суб’єктів конституційного права шляхом визначення на межі їх можливого та належного поводження, а також наслідки порушення відповідних вимог.

 

За умов радянської системи, що була породженням тоталітарної держави, договір знайшов своє досить широке застосування тільки в господарському обігу. Але й та основна маса договорів, які зв’язували між собою головних учасників економічних відносин (державні, корпоративні й інші громадські організації), укладалася для виконання планових завдань. Таким чином, воля контрагентів у таких договорах була неповноцінною, оскільки вона складалася під прямим або непрямим впливом завдань, що визначалися державними органами.

 

За тих же умов мало місце застосування договору і в державному праві, зокрема, при створенні радянської федеративної держави. Але договори між союзними республіками і центром мали декларативний характер, оскільки на практиці проявлялися в жорсткій централізації функцій держави та підпорядкуванні їхнім інтересам не тільки центральних державних, але й партійних наддержавних органів.

 

Разом з тим у зарубіжних демократичних державах договірні форми взаємовідносин між федерацією і її суб’єктами, між центральними і місцевими владами, між територіальними громадами набули найбільшого поширення та сприяли вирішенню багатьох спірних та складних ситуацій, що виникали в процесі їхньої взаємодії в рамках ординарного та екстраординарного функціонування державної влади.