Основні принципи ведення інформаційної війни

Понятно, что если острое взаимо­действие сторон и агрессивный ха­рактер информационных обменов является константой ведения такого типа кампаний, то их организа­ция непременно опирается на ряд столь же устойчивых и непреходя­щих по своему значению принципов. Эти принципы придают цело­стность информационным войнам как особому типу построения политических коммуникаций, служат критериями их специфика­ции, или демаркации, т.е. отличия войн от других типов организа­ции информационных кампаний.

В некоторых странах принципы ведения информационных войн не только концептуализированы, но и институализиро-ваны. Например, в США с 1992 г. действует официально при-

нятая «Информационная доктрина», в которой излагаются тре­бования к информационному обеспечению военных действий. С 1995 г. в армии США принят Устав ведения информационных войн, а в 1998 г. — «Доктрина проведения информационных операций», где определяется порядок осуществления такого рода акций. В частности там сказано, что правительство США ведет свои «действия в интересах национальной стратегии», а осу­ществляются они «путем влияния на информацию и информа­ционные системы противника при надежной защите собствен­ной информации и информационных систем». С 1999 г. в разви­тии положений данной Доктрины в структуре вооруженных сил США появился Центр ведения кибернетических войн. В настоя­щее время на обеспечение его деятельности и такого вида опера­ций в целом расходуется не менее 20% военного бюджета. К принципам ведения информационных войн можно отнести стремление политических акторов к непрерывному расширению ин­формационного пространства, находящемуся под их контролем.Их реальная тактика расширения своих информационных возможнос­тей предполагает действия в обход существующих в обществе мо­ральных, правовых, административных и прочих социальных огра­ничений,которые препятствуют выполнению этой задачи. Полити­ческие силы, прибегающие к технологиям информационных войн, практически не соблюдают принятые в обществе нормы, каждый раз демонстрируют инновации, ломающие привычные стандарты публичного общения. Однако они, как правило, перекладывают ответственность за это на оппонента либо объясняют необходи­мость подобных действий экстраординарными обстоятельствами.

 

Многие кампании начинаются с освещения каких-либо сенсационных, скандальных фактов, чтобы придать обществен­ному мнению нужное организаторам акции направление. Жур­налисты не останавливаются перед искажением фактов, вме­шательством в личную жизнь, обнародованием конфиденци­альных материалов. В Европейской конвенции о защите прав человека и основных свобод, ратифицированной российским парламентом, содержится предостережение СМИ от исполь­зования своих свобод для организации беспорядков, нанесе­ния вреда здоровью людей и морали общества, призыв к пре­дотвращению распространения конфиденциальной информа­ции (ст. 10, ч. 2) и т.д. Одним из самых распространенных примеров такого нарушения норм, в том числе и правового характера, является чрезмерно подробное освещение журна­листами ситуаций с захватом заложников, что нередко использу

ется для критики либо отдельных политических деятелей, либо правительства в целом. Видимо, излишне говорить, что закон о борьбе с терроризмом категорически запрещает раскрывать приемы проведения спецопераций, освещать факты, способные затруднить проведение контртеррористических действий, раскры­вать лиц, участвующих в борьбе против терроризма. Тем не менее немало журналистов ради повышения собственного професси­онального рейтинга и авторитета своих изданий, телеканалов или радиостанций пренебрегают такого рода запретами.

Институты информационной войны

Стремление обыграть соперника, занять более выгодные пози­ции в политической сфере, повысить свою ресурсную оснащен­ность заставляет приверженцев использования технологий инфор­мационных войн вести действия в зоне пороговых значений обще­ственного мнения. Иными словами, торпедируя общественную мораль и размывая действующие в общественном сознании стандарты вос­приятия информации, носители «военных» технологий в своих при­емах воздействия на массовое сознание нередко переходят ограни­чения психики, для восприятия сообщений воздействуя на подкор­ковые механизмы человека. Так что активизация подсознательных механизмов восприятия политически важных сведений, размывание рациональных оснований оценок и суждений граждан, манипуля­ция их чувствами и эмоциями становятся едва ли ни базовыми спо­собами организации действий в рамках информационных войн. По­следствиями применения такого рода приемов и техник являются хаотизация групповых и массовых представлений, размывание це­лостных впечатлений о мире и усиление зависимости граждан от политических сил, «воюющих» на информационном рынке.

Непременным требованием к организации информационных войн выступают и жесткое сопротивление информационным акци­ям противника и ограничение сферы распространяемых им сведе­ний, особенно тех, что могут нанести политический ущерб воюю­щей стороне. Это выражается в необходимости строжайшего конт­роля за собственным информационным потоком и ограничении возможностей противника поставить под сомнение их цели и за­мыслы.

Война 2003 г. в Ираке наглядно продемонстрировала, как же­стко контролировали информационную ситуацию оккупацион­ные войска. Во время военных действий вся информация выдава­лась только аккредитованным журналистам с разрешения пресс-службы армии. Два западных журналиста, посмевших дать интервью арабским информационным агентствам по поводу рас-

стрела автобуса с гражданскими лицами, впервые в истории аме­риканской журналистики были высланы сначала из района бое­вых действий, а затем и из страны. Известны факты устрашения журналистов, например обстрел гостиницы «Палестина». Здание телестанции «Аль-Джазира», не подпадавшей под военную цен­зуру американцев и постоянно представлявшей новостную про­дукцию не устраивавшего их характера, подверглось бомбарди­ровке, было разрушено, и телестанция прекратила вещание в регионе. Однако именно такая жесткая политика позволила мак­симально снизить негативный эффект в обществе от англо-аме­риканской акции в Ираке, помогла подавить сопротивление и снизить общие издержки военной операции

 

Інформаційна війна належить до великих інформаційних технологій соці-

ального впливу з метою дестабілізації ситуації, в якій перебуває опонент або

ворог, зміни масової свідомості ворога, послаблення його позицій.

Відомо ще з історії, що професійні комуніканти, які зорганізовують і ве-

дуть війну, активно використовують мас-медіа для досягнення свої мети. У

20-х роках ХХ ст. США вели радіопередачі на країни Латинської Америки,

Великобританія — на свої колонії, Німеччина — на німців Померанії і Верх-

ньої Сілезії у Польщі, судетів — у Чехії. Відомим фактом стала німецько-

австрійська радіовійна 1933—1934 рр. з приводу приєднання Австрії до рей-

ху. Саме тоді з’явилося поняття “інформаційний агресор”.

Метою інформаційної війни є послаблення моральних і матеріальних сил

супротивника, посилення власних. Вона передбачає заходи пропагандист-

ського впливу на свідомість людини в ідеологічній та емоційній галузях.

Перше і головне завдання інформаційних агресій полягає в маніпулюван-

ні масами, у впливі на еліту певних держав або й своєї країни. Мета такої

маніпуляції найчастіше полягає у:

· внесенні у суспільну та індивідуальну свідомість ворожих, шкідливих

ідей та поглядів;

· дезорієнтації та дезінформації мас;

· послабленні певних переконань, устоїв;

· залякуванні свого народу образом ворога (у такому випадку маємо

підстави говорити про інформаційну війну на своїй території; саме таку

інформаційну війну вела Росія перед збройним конфліктом у Чечні: фор-

муючи образ ворога, російські державні і продержавні ЗМІ називали заго-

ни чеченців бандформуваннями, формували загальне негативне ставлення

до чеченців і взагалі – “осіб кавказької національності” і т. д.);

· залякуванні супротивника своєю могутністю.

Оскільки в ході інформаційної війни здійснюється вплив на психологічну

сферу людини, мас чи певних соціальних груп, — методи її ведення базу-

ються на соціально-психологічних чинниках і дуже часто зводяться до наві-

ювання або використання “брудних технологій”. Майже ніколи реальні цілі

інформаційної війни не афішуються ― навпаки, вони маскуються добропри-

стойним приводом.

Основними напрямками діяльності підрозділів, на які покладається веден-

ня інформаційно-психологічних спецоперацій, є:

· підрив морально-політичного стану особового складу збройних сил і

населення противника, паралізація їх волі до боротьби;

· мобілізація свого населення на широку підтримку військових дій, ско-

вування пацифістських настроїв та виступів;

· забезпечення моральної підтримки дій своїх військ збройними силами

та населенням союзників;

· введення супротивника в оману, дезінформація суспільної свідомості

з метою приховування істинних замислів.

Одночасно ведеться обробка світового співтовариства з метою обґрунту-

вання своїх дій та провокування союзницьких настроїв. При цьому інформа-

ція фільтрується, дозується та подається у вигідному для тієї чи іншої сторо-

ни світлі.

Іншими словами, метою інформаційних атак на операційному рівні є

створення таких перешкод процесу ухвалення рішення ворогом, щоб супро-

тивник не міг діяти чи вести війну координовано та ефективно.

У гіршому випадку відповідь супротивника може включати контратаки

проти дружніх інформаційних систем, що не відрізняється від побічних руй-

нувань “вогневої підтримки”.

Щодо цілей атак в інформаційній війні, то чим більш залежний супро-

тивник від інформаційних систем при ухваленні рішення, тим більше він

уразливий до ворожого маніпулювання цими системами.

Генеральна мета інформаційної війни таким чином — порушити обмін

інформацією в таборі супротивника.

Зрозуміло, що масова свідомість є ареною боротьби різних політичних

систем і в мирний час. Дії протиборчих сторін при цьому можна порівняти з

глобальними центробіжними PR-кампаніями. Ці кампанії досить різняться

як за цілями, масштабами, так і за аудиторією, на яку спрямовано виборчий

інформаційний вплив. Його мішенню може стати як соціум у цілому, так і

певні референтні групи (наприклад, політична чи військова еліта держави).