Життєвий і творчий шлях П. Корнеля. Особливості драматургії («Сід», «Горацій», Драматургічні принципи)

Процес формування класицизму дав відчутні результати вже наприкінці 30-х років XVII століття. Основним жанром нового стилю стала класична трагедія, що зображувала ідеалізовані пристрасті та піднесених героїв.

Найвизначнішим представником класичної трагедії на першому етапі її розвитку був П’єр Корнель (1606—1684).

Життя Корнеля небагате на зовнішні події. Основні віхи його життя співпадають із датами постановки його п'єс, з їх успіхами або, навпаки, провалами.

П'єр Корнель народився 6 червня 1606 року у Руані, в Нормандії. Батько його, заможний буржуа, адвокат за професією, готував і сина до цієї діяльності, але помилився у своїх сподіваннях. Коли молодий Корнель, закінчивши навчання, приступив до виконання адвокатських обов'язків, виявилось, що він не лише не володів ораторським мистецтвом, але й був косноязичним; дрібниця, про яку з подивом зазначають сучасники — настільки різко вона контрастувала із ораторським, декламаційним стилем його трагедій.

Свою літературну діяльність Корнель розпочав із маленьких галантних віршів, після яких побачила світ його перша комедія «Меліта» (1629). Це стало початком його літературної і театральної кар'єри. Ця комедія, а також інші, написані Корнелем протягом 1631— 1636 рр., нині забуті і не складають слави поета, але свого часу були тепло зустрінуті глядачами.

Корнель випробував свої сили у жанрі трагедії, написавши «Медею» (1635) (за мотивами однойменної трагедії давньоримського драматурга та філософа Сенеки), але це ще не було початком його справжньої слави. Справжньою віхою у житті та творчості Корнеля стала п'єса «Сід», поставлена наприкінці 1636 або на початку 1637 року.

Успіх п'єси була величезним. Проте він мав й інший бік: проти Корнеля виступила спілка другосортних драматургів, що таємно підтримувалась фактичним правителем Франції — кардиналом Ришельє. Французька Академія визнала трагедію «неправильною», незначною і навіть шкідливою з точки зору суспільної моралі.

Доки тривала дискусія навколо «Сіда», на Корнеля сипалися найжахливіші звинувачення (найчастіше, не літературного, а морального плану). Поет мужньо захищався. Коли ж французька Академія своїм рішенням відкрито підтримала його ворогів, він відмовився від подальшої боротьби і повернувся до Руану.

Цей відступ був тимчасовим: у 1640 році Корнель привіз до Парижу дві нових трагедій — «Горанія» та «Цінну», які за змістом та за формою вже більшою мірою орієнтувалися на вимоги класичної поетики. Цього разу успіх не був затьмарений злобною критикою. Це було вже офіційне визнання, ще більш закріплене наступною трагедією «Полієвкт».

Репутація Корнеля як першого драматурга Франції залишалась незмінною аж до 1652 року, коли його 22 за рахунком п'єса — «Пертарит» — зазнала повного провалу.

Твердо вирішивши назавжди просі йтися із театром. Корнель їде до Руану, як колись, 15 років тому. Туз, протягом семи років він веде усамітнений спосіб життя, займається перекладами та працює над теоретичним трактатом з драматургії.

Проте, у 1659 році, отримавши від суперінтенданта фінансів Фуке замовлення на п'єсу для придворного свята, Корнель знову погоджується повернутися до Парижу. Майже щороку він ставить на сцені нову п'єсу, але всі вони однотипні.

Починаючи з середини 1660-х років Корнель особливо гостро відчуває свою старомодність: це було пов'язано із зростаючим успіхом його молодшого сучасника Расіна,

Десять років відділяють останню трагедію Корнеля «Сурена» (1674) від його смерті. Ці роки Корнель провів у Парижі, але якнайдалі від літературного та театрального життя. Літературні заслуги Корнеля на той час були забутими. Навіть королівська пенсія, пожалувана йому у 1663 році, була забрана у нього, коли він відійшов від театральної діяльності.

Смерті його 1 жовтня 1684 року пройшла майже непоміченою.

Гак. поет пережив свою славу, але в очах сучасників він назавжди залишився великим Корнелем.

Драматургічні принципи Корнеля:

— правдоподібність;

— історична вірогідність;

— персонажі: королі чи видатні героїчні особи, які, на його думку, найкраще виражали загальнолюдські риси;

— конфлікт між розумом і почуттям, волею і потягом, обов'язком і пристрастю;

— перевага завжди залишалася за волею, розумом і обов'язком. «Сід».

Свій твір Корнель назвав трагікомедією через її щасливий кінець, тим

самим порушивши одну із найважливіших вимог класицистичної теорії — строго розмежовувати і не змішувати два основні види драматичного мистецтва — трагедію й комедію.

Ця п'єса не лише користувалась надзвичайним успіхом у глядачів. Вона сприймалася як взірець літературної досконалості: у Парижі побутувало навіть прислів'я «Прекрасне, як «Сід» — тобто найвища ступінь прекрасного. Всупереч усталеному погляду, Корнель звернувся за сюжетом п'єси не до античних авторів, а до п'єси свого іспанського сучасника Гільєна де Кастро «Юність Сіда». У ній знаменитий персонаж іспанського героїчного епосу постає молодим і закоханим. Таким він є і у Корнеля. Проте французький письменник створює не любовну, а героїчну драму, відтворюючи конфлікт між коханням і обов'язком. Основним прийомом композиції п'єси стає антитеза, за допомогою якої письменник виражає напружену морально-психологічну боротьбу між героями та у їх власній душі. Стрункий логічний розвиток дії у п'єсі, симетрично-контрастне співвідношення персонажів ще більше посилюють напруженість драматичного конфлікту.

При цьому ясність та логіка не заважають відчуттю поетичності. Головні герої п'єс — Родріго та його кохана Хімена — ніби змагаються один з одним у благородстві та вірності обов'язку, діючи відповідно до «розумного обов'язку», але вони кохають одне одного, і це почуття знаходить своє відображення у монологах персонажів, у їх «розумних» вчинках, оскільки нерозумна, негідна поведінка здається їм одночасно згубною і для любовного почуття. Кохання героїв стає суто героїчним. Лише патріотичний подвиг Родріго та казкове благородство і доброта короля Фернандо в кінцевому підсумку обіцяють щасливе єднання героїв у майбутньому. Зразком класицистичної трагедії сприймається «Сід» багатьма поколіннями читачів і глядачів, проте п'єса була критично оцінена теоретиками напряму, зокрема, тому, що мала щасливу розв'язку, не притаманну жанру трагедії. До того ж Корнель порушив і важливе для класицизму правило благопристойності: один із героїв прямо на сцені дає ляпаса іншому. Драматург тільки формально намагається зберегти вірність такому правилу, як єдність часу. Відвівши на дію п'єси 36 годин, Корнель, як справедливо та й не без схвальності зауважив О.Пушкін, «нагромадив подій на цілих чотири місяці».

Історія підтвердила правоту широких прошарків глядацької публіки, що захоплювалася «Сідом», відкинувши думку Французької Академії. До цього часу п'єси Корнеля не сходять зі сцен світових театрів, а ролі у них вважають за честь викопувати найвизначніші актори сучасності.

СЮЖЕТ. Вихованка Ельвіра повідомляє доньї Химені приємну новину: із двох закоханих у неї юних дворян — дона Родріго та дона Санчо — батько Хімени граф Гормас бажає мати за зятя першого: саме дону Родріго віддані всі почуття і думки дівчини.

У Родріго давно палко закохана подруга Хімени, донька кастильського короля донья Уррака. Проте вона полонянка свого високого походження; обов'язок наказує їй зробити своїм обранцем лише рівного їй — короля чи принца крові. З метою припинити страждання, яких завдає їй нестримна пристрасть, інфанта робила все, щоб полум'яне кохання пов'язало Родріго та Хімену. Зусилля її мали успіх, і тепер щоб полум'яне кохання пов'язало Родріго та Хімену. Зусилля її мали успіх, і тепер донья Уррака з нетерпінням чекає дня весілля, після якого в серці її повинні згаснути останні іскри надії й вона зможе воскреснути духом.

Батьки Родріго і Хімени — дон Дієго і граф Гормас — славні гранди й вірні слуги короля. Проте, якщо граф й донині являє собою надійну опору кастильського престолу, час великих подвигів дона Дієго уже позаду — у свої роки він більше не може, як колись, водити християнські полки у походи проти невірних.

Коли перед королем Фердинандом постало питання про вибір наставника для сина, вій віддав перевагу досвідченому дону Дієго, чим несвідомо піддав випробуванню дружбу двох вельмож. Граф Гормас вирішив, що вибір короля є несправедливим, дон Дієго, навпаки, піддав хвалі мудрість монарха, який безпомилково обрав людину найбільш гідну. Роздуми про переваги одного й іншого гранда переходять у суперечку. Починаються взаємні образи, і, врешті-решт, граф дає дону Дієго ляпаса; той вихоплює шпагу. Супротивник вибиває її із ослаблених рук дона Дієго, проте не продовжує бійки, оскільки для нього, славного графа Гормаса, було б найбільшою ганьбою заколоти беззахисного старигана.

Смертельна образа, нанесена дону Дієто, може бути змита тільки кров'ю винного. Тому він наказує своєму синові викликати графа на смертельний двобій. Родріго вагається — адже йому потрібно буде підняти руку на батька коханої. Кохання та синівський обов'язок відчайдушно борються у його душі; проте, так чи інакше, вирішує Родріго, навіть життя із коханою дружиною буде для нього нескінченною ганьбою, якщо батькова честь залишиться без помсти.

Король Фердинанд розгніваний недостойним вчинком графа Гормаса; він наказує йому вибачитися перед доном Дієго, але гордий вельможа, для якого честь вища за все на світі, відмовляється коритися волі короля. Графа Гормаса не лякають погрози, оскільки він упевнений, що без його непереможного меча королю Кастилії не втримати свого скіпетру.

Донья Хімена у розпачі гірко жаліється інфанті на прокляту гордість батьків, що може так легко зруйнувати їхнє з Родріго щастя, яке їм обом видавалося настільки близьким. Як би далі не розвивалися події, жоден із можливих варіантів розв'язання конфлікту не призведе до добра: якщо у двобої загине Родріго, разом із ним загине її щастя; якщо юнак переможе, союз із убивцею батька стане для неї неможливим: якщо двобій не відбудеться, Родріго буде зганьбленим і втратить право називатися кастильським дворянином.

Донья Уррака. прагнучи заспокоїти Хімену. може запропонувати лише одне: вона накаже Родріго завжди супроводжувати її, а там, можливо, батьки за допомогою короля самі все владнають. Проте інфанта запізнилася — граф Гормас і дон Родріго уже відправились на місце, обране ними для двобою.

Перешкода, що виникла на шляху закоханих, змушує інфанту співпереживати, але в той же час викликає у її душі таємну радість, У серці доньї Урраки знову живе надія та солодка туга, вона вже бачить Родріго, який підкорив багато королівств і тим самим став їй рівним, а значить — по праву відкритим для її кохання.

Тим часом король, розгніваний непокірністю графа Гормаса. наказує взяти його під стражу. Його наказ не може бути виконаний, тому що граф тільки-но пав від руки юного дона Родріго. Щойно звістка про це досягла палацу, як перед доном Фердинандом постала заплакана Хімена і навколішках молить його про покарання убивці; такою карою може бути тільки смерть. Дон Дієго не згоден: перемогу у двобої честі ніяк не можна прирівняти до убивства. Король покірно вислуховує обох і оголошує своє рішення: Родріго буде підданий суду.

Родріго приходить до будинку вбитого ним графа Гормаса, готовий постати перед найсправедливішим суддею — Хіменою. Вихованка Хімени Ельвіра, що зустріла його, налякана: Хімена може повернутися додому не одна і, якщо супутники побачать його у неї вдома, на честь дівчини впаде тінь, Послухавшись Ельвіру, Родріго ховається.

Дійсно, Хімена приходить у супроводі закоханого у неї дона Санчо, який пропонує себе у якості того, хто може покарати убивцю. Хімена не згодна на його пропозицію, вона повністю покладається на праведний королівський суд.

Залишившись наодинці із вихованкою, Хімена зізнається, що, як і раніше, кохає Родріго, не уявляє життя без нього; якщо обов'язок ЇЇ— приректи убивцю батька на кару, вона повинна, помстившись, зійти в труну услід за коханим. Родріго чує ці слова і виходить із сховку. Він простягає Химені меча, яким було вбито графа Гормаса, і благає її своєю рукою вершити над ним суд. Але Хімена жене Родріго, обіцяючи, що неодмінно зробить все, щоб убивця був покараний за скоєне життям, хоча у душі сподівається, що нічого у неї не вийде.

Дон Дієго несказанно радіє тому, що його син. гідний наступник прославлених відвагою предків, змив із нього пляму ганьби. Що ж до Хімени, говорить він Родріго, то це тільки честь одна — закоханих ж можна змінювати. Проте для Родріго однаково неможливо ні зраджувати коханню до Хімени. ні єднати долю із коханою; залишається тільки закликати смерть. У відповідь на такі слова дон Дієго пропонує сину, замість того щоб даремно шукати загибелі, очолити загін сміливців у наступі проти маврів, що таємно під покровом ночі на кораблях підпливли до Севільї.

Вилазка загону під головуванням Родріго приносить кастильцям блискучу перемогу — невірні втікають, двоє мавританських царів полонені рукою юного воєначальника. Усі в столиці віддають шану Родріго, одна лише Хімена. як і раніше, наполягає на тому, що її траурний одяг викриває у Родріго, яким би відважним воїном він не був, злочинця і благає помсти.

Інфанта, у чиїй душі не згасає, а, навпаки, все сильніше розгорається кохання до Родріго, вмовляє Хімену відмовитися від помсти. Нехай вона не може піти з ним під вінець, Родріго, захисник Кастилії, повинен і далі служити своєму королю. Незважаючи на те, що він шанований народом і коханий нею, Хімена повинна виконати свій обов'язок — убивця має померти.

Проте даремно Хімена сподівається на королівський суд — Фердинанд до безміри захоплений подвигом Родріго. Навіть королівської влади недостатньо, щоб гідно віддячити сміливцю, і Фердинанд вирішує скористатися підказкою, яку дали йому полонені царі маврів: у розмовах із королем вони називали Родріго Сідом — «паном», «володарем». Віднині Родріго буде називатися цим ім'ям, і уже одне тільки його ім'я стане викликати страх у Гранади та Толедо.

Незважаючи на виказану Родріго честь, Хімена припадає до ніг короля і благає про помсту. Фердинанд, підозрюючи, що дівчина кохає того, про чию смерть благає, хоче перевірити її почуття: із сумним виглядом він повідомляє Хімені, що Родріго помер від нанесених ран. Хімена смертельно блідне, але, як тільки дізнається, що насправді Родріго живий, виправдовує свою слабкість тим, що, мовляв, якщо 6 убивця її батька загинув від рук маврів, це не змило б з неї ганьби — нібито вона перелякалась того, що тепер вона позбавлена можливості мстити.

Оскільки король пробачив Родріго, Хімена оголошує, що той, хто у поєдинку переможе убивцю графа, стане її чоловіком. Дон Санчо, закоханий у Хімену, тут же виголошує готовність боротися із Родріго. Королю не до вподоби, що життя найвірнішого захисника престолу піддане небезпеці не на полі бою, проте він дозволяє двобій за умови, що, хто б не був переможцем, тому дістанеться рука Хімени.

Родріго приходить до Хімени проститися. Вона не може зрозуміти: невже дон Санчо настільки сильний, щоб подолати Родріго? Юнак відповідає, що він відправляється не на бій, а на покарання, щоб своєю кров'ю змити пляму ганьби із честі Хімени; він не дав себе вбити у бою з маврами, тому що бився тоді за батьківщину і короля, тепер же інший випадок.

Не бажаючи смерті Родріго, Хімена спочатку звертається до надуманого доводу — йому не можна пасти від руки дона Санчо, оскільки це зашкодить його славі, тоді як їй, Хімені, краще усвідомлювати, що батько її був убитий одним із найславетніших лицарів Кастилії,— але врешті-решт просить Родріго перемогти заради того, щоб їй не виходити заміж за нелюба.

У душі Хімени все зростає сум'яття: їй страшно подумати, що Родріго загине, а самій їй доведеться стати дружиною дона Санчо, але і думка про те, що буде, якщо поле бою залишиться за Родріго, не приносить їй полегшення.

Роздуми Хімени припинені доном Санчо. який постає перед нею із оголеним мечем і говорить про двобій, що щойно завершився. Але Хімена не дає йому сказати і двох слів, вважаючи, що дон Санчо зараз почне кичитися своєю перемогою. Поспішаючи до короля, вона просить його згледітися і не змушувати її йти під вінець із доном Санчо — нехай краще переможець візьме все її добро, а сама вона ніде у монастир.

Даремно Хімена не дослухала дома Санчо; тепер вона знає, що, тільки-но двобій почався. Родріго вибив меч з рук супротивника, але не зажадав вбивати того, хто готовий був на смерть заради Хімени. Король оголошує, що двобій. нехай короткочасний і не кривавий, змив з неї пляму ганьби, і урочисто вручає Хімені руку Родріго.

Хімена більше не приховує свого кохання до Родріго, однак ще не може стати дружиною убивці свого батька. Тоді мудрий король Фердинанд, не бажаючи чинити насилля над почуттями дівчини, пропонує покластися в усьому на цілющу властивість часу — він призначає весілля через рік. За цей час затягнеться рана у душі Хімени. Родріго ж здійсни 11, чимало подвигів на славу Кастилії та її короля.

«Горацій». Горацій — син старого Горація, благородного римлянина, головний герой однойменної трагедії. Громадянин і патріот. Горацій готовий беззастережно принести в жертву все своє особисте: спорідненні зв'язки, родину, життя. Могутність вічною міста є найпершою умовою його власного благополуччя. Випробуваний у боях воїн. ЩО своїми подвигами отримав всенародну славу, Горацій бачить єдине виправдання своєму існуванню у служінні батьківщині. Уже з самого початку трагедії стає відомо про давню війну двох сусідніх ворогуючих міст — Риму і Альби. Бажаючи уникнути жорстокого і непотрібного кровопролиття, полководці вирішують висунути по троє відважних бійців від кожної зі сторін і дати їм право постояти за честь батьківщини. Рим обирає Гораціїв — трьох братів, відзначених найвищою доблесно. У розмові зі щасливим Горацієм його друг і брат дружини Куріацій зізнається, що відчуває за долю римлянина гордість, змішану зі страхом за його життя і за рідну Альбу. Подібні судження ворожі Горацію, якому невідомі інші почуття, окрім обов'язку перед країною: «Я должен, выбором отмеченный нежданным, / Взять в поединке верх иль пасть па поле бранном».

Горацій зі спокійною гордістю віддає сестрі три мечі переможених ворогів, її сльози ранять честь воїна, знижуючи цінність його перемоги, що дісталася йому так важко. Горацій не може зрозуміти горе Камілли. Але сестра у пориві відчаю проклинає святиню, те, що божественна воля піднесла на п'єдестал величі, — Рим. Розпалена до найвищої точки лють брата обертається на Каміллу: «Ступай же милого оплакивать в могилу!» І через хвилину, повернувшись із окривавленою зброєю, Горацій гнівно виголошує: «Кто о враге отчизны пожалел, / Тому конец— такой единственный удел».

Цінність родини і батьківщини не співвідносні; одне повинно бути підкорене іншому. Якщо Риму потрібна кров героя, він віддасть її не замислюючись, і Горацій просить смерті перед обличчям Тулла. Рим сказав, і він убив «злочинницю» Каміллу, яка відмовилась жити за його законами.