Естетичні погляди драматурга

Жан Расін народився 21 грудня 1639 року у Ферте-Мілоні у родині провінційного чиновника — працівника суду.

Рано втративши батьків, Расін залишився під опікою своєї бабусі, яка помістила його до колежу міста Бове, а потім до школи Гранжа у Пор-Роялі. Учителями його стали янсеністи, члени однієї із релігійних сект, опозиційної по відношенню до пануючої католицької церкви. Це залишило слід у душі поета: він назавжди залишився мрійливо-релігійним, дещо схильним до меланхолії.

Расін рано полюбив поезію. Софокла та Еврипіда він знав майже напам'ять. Грецький роман «Теаген та Харіклея», роман про ніжне романтичне кохання, який він прочитав випадково, його вразив. Монахи, побоюючись шкідливого впливу книг про кохання, відібрали у нього роман і спалили. Він знайшов другий екземпляр. Відібрали і цей. Тоді Расін розшукав новий екземпляр книги, вивчив її напам'ять, побоюючись, що її знову відберуть у нього і знищать.

У жовтні 1658 року Расін приїхав до Парижу, щоб продовжити своє кавчання у колежі Гаркун. Філософія, або, правильніше сказати, вправи з формальної логіки, мало цікавили поста.

У 1660 році Париж урочисто відсвяткував весілля юного короля Людовіка XIV. З цього приводу поет написав оду, яку назвав «Німфа Сени». Як і всі початківці, він відправився за схваленням до офіційної визнаних поетів. Знаменитий у ті дні і безповоротно забутий пізніше Шаплен поставився прихильно до молодого поета, розповів про нього впливовому тоді міністру Людовіка XIV Кольберу, і той пожалував йому 100 луїдорів від короля, а незабаром призначив пенсію як літератору. Так отримав офіційне визнання поет Расін.

Образи Теагена та Харіклеї, що так захопили колись Расіна. не давали йому спокою. Він написав п'єсу на основі сюжету, що його захопив, показав п'єсу Мольєру, який був на той час директором театру Пале-Рояль. П'єса драматурга-початківця була слабкою, але Мольєру вдалося помітити в ній жаринку справжнього обдарування, і Расін почав працювати за порадами великого комедіографа. У 1664 році була поставлена його перша трагедія «Фіваїда». Через рік Расін виступив із трагедією «Александр». яка привернула до себе увагу усього Парижу. її помітив і батько французької трагедії Корнель. Проте відгук Корнеля був суворим: у молодої людини гарний поетичний дар, але жодних здібностей у галузі драматургії — йому варто обрати інший жанр.

Не всі поділяли цю точку зору.

Незабаром Расін залишив театр Мольєра, віддавши перевагу театрові Пті-Бурбон. Дружні відносини із Мольєром були назавжди розірвані.

У 1667 році була поставлена «Андромаха». Це була нова трагедія, відмінна від тих, що створював Корнель. Французький глядач до цих пір бачив на театральних підмостках героїв вольових і сильних, таких, що вміють перемагати; тепер він побачив людей з їх слабкостями та недоліками. Через рік Расін виступив із п'єсою «Сутяги». У ній він використав мотиви аристофанівської комедії «Оси».

Расін був прийнятий до числа членів Академії, до числа сорока визнаних видатних діячів культури нації.

«Іфігенія у Авліді», яку драматург закінчив у 1674 році, принесла йому новий успіх. Вольтер вважав цю п'єсу найкращою.

Із трагедією «Федра» (1677) пов'язана сумна подія у житті драматурга. Група аристократів на чолі із найближчими родичами кардинала Мазаріні вирішила познущатися над ним. Підмовили поета Прудона написати п'єсу на ту ж саму тему і позмагатися з Расіном. Місця у театрі були розкуплені заздалегідь цією групою і під час вистави п'єси Прудона місця заповнювались глядачами, а в інші дні, коли ставилася «Федра» Расіна, залишались порожніми.

Це образило драматурга. Він надовго залишає театр.

Расін одружився, отримав посаду королівського історіографа, як і його друг Буало, і вирішив, що уже ніколи не стане писати п'єси.

Проте, через 12 років він на прохання Ані де Ментенон написав п'єсу «Есфір» (1689).

У 1691 році Расін написав свою останню трагедію «Гофолія» і назавжди відійшов від театру.

Через необачність Расін потрапив у немилість до короля. Людина вразлива і боязка, він все це дуже болісно сприйняв. Незабаром поет захворів і 21 квітня 1699 року помер.

Особливості творчого методу Ж. Расіна:

— критика вишуканої літератури сучасності з її «досконалими героями»;

— намагання повернути літературу до життя, до реальних людей, до реальних людських відносин;

— утвердження права митця зображувати слабкості людської натури (зображення так званої «середньостатистичної людини»);

— література і театр покликані морально виховувати читача;

— правдоподібність сценічної дії;

— обґрунтовував обов'язковість давніх сюжетів для трагедії;

— показував людей такими, якими вони є, а не якими вони повинні бути;

— на відміну від Корнеля, створює не героїчні, сповнені пафосу трагедії, а трагедії любовно-психологічні, що відображають безсилля розуму перед пристрастю;

— страждання кохання, душевна боротьба, внутрішні протиріччя психології людини складають основний зміст п'єс Расіна.

У листопаді 1667 року Расін поставив свою велику трагедію. Вона мала величезний успіх.

Расін звернувся до давньогрецької міфологічної тематики. Давньогрецький міф про Гектора та Андромаху, прославлених Гомером, Берилідом та багатьма іншими античними авторами, неодноразово привертав до себе увагу наступних поколінь людства.

Французи «адаптували» поетичну легенду про юного сина Гектора Астіанакса до своєї національної історії, подібно до того, як це зробили давні римляни з іменем троянця Енея.

Юнак Астіанакс не загинув, як розповідають про це античні автори; він був дивом врятований і заснував французьку монархію, ставши прабатьком французьких королів. Так оповідали давні французькі хроніки.

Отже, сюжет, заснований на легенді про Андромаху та її сина, лестив національній свідомості французів часів Расіна.

Андромаха — дружина Гектора, воїна, що очолював троянців у Троянській війні, якого убив Ахілл. Після закінчення війни вона стала полонянкою сина Ахілла — Пірра. Драматург, ставлячи основних героїв трагедії перед однією і тією ж проблемою — вибором між обов'язком і почуттям, що суперечать йому, створює конструкцію, у якій персонажі пов'язані один з одним відносинами, що повторюються: Пірр кохає Андромаху, але вона не любить Пірра, оскільки залишається навіть після смерті вірною Гектору; Герміона (донька царя Спарти Менелая, її шлюб із Пір-ром повинен був укріпити союз грецьких держав) закохана у Пірра, але він кохає не її. а Андромаху, яка любить Гектора; Орест любить Герміону, але вона любить не його, а Пірра, який любить Андромаху, яка любить Гектора. У цьому ланцюжку тільки Андромаха любить того, кого їй любити наказав її обов'язок.

За концепцією Расіна лише в цьому випадку герой може врятувати своє життя і піднестися, у всіх інших випадках, коли про обов'язок забуто, на героя чекає нещастя і смерть. Пірр, що зробив Андромаху царицею, був підступно вбитий перед вівтарем греками на чолі з Орестом, що здійснював помсту за покинуту Герміону. Андромаха, чиї права визнали епірці, закликає їх помститися грекам за нового чоловіка. Андромаха, що виконала свій обов'язок, врятована, всі інші герої, що забули про обов'язок під впливом пристрасті нерозділеного кохання, зазнали життєвого краху: Пірра вбито, Герміона закололася, Орест збожеволів. Зображення торжества Андромахи на сцені знизило б трагедійність твору. Але є й інша причина відсутності головної героїні у фіналі. Расін-психолог досліджує проблему нерозділеного кохання як справжньої трагедії людини. Андромаха не виняток — її кохання до Гектора не може бути реалізованим і робить її нещасливою незалежно від того, полонянка вона чи цариця. Однак зображення страждаючої Андромахи суперечило б філософському пафосу прославлення вірності обов'язку. Отже, Расін знайшов найбільш точне художнє вирішення цього протиріччя.

«Брітанік» Трагедія з історії Римської імперії розповідає про часи правління імператора Нерона. Агріппіна — вдова Доміція Енобарба. батька Нерона, після другого шлюбу — вдова імператора Клавдія. За допомогою інтриг та злочинів вона допомогла Неронові посісти престол, а пізніше була вбита за його ж наказом. Це один із найважливіших персонажів трагедії.

Відійшовши від зображення героїв, яких характеризує доброчинність, схильність до слабкості та тих. що викликають у глядача страх і співчуття одночасно, як це було, наприклад, у «Андромасі», драматург пішов шляхом Сенеки, розділивши персонажів «Брітаніка» на позитивних, таких, що викликають співчуття (Брітанік. Юнія, Бурр) та негативних, таких, що викликають страх (Нерон, Нарцисе). Лише Агріппіна якоюсь мірою продовжує лінію Андромахи.

Нерон — римський імператор, син Агріппіни та Доміція Енобарба (Агенобарба), звідний брат Брітаніка, якого він отруїв у боротьбі за зміцнення своїх прав на престол та через ревнощі до Юнії, що кохала Брітаніка. Расін змальовує вісімнадцятирічного Нерона, що здійснює перший злочин. «Нерон не убил еще свою мать, жену, наставников, но в нем зреют семена всех этих злодейств, он уже хочет освободиться от запретов, ненавидит своих близких, но прикрывает ненависть притворными ласками... Короче говоря, это чудовище в зачатке, которое, еще не смея открыто проявиться, старается приукрасить свои дурные деяния», — писав про нього драматург у другій передмові до трагедії; (1676). Нерон протягом усієї трагедії викликає лише жах, огиду, але аж ніяк не співчуття (на відміну від героїв «Андромахи»). Навіть кохання до Юнії, що охопило його, і про яке він розповідає під час своєї першої появи на сцені, не наближає його до глядача. Якщо пристрасно закохані Орест та Пірр здатні були виконати будь-яке бажання своїх коханих, то Нерон здатен лише завдавати дівчині страждань. Намагаючись використати кохання Юнії та Брітаніка проти свого суперника, Нерон обіцяє не вбивати Брітаніка тільки в тому випадку, якщо Юнія відмовить йому у своєму коханні; при цьому Нерон буде із сховку спостерігати за сценою пояснення. Відчуваючи ревнощі, Нерон одночасно «розважається грою», спостерігаючи за стражданнями Брітаніка та Юнії. Побачивши Брітаніка на колінах перед коханою після того, як вона пояснила причину своєї вимушеної холодності, Нерон міг здійснити свою погрозу, однак робить це пізніше, не відкрито, а підступно. Оголосивши про своє прагнення примиритися із Брітаніком, Нерон запрошує його на бенкет та підносить чашу з отрутою. Брітанік, який не підозрює підступу, випиває за дружбу і миттєво помирає.

Серед творчого спадку Расіна особливе місце займає трагедія «Федра». Основою для неї послужив відомий його сучасникам сюжет давньогрецького міфу. Аналогічний сюжет ми знаходимо у трагедіях античних авторів — «Іпполіт» Еврипіда і «Федра» Сенеки. Але Расін по-своєму розвинув і сюжет, і характери героїв. Так, він зміню» характер Іпполіта. який із суворого служителя богині полювання Артеміди, не знаючого кохання, перетворюється на закоханого юнака - тільки закоханого не у Федру, а у принцесу Арікію.

Головне новаторство Расіна, звичайно, пов'язане із характером Федри. Якщо у Еврипіда героїня сама звинувачувала Іпполіта перед його батьком — Тезеєм. то Федра Расіна благородна: вона лише піддається умовлянням своєї няні, проте, зазнавши жорстоких моральних страждань, відкриває Тесею правду. Однак справа не ніщо у цих зовнішніх змінах. Федра Расіна — страждаюча жінка, а не злочинниця, вона, як писав про неї сам автор: «Ни вполне виновата ни вполне невинна». її трагічна вина — у неможливості протистояти почуттю, яке сама ж Федра називає злочинним. Напружена жагуча пристрасть героїні передана завдяки відточеній художній формі. Расін легко та органічно приймає правила класицистичних єдностей, не вдаючись до зовнішніх сценічних ефектів, зрозуміло, послідовно і точно розгортається дія п'єси. її героїня постійно аналізує свої почуття, хоча й не в силі стримати їх. Таким чином, Расін втілює у своїй трагедії не лише морально-психологічні конфлікти своєї епохи, а й відкриває загальнолюдські закономірності психології.

СЮЖЕТ. Іпполіт, син афінського царя Тесея, відправляється на пошуки батька, який десь подорожує уже півроку. Іпполіт — син амазонки. Нова дружина Тесея Федра, на думку всіх, з самого початку відчула неприязнь до пасинка, чим змусила його залишити Афіни. Федра ж хвора на незрозумілу хворобу і бажає померти. Вона говорить про свої страждання, які їй послали боги, про те, що навколо неї заколот і що її вирішили зжити зі світу. Доля і гнів богів породили у ній якесь гріховне почуття, яке жахає її саму і про яке вона боїться сказати відверто. Вона докладає усіх зусиль, щоб подолати темну пристрасть, але даремно. Федра думає про смерть і чекає на неї, не бажаючи нікому відкритися.

Няня Енона стурбована тим, що у цариці потьмариться розум, оскільки Федра сама не знає, що говорить. Енона докоряє їй тим. що вона хоче образити богів, порвавши «нитку життя», і закликає царицю подумати про майбутнє своїх дітей, і про те, що у них швидко відніме владу народжений амазонкою гордий Іпполіт. У відповідь Федра повідомляє, що її гріховне життя і так уже триває достатньо, проте її гріх не у вчинках, у всьому винне серце — у ньому причина муки. В чому її гріх Федра сказати відмовляється і хоче забрати таємницю із собою в могилу, та не витримує і зізнається Еноні, що кохає Іпполіта. Енона вражена. Тільки-но Федра стала дружиною Тесея і побачила Іпполіта. як то полум'я, то озноб мучать її тіло — це «вогонь всевладної Афродіти», богині кохання. Федра намагалась умилостивити богиню — збудувала їй храм, прикрасила його, приносила жертви, але все на марно. Тоді Федра стала уникати Іпполіта і розігрувати роль злої мачухи, змушуючи сина залишити дім батька. Та все даремно.

Служниця Панопа повідомляє, нібито чоловік Федри Тесей помер. Тому Афіни стурбовані — кому бути царем: сину Федри або синові Тесея Іпполіту, народженому амазонкою. Енона нагадує Федрі, що на неї тепер покладений обов'язок володарювати і вона не мас права помирати, оскільки загине її син.

Арікія, царівна із афінського царського роду Паллантів, яких Тесей позбавив влади, дізнається про його смерть. Вона стурбована своєю долею. Тесей тримав її полонянкою у палаці у місті Трезені. Іпполіта було обрано правителем Трезена. Ємена, няня Арікії, впевнена, що він звільнить царівну, оскільки Іпполіт до неї не байдужий.

Арікію ж привабило у Іпполіті душевне благородство. Зберігаючи із прославленим батьком «в высоком сходство, не унаследовал он низких черт отца». Тесей же прославився тим, що знеславив багатьох жінок.

Іпполіт приходить до Арікії і повідомляє їй, що скасовує указ про її полон і дає їй свободу. Афінянам потрібен цар, і народ висуває трьох кандидатів: Іпполіта, Арікію та сина Федри. Проте Іпполіт, відповідно до давнього закону, оскільки він не народжений еллінкою, не може володіти афінським троном. Арікія ж належить до давнього афінського роду і мас всі права на владу. Син Федри буде царем Кріту — так вирішує Іпполіт, залишаючись правителем Трезена. Він вирішує їхати до Афін, щоб переконати народ у праві Арікії на трон. Арікія не може повірити, що син її ворога віддає їй право на владу. Іпполіт відповідає їй. що ніколи раніше не знав, що таке кохання, але коли побачив її, то змирився і одягнув любовні ланцюги. Він увесь час думає про царівну.

Федра. зустрівшись із Іпполітом, говорить, що боїться його: тепер, коли Тесея немає, він може гніватися на неї і на її сина, здійснюючи помсту за те, що його вигнали з Афін. Іпполіт обурений — так низько він вчинити б не зміг. Крім того, чутка про смерть Тесея може бути хибною. Федра, не в змозі стримати своє почуття, говорить, якщо 6 Іпполіт був старшим тоді, коли Тесей приїхав на Кріт, то він теж міг би здійснити такі ж подвиги — вбити Мінотавра і стати героєм, а вона, як Аріадна, дала б йому нитку, щоб він не заблукав у Лабіринті, і пов'язала б свою долю з ним. Іпполіт розгублений, йому здається, що Федра марить, приймаючи його за Тесея. Федра запевняє Іпполіта, що кохає його, але своєї вини у тому не бачить, оскільки не владна над собою. Вона жертва божественного гніву, це боги послали їй кохання, яке мучить її. Федра благає Іпполіта покарати її за злочинну пристрасть і дістати меч. Іпполіт, наляканий. втікає, про страшну таємницю не повинен знати ніхто, навіть його наставник Терамен.

Із Афін приїздить посланець, щоб передати Федрі правління, але цариця відмовляється від влади. Вона не може керувати країною, коли її власний розум їй не підвладний. Вона уже відкрилася Іпполітові, і у ній пробудилася надія на почуття у відповідь.

Енона повертається зі звісткою, що Тесей живий і незабаром з'явиться у палаці. Федру охоплює жах, оскільки вона боїться, що Іпполіт відкриє її таємницю і викриє її обман перед батьком. Вона думає про смерть як про порятунок, але боїться за долю дітей. Енона пропонує захистити Федру від безчестя, зробивши наклеп на Іпполіта перед батьком, нібито він звабив Федру. Вона береться все влаштувати сама, щоб врятувати честь своєї пані.

Енона звинуватила Іпполіта перед батьком. Тесей повірив, згадавши, яким блідим був син у розмові з ним. Він жене Іпполіта і просить бога моря Посейдона, який обіцяв виконати будь-яку його волю, покарати сина. Іпполіт настільки вражений тим, що Федра звинуватила його у злочинній пристрасті, що не знаходить слів для виправдання. Хоча він і зізнається, що кохає Арікію, батько йому не вірить.

Федра намагається вмовити Тесея не чинити зла синові. Коли ж він повідомляє їй, що Іпполіт начебто закоханий у Арікію, Федра вражена і принижена тим, що в неї з'явилась суперниця. Вона й не підозрювала, що хтось іще здатен пробудити кохання у Іпполіті. Цариця бачить для себе лише єдиний вихід — померти. Вона проклинає Енону за те, що та звинуватила у всьому Іпполіта.

Тим часом Іпполіт та Арікія вирішують втекти із країни разом. Тесей намагається переконати Арікію, що Іпполіт брехун і вона даремно послухала його. Він хоче ще раз поговорити з Еноною, але дізнається, що цариця вигнала її і та кинулася у море. Сама ж Федра у розпачі. Тесей наказує покликати сина і благає Посейдона, щоб той не виконував його бажання.

Проте вже пізно — Терамен приносить страшну звістку про смерть Іпполіта. Він їхав на колісниці берегом, як раптом з моря з'явилося небачене чудовисько. Всі кинулись врозтіч, а Іпполіт списом вразив чудовисько і пробив йому шкіру. Дракон упав лід ноги коням, і ті від страху понесли. Іпполіт не в силах був їх стримати. Вісь колісниці зламалася, царевич заплутався у віжках, і коні потягнули його по землі, всіяній камінням. Тіло його перетворилося на цілковиту рану, і він помер на руках у Терамена. Перед смертю Іпполіт сказав, що батько незаслужено звинуватив його.

Тесей у відчаї, він звинувачує Федру у смерті сина. Остання визнає, що Іпполіт невинний, що вона за волею вищих сил була захоплена кровозмішувальною, невгамовною пристрастю. Енона, рятуючи її честь, звинуватила у всьому Іпполіта. Енони тепер немає, а Федра, знявши із невинного пасинка підозру, закінчує свої земні муки, прийнявши отруту.

Творчий метод Ж. Расіна

— поєднання давньокласичних переказів із почуттями XVII століття. Пояснюється це головним чином тим, що Расін намагався слідувати правилу Н.Буало,— «бути вірним історії і одночасно зберігати благопристойність». Поєднати і те, і інше було неможливо — ось чому герої Расіна так мало схожі на своїх прототипів;

— зрозуміло, чому до триєдності Расін додав ще й четверту — єдність мови: усі його герої та героїні розмовляють однаково вишуканою, правильною мовою. У зв'язку з цим вони наділені надзвичайною вишуканістю манер; наприклад, наклеп на Іпполіта робить не сама цариця, як у Еврипіда, а лише її годувальниця;

— Расін, на відміну від Корнеля, побачив у коханні майже винятковий предмет психологічного спостереження і драматичного відтворення; головним чином, Расін аналізує кохання жінки;

— Расін, звичайно, поет національний, хоча ці слова треба розуміти відносно: він не цікавився французькою нацією в цілому, а лише середовищем придворних і дворянства, серед якого він жив і яке дійсно знайшло майже повне відображення у його театрі.

ЛЕКЦІЯ 7-8