Проаналізуйте процес споживання та динаміку зміни сукупної та граничної корисності блага. Закон спадної граничної корисності.

Маргінальна революція.

Основна ідея маржиналізму – дослідження граничних економічних величин як взаємопов’язаних явищ економічної системи в масштабі фірми, галузі (мікроекономіка), а також і всього народного господарства (макроекономіка).

«Революційна» особливість маржиналізму полягає в тому, що класики поділяли економічні явища тенденційно, вважаючи зокрема сферу виробництва первинною щодо сфери обігу, а вартість – вихідною категорією всього економічного аналізу, а маржиналісти економіку розглядають як систему взаємозалежних господарюючих суб’єктів, які розпоряджаються господарськими благами, фінансовими і трудовими ресурсами.

«Революційні» зрушення маржиналізм зумовив і в галузі кількісної теорії грошей. Класики, на противагу примітивному інфляціоналізму своїх попередників – меркантилістів, ще з часів Д. Юма, тобто більше 100 років тому, «доводили» ступінь не нейтральності грошей хоча б у короткостроковому періоді. І висловлюючи незгоду з Юмом, вони не припускали можливості позитивної дії «повзучої» інфляції на виробництво і зайнятість. Згідно з їх інтерпретацією кількісної теорії грошей, мова йде про «просту і зрозумілу теорему пропорційності». Так-от, «маржинальна революція» дала нові докази на користь поступової зміни ортодоксальної версії кількісної теорії грошей Рікардо – Міля. У результаті «настав час» неформального визначення таких основних функцій грошей, як засобу обігу, міри вартості, засобу нагромадження. Причому, відпала необхідність пошуку серед різноманітних функцій грошей основної функції, і стало можливим визнати: «Гроші – це те, що робить гроші. Все, що виконує функції грошей, і є гроші».

Першими авторами названих відкриттів були І. Фішер та А. Пігу. Так, розвиваючи традиції «американської школи» маржиналізму, І. Фішер вивів так зване рівняння обміну: MV=PT де М – кількість грошей, V – швидкість їх обігу, Р – середньо врівноважений рівень цін, Т – кількість усіх товарів.

«Революційною» ще можна визнати ту особливість, що методологічний інструментарій маржиналізму дозволив зняти таке важливе для класиків питання, як первинність і вторинність економічних категорій. Це сталося насамперед завдяки перевазі каузального підходу, який став найважливішим засобом аналізу і перетворення економіки в точну науку.

У «маржинальній революції» прийнято виділяти два етапи. Перший етап охоплює 70–80-ті роки XIX ст., коли відбувалось узагальнення ідеї маржинального економічного аналізу у працях австрійця К. Менгера і його учнів, а також в уже згаданих англійця Джевонса і француза Вальрас. На цьому етапі серед представників маржинальної теорії найбільше визнання здобув К. Менгер, який очолив «австрійську школу» маржиналістів. Його школа в якій активно співпрацювали також Ф. Візер, О. Бем-Баверк та інші вчені, виступала проти історичного і соціологічного підходів в економічній теорії, обстоюючи, як і класична школа, «чисту економічну науку». При цьому, теорія граничної корисності товару, що стала на даному етапі найголовнішою, проголошувалась «школою» основною умовою визначення його вартості, а сама оцінка корисності визнавалась психологічною характеристикою з позиції конкретної людини. Тому перший етап маржиналізму прийнято називати «суб’єктивним напрямом» політекономії.

Другий етап «маржинальної революції» припадає на 90-ті роки XIX ст. З цього часу маржиналізм стає популярним і пріоритетним у багатьох країнах. Головне досягнення маржиналістів у цьому етапі – відмова від суб’єктивізму і психологізму 70-х років з тим, щоб підтвердити, що метою «чистої економіки» завжди залишалось пояснення регулярного ходу економічного життя за певних умов. Саме тому представники нових маржинальних ідей стали розглядатися як правонаступники класичної політекономії і називатись неокласиками, а їх теорія, відповідно одержала назву «неокласичної». На другому етапі «маржинальної революції» - етапі формування неокласичної політекономії – найбільший внесок зробили англієць А. Маршал, американець Дж.Б. Кларк та італієць В. Перето.

 

2. Дослідить корисність в економічній теорії і проблеми її виміру. Сукупна та гранична корисність. Функція корисності.

Корисність – це здатність економічного блага задовольняти потреби. Це поняття відбиває суб’єктивну оцінку індивідом ступеня бажаності того чи іншого блага незалежно від того, чи сприяє його споживання об’єктивно розвитку певного суб’єкта чи завдає йому шкоди. Іноді в результаті вибору спостерігається зниження рівня добробуту внаслідок споживання антиблага – блага, що набуває негативної корисності (забруднене повітря).

Визначають два основні підходи до формалізації вибору споживачів кількісний (кардиналістський) та порядковий (ординалістський) підходи. Згідно з кардиналістським підходом (К.Менгер, У.Джевонс. Л.Вальрас та ін.) пропонували для дослідження попиту виміряти сукупну корисність від споживання блага в кількісних показниках. Були запропоновані спеціальні одиниці для виміру корисності - "ютилі". Наприклад, споживання однієї склянки соку приносить споживачеві корисність 10 ютилів, двох склянок - 5 ютилів.

Кількісній теорії належать великі досягнення в теорії корисності -відкриття граничної корисності, закону спадної граничної корисності, обгрунтування рівноваги споживача на основі еквімаржинального принципу, дослідження психолого-економічних законів споживання та ін.

Умовність, абстрактність та суб’єктивність кількісного підходу до виміру корисності привели до появи у 80-х роках ХІХ ст. ординалістської (порядкової) теорії корисності. Найбільший вклад в розробку даної теорії внесли Ф.Еджуорт, В.Парето, Е.Слуцький, Р.Аллен, Дж.Хікс та ін. Вони запропонували вимірювати суб’єктивну корисність за допомогою не абсолютної (кардиналістська теорія), а відносної шкали, яка показує уподобання споживача або ранг спожитого блага (ординалістська або порядкова теорія корисності). Авторами цієї теорії було сформульовано аксіоми порядкового підходу: припущення про зрівняльність. Споживач спроможний зрівнювати та упорядковувати (ранжирування) блага. Якщо є два набори благ (А і В), то споживач може віддати перевагу А (А >В), набору В (В> А) або визнати їх рівноцінними (А≈В);припущення про транзитивність вибору. Транзитивність вибору полягає в тому, що якщо А >В і В >С, то А >С, або якщо А ≈В і В≈С, то А≈С, або якщо А>В і В≈С, то А >С; субституціональність: товари можуть заміщувати один одного у наборах;раціональність вибору.

Система переваг дає змогу моделювати оптимальний вибір споживача за порядковою функцією корисності. Згідно з нею споживач завжди може визначити, якому набору благ він віддає перевагу, але не може визначити, наскільки цей набір кращий від іншого.

В побудові мікроекономічних моделей широко використовується технічний прийом, отримавший назву “граничний аналіз”. Це дослідження того, яким чином кожна додаткова операція, яка здійснена за певний період, впливає на мету, досягти якої прагне людина. Прикладами таких граничних величин можуть бути:

Гранична корисність (MU) – прирощення корисності, що досягається при споживанні додаткової одиниці (порції) блага.
Гранична норма заміщення – показує, від якої кількості одного блага (вона розміщена по осі У) згоден відмовитися споживач, щоб збільшити кількість іншого блага (по осі Х) на одиницю за незмінної корисності від набору благ.
Гранична норма технологічного взаємо заміщення (MRTS) – показує, від якої кількості одного ресурсу треба відмовитись, якщо для даного технічно ефективного обсягу випуску використати додаткову одиницю іншого ресурсу.
Граничний продукт (МР) – приріст загального обсягу випуску продукції, здобутий завдяки збільшенню використання змінного фактора виробництва на одну додаткову одиницю за незмінної величини всіх інших факторів виробництва.
Граничні витрати (МС) – приріст сукупних витрат, пов’язаний із виробництвом додаткової (як правило, останньої) одиниці продукції.
Граничні факторні витрати – додаткові витрати на придбання додаткової одиниці фактора.

Нецінові чинники попиту.

Попит залежить не тільки від ціни товару. Є ряд Інших, нецінових, факторів, які формують попит споживачів і зміни в яких викликають зміни в попиті на товар при незмінній ціні на нього.

До нецінових факторів, які визначають попит споживача, належать: смаки і переваги споживачів; кількість споживачів на ринку; грошові доходи споживачів; ціни на інші товари (взаємозамінні і взаємопов'язані); очікування споживачів відносно майбутніх цін і доходів. В результаті дії нецінових факторів попиту відбуваються зміни в попиті, що означає, що споживачі готові купувати більше або менше даного товару по кожній з можливих попередніх цінах. Дія цих нецінових факторів, зміна в попиті відображається на графіку зміщенням кривої попиту вправо чи вліво. При дії нецінових факторів, які збільшують попит при кожній з можливих початковій ціні, крива попиту П переміщається вправо, займаючи положення кривої П (графік 2-3). І навпаки, при дії нецінових факторів в сторону зменшення попиту крива попиту П переміщається вліво і займає положення кривої Пі.

Розглянемо вплив названих вище нецінових факторів на зміну в попиті. ЗМІНА СМАКІВ І ПЕРЕВАГ СПОЖИВАЧІВ. Сприятливі зміни в смаках, викликані, наприклад, рекламою, модою, спричинять збільшення попиту на даний товар. І навпаки, негативна інформація може зменшити попит на товар.

ЗМІНА КІЛЬКОСТІ ПОКУПЦІВ. При збільшенні кількості споживачів даного продукту росте і попит на нього. Наприклад, при зростанні народжуваності збільшується попит на пелюшки, "памперси", дитяче харчування тощо. І навпаки, зменшення кількості споживачів, даного продукту викликає скорочення попиту. Наприклад, під кінець відпочинкового сезону зменшується попит на послуги туристичних фірм. ЗМІНА ДОХОДУ. Певні особливості в зміні попиту на товари відбуваються внаслідок зміни в доходах споживачів. Ця специфіка пов'язана з поділом товарів на товари вищої категорії ("нормальні товари") і товари нижчої категорії. До "нормальних товарів" відносять такі, попит на які зростає із збільшенням доходів споживачів або знижується із зменшенням доходів (наприклад, товари довготривалого використання, нерухомість тощо). До товарів нижчої категорії відносять товари, попит на які зменшується із зростанням доходу або збільшується із зменшенням доходу (наприклад, картопля, дешевий одяг і взуття). ЗМІНА ЦІНИ НА ІНШІ (взаємозамінні і взаємопов'язані) ТОВАРИ. При збільшенні ціни на взаємозамінний товар У попит на товар X зростає. І навпаки, при зниженні ціни на взаємозамінний товар У попит на товар А" зменшується. Так, при зростанні ціни на вітчизняне масло збільшиться попит на масло (маргарин) іноземного виробництва. Що торкається зміни ціни на один із взаємопов'язаних товарів, то зміна ціни на нього і попиту на даний товар відбувається в різних напрямках. Наприклад, при зростанні ціни на фотоапарати спостерігається зменшення попиту на фотоплівку. Зміна ціни на незалежний товар не викликає жодних змін в попиті на даний товар. Так, зміна ціни на масло не спричинить жодних змін в попиті на фотоплівку. ЗМІНА ОЧІКУВАНЬ. Очікування споживачів щодо зростання цін викликає збільшення поточного попиту на товари і навпаки. Зрозумілим стає, чому високі темпи інфляції і порожні полиці в магазинах завжди "йдуть в ногу". Що торкається очікування росту майбутніх доходів, то воно проявляється в розширенні попиту, а очікування зменшення доходів ставить споживача в рамки жорсткої економії вже сьогодні.

Отже, збільшення попиту на продукт X може бути викликане наступними причинами: сприятливими змінами в смаках споживачів; збільшенням кількості споживачів на ринку; зростанням доходу, якщо продукт X є нормальним товаром; зменшенням доходу, якщо продукт X є товаром нижчої категорії; ростом ціни на взаємозамінний товар; зменшенням ціни на взаємопов'язаний товар; очікуванням підвищення ціни на товар Х очікуванням підвищення доходів. Причинами ж зменшення попиту на товар X можуть бути: несприятливі зміни у смаках покупців; зменшення кількості споживачів даного товару; зниження доходу, якщо продукт X є нормальним товаром; ріст доходу, якщо продукт X є нижчої категорії.

Рис. 5.3. Крива пропозиції Рис. 5.4. Зсув кривої пропозиції

 

Рис. 7.1. Наслідки введення фіксованих цін

Фіксовані ціни, які можуть перевищувати рівноважні, застосовуються окремими країнами у вигляді заставних цін на сільськогосподарську продукцію. Такі ціни, з одного боку, захищають інтереси фермерів, гарантуючи їм мінімальний дохід від реалізації своєї продукції на ринку. Але з іншого боку, держава має витрачати на закупівлю та зберігання надлишкової продукції кошти з бюджету. Крім того, цю продукцію держава не може реалізувати на внутрішньому ринку, бо це безумовно призведе до зниження цін.

З метою соціального захисту малозабезпечених верств населення держава може надавати субсидії до цін та тарифів на товари та послуги першої необхідності (рис. 7.8).

 

Рис. 7.8. Вплив субсидій на ринкову рівновагу

З рисунку видно, що субсидії споживачам піднімають праву частину лінії попиту з положення D до D1. У результаті попит зросте, хоча ціна на такі продукти та послуги підвищиться з ЦР до Ц1. При цьому попит збільшиться в тієї частини населення, яка здатна купувати даний товар за відносно низькими цінами.

Таким чином, непрямий вплив держави на ринкові ціни через податки та дотації, як і директивне ціноутворення, у більшості випадків знижує ефективність функціонування економіки. Але це не виключає можливості застосування перелічених інструментів з метою досягнення певних соціальних цілей.

Властивості ізоквант

- ізокванта має низхідний (спадний) характер;

- ізокванта опукла до початку координат;

- ізокванти, розташовані далі від початку координат, відповідають більшому обсягу випуску продукції;

- ізокванти не перетинаються;

- ізокванти не торкаються осей координат;

- при зростанні використання факторів виробництва ізокванта наближається до відповідної осі координат.

Виробни́ча фу́нкція з двома́ змі́нними фа́кторами — виробнича функція, яка відображає зв'язок між зміною обсягів двох задіяних у процесі виробництва типів ресурсів та результатами цієї взаємодії. Відображається формулою з двома змінними:

Ǫ=ƒ(L,K)

де L — ресур «праця», K — ресурс «капітал», Ǫ — обсяг виробництва.

Зв'язок між зміною ресурсів «праця» та «капітал», а також обсягами виробництва можна зобразити за допомогою таблиці.

	За	тра	ти	пра	ці
Затрати капіталу

Графічно вплив змін у затратах праці та капіталу на обсяг виробництва можна зобразити за допомогою ізоквант — кривих, які показують різні комібнації змінних ресурсів, що забезпечують однаковий випуск продукції.

Карта ізоквант — альтернативний спосіб опису виробничої функції. Чим далі від початку координат розміщена ізокванта, тим більший обсяг випуску забезпечують різні комбінації ресурсів на ній. Кутовий коефіцієнт будь-якої можна виразити пропорцією, в якій один ресур може бути заміненим іншим за певного розміру випуску. Абсолютне значення кутового коефіцієнта називають граничною нормою технологічного заміщення (величина, на яку можна зменшити обсяг одного ресурсу за рахунок використання додаткової одиниці іншого за незмінного розміру випуску). Позначається абревіатурою MRTS (англ. marginal of technical substitution).

MRTS_KL= — Зміна капіталу\Зрушення розміру праці = -ΔK\ΔL

при Q=const, де K та L малі обсяги зміни праці та капіталу за ізоквантою.

 

Рис. 7.6. Графічне зображення рівноваги виробника

 

Ця умова мінімізації витрат відома під назвою еквімаржинальний принцип, або принцип рівності зважених (на грошову одиницю) граничних продуктів: для мінімізації вартості за заданого рівня виробництва підприємству треба використовувати таку комбінацію ресурсів, за якої співвідношення граничних продуктивностей ресурсів та їхніх цін рівні між собою.

Ізокоста — це лінія, що характеризує комбінації вит­рат змінних факторів при фіксо­ваних витратах виробництва (рис. 7.7)/

Властивості ізокости:

1. Кут нахилу ізокости визначається співвідношенням цін факторів виробництва.

2. Усі точки ізокости відповідають однаковим сукупним витратам факторів виробництва.

3. Чим далі від початку координат розміщена ізокоста, тим більший обсяг ресурсів використовується у виробництві.

 

 

Рис. 7.7. Ізокоста

.

Рівновага виробника — це такий його стан, при якому він не бажає змінювати співвідношення факторів виробництва (праці та капіталу), що задіяні у виробничому процесі.

Рівновага досягається у точці, де ізокоста торкається найбільш віддаленої від початку координат ізокванти (т. А на рис. 7.8).

Умови рівноваги виробника:

1. ; 2. ; 3.

 

Кожен фіксований рівень витрат зображає інша ізокоста. Множина ізокост, які ілюструють різні рівні довгострокових сукупних витрат, називається картою ізокост

Рис. 8.3 Валовий, середній та граничний доходи

конкурентної фірми. Валовий дохід конкурентної фірми зростатиме пропорційно обсягу продажів. Ціна за одиницю товару, середній та граничній доходи в умовах конкурентного ринку завжди будуть рівними між собою. Тобто для РДК: P = AR = MR

Ознаки “чистої монополії”.

Характерними рисами чистої монополії є: наявність єдиного виробника якоїсь продукції. Як правило, це галузь, яка складається з однієї фірми.; товар, який виробляє монополіст, не має близьких замінників або є ексклюзивним. Тому у споживача майже немає вибору: він може або придбати його у монополіста, або взагалі відмовитися від нього; чистий монополіст сам встановлює ціну на свій товар (диктує її). Монопольна ціна – особливий вид ринкової ціни, яка встановлюється на рівні вище або нижче суспільної вартості або рівноважної ціни з метою отримання монопольного прибутку. Оскільки для монополіста попит збігається з ринковим попитом, останній можна розглядати як заданий, отже встановлювати рівноважну ціну монополіст може, маневруючи пропозицією: збільшення пропозиції знижує ціну, і, навпаки, зменшення пропозиції призводить до зростання цін; вступ у галузь можливих конкурентів заблокований завдяки різноманітним бар’єрам; фірма-монополіст іноді впроваджує інституціональну рекламу з метою створення штучного бар’єру для майбутніх конкурентів, отже на чисто монопольному ринку є нецінова конкуренція.

Чиста монополія виникає там, де відсутні реальні альтернативи і немає близьких замінників, а продукт, що виробляється, - унікальний (муніципальні комунальні служби). Ще монополії виникають там і тоді, де великі бар’єри для входження в галузь. Це може бути пов’язано з економією від масштабу (автомобільна, сталева промисловість тощо) або з природною монополією (компанії в сфері зв’язку, пошти, газо- та водопостачання тощо).

Рис. 9.5. Монополія та беззбиткове виробництво

Рис. 9.4. Цінова дискримінація.

Для здійснення цінової дискримінації необхідно виконання таких умов: споживач не має можливості перепродавати товар по вищій ціні (тому цінова дискримінація широко розповсюджена у сфері послуг); продавець повинен мати можливість розділяти споживачів на відповідні групи і пропонувати їм товар за різними цінами. Причому покупцям, яким притаманна низька еластичність попиту, звичайно пропонується висока ціна, і, навпаки, еластичний попит сприяє зниженню ціни. Досконала дискримінація (або цінова дискримінація першого ступеня) проявляється у тому, що на кожну одиницю виробленої однорідної продукції встановлюється відповідна ціна, яка дорівнює ціні попиту, а монополіст перерозподіляє в свій прибуток весь надлишок споживача. При проведенні цінової дискримінації другого ступеня, продукція, що виготовляється монополістом, групується в партії, на які встановлюються різні ціни. Сегментування ринку (або цінова дискримінація третього ступеня) припускає розділення самих споживачів на окремі групи або ринки,.

Економісти виділяють можливі моделі поведінки фірми-монополіста в довгостроковому періоді. Вони не завжди пов’язані з отриманням прибутку. Так, монополія може вивести свою продукцію на ринок за високою ціною, а потім, при загрозі виникнення конкурентів, «ковзатись вниз вздовж кривої попиту», тобто поступово знижувати ціну.

25. Наведіть основні ознаки олігополії. Теоретичні моделі олігополії.

Олігополія - це галузь, в якій більша частина продажу здійснюється кількома великими фірмами, кожна з яких спроможна впливати на ринкову ціну власними діями. Олігополія відноситься до реальних ринкових структур і найбільш поширена у сучасних високотехнологічних галузях промисловості.

До ознак олігополістичного ринку слід віднести: мало чисельність фірм у галузі, висока концентрація виробництва, однорідна або диференційована продукція, вступ до галузі майже обмежений, загальна взаємозалежність фірм, самостійна цінова політика фірм.

Олігополістичний ринок може бути представлений як стандартизованим (чиста олігополія), таки диференційованим (диференційована олігополія) продуктом. Незалежно від цього олігополістичних ринки завжди характеризуються наявністю у фірм значної ринкової влади і спадної кривої попиту на продукцію кожної окремої фірми. Проте їх особливість полягає в тому, що в умовах олігополістичної взаємодії (реагування на дії один одного,) фірми стикаються не тільки з реакцією споживачів, але і з реакцією своїх конкурентів. Тому, на відміну від раніше розглянутих ринкових структур, при олігополії фірма обмежена у прийнятті рішень не тільки похилій кривої попиту, а й діями конкурентів. В умовах олігополії конкурентна взаємодія фірм зачіпає всі сфери конкуренції - ціну, обсяг продажів, частку ринку, диференціацію продукції, стратегію стимулювання збуту, інноваційну діяльність, послуги. Залежно від ситуації фірми можуть обрати різні конкурентні стратегії. Тому для олігополістичних ринків єдиної точки рівноваги, до якої прагнуть фірми, немає. Оскільки загальної моделі олігополії не існує, фірми однієї галузі можуть взаємодіяти і як монополісти, і як конкурентні фірми. Все залежить від характеру взаємодії фірм. Коли фірми галузі координують свої дії шляхом імітації ціноутворення і стратегії конкуренції один з одним (кооперативна стратегія), ціна і пропозиція будуть тяжіти до монопольним, а крайньою формою такої стратегії буде картель.

У мікроекономіці не існує єдиної моделі олігополії. Розроблені часткові моделі рівноваги, - моделі Курно, Штакельберга, Бертрана і ряд їх модифікацій,

Рівновага Неша - це набір таких стратегій, коли кожен суб'єкт економіки обирає найкращий для себе варіант дій, виходячи з того, що інші уча­сники дотримуються певної стратегії.

Модель Курно - це модель простої дуополії, - олігополії з двома фірмами, які виробляють однорідну продукцію, обидві фірми мають рівну економічну силу, випускають ідентичну продукцію. Кожна фірма обирає обсяг випуску, котрий максимізує її прибуток, згідно з її уявленнями щодо можливих рішень конкурентів.Фірми максимізують прибуток, виробляючи оптимальний обсяг продукції, визначений за правилом MR = МС, згідно своїх функцій реакції.

Функція реакції - це крива, що показує, який обсяг продукції буде ви­робляти один олігополіст за кожного заданого обсягу виробництва іншого

 

Рис. 11.1. Рівновага ринку в моделі Курно

 

 

Модель Бертрана (розроблена у 1883 році) - дві фірми виробляють однорідну продукцію, обирають ціни, а не обсяги випуску. Вони конкурують, знижуючи ціну товару та збільшуючи обсяг випуску. Цінова конкуренція змушує обидві фірми знизити ціну до рівня граничних витрат (Р = МС), за якої вони отримують нульовий економічний прибуток.

Модель Штакельберга (розроблена у 1934 р.) (лідерства за обсягами) - одна з фірм є лідером, має більшу економічну силу і незалежну позицію, тому першою визначає свій обсяг виробництва. Інша фірма є аутсайдером, який здійснює стратегію пристосування та кори­гує свою поведінку залежно від вибору, зробленого лідером.

Модель дуополії з диференційованою продукцією - олігополістичні фірми випускають диференційовану продукцію. Попит на продукцію кожної з двох фірм залежить від її власної ціни і ціни конкурента. У точці перетину кривих реакції встановлюється рівновага Неша.

Маргінальна революція.

Основна ідея маржиналізму – дослідження граничних економічних величин як взаємопов’язаних явищ економічної системи в масштабі фірми, галузі (мікроекономіка), а також і всього народного господарства (макроекономіка).

«Революційна» особливість маржиналізму полягає в тому, що класики поділяли економічні явища тенденційно, вважаючи зокрема сферу виробництва первинною щодо сфери обігу, а вартість – вихідною категорією всього економічного аналізу, а маржиналісти економіку розглядають як систему взаємозалежних господарюючих суб’єктів, які розпоряджаються господарськими благами, фінансовими і трудовими ресурсами.

«Революційні» зрушення маржиналізм зумовив і в галузі кількісної теорії грошей. Класики, на противагу примітивному інфляціоналізму своїх попередників – меркантилістів, ще з часів Д. Юма, тобто більше 100 років тому, «доводили» ступінь не нейтральності грошей хоча б у короткостроковому періоді. І висловлюючи незгоду з Юмом, вони не припускали можливості позитивної дії «повзучої» інфляції на виробництво і зайнятість. Згідно з їх інтерпретацією кількісної теорії грошей, мова йде про «просту і зрозумілу теорему пропорційності». Так-от, «маржинальна революція» дала нові докази на користь поступової зміни ортодоксальної версії кількісної теорії грошей Рікардо – Міля. У результаті «настав час» неформального визначення таких основних функцій грошей, як засобу обігу, міри вартості, засобу нагромадження. Причому, відпала необхідність пошуку серед різноманітних функцій грошей основної функції, і стало можливим визнати: «Гроші – це те, що робить гроші. Все, що виконує функції грошей, і є гроші».

Першими авторами названих відкриттів були І. Фішер та А. Пігу. Так, розвиваючи традиції «американської школи» маржиналізму, І. Фішер вивів так зване рівняння обміну: MV=PT де М – кількість грошей, V – швидкість їх обігу, Р – середньо врівноважений рівень цін, Т – кількість усіх товарів.

«Революційною» ще можна визнати ту особливість, що методологічний інструментарій маржиналізму дозволив зняти таке важливе для класиків питання, як первинність і вторинність економічних категорій. Це сталося насамперед завдяки перевазі каузального підходу, який став найважливішим засобом аналізу і перетворення економіки в точну науку.

У «маржинальній революції» прийнято виділяти два етапи. Перший етап охоплює 70–80-ті роки XIX ст., коли відбувалось узагальнення ідеї маржинального економічного аналізу у працях австрійця К. Менгера і його учнів, а також в уже згаданих англійця Джевонса і француза Вальрас. На цьому етапі серед представників маржинальної теорії найбільше визнання здобув К. Менгер, який очолив «австрійську школу» маржиналістів. Його школа в якій активно співпрацювали також Ф. Візер, О. Бем-Баверк та інші вчені, виступала проти історичного і соціологічного підходів в економічній теорії, обстоюючи, як і класична школа, «чисту економічну науку». При цьому, теорія граничної корисності товару, що стала на даному етапі найголовнішою, проголошувалась «школою» основною умовою визначення його вартості, а сама оцінка корисності визнавалась психологічною характеристикою з позиції конкретної людини. Тому перший етап маржиналізму прийнято називати «суб’єктивним напрямом» політекономії.

Другий етап «маржинальної революції» припадає на 90-ті роки XIX ст. З цього часу маржиналізм стає популярним і пріоритетним у багатьох країнах. Головне досягнення маржиналістів у цьому етапі – відмова від суб’єктивізму і психологізму 70-х років з тим, щоб підтвердити, що метою «чистої економіки» завжди залишалось пояснення регулярного ходу економічного життя за певних умов. Саме тому представники нових маржинальних ідей стали розглядатися як правонаступники класичної політекономії і називатись неокласиками, а їх теорія, відповідно одержала назву «неокласичної». На другому етапі «маржинальної революції» - етапі формування неокласичної політекономії – найбільший внесок зробили англієць А. Маршал, американець Дж.Б. Кларк та італієць В. Перето.

 

2. Дослідить корисність в економічній теорії і проблеми її виміру. Сукупна та гранична корисність. Функція корисності.

Корисність – це здатність економічного блага задовольняти потреби. Це поняття відбиває суб’єктивну оцінку індивідом ступеня бажаності того чи іншого блага незалежно від того, чи сприяє його споживання об’єктивно розвитку певного суб’єкта чи завдає йому шкоди. Іноді в результаті вибору спостерігається зниження рівня добробуту внаслідок споживання антиблага – блага, що набуває негативної корисності (забруднене повітря).

Визначають два основні підходи до формалізації вибору споживачів кількісний (кардиналістський) та порядковий (ординалістський) підходи. Згідно з кардиналістським підходом (К.Менгер, У.Джевонс. Л.Вальрас та ін.) пропонували для дослідження попиту виміряти сукупну корисність від споживання блага в кількісних показниках. Були запропоновані спеціальні одиниці для виміру корисності - "ютилі". Наприклад, споживання однієї склянки соку приносить споживачеві корисність 10 ютилів, двох склянок - 5 ютилів.

Кількісній теорії належать великі досягнення в теорії корисності -відкриття граничної корисності, закону спадної граничної корисності, обгрунтування рівноваги споживача на основі еквімаржинального принципу, дослідження психолого-економічних законів споживання та ін.

Умовність, абстрактність та суб’єктивність кількісного підходу до виміру корисності привели до появи у 80-х роках ХІХ ст. ординалістської (порядкової) теорії корисності. Найбільший вклад в розробку даної теорії внесли Ф.Еджуорт, В.Парето, Е.Слуцький, Р.Аллен, Дж.Хікс та ін. Вони запропонували вимірювати суб’єктивну корисність за допомогою не абсолютної (кардиналістська теорія), а відносної шкали, яка показує уподобання споживача або ранг спожитого блага (ординалістська або порядкова теорія корисності). Авторами цієї теорії було сформульовано аксіоми порядкового підходу: припущення про зрівняльність. Споживач спроможний зрівнювати та упорядковувати (ранжирування) блага. Якщо є два набори благ (А і В), то споживач може віддати перевагу А (А >В), набору В (В> А) або визнати їх рівноцінними (А≈В);припущення про транзитивність вибору. Транзитивність вибору полягає в тому, що якщо А >В і В >С, то А >С, або якщо А ≈В і В≈С, то А≈С, або якщо А>В і В≈С, то А >С; субституціональність: товари можуть заміщувати один одного у наборах;раціональність вибору.

Система переваг дає змогу моделювати оптимальний вибір споживача за порядковою функцією корисності. Згідно з нею споживач завжди може визначити, якому набору благ він віддає перевагу, але не може визначити, наскільки цей набір кращий від іншого.

В побудові мікроекономічних моделей широко використовується технічний прийом, отримавший назву “граничний аналіз”. Це дослідження того, яким чином кожна додаткова операція, яка здійснена за певний період, впливає на мету, досягти якої прагне людина. Прикладами таких граничних величин можуть бути:

Гранична корисність (MU) – прирощення корисності, що досягається при споживанні додаткової одиниці (порції) блага.
Гранична норма заміщення – показує, від якої кількості одного блага (вона розміщена по осі У) згоден відмовитися споживач, щоб збільшити кількість іншого блага (по осі Х) на одиницю за незмінної корисності від набору благ.
Гранична норма технологічного взаємо заміщення (MRTS) – показує, від якої кількості одного ресурсу треба відмовитись, якщо для даного технічно ефективного обсягу випуску використати додаткову одиницю іншого ресурсу.
Граничний продукт (МР) – приріст загального обсягу випуску продукції, здобутий завдяки збільшенню використання змінного фактора виробництва на одну додаткову одиницю за незмінної величини всіх інших факторів виробництва.
Граничні витрати (МС) – приріст сукупних витрат, пов’язаний із виробництвом додаткової (як правило, останньої) одиниці продукції.
Граничні факторні витрати – додаткові витрати на придбання додаткової одиниці фактора.

Проаналізуйте процес споживання та динаміку зміни сукупної та граничної корисності блага. Закон спадної граничної корисності.

Однією з головних задач мікроекономічного аналізу є дослідження поведінки споживача. Необхідно проаналізувати, яким чином споживач приймає рішення про споживання благ, яка їх мотивація, яким чином вони використовують бюджетні можливості, яким чином формується індивідуальний та ринковий попит. Теорія попиту вивчає поведінку споживача. Споживач може бути індивідуальним, а також суспільним, представленим населенням міста, регіону або країни в цілому. Корисність, ціна і дохід – складові теорії споживання.

Визначають два основні підходи до формалізації вибору споживачів – кількісний (кардиналістський) та порядковий (ординалістський) підходи. Згідно з кардиналістським підходом (К.Менгер, У.Джевонс, Л.Вальрас та ін.) пропонували для дослідження попиту виміряти сукупну корисність від споживання блага в кількісних показниках. Були запропоновані спеціальні одиниці для виміру корисності – “ютилі”. Наприклад, споживання однієї склянки соку приносить споживачеві корисність 10 ютилів, двох склянок – 5 ютилів.

Кількісній теорії належать великі досягнення в теорії корисності – відкриття граничної корисності, закону спадної граничної корисності, обґрунтування рівноваги споживача на основі еквімаржинального принципу, дослідження психолого-економічних законів споживання та ін.

Аналіз поведінки споживача виходить з того, що між корисністю та кількістю споживчих продуктів існує певний функціональний зв’язок. Його відображає функція корисності, яка являє собою залежність максимально можливого рівня корисності від споживання певної кількості благ: U = f (x₁, …, x_n)де x₁... x_n – обсяги споживання благ 1...n.