Естетичні погляди попе де Вега

(Викладені у трактаті«Нове мистецтво створювати комедії у наш час»)

· наслідування античності;

· правила єдності часу і місця;

· єдність уявлень: для трагедії — трагічне, для комедії комічне (у житті не буває все трагічно або, навпаки, комічно) вимоги правдивого відображення дійсності:

· зображення єдності фабули і дії;

· розробка інтриги – «нерву п’єси» (в античності сюжет і герої були заздалегідь відомі);

· висвітлення двох тем: честі й доблесті.

Великий майстер комедій майже невідомий сучасному читачеві як неперевершений лірик.

Наважуватись, мліти, бути злим,

Жорстоким і ніжним, дужим і безсилим,

Натхненним, смертним, мертвим і живим,

Зрадливим, вічним, боязким і смілим.

Без відпочинку жити лиш одним:

здаватись скромним і зарозумілим,

Ображеним, веселим і сумним.

Вдоволеним, сердитим, посмутнілим.

З розчарувань втікати на свободу.

Отруту пити, мов напої п'яні,

Забувши користь, полюбити шкоду;

Повірити, що в пеклі — місце раю.

Життя і душу — дати все омані, —

Це є кохати. Хто кохав, той знає.

(Ф. Лопе де Вега) Висновок. Головна перевага комедій Лопе де Вега — їхня життєствердна сила. Любов виступає як всеперемагаюча сила, навіть якщо вона виникає з ревнощів чи нехтування. Звичайно, в комедіях багато утопічного в погляді на людину, але в драматургії «дива природи» відобразилися найкращі ренесансні традиції в час кризи гуманістичного світогляду.

Тірсо де Моліна. «Дон Жуан»

Тірсо де Моліна увійшов в історію світової літератури як засновник «вічного образу» дон Жуана та майстер «комедії ситуацій». Остання являє собою жанровий різновид комедії, побудований на несподіваному повороті сюжетної лінії, інтризі чи непередбачуваному збігові обставин.

Життя драматурга Габріеля Тельєса (1584—1648), який писав під псевдонімом Тірсо де Моліна. маловідоме. У світлі документів, знайдених у XX столітті, припускаємо, що він, напевно, походив із родини ремісників або найманих робочих, які мешкали у містечках Гвадалахари — Моліні та Таравільє, хоча існує і фантастична версія, начебто пост— позашлюбний син дона Тельєса Хірона, герцога Осуни. У 1600 році Габріель Тельєс був пострижений у монахи ордена мерседаріїв, які займалися викупом іспанців, що потрапили до алжирського полону.

З 1605 року, коли Тірсо познайомився із Лопе де Вегою, починається його драматургічна діяльність. Паралельно з духовною кар'єрою (протягом 1616— 1618 рр. — проповідник у Санто Домінго на Гаїті, після повернення — командор мерседаріїв у Прухильйо) розвивалась світська театральна діяльність Тірсо у Толедо та Мадриді.

У 1621 році Тірсо вдалося надрукувати «Толедські вілли», книгу, побудовану за зразком до «Декамерона» як збірник бесід (вілла в перекладі «день»). У «Толедських віллах» Тірсо де Моліна викладає свої погляди на літературу та драматургію, захищає творчість Лопе де Вега. До збірки було включено комедію «Присоромлений у палаці», оповідання «Три осміяних чоловіки» та інші твори.

Разом з тим над драматургом нависла загроза. У 1624 році на Тірсо було заведено справу, а у 1625 році було підготовлено рішення заборонити Тірсо писати світські твори і «сослать его в отдалѐннейший монастырь, ордена» через скандал, викликаний комедіями, які він писав у світському тоні, збуджуючи дурні нахили та надаючи аморальних прикладів тощо.

Для Тірсо наступила пора блукань, але він все ж таки просувався орденською ієрархією і писав п'єси — злі та опозиційні. Окрім книги «Розважальне повчання» (1639), яка у більш благочестивому дусі продовжувала «Толедські вілли», протягом 1627-1636 років виходять друком 5 частин «Комедій маестро Тірсо де Моліни». нібито підготовлених небожем поста. Найсміливіші драми вимагали особливої обережності. Наприклад. «Севільський бешкетник» був відданий на волю безвідповідальних піратських видавців, що друкували його спочатку у «Другій частині комедій Лопе де Веги і різних авторів» (1630), а потім під іменем Кальдерона.

Тірсо де Моліна уже в деяких комедіях та фарсових релігійних драмах 1610-х років, які поклали початок маньєристській та бароковій тенденції у іспанському театрі, у 30-ти х ^; 40-х роках не йшов шляхом Кальдерона і театру бароко, а в основному зберігав ренесансну художню структуру і ренесансний склад драми.

Смерть драматурга у глухому Альмасанському монастирі, яка співпала із черговою смугою гонінь протії театру, була оповита мовчанням.

Серед історичних драм, авторство яких доведено і не викликає сумніву, Тірсо належать «Антона Гарсія» (1623) і «В женщине благоразумне» (1630).

«Антона Гарсія» поряд із «Фуенте Овехуною» входить до складу народно революційних драм іспанського «золотого віку».

Комедії Тірсо зберігають ті особливості, які вже не сприймалися у театрі Лопе де Вега, включаючи мовні і стилістичні риси, пов'язані із зверненням до народної аудиторії, проте у частині з цих комедій змінюється аспект зображення позитивних героїв та почуття кохання.

У літературі Відродження, нагадаємо, утверджувалась всемогутність кохання. Кохання було атрибутом гармонійної людини, підносило її індивідуальність, виховувало здатність цінувати взаємність і свободу почуттів, навчало сприймати прекрасне.

У Тірсо кохання зображується дещо інакше. Хоча герої, а найчастіше героїні комедій Тірсо, заради кохання здійснюють карколомні вчинки, у всьому вони керуються не лише почуттями, але іноді (у більшій мірі, ніж це допускала ренесансна норма поведінки позитивних героїв) побутовими принципами (шлюб), матеріальними інтересами (посаг), а також свого роду азартними іграми (намагання подолати перешкоди, випередити інших тощо). Це можна пояснити умовами реального життя. Кохання у комедіях Тірсо рідко коли приводить до такого духовного перевороту, як у героїв справді ренесансних творів.

Перу Тірсо належить широко відома і на сьогоднішній час комедія «Благочестива Марта» (1615, видана 1635). її трактували як шарж на любовну історію Лопе і Марти де Наварес і одночасно як комедію про лицемірство, яка передувала «Тартюфу».

Драма про Дон Жуана. (іспанською — дон Хуан). Написана, найімовірніше, на початку 1620-років, не увійшла до книг, виданих Тірсо, але збереглася у двох друкованих варіантах. Більш рання версія— «Севільський бешкетник, або Кам'яний гість» — вперше була надрукована у 1630 році під ім'ям Тірсо, але у збірнику п'єс Лопе та інших авторів. Скорочена версія, яка залишалася до 1878 року майже невідомою (і не перекладалася російською мовою), — була надрукована близько 1660 року, на цей раз під іменем Кальдерона. Вона мала назву «Довгий строк ви мені даєте!». Не можна з упевненістю стверджувати, що хоча б одна із цих версій являє собою первісний варіант (редакцію) твору, адже його втрачено.

«Севільський баламут, або Кам'яний гість». Дон Хуан, син придворного улюбленця, почувається безкарним і відверто зізнається в цьому своєму слузі Каталіону, який намагається дещо приборкати норов свого пана. Крім того, дон Хуан вважає, що людина має достатньо часу для того, щоб встигнути покаятися, замолити свої гріхи. Тричі він гнівить Бога своїми вчинками. Поява кам'яної статуї сприймається ним як найвища божественна кара за розпусту. Кам'яна статуя уособлює два плани п'єси: соціально-політичний (критика фаворитизму) і філософсько-релігійний (людина перед Богом). З одного боку, розпусного баламута судить небо, з іншого — суспільство.

До короля приходять знеславлені родичі і вимагають привселюдно засудити «баламута»: король змушений засудити дона Хуана, виступивши таким чином проти інших палацових улюбленців.

Викривальний пафос п'єси вимагав від драматурга неабиякої відваги, адже подібне трактування драматичного конфлікту загрожувало існуванню непорушних законів, за якими жили тогочасні аристократи.

Новаторство Тірсо де Моліна полягає в тому, що він першим подав у літературі образ Дон Жуана, що набув рис «вічного образу». Пригадаємо, «вічні образи» — це літературні образи, які за глибиною художнього узагальнення виходять за межі конкретних творів та зображеної в них історичної доби; містять у собі невичерпні можливості філософського осмислення буття. Виникаючи на конкретному історичному підґрунті, вони концентрують в собі вічні пошуки людини своєї першосутності, свого призначення, закарбовують істотні риси людської природи. Після Тірсо де Моліна до образу Дон Жуана зверталися Джільберто. Мольєр, К. Гольдоні, Гофман, Байрон, П. Меріме, О.Пушкін, Леся Українка, композитори Моцарт, Даргомижський, Штраус, проте саме образ дон Жуана, створений Тірсо де Моліна, був найбільшою мірою наближеним до релігійної ідеї численних легенд про розпусника, в характері якого поєднувалися містичний еротизм, зневага до людей, зрештою, відчай.