Характеристика дитячої поезії Г.Бойка

Палкий прихильник і провідник дитячого гумору Грицько Бойко, як ніхто інший в поезії для дітей, з глибоким розумінням виховного значення сміху, вмів не просто розважити дитину, що теж потрібно, а виставляти на сміх людський найрізноманітніші вади характеру. Слухаючи про Вереду, недотепу Тимка, який викручував після купання кота, ледаря, роззяву, хвалька, базіку, діти проймаються здоровим сміхом. Гумор дитячих творів Г. Бойка м’який і зичливий, покликаний покепкувати й допомогти, а не принизити дитину. Сміх над героями творів Г.Бойка не лише розважає, а заодно заставляє дітей подумати: чи не схожий я на тих, з кого сміюся.

Григорий Филиппович Бойко (Грицько Бойко; 1923-1978) - советский, украинский писатель, поэт и переводчик, член Союза писателей СССР.
Родился Григорий Филиппович Бойко 5 сентября 1923 в селе Оленевка Донецкой области в семье служащего. После окончания сельской семилетки он учился в Еленовской рудничной школе, которая находилась довольно далеко. Поэтому парню ежедневно приходилось вставать в четыре утра, несколько километров идти пешком до станции, а оттуда ехать рабочим поездом в школу. Но тяга к знаниям была сильнее этих трудностей.
После окончания школы Григорий Бойко ушел на фронт защищать Родину от немецких фашистов. Служил рядовым пулеметного взвода, а затем офицером-связистом. Участвовал в боях под Сталинградом, был ранен и контужен. Удостоен боевых правительственных наград.
После войны Григорий Бойко стал студентом украинского отдела литературного факультета Донецкого педагогического института. В 1949 году окончил его с отличием. Несколько лет работал в областной газете «Радянська Донеччина» и литературным консультантом Донецкого филиала Союза писателей Украины.
Началом своей литературной деятельности Г. Бойко считал 1950 год, когда в Донецком областном издательстве вышел его первый сборник стихов «Моя Донеччина». Адресована она была взрослым, а уже в следующем году вышел в свет сборник его стихов для детей «Будем шахтерами». С тех пор поэт не изменял молодым читателям, полностью отдал им тепло своего сердца и свой незаурядный талант.
Григория Бойко справедливо можно назвать непревзойденным мастером смеха в поэзии для детей. Он, как никто другой, умел не просто развлекать младших читателей, но и теплым, добрым юмором остроумно и незлобиво показать самые недостатки детского характера. Капризуля, замарашка, хвастун, враль, лентяй, болтун, невежда, недотепа, трус, подхалим, задавака, ябеда, простофиля, симулянт - вот «знаменитые» персонажи его замечательных стихов и поэм.
В других произведениях он рассказывал детям об их сверстников за рубежом: «Два мальчика Смиты», «Славков гость», «Дети Чили». Есть среди написанного Григорием Бойко и пьесы-сказки: «Космическое путешествие» и «Об Андрюше и терпении». Любимым жанром поэта были также скороговорки и загадки. Они заставляют смеяться и думать, возбуждают любопытство и внимание.
С увлечением Григорий Бойко работал для дошкольников. Для них он написал коротенькие шутки и миниатюры. Они не только забавляют малыша, но и несут интересные сведения о жизни, природе, помогают познавать окружающую среду.
Григорий Бойко был не только поэтом-юмористом, но и поэтом-переводчиком. Для украинских детей он перевел произведенияМаршака, Чуковского, А. Барто, С. Михалкова и других поэтов.
Известен был Бойко и как поэт-песенник. Он написал более 400 песен, преимущественно для детей. Известные украинские композиторы А.Кос-Анатольский, А.Филипенко, Ю.Рожавская, А. Мясков положили немало его произведений на музыку. Большой популярностью пользовались его «Ніченька-чарівниченька» (композитор И. Поклада), «Вишневый цвет» (композитор В.Верменич). Классикой стали созданные им с Аркадием Филипенко «На мостике» и «Соловей, щебечи!». Эти песни записал с детским хором известный во всем мире певец из Украины Иван Семенович Козловский.
Умер Григорий Бойко 25 сентября 1978 года. Похоронен на городском кладбище «Берковцы»

Уривок із казки пушкіна

Царь с царицею простился,
В путь-дорогу снарядился,
И царица у окна
Села ждать его одна.

Ждет-пождет с утра до ночи,

Смотрит в поле, инда очи

Разболелись глядючи

С белой зори до ночи;

Не видать милого друга!

Только видит: вьется вьюга,

Снег валится на поля,

Вся белешенька земля.

Девять месяцев проходит,

С поля глаз она не сводит.

Вот в сочельник в самый, в ночь

Бог дает царице дочь.

Рано утром гость желанный,

День и ночь так долго жданный,

Издалеча наконец

Воротился царь-отец.

На него она взглянула,

Тяжелешенько вздохнула,

Восхищенья не снесла,

И к обедне умерла.

 

 

Долго царь был неутешен,
Но как быть? и он был грешен;
Год прошел как сон пустой,
Царь женился на другой.

Правду молвить, молодица

Уж и впрямь была царица:

Высока, стройна, бела,

И умом и всем взяла;

Но зато горда, ломлива,

Своенравна и ревнива.

Ей в приданое дано

Было зеркальце одно;

Свойство зеркальце имело:

Говорить оно умело.

С ним одним она была

Добродушна, весела,

С ним приветливо шутила

И красуясь говорила:

„Свет мой, зеркальце! скажи,

Да всю правду доложи:

Я ль на свете всех милее,

Всех румяней и белее?“

И ей зеркальце в ответ:

„Ты, конечно, спору нет;

Ты, царица, всех милее,

Всех румяней и белее“.

И царица хохотать,

И плечами пожимать,

И подмигивать глазами,

И прищелкивать перстами,

И вертеться подбочась,

Гордо в зеркальце глядясь.

Но царевна молодая,
Тихомолком расцветая,
Между тем росла, росла,
Поднялась — и расцвела,

Белолица, черноброва,

Нраву кроткого такого.

И жених сыскался ей,

Королевич Елисей.

Сват приехал, царь дал слово,

А приданое готово:

Семь торговых городов,

Да сто сорок теремов.

 

На девичник собираясь,
Вот царица наряжаясь
Перед зеркальцем своим,
Перемолвилася с ним:

„Я ль, скажи мне, всех милее,

Всех румяней и белее?“

Что же зеркальце в ответ?

„Ты прекрасна, спору нет;

Но царевна всех милее,

Всех румяней и белее“.

Как царица отпрыгнет,

Да как ручку замахнет,

Да по зеркальцу как хлопнет,

Каблучком-то как притопнет !...

„Ax ты, мерзкое стекло!

Это врешь ты мне на зло.

Как тягаться ей со мною?

Я в ней дурь-то успокою.

Вишь какая подросла!

И не диво, что бела: —

Мать брюхатая сидела,

Да на снег лишь и глядела!

Но скажи: как можно ей

Быть во всем меня милей?

Признавайся: всех я краше.

Обойди всё царство наше,

Хоть весь мир; мне ровной нет.

Так ли?“ Зеркальце в ответ:

„А царевна всё ж милее,

Всё ж румяней и белее“.

14.1.Характеристика збірки Н.Забіла «під дубомзеленим»(снігурочка, рукавичка)

РУКАВИЧКАПо ялинку внучка з дідом
Йшли по лісі навмання.
А за ними бігло слідом
Довговухе цуценя.
Задивилась, мабуть, внучка
На ялинку, на сосну
І зронила якось з ручки
Рукавичку хутряну.
Рукавичка невеличка
На снігу собі лежить.
Раптом мишка тишком-нишком
З нірки вилізла й біжить.
— Ну й хатинка! Ну й дивинка!
Відгукнися — хто тут є? —
Тільки голосу з хатинки
Щось ніхто не подає.
Влізла мишка в рукавичку
І сама в ній стала жить.
Раптом зайчик-побігайчик
З-під ялиночки біжить.
— Ну й хатинка! Ну й дивинка!

Відгукнися — хто тут є? —
Чує зайчик — із хатинки
Хтось там голос подає:
— Є тут мишка-гострозубка.
Ну, а ти хто? Що за гість?
— А я зайчик-побігайчик,
Довгі вуха, куций хвіст!
Вліз і зайчик в рукавичку,
Стали вдвох у хатці жить.
Раптом білка — стриб із гілки!
Та по стежечці біжить.
— Ну й хатинка! Ну й дивинка!
Відгукнися — хто тут є? —
Чує білочка — з хатинки
Хтось там голос подає:
— Є тут мишка-гострозубка,
Є тут зайчик — куций хвіст!
— А я білка — тепла шубка,
Невеличка я на зріст!
Влізла й білка в рукавичку,
Стали втрьох у хатці жить.
Глядь, поглядь, аж ось лисичка
Попід соснами біжить.
— Ну й хатинка! Ну й дивинка!
Відгукнися — хто тут є? —
Чує лиска — із хатинки
Хтось там голос подає:
— Є тут мишка-гострозубка,
Є тут зайчик — куций хвіст,
Є тут білка — тепла шубка.
Ну, а ти хто? Що за гість?
— Хто ж не зна мене, лисичку,
І вигадливу,й метку? —
Влізла й лиска в рукавичку,
Примостилась у кутку.
Ще й кабан прибіг ікластий,
І куниця, й їжачок.
Тут і голці ніде впасти!
Скільки сміху й балачок!
Рукавичка невеличка
На снігу собі лежить.
А з барлогу на дорогу
Вийшов заспаний ведмідь.
— Що за зборище зібралось?
Що за хата? Хто тут є?
Хто здіймає сміх та галас,
Зовсім спати не дає?
— Є тут мишка-гострозубка,
Є тут зайчик — куций хвіст,
Є тут білка — тепла шубка,
Що малесенька на зріст.
Ще й лисиця є, сестриця,
І вигадлива, й метка,
Є кабан, їжак, куниця.
Ну, а хто це нас ляка?
— Я ведмідь, я хочу спати,
Сміху-жартів не люблю!
Сяду я на вашу хату,
Всіх вас разом роздавлю!
Злий ведмідь гарчить, лютує,
Ломить всі кущі підряд.
Що робити?! Хто врятує
Переляканих звірят?!..
А тим часом дід та внучка
Вже ялинку принесли.
Так у внучки змерзла ручка,
Що аж зашпори зайшли.
— Рукавичка де ж поділась?
Загубила!.. Ай-ай-ай!
Побіжи, мій песик милий,
Рукавичку відшукай!
Песик дівчинку послухав,
Хвіст — угору, в землю — ніс,

І примчався скільки духу
На те саме місце в ліс.
Рукавичка, як живая,
Ходить ходором, тремтить.
А до неї підступає
Розлютований ведмідь.
Як загавкав пес на нього —
Аж ведмідь оторопів,
Зразу втік і до барлога
Причвалав і захропів.
Тут звірята всі зраділи,
Стали песика хвалить,
Що прогнав ведмедя сміло,
Не злякався ні на мить.
Каже песик: — Дуже прошу
Інше мешкання знайти.
Треба дівчинці хорошій
Рукавичку віднести.
— А хіба ж це рукавичка?! —
Загукали всі. — Невже?!
В нас нема такої звички
Забирать собі чуже!
Всі ми підемо з тобою
Рукавичку повернуть! —
І веселою юрбою
Звірі вирушили в путь.
До дівчатка за хвилинку
Рукавичку віднесли,
І всі разом круг ялинки
Танцювати почали.

****

Снігуронька

Ой, розгулялись взимку віхоли,
до вікон хатку замели,
де під солом яною стріхою
дідусь із бабою жили.
Біля віконця якось ввечері
сиділи вдвох собі старі
та милувалися малечею,
що розважалась у дворі.
От дід і каже:— Нумо, спробуймо
і ми побавитись, стара,—
ходім та бабу з снігу зробимо,
отак, як робить дітвора!
А баба каже:— Не щастило нам
діток ростити на віку,—
отож хоч нині з снігу білого
не бабу зробим, а дочку!
І от в садочку перед хатою,
напрацювавшися як слід,
із снігу білого, пухнатого
зліпили ляльку баба й дід.
Коли це галка враз пролинула
понад садком і на льоту
з крила пір їнку чорну скинула
на сніговую ляльку ту.
З-за хмар вечірнє сонце блиснуло,
зачервоніли промінці,—
і враз немов рум янець виступив
на білім ляльчинім лиці.
І раптом, дивом-небилицею,
дівчатко виникло живе,—
з такими синіми очицями,
як синє небо зимове,
з такими чорними косичками,
як чорне галчине крило,
з червоними такими щічками,
як сонце ввечері було.
— Добридень,— каже,— мамо й
таточку!
Ой, як я вас обох люблю!
Ведіть скоріш до себе в хаточку
дочку — Снігуроньку свою!
Вбирають землю сніжні віхоли
в холодний одяг зимовий.
А дід та баба щастям-втіхою
стрічають кожний день новий.
У хатці прибрано, підметено —
ні порошинки по кутках,
узорні вишивки та плетива
на рушниках, на подушках.
Та ще й води щодня нанесено,
в дворі прочищені стежки,
і цілий день так любо й весело
лунають співанки дзвінкі.
То все дочка, то все Снігуронька
встигає все зробити вмить,
мов промінь сонця в небі хмурому,
усе навколо веселить.
Дівчатка й хлопці в хату дідову
з усього сходяться села,
бо вже Снігуронька привітлива
із ними дружбу завела.
Гуляють в сніжки, з гір спускаються
вона ніде не відстає,
морозу зовсім не лякається,
в снігу ще кращою стає.
Вже й пригрівати стало сонечко.
Старі радіють — це ж весна!
Та все частіше їхня донечка
сидить замислена й сумна.
Вона все рідше посміхається,
все тихше пісеньку веде,
від сонця в затінок ховається,
із дітьми гратися не йде.
Ліси й садки убрались зеленню,
укрились цвітом запашним,
і луки всі — немов застелені
квітчастим килимом рясним.
Прийшли дівчатка до Снігуроньки:
— Виходь, подруженько, до нас!
Чому це ти бліда й зажурена
в такий ясний веселий час?
— Піди,— говорять батько й мати їй,
порозважайся, як колись!—
Отож вона й пішла з дівчатами
у гомінкий весняний ліс.
Дівчата бігали над річкою,
збирали квіти на вінки,
у лісі стежили за птичками
і співи слухали дзвінкі.
На купу хмизу десь надибали,
розклали вогнище мерщій
та й ну стрибати-перестрибувать
через вогонь навперебій!
Снігурка на дівчат поглянула,
розвеселилась, розійшлась,
стрибнула теж — і враз розтанула!
І вгору хмаркою звилась...
І вже нема Снігурки милої —
лиш хмарка лине за лісок,
і долітає з хмари білої
дзвінкий Снігурчин голосок:
— Не плачте, матінко та батечку!
Хоч і недовго я жила,
та звеселяла вашу хаточку
й сама щасливою була.
Ось полетять хмарки над нивою
ген-ген над степом, за село
і там впадуть рясною зливою,
щоб все зростало і цвіло.
І ви любіть життя і сонечко,
радійте квітам і теплу
і споминайте вдячно донечку,
свою Снігуроньку малу!

 

Небагато з доробку українських літераторів пройшло перевірку часом й зміною суспільного устрою. Лише чесні, талановиті твори, а не кон'юнктурна писанина, що була створена колись на потребу владі, цікавлять сьогоднішнього читача. Саме такою є творчість дитячої письменниці Наталі Забіли. Притаманне їй уміння просто і невимушено розмовляти з дітьми, не сюсюкаючи, не присідаючи навпопічки, знання психології малят, уміння писати зрозуміло й цікаво, лірично й серйозно, подаючи одночасно потрібну інформацію та виховуючи найкращі людські якості, залишають її твори актуальними й досьогодні. У творчому доробку письменниці майже двісті книжок - вірші, повісті, оповідання, п'єси і драматичні поеми, а також опубліковані у періодичних виданнях десятки вдумливих статей і рецензій. На таких творах, як "Хатинка на ялинці", "Про Тарасика й Марисю", "Ясоччина книжка", "Катруся вже велика", "Під дубом зеленим", "Веснянки", "Про дівчинку Маринку", "Перший крок", "Малим про велике", "Веселі друзі" та багатьох інших виховувалось декілька поколінь українських дітей. Скількох дівчаток в Україні батьки назвали Ясями! Можливо тому, що у дитинстві вони читали "Ясоччину книжку". Запам'яталися і Олі-вець-малювець, який багато десятиліть з екрана телевізора навчав малюків пізнавати різнокольоровий світ, дівчинка Катруся, котра "вже велика"... У наш складний і бурхливий час, коли стрімко зростає потік інформації, що його дістає дитина з усіх можливих джерел, твори письменниці з честю витримують випробування на подальше життя.
Народилася Наталя Львівна Забіла у Петербурзі, в сім'ї економіста. Родина мала давні культурно-мистецькі традиції. Дід Пармен Петрович Забіла був скульптором-академіком, автором відомих творів: бюстів Т.Шевченка й М.Салтикова-Щедріна, пам'ятника О.Герцену на його могилі в Ніцці, погруддя М.Гоголя для пам'ятника в Ніжині; троюрідний прадід - поет В.Забіла - приятелював з великим Шевченком. У цій родині любили й цінували художнє слово, музику, малярство, змалку привчали всіх дітей - а їх було семеро - малювати, складати вірші, вигадувати казки. Для однієї з дівчаток - Наталі - це стало справою всього життя.
В Україну родина переїхала вже після революції й осіла у Люботині, неподалік Харкова. Саме там Наталя розпочала свій трудовий шлях - вчителювала у Люботинському укрпрофсожі, в школі й одночасно вчилася. В 1924 р. вона закінчила історичний відділ Харківського інституту народної освіти. Приблизно тоді ж відбулися її перші виступи на сторінках газет і часописів. 1924 р. Кам'янець-Подільська газета "Червоний кордон" надрукувала перший вірш Наталі Забіли "Війна війні". Незабаром молода поетеса увійшла до Спілки селянських письменників "Плуг". Одна за одною побачили світ поетичні книжки "Далекий край" (1927), "Сонячні релі" (1928), "Про сонце" (1930), "Тракторобуд" (1931-1933). Проте ці соціально наснажені твори нічим не вирізнялись серед поетичних розповідей інших письменників про "щасливе" життя колгоспників і робітників, про героїчних комуністів і мудрого Леніна. Тож особливого успіху вони не мали. Але поряд із "дорослими" творами Наталя Забіла писала віршики і оповідання для дітей: "За волю", "Про маленьку мавпочку", які одразу сподобались малятам. Вона швидко знайшла свою "нішу" в українському літературному процесі.
Хоча в перших творах для дітей Наталя Забіла дещо зазнала впливу вульгарно-соціологічного підходу, так, наприклад, вірші "Вугілля" та "Домни" - це заримовані інформаційні повідомлення про ту чи іншу галузь промисловості, а віршики на кшталт "Хатинки над озером" - про перебування Леніна у Фінляндії, проте велике поетичне чуття, глибока людська порядність, любов до дітей - саме таких, якими вони є, живих, допитливих, непосидючих, а не уявних манекенів, допомогли письменниці подарувати маленьким читачам справді чудові твори про їхнє життя й мрії, надії та сподівання, про все те, чим сповнена дійсність.
Першою збіркою, в якій виразно відбилися особливості творчої манери Наталі Забіли, стала "Про Тарасика й Марисю" (1930). Сюди увійшли приспівки, примовки, афористичні вірші й оповідання. Особливої популярності набула "Лсоччина книжка"(1934), яка потім неодноразово перевидавалася, її героїня дівчинка-дошкільниця Ясочка приваблива тим, що вона не схематична постать умовної дитини, а жива, конкретна особистість з притаманними їй смаками, звичками, навіть вже сформованими поглядами. Потому з'явились інші збірочки та окремі твори, які засвідчили, що Наталя Забіла не випадково ступила на нелегкий шлях дитячого письменника. Це, зокрема, "Олівець-малювець", "Хатинка на ялинці", "Зайчик", "Дерев'яний бичок". В них поетеса творчо використала народно-пісенні здобутки, а також досвід митців старшого покоління - К.Чуковського, С.Маршака та ін. Проте в її творах виразно відчувається струмінь самобутності, вони рясно заквітчані власними знахідками, оригінальними темами, образами.
Цикл віршів "Про дівчинку Маринку" (1956) - одна з вершин української дитячої літератури. Н.Забіла любовно й уважно ліпить образ маленької людини, крок за кроком простежує процес її зростання. І чим старшою стає Маринка, тим більше збагачується образна система віршів, ускладнюється мова і навіть енергійний ритм лічилочки змінюється на уповільнений темп розповіді:
Річка, Мариночка, річка!
Швидше до неї- туп-туп...
(Річка)

Малював картину тато,
Квач у фарбу умочав...
(Мала малярка)
Усе, що бачить дитина у кімнаті, на прогулянці, за вікном, опоетизовується у зримих конкретних образах. Вірші густо заселені, насичені повідомленнями про оточуючий світ. І робить це авторка в такій довершеній формі, в такій безпосередній манері, що маленький читач не просто сприймає інформацію, а вбирає в себе те, про що розповідає книжка: найпростіші відомості про кізоньку, курочок, ляльку, про погоду за вікном. Прості, як на перший погляд, віршики мають і велику виховну силу. В них йдеться про повагу до людей, природню потребу навчатися і трудитися.
Тематика дитячих творів Наталі Забіли дуже різноманітна. Це тематичні цикли про природу ("Проліски", "Казки лісової кринички", "Навесні та влітку", "Восени та взимку", "Дванадцять місяців"), мініатюри про побут і пригоди дітей удома і в школі, у дитсадку і на прогулянці. Це справжня "материнська книга", яка весело й цікаво розповідає про світ речей і природу, вчить правил поведінки й подає певні моральні уявлення, образно, наочно й тактовно розповідаючи, "що таке добре й що таке погано".
Наталя Забіла - вроджена казкарка. З багатющої скарбниці української народної творчості беруть свої витоки її казки, де вона без голої дидактики вчить дітей бути добрими, справедливими, мужніми, любити все суще на Землі. Відомі фольклорні сюжети набувають в її інтерпретації нових акцентів, що якнайбільше відповідають світосприйманню дітей. Письменниця твердо обстоює право на "щасливий кінець", виходячи з несхитного переконання, що дитячу психіку дуже легко поранити. Смуток, безвихідь, загибель героя можуть завдати дитині глибокої моральної травми. Тому її казки, як й інші твори для найменших, мають мажорне звучання:
Плескачик (Колобок), зазнавши небезпечних пригод, все ж залишається живим, звірі з казки "Рукавичка" повертають загублену річ дівчинці, щоб не мерзли в неї руки, навіть Снігуронька в її обробці іде з життя, не викликаючи смутку:
Не плачте матінко та батечку:
Хоча недовго я жила,
Та звеселяла вашу хаточку
Йсама щасливою була...
А ви любіть життя і сонечко,
Радійте квітам і теплу,
І споминайте вдячно донечку,
Свою Снігуроньку малу!
І справді, аналіз творів Наталі Забіли свідчить про те, що письменниця у своїй творчості керується саме такими поглядами, враховуючи радісне сприйняття життя дитиною, її бажання, щоб добро завжди перемагало зло, щоб кожна, навіть найдраматичніша, історія мала щасливий фінал.
Талант Н.Забіли як дитячого письменника з найбільшою силою розкрився в її поетичній творчості. Однак знайшов він вияв і в прозі. Серед її повістей та оповідань найбільшою любов'ю читачів користується повість "Катруся вже велика" (1955). За побудовою й навіть за манерою викладу вона нагадує цикл віршів "Ясоччина книжка" та "Про дівчинку Маринку". На початку повісті Катрусі лише п'ять років. Так само, як інших своїх маленьких героїнь, Н.Забіла проводить її через роки життя, показує перші радощі, перші невдачі, перші помилки в житті та їх виправлення. Зростаючи, дівчинка дізнається, чим живуть її батьки, знайомі, як "дихає" місто. Повість має своєрідне продовження: оповідання "Телефон", "Катрусина стрибайка" і "Подорож до казкового лісу", де діє та сама Катруся та її рідні. Запам'ятовується читачам і повість "Дивовижні пригоди хлопчика Юрчика та його діда" (1964) - твір фантастично-пригодницького жанру з добре відчутною суто "забілинською" мудрістю і ліричністю, м'яким гумором. Допитливому хлопчикові Юрчику його вчений дідусь дозволяє випробувати свої винаходи: чарівні таблетки, які зменшують або збільшують тварин та людей, чарівний апарат, який допомагає читати чужі думки, тощо. Втім, всі ці дива в руках дитини призводять до різних непорозумінь, пригод, смішних ситуацій.
Значну сторінку вписала Н.Забіла в українську драматургію для дітей. У фантастичній п'єсі "Перший крок" (1968), що розповідає про сиву давнину, діють первісні люди, Велика Мати - мудра, досвідчена жінка, яка править родом, підлітки Юю й Оо. В основі драматичного конфлікту - події, пов'язані з прирученням Червоного Звіра-вогню. Одна з головних ідей твору, яку можна назвати перекиданням мосту між часовим простором, особливо наочно розкривається в образі Великої Матері, яка розумом осягає майбутнє, коли люди одомашнять тварин, навчаться освітлювати та обігрівати свої помешкання.
Драматична поема "Троянові діти" (1971) також веде читача у минуле. В ній авторка, використавши історичні матеріали - літописи, наукові праці про Київську Русь, народні легенди і перекази, написала поетичну історію заснування Києва трьома братами та сестрою, відтворила сиве минуле наших предків. Звісно, не слід сподіватися від художнього твору наукової точності, адже Н.Забіла створила твір-гіпотезу, твір-легенду, що чарує художньою правдою, поетичністю, високим почуттям патріотизму. Замість напівлегендарних постатей Кия, Щека, Хорива та Либіді зі сторінок постають образи живих людей, доля яких хвилює, викликає співпереживання. Розповідь про них романтично піднесена, свідомо стилізована під старовину.
В 1972 р. за драматичну поему "Троянові діти" та фантастичну п'єсу "Перший крок" Наталя Забіла першою в Україні була удостоєна премії ім. Лесі Українки.
В творчому доробку письменниці є чимало перекладів: зроблений у 30-ті роки переспів "Слова о полку Ігоревім", казки О.Пушкіна, вірші М.Некрасова, М.Лермонтова, К.Чуковського, С.Маршака, С.Михалкова та інших поетів.
Своє вагоме слово сказала Н.Забіла і в поетичній публіцистиці для дітей, і в теоретичних розвідках з проблем дитячої літератури. Довгий час вона очолювала Харківську письменницьку організацію, редагувала популярний дитячий журнал "Барвінок", багато років була членом правління СПУ.
За майже півстолітній життєвий шлях Наталя Забіла подарувала дітям більш як півтораста книг. І впродовж усього творчого життя вона сповідувала один принцип: для дітей треба писати так само добре, як і для дорослих, і навіть ще краще. Наталя Львівна ніколи не загравала з юним читачем, а вела розмову з ним серйозно й шанобливо, і часто - про речі дуже важливі, вселюдські моральні цінності та пріоритети, що залишаються незмінними у всі часи. Саме тому книжки письменниці й донині читають, знають, люблять.

2. Особливості збірки Г.Тютюнника «Ласочка». Характеристика головного героя.

Як сонце тільки-но червонило небо на сході, Арсен уже сидів у човні біля своєї верби і пильнував за вудками. В лісі бродив туман, підзо-лочений сонячним промінням, туркотіли при-путні, вистукували дзьобами дятли, а іноді лунко тріщало галуззя і було чути: хро-хро. хря-хря.

Арсен знав, що то вепри з виводками вепре-нят вертаються з нічного пасовиська у свої сховища.

А одного разу, коли Арсен, зігрітий сонцем, куняв у човні, то підводячи, то опускаючи голову, за спиною в нього почулося тоненьке скімлення. Арсен прокинувсь і огледівся.

Високо на кручі, супроти човна, схиливши голову набік, стояло лисеня. Воно дивилося трохи здивованими і зовсім не хитрими очима.

Потім перевело погляд у задок човна і облизну-лося: на дні, засланім травою, лежала риба.

— Ану! — сказав Арсен і ляснув себе долонею по коліну.

Лисеня трохи позадкувало, проте не втекло.

— Бойове! — сказав Арсен. — То що тобі — рибки закортіло?

Лисеня тоненько писнуло.

— Ну, на вже, — Арсен трохи подумав і додав: — Ласочка.

Рибина летіла вище лисеняти, але воно прудко підскочило й ухопило її передніми лапами.

— Молодця! — похвалив Арсен і заходився міняти наживу.

А коли озирнувся, лисеняти вже не було.

Однак наступного ранку воно прийшло знову. І знов Арсен кинув йому рибину — одну, бо лисеня більше не просило.

Так вони й потоваришували. Незабаром лисеня вже знало, що його звати Ласочка і що коли Арсен каже: «Встань!» або «Ляж!», то треба вставати або лягати. Знало також і те, що риба інколи не клює. Сидить-сидить Арсен, а поплавки на його вудках ані ворухнуться. Тоді Ласочка не скімлила і не молотила хвостом по землі, як завжди, побачивши у човні рибу, а лягала в траву й ждала. Арсенові набридало дивитися на нерухомі поплавки, і він часто-густо засинав.

Сидить і спить.

А якось чує крізь сон: Ласочка дзявулить. Прокинувся, аж поплавка на одній вудочці немає, поринув. А лисеня на кручі вухами пряде, передніми лапами дрібушить-витанцьовує од нетерплячки. Вхопив вудочку, смик — є окунь!

— На, Ласочко, це ти спіймала! — весело сказав Арсен і кинув окуня на кручу. З того дня він вже не боявся спати, бо як тільки поплавок ворухнеться, то Ласочка його й розбудить.

Так вони й рибалили вдвох.

Потім настала довга-предовга зима. Ліс прибрався в іній та ожеледець. І не співали вже в ньому птахи, тільки вітер ночами завивав у гіллі.

Старий Арсен уже не ходив на річку, але часом згадував Ласочку: де-то вона тулиться в таку холоднечу?

А весною, коли крига скресла і сонце вгріло, одніс Арсен човна на річку, полагодив вудки і знову, як торік, сів ловити рибу — бабі та внукам на юшку. Вудить та все озирається: чи нема, бува. Ласочки? Раз, і вдруге, і втретє — немає.

А вчетверте озирнувся — стоїть на кручі велика пухнаста лисиця з розумними, але зовсім не хитрими очима, а поруч неї — лисеня.

— Ласочко? — невпевнено покликав Арсен. Лисиця задріботіла передніми лапами, замолотила хвостом по землі й лягла. Лисеня ж, побачивши у човні рибу, облизнулося й тихенько заскімлило.

— Те-те-те. — весело сказав Арсен. — Це що ж виходить: я увесь ваш рід годуватиму?

І кинув на кручу рибину.

Лисеня спіймало її передніми лапами і стало їсти. А Ласочка сиділа нерухомо, пильно стежачи за поплавками.

З того часу вони рибалили втрьох.

 

М.Рильський «Білі мухи».

Білі мухи налетіли, -
Все подвір’я стало біле.
Не злічити білих мух,
Що летять, неначе пух.

- Галю, Петрику, Кіндрате,
Годі, ледарі, вам спати! –
І побігли до санчат:
Галя, Петрик і Кіндрат.
Всі з гори летять щодуху,
Щоб впіймати білу муху.
А санчата їм усім
Змайстрував старий Максим.