Новаторський характер народних оповідань М.Вовчка

Дві книжки оповідань Марка Вовчка мали назву «Народні оповідання», яка промовляє сама за себе. У своїх творах письменниця зобразила життя народу, не прикрашуючи його, вона показала те, що бачила сама, те, що чула від людей. Тому, можливо, ці твори і сприймаються так: сповненими щирості, справжніх почуттів, горя та радості. На жаль, на тому історичному етапі у житті селян горя було набагато більше, ніж радостей...Сама письменниця народилася в Орловській губернії, в поміщицькій родині, але своє життя присвятила збиранню фольклору, вивченню народних звичаїв та народної творчості українців, спілкуванню з простими людьми та описам народного життя. Мати Марії Олександрівни Вілінської вдруге вийшла заміж за жорстокого чоловіка, який постійно знущався і з кріпаків, і з власної родини. Це глибоко закарбувалося в пам'яті дівчинки, яка від народження мала чутливе і чисте серце. Пізніше вона побачить ту саму несправедливість у житті кожного кріпака, зрозумівши, що, на жаль, жахіття приниження та примусу, кріпацької неволі є типовим явищем. Це вразить жіночу душу і виллється у сповнених болю та обурення через несправедливість світу оповіданнях.Один з літературознавців, який досліджував творчість Марка Вовчка, висловив думку, що письменниця ввела в українську літературу принципово новий жанр — жанр трагедійного соціально-побутового оповідання. Прочитавши твори Марка Вовчка, я цілком погоджуюсь із думкою цього вченого... Тільки, напевно, оцю трагедійність увела у літературу не стільки письменниця, скільки саме життя кріпаків-українців — трагедійне за своєю сутністю, а Марія Вілінська тільки зобразила його, майстерно і реалістично, емоційно та художньо довершено...«Народні оповідання» Марка Вовчка складаються з різних творів, це «Сестра», «Козачка», «Чумак», «Одарка», «Свекруха», «Горпина», «Сон» та інші. У другому томі — твори «Два сини», «Не до пари», «Ледащиця». Більшість творів побудовано як розповіді від першої особи, що допомагає читачеві краще сприймати розповідь, бо зі сторінок творів Марка Вовчка на нас дивляться живі люди, які самі, плачучи і сміючись, знизуючи плечима і зітхаючи, розповідають про своє непросте життя.У попередніх класах я вже читав оповідання Марка Вовчка, але і зараз ті нові твори, які я прочитав, видалися мені цікавими й оригінальними. Мабуть, тому, що Марко Вовчок не дублює сюжети так само, як людське життя є неповторним, а кожна доля — окремою та надзвичайною. Найбільше мене вразило оповідання «Ледащиця». В ньому змальовано історію життя дівчини Насті і її матері Чайчихи. Настя — життєрадісна, розумна та чиста серцем дівчина, проте кріпацтво, важка праця на чужу людину, знущання та побої принижують і ламають її. Вона прагне здобути волю і бореться за неї. Мати Насті — сумна та похмура мовчазна жінка. Цікаво, як після здобуття омріяної волі одразу змінюється її вираз обличчя: туга з очей зникає, вона дивиться приязно та лагідно, вона ніби оновлюється... Проте воля не дається Насті легко. Під тиском кріпацького ярма, зраджена й ошукана паничем, вона народжує дитину, яка з часом помирає. Настя божеволіє, не в змозі витримати неправди навколо та смерті немовляти. Найбільше вражає розуміння, що історія Насті не є поодиноким надзвичайним випадком, а є явищем типовим і поширеним за часів кріпацтва. Виходить, що устрій, який фізично і морально калічив і вбивав людину, вважався нормальним, якщо він існував так довго... На щастя, ці часи вже давно минули!

10.Жанрове новаторство роману П.Куліша «Чорна Рада» Чо́рна ра́да — перший україномовний історичний роман, написаний Пантелеймоном Кулішем 1846 року. У цій «хроніці історичних подій» автор відтворив відомі історичні події — чорну раду у Ніжині, яка відбулася 1663 року. Рома́н істори́чний побудований на історичному сюжеті, відтворює у художній формі якусь епоху, певний період історії. В історичному романі історична правда поєднується з правдою художньою, історичний факт — з художнім вимислом. Письменник акцентує увагу на суперечностях між простими козаками і старшиною, між міщанами і шляхтичами, між городовими козаками і запорожцями.Визначальним сюжетним «полігоном» для характерологічного увиразнення героїв є дорога, у яку вирушає козак Шрам зі своїм сином Петром, прямуючи з Правобережної України до Лівобережної до Якима Сомка. На цій дорозі вони зустрічають різних за соціальним статусом і політичними поглядами людей.Композиція роману насичена пригодницькими елементами. Зокрема це епізоди з викраденням Лесі, лицарський двобій, запорізькі суд і кара. Кульмінаційною сценою є сама Чорна рада 1663. У ній підступність демагога Івана Брюховецького бере гору.У розв'язці Шрам рятує рідну Паволоч від Павла Тетері ціною власної голови. Та все ж фінал роману звучить оптимістично, адже на фоні історичного зламу росте нова сім'я — Петра і Лесі, що уособлює нове покоління. «Чорна рада» — перший в українській літературі історичний роман. Його найбільшу вартість Богдан Лепкий вбачав у тому «смутку-тузі за кращими часами, в тій охоті вискочити з ярма, в тім пориві до героїчних учинків, які будяться в українського читача під впливом «Чорної ради»…» На думку Миколи Зерова, головної тенденції роману, яку сформулював сам Куліш, — «показать политическое ничтожество Малороссии» — Костомаров не помічає. «Чорна рада», на його думку, однаково відзначає «и могущество, и слабость духовной жизни народа». Правда, те саме говорить і Куліш. Згадавши про «политическое ничтожество» старої України, він одночасно заявляє, «что не ничтожный народ присоединился в половине XVII в. к Московскому царству», що в тому народі були і характери, і почуття власної гідності, і «начала высшей гражданственности».

11.Дилогія "Серед темної ночі" (1900) і "Під тихими вербами" (1901) Письменник показує, як серед темної ночі селянської неосвіченості, тяжкої праці задля шматка хліба й породженої цим озлобленості, жадібності, черствості, а та­кож розтлінного впливу солдатчини й міста, відбувається на селі процес духовного звиродніння людини, деградація особистості. Руй­нуються патріархальні основи, взаєморозуміння батьків і дітей, калічиться людська доля. Ці реалії життя тогочасного села роблять неможливим й особисте, родинне щастя людини. І під тихими вер­бами вірної любові чи краси товариських взаємин проростає зло не­уцтва, темряви й забобонності, примножене громадянсь- кою та еко­номічною безправністю селя- нина, владою грошей. Фінал повістей трагічний. "Пропащою силою" (злодієм) стає се­лянин Роман Сиваш (від природи допитливий, енергійний, гарний парубок). Назавжди скалічене життя красуні-наймички Левантини. Головний герой повісті "Під тихими вербами" Зінько Сиваш (поетич­на, романтична натура), котрий, як і Марко Кравченко з "Сонячного променя" та Демид Гайденко з повісті "На розпутті", є речником авторських поглядів, гине, переможений обставинами (нерозумно вла­штованого суспільства, темрявою неуцтва й забобонності селян (нена­вмисне отруєний найближчими людьми). Справа, за яку Зінько поклав своє життя й хист (протистояти соціальній несправедли- вості, просвіщати, обороняти селян, згуртувати їх на боротьбу за грома­дянські права), зі смертю героя зупиняється на півдорозі.

У протиборстві влади грошей, зла, насильства, підступності й жорстокості духовно сліпих людей гуманістичні ідеї справедливості, розуму, людяності, доброти, культури й просвіти не перемогли. Та­ким побачив українське село початку XX ст. Борис Грінченко як суспільний діяч, таким показала його логіка художнього осмислен­ня подій. Загалом дилогія сприймається як картина жорстокої бо­ротьби за виживання людини, пригніченої непосильною працею, економічною й політичною безправністю, культурною відсталістю у її застиглості, непідвладності гуманістич- ному поступові. Й це дає підставу до висновку про розчарування Грінченка в ідеях просвіт­ництва, народницьких ідеалах.

Безсумнівними є художні здобутки твору. Дилогія збагатила ук­раїнську прозу тематично, розвинула й поглибила мотиви соціальних повістей І. Нечуя-Левицького, романів Панаса Мирного й Івана Білика, М. Старицького, доповнила образний ряд колоритними об­разами селян (Денис і Роман Сиваші, брати Момоти, Сучок, Рябченко), людей "міського дна" — конокрадів (Ярош, Лукаш, Хвигуровський), поетичними жіночими постатями (Левантина, Гаїнка).

Принцип поглибленого психологіч- ного аналізу почуттів, мотивів поведінки персонажів, настанова на широку об'єктивацію зображу­ваного сприяли реалістичній точності конкретно-істо- ричних харак­теристик у їх детерміно-ваності часом, місцем і соціальним сере- до­вищем. Широко використовувано засоби самохарактеристики і взаємоха- рактеристики героїв, діалоги, внутрішні монологи, у яких здійснюється плавний перехід від авторської розповіді до невласне прямої мови героя.

Здобутки реалістичного характеро- творення акумулювала повість "Серед темної ночі", в якій Грінченкові до певної міри вдалося уникнути автономності, застиглості характеру як ілюстрації наперед заданої моральної тези. У дилогії подолана властива повістям 80-х років млявість дії, зайва публіцистичність, невмотивованість окре­мих сюжетних частин. Твір має чимало елементів добротної пригод­ницької повісті (гострота сюжетних ситуацій, стрімкий розвиток дії, напруга пристрастей, мотиви переслідування, змови, вбивства та ін.), що належать до здобутків романтичного художнього відтво­рення дійсності. Дилогія позначена також поглибленим психо­логізмом характеро- творення, драматизацією вислову, увагою до життєвої достовірності (вірніше, натуралізму) художньої деталі (сміх: "П'яні червоні обличчя, блискучі від поту й смальцю, що на їх широко зяли ямки червоних пащ-ротів з жовтими великими зу­бами, вискаленими з-під щетинястих усів").

12.Гумористично-сатирична проза Нечуя –Левицького Творчість І. Нечуя-Левицькогостановить важливий етап у розвитку українського реалізму. Вона характеризуєтьсяінтенсивними ідейно-естетичними пошуками письменника, порушенням злободеннихсоціальних і морально-етичних проблем. До появи повістей Нечуя-Левицькогоукраїнський читач був знайомий хіба що з прозовими творами ГригоріяКвітки-Основ'яненка та Марка Вовчка. Підхопивши все краще з їхніх традицій, автор«Миколи Джері» і «Кайдашевої сім'ї» замість оповіді, яка велася від імені героя,утверджує об'єк тивно-епічну розповідь, що створювала ширші можливості для всебічного моде лювання дійсності. Впадає в око така своєрідність його реалізму,як показ впли ву соціального середовища на формування особистості.Утверджуючи високімо ральні ідеали,письменник беззастережно осуджував ті соціальні умови,які спотворювали,калічили сутність людини.У його повістях і оповіданнях завжди присутнє протистояння цільної особистості й здеморалізованих покручів, причому весь пафос творчості спрямований на утвердження духовно багатої людини. Різноманітна темами й жанрами проза Нечуя-Левицького є яскравим свідчен ням активного втручання українського письменства в суспільне життя,його ідей но-художнього «вирівнювання» з літера турами інших європейськихнародів.

13.Жанр соціальної комедії у твор чості Карпенка-Карого Iван Карпенко-Карий-найвизначнiша постать в укра ïнськiй драматургiï кiнця XIX Ї початку XX столiть. Вiн був, за визначенням I. Франка, "тим великим драматургом, якому рiвного не має наша лiтература". Драматургiчна спадщина письменника складається з вiсiмнадцяти п'єс, з-помiж яких найбiльш вiдомою є п'єса "Хазяïн". Це соцiально-сатирична комедiя нового типу. Написана вона була 1900 року. Цього часу процес розвитку капiталiзму в сiльському господарствi в Украïнi проходив особливо швидкими темпами, де на кiнець 90-х рокiв XIX столiття повновладними господарями була невелика купка капiталiстiв-аграрiïв, яка жорстоко експлуатувала десятки тисяч сiльських трудiвникiв. Пильним оком художника придивлявся Карпенко-Карий до нових багатiïв, якi вже пере росли вiдомого нам Герасима Калитку. Цi спостереження драматурга за проце сом економiчного зростання украïнсь кого "чумазого" i стали життєвою осно вою комедiï "Хазяïн", а прототипами Ї украïнськi капiталiсти-землевласники та ïхнi слуги й управителi. Комедія «Мартин Боруля»Започатковує блиску чий ряд «серйозних комедій» І.Тобіле вича «Мартин Боруля» (1885), твір з багатьох точок зору показовий. Темою п'єси послужило таке досить поширене явище,як бажання представників прини женого і обмеженого в правах третього стану перейти за допомогою грошей у стан вищий,прагнення багатого селяни на дорівнятися до дворянства. Ситуація відома ще від «Міщанина — шляхтича» Ж.-Б.Мольєра і нашої давньої сатири «Доказательства Хама Даніеля Кукси потомственні».Тільки у І.Тобілевича прагнення Мартина «вийти на дворянсь ку лінію» — це спроба самозахисту «маленької людини» у несправедливому суспільстві.Гуманістична позиція автора чітко виявляється в зальній концепції твору, що виражає його співчуття й любов до людини, турботу за її долю і розкривається у виборі дійових осіб та їх характеристиках, в ремарках, структурі комедії,авторських завершеннях. В.Віє вський у брошурі „Поетика комедій ності «Мартина Борулі» І.Каропенка-Карого“ детально виписав засоби та при йоми,якими користувався комедіограф. На прикладі образу головного героя — Мартина Борулі І.Тобілевич розкриває конфлікт здорової народної моралі з «манією» дворянства,породжений відсто юванням ним своєї людської гідності. Автор до мінімуму звів роль комедійної інтриги, віддавши перевагу внутрішній дії. Конфліктну ситуацію драматург виводить не стільки з зовнішніх причин, скільки з внутрішнього стану персонажу — нестримного прагнення довести, що ні чим не гірший від «приймака Красо вського». така заглибленість у душу людини надає камерності звучання коме дії, відтворює складні внутрішні почуття та психологічні колізії, визначає трагі комізм образу.І.Карпенко-Карий показує до чого може призвести людину ігнору вання здорової народної моралі і одно часно утверджує високі етичні норми образами людей, які не цураються землі, праці на ній, свого походження, націо нальних звичаїв і традицій (Гервасій Гуляницький,його син Микола),які ви промінюють нехитру народну мудрість (Омелько). Позиція автора зумовила типові узагальнення комедії, проникли вий аналіз людських стосунків та харак терів,соціальну детермінованість конф ліктів і перепетій, вчинків і розв'язок. До речі, в «Мартині Борулі» проглядаються ситуації з «Ревізора», коли зібралися гості, а жених поїхав, з «Одруження Фігаро» — сама втеча жениха. Основою типізації характерів і обставин у цій п'єсі є загальнолюдський зміст таких катего рій як честь, гідність, добро — з одного боку та підступність, пристосуванство, егоїзм, зло — з другого. Звідси і наявн ість трагікомічних елементів у творі. Комедії «Сто тисяч» та «Хазяїн». Наступним етапом у становленні соціаль но- психологічної комедії І.Карпенка — Карого стали «Сто тисяч» та «Хазяїн», у яких в динаміці подано єдиний психоло гічний тип людини, одержимої жадобою збагачення. Цей тип також давно відомий в літературі — Скупий лицар у О.Пушкіна, Плюшкін — у М.Гоголя, Гобсек — в О.Бальзака. І якщо названі класики лише роблять припущення про те, що призвело їхніх героїв до певного психологічного стану, абсурдності дій, то І.Тобілевич розкриває проблему детально.Герасим Калитка і Терентій Пузир-це той же Боруля,що дошукуєть ся певної форми самозахисту власної гідності, тільки з тією різницею, що Мартин Боруля перебуває в полоні ілюзії дворянства паперового, а ті — ілюзії,пов'язаної з накопиченням матері альних благ. В основу обох п'єс покладе но подвійну конфліктну лінію.Перший план драматичної дії в «Ста тисячах» — сюжетна лінія грошей («Гроші» — первісна назва цієї п'єси), яка знаходить своє вираження: Калитку обдурено, він виявляє обман і зі словами «краще смерть, ніж така потеря» вішається, але Бонавентура Копач та домашні рятують його. Ця трагікомічна кінцівка й дає повне логічне закінчення інтризі.У «Хазяїні» до логічного завершення — «пузир» лопнув, лопнула йому печінка, гнійник, зараження крові, призводить лінія пов'язана з махінацією приховуван ням чужих овець. Отже, теж трагічна розв'язка.Також смерть.А смерть у комедії можлива у одному варіанті і жанрі — в гротесту. І.Карпенко-Карий першим в українській драматургії, власне в літературі першим після «Енеїди» І.Котляревського, вживає цей прийом.Та все ж і в «Ста тисячах» і в «Хазяїні» основною є інша, прихована за зовнішньою, сюжетна лінія — показ морального звиродніння стяжателя. Образи Калитки і Пузиря — далеко не однозначні. Це люди праці, трудівники-трудоголіки, що як і сам автор знають: «без праці немає життя» (Т.3, С.340). Кожен з них по суті — нормальний чоловік, у котрого з дитинства сформ овані естетичні почуття,зумовлені на родним світоглядом.Тільки виражаються ці почуття по-різному. Наприклад, Герасим Калитка у п'єсі «Сто тисяч» роз криває свою ліричну натуру монологом про землю:«Ох,земелько,свята земелько-Божа ти донечко!Як радісно загрібати тебе до купи,в одні руки…Легко по своїй землі ходить. Глянеш оком навко ло - усе твоє: там череда пасеться. там орють на пар,а тут зазеленіла вже пшениця і колосується жито…».