Життєвий шлях Мольєра, витоки його творчості

Ім'я Мольєра відоме, мабуть, кожному і, безперечно, усьому світові. Про нього говорили, писали, починаючи із XVII століття, не згасає інтерес до його генія і досі, на початку III тисячоліття.

Про самого Мольєра достовірних фактів небагато. «Небачена річ! Дорожній сундук з рукописами, чернетками та листами Мольєра зник через байдужість нащадків. Можливо, його знищили, а можливо, він ще спочиває під покровом пилу й павутиння на якомусь горищі у Іль-де-Франс. Не збереглося жодного будинку, де жив Мольєр, навіть того живописного будинку, в якому він народився. Врешті-решт, від Мольєра залишилося лише дві розписки... та його п'єси, у яких він, звичайно, сказав усе найважливіше про себе. Віхи його життя позначені контрактами, квитанціями, а також «Регістром» Лагранжа, куди останній день у день відповідально заносив події, що мали місце у трупі»,— пише сучасний французький дослідник Жорж Борданов.

За спогадами сучасників, зовні Мольєр був не дуже привабливим. У нього була велика голова на короткій шиї, маленькі, широко посаджені очі, товстий плоский ніс, великий рот і чорні густі брови. Статуру він мав міцну, але ноги були закороткі для його ваги і великого зросту. Актори зазначали, що в нього був надто швидкий темп мовлення, глухий голос і не завжди правильна артикуляція, що нерідко призводила до гикавки. Через це Мольєр не міг грати трагічні ролі, ролі коханців. І все ж акторський діапазон Мольєра був досить широкий. Він грав слуг, смішних буржуа, придворних блазнів, ревнивих чоловіків тощо. Усе це характерно-комічні ролі, у виконанні яких Мольєр прагнув досягти правдивого зображення почуттів, думок і вчинків персонажів.

Як режисер Мольєр, за спогадами сучасників — членів його трупи, був дуже запальним і нетерплячим. Втім його гнів та гарячковість усі сприймали як належне і не ображалися. Він не вмів бути спокійним, бо театр завжди вимагав від нього напруження. «Він віддавався сцені всім серцем, бо тільки там він і жив», — писав про Мольєра М. Булгаков у книзі «Життя пана де Мольєра».

Жан Батіст Поклен — великий французький драматург, театральний діяч, відомий всьому світові під сценічним ім'ям Мольєр,— народився 13 січня 1622 року (15 січня його охрестили) в Парижі і повинен був успадкувати професію свого батька, придворного шпалерника.

Коли хлопчику було десять років, померла його мати, батько одружився вдруге і незабаром в родині з'явилося двоє дівчат, сестер Жана-Батіста.

Спираючись на розповідь Гримере, першого біографа Мольєра, дід майбутнього драматурга по материнській лінії частенько водив онука до Бургундського готелю на вистави трагедій, трагікомедій, і можна припустити, що зачарований Жан-Батіст мріяв бути схожим на кумира парижан. Але ця професія вважалась однією з найнікчемніших. Актори були прокляті церквою, їх не дозволяли ховати на кладовищі, якщо перед смертю вони не відмовилися від свого заняття. Згодом, коли Мольєр став найуславленішим письменником свого часу, Французька Академія запропонувала йому стати академіком, але за умови, що він залишить театральну діяльність. Мольєр залишився актором і керівником свого театру, тому двері Академії для нього назавжди залишилися зачиненими.

Відчуваючи глибоку відразу до справи свого батька, Жан-Батіст у віці 14 років був відправлений навчатися до Клермонської колегії, отримавши попередньо примітивну освіту у приходській школі. У родині Покленів були не кращі часи: померла друга дружина батька, він мав самотужки виховувати шістьох дітей.

У Клермонській колегії на той час навчалися вихідці із заможних, аристократичних родин. Поклен навчався разом із представниками королівської родини.

Закінчивши колегію, Жан-Батіст захопився театральним мистецтвом.

Переконавши батька у тому, що його цікавить юриспруденція, юнак з нестримним пилом віддавався своєму захопленню. На початку січня 1643 року Жан-Батіст, нарешті, відкрив батькові таємницю і повідомив, що обирає професію актора. Батько змусив сина відмовитися від звання придворного шпалерника і Жан-Батіст, жодною мірою не шкодуючи, зробив це.

Юнак оселився в будинку Бежарів. Родина Бежар була незвичайною тим, що всі її представники були охоплені спільною пристрастю — любов'ю до театру. Професіональною та прекрасною акторкою у цій родині була Мадлена, інші діти були аматорами. Дослідники біографії драматурга схиляються до думки, що Мадлену та Поклена пов'язувало не лише мистецтво.

30 червня 1643 року у присутності адвоката між членами родини Бежар, Поклепом та акторами-аматорами був укладений договір про заснування театру, названого «Блискучим» (всі ті, хто входили до його складу називали себе «Дітьми Родини»).

З моменту заснування театру Жан-Батіст Поклен перестав існувати, а замість нього у світі з'явився Жан-Батіст Мольєр. М. Булгаков пояснює виникнення цього імені: «Некоторые говорят, что Поклен воспользовался бродячим в театральных и музыкальных кругах псевдонимом, другие — что Жан-Батист назвался Мольером по имени какой-то местности... Кто говорит, что он взял эту фамилию у одного писателя, скончавшегося в 1623 году».

«Блискучий театр» слави не нажив, а натомість нажив боргів. Більшість із них довелося до кінця життя сплачувати саме Мольєрові. Навесні 1646 року Блискучий театр припинив своє існування.

На деякий час відомості про Мольєра загубилися. Його місцеперебування було невідомим. Влітку 1647 року сліди актора разом з колишніми учасниками Блискучого театру були знайдені в Італії. Припускаємо, що після загибелі названого театру Мольєр з-під його руїн вивів учасників мандрівної трупи. Мольєр став мандрівним комедіантом.

Навесні 1651 року, відвідавши Париж, учасники трупи були вражені: виявилось, що пан Мольєр відчуває схильність не тільки до гри у п'єсах, а й до їх створення особисто. Незважаючи на те, що трупа переважно ставила драматургічні спроби трагіків. Мольєр. не приховуючи, віддає перевагу веселим і розважальним жанрам, наслідуючи майстрів італійської імпровізованої комедії. Отже, керівник мандрівної трупи грав у чужих трагедіях трагічні ролі, а у своїх власних виступав у ролі коміка. Зазначимо, що трагедійні ролі не вдавалися Мольєру так прекрасно, як комедійні.

У 1652 році, коли слава про Мольєра та його трупу впевнено просувалася шляхами Франції, до мандрівників приєднатись маленька дівчинка. її поява відіграє неабияку роль в житті драматурга, але в майбутньому, а спочатку вона — лише маленька сестричка Мадлени Бежар. якій нещодавно виповнилось десять років. У складі групи вона отримала сценічне прізвище Мену.

Відносини між Мадленою та Мольєром вже давно стали надбанням часу, їхні шляхи, незважаючи на професійну близькість, розійшлися.

Наприкінці жовтня 1658 року трупа мандрівних акторів вирішала повернутися до Парижу і завоювати столичну сцену п'єсою П. Корнеля «Нікомед». Перед очима паризьких знавців мистецтва п'єса мала з'явитися 24 жовтня, а головну роль у трагедії повинен був грати сам Мольєр.

На жаль сподівання Мольєра та його трупи вразити придворну публіку та завоювати прихильність, не виправдалися Єдиним порятунком був ризик представити на розсуд придворних глядачів власну комедію — «Закоханий лікар». Ризик перетворився на незаперечну перемогу.

Після такого успіху трупа Мольєра отримала постійне приміщення для виступів — зал у Малому Бурбоні та пенсію, призначену герцогом Орлеанським.

Відтепер за цією трупою закріпилася назва «Трупа Пана Єдиного Брата Короля».

Відбулося примирення Поклена-батька із сином.

Перебуваючи на посаді придворного комедіографа, Мольєр вимушений був зіткнутися із театральними заборонами та цензурними утисками. В основному це пояснювалося спробою самого Мольєра вмістити до своїх творів сатиричні, викривальні елементи.

П'єси Мольєра нікого не залишали байдужим. Інколи їхні вистави супроводжувалися скандалами, як сталося у травні місяці 1660 року із п'єсою «Сганарель, або Уявний рогоносець». Глядачі впізнавали себе або представників аристократичного середовища, що й давало поштовх для переслідування драматурга.

Інтриги та плітки навколо комедіографи не вщухали. Його трупу позбавляли приміщення та будь-якої можливості працювати. Все це підривало здоров'я Мольєра. З усіх боків на нього чатувала зрада. Безумовно, це справило свій вплив на психологічний стан великого актора.

20 лютого 1662 року відбулося вінчання. «Рядом с сутуловатым, покашливающим директором пале-рояльской труппы Жаном-Батистом Мольером стояла под венцом девушка лет двадцати, некрасивая, большеротая, с маленькими глазами, но исполненная невыразимой притягательной силы. Девушка была разодета по последней моде и стояла, горделиво закинув свою голову». Цією дівчиною була ніхто інша як Мену (згадаймо роки мандрів театральної трупи територією Франції та сусідніх країн) або Арманда Бежар.

Одруження придворного комедіографа стало приводом для поширення однієї із найгучніших пліток, нібито Мольєр одружився із власною донькою. Справді, сліди народження молодої дружини актора варто шукати у 1642 або у 1643 році. Причиною таких пліток стала відсутність будь-яких документів, які б підтверджували родинні стосунки Арманда із родиною Бежарів. Саме на період 1642—1643 років припадав роман Мадлени з Жаном-Батістом, що ще більше ускладнило справу. Очікуваного щастя Мольєр не відчув. Молодята зовсім не підходили один одному. Арманда не любила свого чоловіка, і їхнє подружнє життя незабаром перетворилося на справжнє пекло.

Ненависть до Мольєра з боку літераторів зростала з кожним днем. На останок його звинуватили перед королем у кровозмішуванні. Король не надав цій справі подальшого розголосу, і велика війна між драматургом та його ворогами почала стихати. Однак, почалася хвороба, проявами якої був незвичний кашель та дивний стан самопочуття, що пізніше отримав у медицині назву «іпохондрія».

19 січня 1664 року в родині комедіографа народився хлопчик. Мольєру вдалося добитися виняткової честі: хрещеним батьком його сина став сам король Франції. Хлопчика назвали, як і годилося, Людовіком.

На 1664—1670 роки припадає період найвищого розквіту творчості великого драматурга. Саме в цей час він створює кращі свої комедії: «Тартюф», «Дон Жуан», «Скупий», «Мізантроп», «Міщанин — шляхтич».

Однак, серйозність комедій Мольєра не викликала схвалення. Драматург змушений був змагатися за право постановки своїх п'єс, їх подальшу сценічну долю.

Крім того, сили геніального комедіографа відбирало невдале подружнє життя.

Взимку 1672 року Мольєр розпочав роботу над комедією «Удаваний хворий». У цій п'єсі драматург сміявся над нерозумною пристрастю, яка існує в людській свідомості повсякчас: над страхом смерті та нікчемною довірливістю. Ненависть комедіографа по відношенню до лікарів, напевно, досягла найвищого рівня, тому що в комедії вони були виведені справжніми потворами — корисними, обмеженими дурнями.

Пролог, написаний Мольєром до цієї п'єси, підтверджує той факт, що драматург намагався повернути втрачену прихильність короля.

Проте, короля зовсім перестала цікавити творчість комедіанта, тому пролог так і залишився не поставленим.

У п'ятницю 10 лютого 1673 року відбулася прем'єра «Удаваного хворого», яка супроводжувалася величезним успіхом. Четверта вистава була призначена на 17 лютого (річниця смерті Мадлени). Посилаючись на книгу М. Булгакова, зазначимо, що Мольєр напередодні вистави почував себе не дуже добре, а його розумом володіли песимістичні думки.

Граючи головного героя, Мольєр почувався на сцені зле, але тільки деякі з акторів помітили зміни у зовнішньому вигляді актора, спричинені його стражданнями. Після закінчення вистави драматургу стало дуже холодно і його віднесли додому. Через декілька годин у Мольєра горлом пішла кров. Лікарі відмовлялися йти до актора, тримаючи на нього образу.

На жаль, смерть славетного драматурга, не принесла звільнення від проблем.

Оскільки він був комедіантом, церковники не дали дозволу на його поховання. Тільки втручання самого короля дещо виправило становище: «Приняв во внимание обстоятельства, обнаруженные в следствии, произведенном согласно нашему приказанию, мы позволяем священику церкви святого Евстафия похоронить по церковному обряду тело покойного Мольера, с тем, однако условием, чтобы это погребение было совершено без всякой торжественности, не более как двумя священниками, и не днѐм, и чтобы за упокой души его не было совершаемо торжественное богослужение ни в вышеуказанной церкви и ни в какой другой».

21 лютого близько дев'ятої години вечора повинні були виносити тіло Мольєра. Натовп, що зібрався під вікнами будинку, поводив себе доволі збуджено, що змусило Арманду кидати тим, хто прийшов, гроші, щоб заспокоїти. надзвичайно містка характеристика: «l’imposteur» (облудник, самозванець), «faux devot» (святоша, ханжа). Тартюф — страшний лицемір. Під прикриттям релігії він вдає із себе святого, однак ні у що не вірить і таємно облаштовує свої темні справи. О.С.Пушкін писав про Тартюфа: «У Мольера лицемер волочится за женой своего благодетеля, лицемеря; принимает имение под сохранение, лицемеря; спрашивает стакан воды. лицемеря».

Лицемірство для Тартюфа не просто домінуюча риса характеру, вона і є сам характер. У класицистів, як відомо, характер — це відмінна властивість, генеральна якість, специфіка того чи іншого людського типу. Характер може бути до крайніх проявів, неправдоподібно загостреним, тому що таке загострення його не спотворює, а навпаки, вирізняє. Цим характер відрізняється від нравів — характерних рис, кожну з яких неможливо загострювати до протиставлення іншим, щоб не спотворити картини у загальній картині нравів.

Характер; Тартюфа протягом твору не змінюється. Однак він розкривається поступово. Композиція комедії дуже своєрідна і несподівана: головний герой Тартюф з'являється тільки у III дії. Мольєр у передмові до комедії таким чином це пояснює: «...Я работал над нею со всей осмотрительностью, которой требовала щекотливость предмета, и... все моѐ искусство и все мои старания я приложил к тому, чтобы отличить образ Лицемера от образа истинно верующего. Поэтому я целых два акта употребил на то, чтобы подготовить появление моего негодяя».

«Мізантроп» — найсерйозніша комедія Мольєра, над якою він працював довго і ретельно (1664—1666).

Дія п'єси відбувається у Парижі. Молодий юнак Альсест надзвичайно вразливо ставиться до будь-яких проявів лицемірства, підлабузництва та фальші. Він звинувачує свого друга Філінта у фальшивих лестощах по відношенню до інших людей. Нібито Філінт при зустрічі із людиною виявляє їй свою любов і прихильність, а щойно вона пішла він навряд чи й пригадає її ім'я абощо. Альсестові не по душі така нещирість. «Я хочу щирості, щоб слово ні одно не вилітало з уст, як не з душі воно». Філінт звик жити за тими законами, які панують у тогочасному світі: відповідати на ласку інших, незважаючи на справжнє ставлення до людини.

Для Альсеста це неприродно. Він не може спокійно витримувати того, як люди звикли до улесливих розмов, компліментів, за якими насправді приховано найглибшу відразу. На його думку, не можна поважати й любити всіх. Це чисте підлабузництво та фарс.

Альсест проповідує життя без фальші, по правді, відчувати серцем і йти тільки за його покликом, ніколи не ховати своїх почуттів під маску.

Філінт — порядна людина. Він де в чому погоджується із точкою зору Альсеста. Проте не завжди — як, наприклад, бути у тому випадку, коли інколи доречніше і правильніше буде помовчати і стримати свою думку Буває — я прошу не брати цього в гнів Коли розумний той, хто думку потаїв. Філінт змушує Альсеста замислитись над тим, що відвертість і правдивість не завжди приносять користь.

Альсеста не переконати. У його душі назріває конфлікт — він уже не в силах терпіти навкруг себе брехню, підступність і зраду.

Альсест — справжній людиноненависник, він над усе починає ненавидіти людську породу.

Філінт вражений: на думку Альсеста серед його сучасників немає жодної людини, яка відповідала усім вимогам його друга у плані моральності та доброчестя.

Філінт радить Альсестові бути більш поміркованим.

Альсестів друг приймає людей такими, якими вони є. Філінт нарешті розуміє, що приятеля не змінити. Проте для нього залишається дивним: яким чином такому правдолюбцеві Альсестові вдалося знайти дівчину, любу серцю.

На місці Альсеста Філінт зупинив би свій погляд аж ніяк не на Селі - мені. Йому більше до вподоби помірковані, порядні і розсудливі Арсіноя та Еліанта. Селімена — типова представниця свого часу, хвалькувата, егоїстична, самолюбива, гостра на язик тощо. Невже ж Альсест, який із таким запалом критикує світ, не бачить недоліків і вад своєї коханої?

Альсест кохає молоду вдову, знає її вади не гірше за інших, проте змагатися із ними йому несила.

Альсест погоджується із думкою Філінта про те, що йому варто було б пов'язати свою долю з Еліантою, та кохання, на жаль, ніколи не керується розумом.

Розмову між двома друзями перериває прихід Оронта. Він виявляє прихильність до Альсеста, проте останній навіть не звертає на нього уваги. Оронт просить Альсеста, зважаючи на його освіченість та об'єктивність, бути справедливим суддею його літературних спроб у жанрі сонету. Альсест відмовляється («Великий маю гріх: Занадто щирий я у присудах своїх.»), проте Оронт наполягає. Після прочитання Альсест, не зволікаючи і аніскільки не соромлячись, висловлює свою думку про сонет. Вона повністю негативна і настільки оголена, що може образити навіть людину, яка до їдкої критики звикла.

Оронт не згоден. Він переконаний, що його сонет, хоча є й не цілком довершеним твором, а проте не зовсім являє собою зразок бездарності.

Не бажаючи мати Альсеста за ворога собі, Оронт на добрій ноті йде. Філінт передчуває, до чого може привести ця надмірна відвертість Альсеста. Оронт не з тих людей, що так легко прощають образи.

Альсест прагне змінити Селімену, інакше вони ніколи не будуть разом.

Він звинувачує Селімену в тому, що вона принаджує до себе занадто велику кількість залицяльників, а час би вже й визначитися. Вона з усіма ласкава, а давати надію усім не варто. Альсест зізнається Селімені у своїх почуттях, проте її дивує, що робить юнак це дивним способом:

Це правда: ви новий собі обрали спосіб.

І на землі, мабуть, нікого б не найшлося.

Хто б свій доводив пал у сварках та гризні.

Отже, Альсест — «молодий чоловік, закоханий у Селімену», як він охарактеризований у переліку дійових осіб. Його Ім'я — типове для літератури XVII століття штучне утворення, що перегукується із грецьким ім'ям Алкеста (Алкестида, дружина Адмета, яка віддала своє життя заради його спасіння від загибелі). Грецькою мовою «алке» — мужність, хоробрість, відважність, могутність, боротьба; «алкеіс» — сильний, могутній.

Однак, дія твору розгортається у Парижі, у тексті згадується суд для розгляду справ, щодо образ знаті та військових чинів (утворений 1651 року), є натяк на інтриги у зв'язку із «Тартюфом» та інші деталі, які наголошують на тому, що Альсест — сучасник та співвітчизник Мольєра.

Водночас цей образ покликаний втілити доброчинність, чесність, принциповість, проте доведену до межі, таку, що перетворюється на ваду, яка заважає людині налагоджувати зв'язки із суспільством і перетворює свого власника на людиноненависника.

Чи можна вважати Альсеста людиноненависником? Його висловлювання щодо людей є не настільки гострими, ніж випади Селімени, Арсіної, інших учасників «школи лихослов'я».

Назва комедії «Мізантроп» вводить в оману: Альсест, здатний на пристрасне кохання, є меншим мізантропом у порівняні з Селіменою, яка взагалі нікого не любить. Ненависть до людей з боку Альсеста проявляється завжди у конкретних ситуаціях, тобто має обґрунтовані мотиви.

Показовим є наступне: якщо імена Тартюфа або Гарпагона набули у французькій мові ознак власних назв, то ім'я Альсеста, навпроти: поняття «мізантроп» замінило його особистісне ім'я, однак воно змінило своє значення — воно стало символом не людиноненависті, а прямоти, чесності, щирості.

Мольєр, таким чином, розробляє систему образів та сюжет комедії, щоб не Альсест тягнувся до суспільства, а суспільство до нього. Драматург закликає глядача замислитись, що ж змушує прекрасну та юну Селімену, розсудливу Еліанту, лицемірну Арсіною шукати саме його кохання, а розумного Філінта та преціозного Оронта - саме його дружби? Альсест не молодий, не вродливий, незаможний, у нього немає зв'язків, його не знають при дворі, він не частий гість вишуканих салонів, не займається політикою, наукою або якимось мистецтвом. Без сумніву, у ньому привертає увагу те, чого позбавлені інші. Еліанта характеризує цю рису: «Такая искренность — особенное свойство; В ней благородное какое-то геройство». Щирість і складає домінуючу частину характеру Альсеста. Суспільство прагне знеособити Альсеста, зробити його таким, як інші, водночас воно заздрить надзвичайній моральній стійкості цієї людини.

«Скнара». Гарпагон — батько Клеанта та Елізи, закоханий у Маріану. Історію, яку розповідав ще Плавт, Мольєр переносить до сучасного йому Парижу. Гарпагон проживає у власному будинку, він багатий, однак надзвичайно жадібний. Його скнарість, дійшовши до найвищої межі, винищує всі інші риси особистості персонажа, стає визначальною домінантою його характеру. Саме скнарість перетворює Гарпагона на справжнього хижака, що знайшло відображення у його імені, утвореному Мольєром від латинського harpago — гарпун (назва спеціальних якорів, якими у ході морських баталій підтягувались ворожі кораблі напередодні абордажного бою; переносне значення — хапуга). Пристрасть до грошей робить Гарпагона дратівливим, підозрілим.

Скнарість домінує над іншими почуттями. Мольєр показує, наскільки є небезпечною ця вада Гарпагона, наскільки страшною є влада грошей. Моральні принципи молодих героїв теж похитнулись. Валер, щоб домогтися руки Елізи, влаштовується до Гарпагона управляючим і усілякими способами вводить його в оману, прекрасно розуміючи, що це безчесно, однак виправдовує себе: «Хочешь или не хочешь, а приноравливайся к нужным людям. И если невозможно без лести войти к ним в милость, виноват не тот, кто льстит. а тот, кто любит лесть». Маріана готова стати дружиною Гарпагона, тому що розраховує на швидку смерть старигана. Клеант чекає на смерть батька і бере участь у викраденні в нього шкатулки з грішми. Влада грошей настільки велика, що розплутати цей клубок протиріч можуть виключно гроші.

Мольєр використовує мотив таємниці народження героїв, який отримає у XVIII столітті широке розповсюдження у драматургії. Виявляється, що Валер та Маріана — діти Ансельма, справжнє ім'я якого — Томазо д'Альбурчі. Цей неаполітанський аристократ втратив свою родину під час корабельної аварії, і ось через багато років він знаходить сина і доньку, які й не підозрювали про те, що є родичами. Відтепер Маріані не потрібно шукати багатого нареченого, а Валер може одружитися з Елізою і без посагу. Клеант обіцяє Гарпагону повернути шкатулку з грішми, якщо той погодиться на його шлюб з Маріаною. Гарпагон погоджується, висуваючи тільки одну додаткову умову: до весілля йому повинні пошити новий каптан.