Ідеальна держава Платона» як зразок державної досконалості.

Ідеальна держава Платона» як зразок державної досконалості.

Платон виступив у ролі творця першої послідовної системи ідеалізму, яка дістала назву лінії Платона. Він перший визначив філософію як науку, що будується на абстрактних поняттях(ідеях), заснував свою школу в Афінах – Академію.

Оригінальні думки у Платона у трактуванні такого явища, як держава. Спостерігаючи недосконалість державного устрою, Платон висуває власний зразок державної досконалості, яка в історії філософії отримала назву „ідеальна держава Платона”.

Будуючи власний зразок держави, Платон зауважує, що всі існуючі види державного устрою недосконалі не тому, що вони ґрунтуються на соціальній нерівності, а тому, що ця соціальна нерівність не відповідає природній нерівності людей. Така природна нерівність породжена неоднорідністю душі. Розумній частині душі, чеснота якої у мудрості, має відповідати стан правителів-філософів; шалений частині, чеснота якої в мужності, - стан воїнів(стражів); низовинній, хтивій частині душі – стан землеробів і ремісників. Отже, в ідеальній державі існує три групи громадян, три стани і така держава сповнена чеснот: вона мудра мудрістю своїх правителів-філософів, мужня мужністю своїх стражів, розсудлива послушністю гіршої частини держави перед її кращою частиною. Ця держава найбільш справедлива, бо в ній усі служать її як певній цілісності і всі займаються своїми справами, не втручаючись у справи інших.

Розглядаючи форми державност, Платон визначає дві „правильні” з них – монархію та аристократію. Сюди він відносить і демократію, якщо остання дотримується законів, 4 неправильні – беззаконну демократію, теократію, олігархію і тиранію. Першу модель ідеальної держави Платон розробляє у діалозі „Держава”. За своїми основними рисами ідеальна держава у Платона – це поліс. Його поліс – це „правління кращих”(аристократія).Цінними для сьогодення є ідеї Платона про те, що держава не повинна бути узурпатором, а має діяти на благо суспільства, і керувати нею повинні чесні і кваліфіковані люди.

2 Августин Блаженний (354—430 рр.) — автор сотень творів, значними серед яких є «Про святу Трійцю», «Про град Божий», «Сповідь».Для Августина Бог — джерело і критерій моральності, вища сутність, протилежна земній чуттєвості. У постаті Бога втілена вся повнота добра (все існує завдяки Богу, тому й будь-яке благо йде від нього), а зло (до нього має відношення людина, яка за це відповідає перед Богом) вміщено у волі, яка відвертається від вищого (космічних доброчинностей) заради нижчого (тілесні втіхи). Але метою і сенсом людського життя є щастя, якого можна досягти тільки через пізнання Бога й випробування душі. Інструментами для цього є християнська віра і розум.Людина є поєднанням світу Божого — душа людини, і світу земного — її тіло. Людська душа за своєю природою досконала, тому що наближена до Бога, але інколи тіло долають спокуси (гріхи).Августин стверджує існування трьох головних видів гріха, які він називає похіттю. Перший вид — похіть плоті, спрямування до почуттєвих радощів і насолод. Другий — похіть гордині, жадоба самоствердження на тлі різних видів діяльності. Третій — похіть очей: це потяг до пізнання, осягнення таємниць природи, дізнавання про світ того, про що знає тільки Бог. Всі ці намагання є для Августина грішними, тому що націлюють людський розум і душу на земне, а не на небесне, кличуть його до чуттєвої дійсності, а не до трансцендентного.Християнські доброчинності, за Августином, — послідовне відкидання язичницьких уявлень про доброчинності. У своїй «Сповіді» Августин на власному прикладі намагається довести марність людських зусиль, неспроможність людини звільнитися від гріха доти, поки вона безмежно не віддасться провидінню і не виявиться знаряддям Божої волі. Августин вимагає від християнина повного аскетизму й відмови від своєї індивідуальності, беззаперечного слідування вказівкам Бога.

 

 

Бэкон Ф. Новый Органон

Загальний начерк «великого плану відновлення наук» був зроблений Беконом в 1620 в передмові до праці "Новий Органон", або "Справжні вказівки для тлумачення природи". У цій роботі передбачалося шість частин:
- загальний огляд сучасного стану наук,
- опис нового методу отримання істинного знання,
- збірка емпіричних даних,
- обговорення питань, що підлягають подальшому дослідженню,
- попередні рішення,
- сама філософія.
Бекону вдалося зробити лише начерки перших двох частин. Перша була названа "Про користь і успіху знання". За Бекону, існує чотири види «ідолів», які беруть в облогу розуми людей.
Перший вид - ідоли роду (помилки, які людина робить в силу самої своєї природи).
Другий вид - ідоли печери (помилки, обумовлені забобонами).
Третій вид - ідоли площі (помилки, що породжуються неточностями у використанні мови).
Четвертий вид - ідоли театру (помилки, здійснюються внаслідок прийняття різних філософських систем).
Описуючи ходячі забобони, що заважають розвитку науки, Бекон пропонував тричастинній поділ знання, вироблене згідно психічним функціям, і відносив історію до пам'яті, поезію до уяви і філософію (до якої він включав науки) до розуму. Він також давав огляд кордонів і природи людського пізнання в кожній з цих категорій і вказував на важливі галузі дослідження, до цих пір були в нехтуванні.
У другій частині книги Бекон описував принципи індуктивного методу, за допомогою якого пропонував повалити всіх ідолів розуму.
Боротьба Бекона проти авторитетів і методу «логічних дістінкціі», висування нового методу пізнання і переконання в тому, що дослідження має починати з спостережень, а не з теорій, ставлять його в один ряд з найважливішими представниками наукової думки Нового часу. Втім, він не отримав скільки-небудь значних результатів - ні в емпіричному дослідженні, ні в області теорії, а його метод індуктивного пізнання через виключення, який, як він вважав, буде продукувати нове знання «подібно машині», не отримав визнання в експериментальній науці.

Руссо Ж.-Ж. Рассуждение о происхождении и основания неравенства между людьми

Руссо — прихильник деїзму. Заперечуючи церковне вчення про створення природи Богом, він водночас визнавав існування Бога, безсмертної душі. З позицій дуалізму Руссо вважав початком усіх природних явищ дух і матерію, причому матерію розглядав як пасивний початок, приписуючи активність Богові. В теорії пізнання Руссо стояв на позиціях сенсуалізму. Мислитель піддав гострій критиці схоластику і релігійний фанатизм.

Руссо розглядає два типи нерівності, природні або фізичні і етичні чи політичні. Природні нерівності це відмінності між фізичною силою однієї людини та іншої – це результат природи. Руссо не прихильник такого роду нерівності і прагне до пізнання моральної нерівності. Він стверджує, що моральна нерівність є ендемічним захворюванням, громадянського суспільства і причиною його виступають відмінності в багатстві. Цей тип нерівності встановлюється суспільством. Для Руссо, громадянське суспільство сильними для того, щоб зберегти свою владу чи багатство. Але це остаточний висновок Руссо; розпочинає він своє обговорення з аналізу природної людини, яка ще не набула мови та абстрактного мислення.

Фромм Е. Мати чи бути?

Е́рік Фромм 1900- 1980 — соціальний психолог,філософ, психоаналітик, представник «Франкфуртської школи», один із засновників неофрейдизму та фрейдо-марксизму.

Є два фундаментальні напрямки в житті кожної людини, котрі формують та розвивають її, як особистість. Ці напрямки - МАТИ і БУТИ.
Людина, котра вже має непогане авто, хоче мати ще краще. Хто має один диск улюбленої групи чи виконавця, хоче мати решту дисків. Хто має одну книгу улюбленого автора у своїй бібліотеці, той хоче мати більше книг (не обов"язково улюбленого автора). Хтось хоче мати друзів, а хтось - БУТИ другом іншим людям.
Список того, що ми всі хотіли би МАТИ - безкінечний......
Мати, мати, мати....Це вже стало невиліковною хворобою цивілізації.
БУТИ! Яке просте, примітивне слово і так багато в ньому. БУТИ біля когось і зробити когось своєю присутністю хоча б трішечки щасливішим.
БУТИ біля когось, якщо навіть ми нічого за це не МАТИМЕМО. Чому людство вибирає так часто напрямок МАТИ аніж БУТИ?

Печчеї А. Людські якості

«Людські якості» розповідають нам про різні способи поліпшення світу, поліпшення людства. Автор показує нам безліч проблем та варіанти їх вирішення, він розповідає про те, що сам він зробив, що вклав у той світ, вякому ми зараз живемо. Головна думка книги, безумовно, є актуальною донині і, як мені здається, буде актуальна і в далекому майбутньому. Я навіть готованазвати її якимось керівництвом за світовими проблем.
Печчеї писав про те, що кожен з нас і сам розуміє. Але не кожен стане так само як і він закликати людство возз'єднатися, щоб загальними зусиллями внести в світ всі ті хороші і позитивні якості, які є в нас, щоб зробити наше життя світлішим, простішим, добрішим.

Філософія як світогляд

Свiтогляд - це система уявлень людини про світ, мiсце людини у cвіті, вiдношення людини до свiтy та до самої себе. Світогляд мiстить знання, переконання, цiнностi, iдеали, органiзованi у єдину систему, у центрi якої завжди перебувають уявлення людини про себе.

Фiлософiя є теоретичною формою ставлення людини до cвiту. Порiвняно з наукою її особливiсть поля гає в тому, що вона дає змогу об'єктивно, в теоретичнiй формi осмислити світ як світ людини, розглянути мiсце i становище людини у світi, її смисложиттєві проблеми. Фiлософський свiтогляд дає змогу виробити таке бачення свiтy, яке водночас є i суб'єктивним i теоретичним, а отже, i досягти людинi гapмонії з собою, зi cвоїм баченням cвiтy й самим світом. 3 цим пов'язанi такi особливостi фiлософiї, як i те, що вона, будучи за формою дiяльностi наукою, не єнаукою за своїми функцiями та значенням для людини. У фiлософiї, на вiдмiну вiд iнших наук, не iснyє єдиних, загальновизнаних теорiй. Образно кажучи, фiлософiй є стiльки, скiльки фiлософiв, проте icнyє единий теоретичний апарат, уявлення про предмет, завдання, функцiї, якi постiйно перебувають у процесi становлення й осмислення.

Філософія виникла водночас із релігією. Носієм філософського світогляду також є особа. Принципова відмінність філософського світогляду від попередніх типів полягає в тому, що він заснований на розумі, тоді як релігія — на вірі, міфологія — на страхові. По-друге, релігія та міфологія оперують чуттєвими обаразами, філософія — абстрактними поняттями. І нарешті, філософія цілком позбавлена функції та засобів соціального контролю. Міфологію та релігію індивід приймає в готовому вигляді, часто несвідомо і примусово, особиста творчість при цьому відсутня. Філософія ж є справою особи, вона ґрунтується на засадах свободи.

Отже, становлення й розвиток поняття «філософія» здійсню­валося впродовж тривалого історичного часу, коли виникали й вирішувались усе нові й нові проблеми пізнання довколишнього світу, формувалися ті чи ті картини світу. Філософські знання, ідеї, учення зрештою сформували узагальнену систему знань про світ, метою якої стало пояснення законів і принципів навколиш­нього світу та практичне їх використання.

Історичні типи світогляду

Світогляд - це система уявлень людини про світ, місце людини у світі, відношення людини до світу, та до самої себе. Світогляд містить знання, переконання, цінності, ідеали, організовані в єдину систему. У своєму формуванні та розвитку світогляд пройшов певні історичні етапи, що дало підстави виділити три історичні його типи:

Міфологічний світогляд є результатом практично-духовної діяльності людини. Міф є історично першою формою самосвідомості, котра відокремилася від практики. Для міфологічного світогляду характерним є, по-перше, усвідомлення роду як колективної особи, переконаної у наявності спільного предка — тотема. По-друге, міфологічний світогляд значною мірою обернений у минуле, адже тотемний предок був, до того ж був як ідеал діяльності. По-третє, оскільки міфологічний світогляд антропоморфний, то неминуче формування анімістичної картини буття, тобто одухотворення усього сущого.

Міф — це насамперед зовнішній контроль над індивідом.

Релігійний світогляд є більш пізньою та зрілою формою світогляду людства, а тому і більш дослідженою. В релігійній свідомості вже чітко розділяються суб'єкт і об'єкт, а отже, долається характерна для міфу неподільність людини й природи і закладаються основи проблематики, яка стане специфічною для філософії.

Світ роздвоюється на духовний та тілесний, земний і небесний, природний і надприродний. Міфологічні ж живуть у феноменальному світі (на горі Олімп, на горі Меру тощо). Релігія визначає потойбічне життя як відплату за земне життя. У такий спосіб релігія здійснює соціальний контроль за поведінкою особи

Виникнення релігії — величезний поступ в історії людства. Вона морально зрівняла всіх людей — всі люди рівноцінні та рівноправні. Принципова відмінність релігії від міфології полягає в тому, що носієм міфологічного світогляду є рід чи інша тотальна спільнота, а релігія спрямована на особу. Релігія поясненню світу приділяє значно менше уваги, ніж міфологія. Головне для неї — моральне регулювання соціального життя.

Філософський світогляд. Філософія виникла водночас із релігією. Носієм філософського світогляду також є особа. Принципова відмінність філософського світогляду від попередніх типів полягає в тому, що він заснований на розумі, тоді як релігія — на вірі, міфологія — на страхові. По-друге, релігія та міфологія оперують чуттєвими обаразами, філософія — абстрактними поняттями. І нарешті, філософія цілком позбавлена функції та засобів соціального контролю.

Структура філософії

Відповідно до сфер реальності виділяють:

- філософія природи, світу і космосу: онтологія, натурфілософія, космологія;

- філософія суспільства та суспільної історії: Соціологія, соціальна філософія, філософія історії, культурологія, етнофілософія;

- філософія самої людини з її особливостями, здібностями і властивостями: філософська антропологія, антропософія, структурна антропологія, соціобіологія;

- філософія духовної сфери або інтелектуальних процесів: Логіка, гносеологія, етика, естетика, філософія релігії, філософія права, історія філософії, ноологія.

 

Основні функції філософії

Філософія виконує велику кількість різноманітних функцій. До числа основних функцій філософії варто віднести:

· Світоглядна функція сприяє формуванню цілісної картини світу, уявлень про будову світу і Всесвіту, визначенню місця людини в них, окреслює принципи взаємодії людини й довколишнього світу.

· загальнометодологічна функція, що полягає у формуванні загальних принципів і норм одержання знань, її координації та інтеграції;

· Гносеологічна (розумово-теоретична) функція має на меті правильне й істинне пізнання навколишньої дійсності (інакше кажучи, філософія дає механізми істинного пізнання).

· прогностична функція, яка розкриває загальні тенденції (передбачення) розвитку людини і світу;

· Критична функція спрямована на критику різноманітних систем знань про світ, пошуки нових істин через розв'язання су­перечностей між тим, що вже пізнане, і тим, що ще не пізнане, на підміну від догматики й суб'єктивізму.

· Аксіологічна функція (ціннісна) дає можливість адекватно оцінювати предмети, явища й процеси об'єктивної дійсності з пог­ляду цінностей (етичних, естетичних, соціальних, ідеологічних тощо) конкретного історичного періоду. Мета аксіологічної функ­ції філософії — селекція, відбір найконструктивніших цінностей, цо сприяють прогресивному розвитку сучасної цивілізації и уник­ненню псевдоцінностей, артефактів культури, які зумовлюють регресивний розвиток.

· соціальна функція, завдяки якій соціальне буття не лише одержує необхідну інтерпретацію, а й може зазнати змін;

· гуманістична функція, яка шляхом утвердження позитивного сенсу і мети життя, формування гуманістичних цінностей та ідеалів виконує роль інтелектуальної терапії;

· освітня функція, пов´язана з впливом філософії на свідомість людей.

· Прогностична функція осмислює перспективу розвитку світу.

 

Буття та його основні форми

Буття – філософське поняття, яке позначає існуючий незалежно від сві-омості об’єктивний світ, матерію. Найбільш загальне і абстрактне поня-тя, яке позначає існування що-небудь взагалі.

В основи філософії багатьох мисли-елів, як минулого, так і сучасного покладені системотворчі поняття, до їх числа належить і буття. Філософський смисл поняття буття тісно пов’язаний з поняттями: небуття, існування, простору, часу, матерії, становлення, розвитку, якості, кількості, міри та іншими категоріями. Питання про те, як все існує, яке його буття, розглядається в онтології.

Онтологія – це вчення про суще, про першооснови буття: система найзагальніших понять буття, за допомогою яких здійснюється осягнення дійсності.

Розрізняються основні форми буття:

1) буття речей (тіл), процесів, які ще поділяються на: буття речей, про-цесів, стан природи, буття природи як цілого; буття речей і процесів, виро-блений людиною;

2) буття людини, яке поділяється на буття людини у світі речей і спе-цифічне людське буття;

3) буття духовного (ідеального), яке існує як індивідуальне духовне і об’єктивне (позаіндивідуальне) ду-ховне;

4) буття соціального, яке поділя-ється на індивідуальне (буття окремої людини в сусп. та в істор.процесі) і суспільне буття.Головні сфери буття – природі, сус-пільство, свідомість та розмаїття явищ, подій, процесів, які входять у ці сфери, об’єднанні певною загаль-ною основою.

Основні форми руху матерії

У філософії розрізняють п'ять основних форм руху матерії:

1. механічна форма руху (дія — протидія; притягання — відштовхування тощо);

2. фізична форма руху (наприклад, позитивна — негативна електрика, симетрія — антисиметрія);

3. хімічна форма руху (розкладання — з'єднання; асоціація — дисоціація);

4. біологічна форма руху (асиміляція — дисиміляція; спадковість — мінливість);

5. соціальна форма руху (соціальні суперечності; соціальні конфлікти, антагонізми; боротьба інтересів різних соціальних груп тощо).

Крім того, виокремлюють якісний (зміна матерії) та кількісний (перенесення) рухи м-ї.

Види матерії. Існує така класифікація конкретних видів матерії:

1) речовинні види (речовина). Речовина – матеріальне утворення, котре складається з елементарних частинок, які мають масу спокою;

2) неречовинні види матерії (поле) – магнітне поле; поле ядерних сил; гравітаційне; електричне; радіохвилі; ультразвук; рентгенові промені; йонізуюче випромінювання тощо. Неречовинні види матерії не мають маси спокою.

3) антиречовинні види матерії (антиречовина). Антиречовина – матерія, котра складається з античастинок

У філософії розглядаються структурні рівні видів матерії:

неорганічний рівень – мікросвіт; макросвіт; мегасвіт; \

органічний рівень – організменний, надорганізменний рівні матерії, біоциноз

соціальний рівень – людина, сім’я, племя, народність, нація, соціальна група, суспільство.

Істина як процес

Істина – правильне відображення суб’єктом об’єктивної дійсності, підтверджене практикою. Основна проблема – як можна встановити відповідність одержаних знань реальним об’єктом, які постійно розвиваються.

Характеристики:

- об’єктивність,

- абсолютність;

- відносність;

- конкретність;

- перевірка практикою

Кожна істина є суб’єктивною за формою і об’єктивною за своїм змістом.

Абсолютна істина – утримує в собі повне і всебічне знання про сутність предметів, явищ і не може бути спростована.

Відносна істина – в основному вірне відображене явище дійсності, але в процесі розвитку науки, практики уточнюється, конкретизується, поглиблюється.

Ступінь достовірності людських знань має певні обмеження, зумовлені рівнем практики, індивідуального досвіду. Долаючи ті чи інші обмеження процесу пізнання, людина розвиває об’єктивний зміст істини. Отже, істина є процес, об’єктивний за змістом і суб’єктивний за формою.

Критерії істини

Істина — адекватна інформація про об'єкт (ним може бути і сам суб'єкт), отримана завдяки його чуттєвому чи інтелектуальному осягненню або завдяки свідченню (повідомленню) про нього.

Критерій істини - термін епістемології, який визначає стандарти, правила й процедури, за якими можна було б судити про істинність тверджень.

Діалектико-матеріалістична філософія вважає, що критерієм істини має бути практика. Вона різноманітна – від повсякденного життєвого досвіду до складних наукових експериментів. Вона є основою пізнання, його рушійною силою. Практика історично розвивається, а тому виступає і як абсолютний і як відносний критерій.

Форма практики – міра засвоєння предмета:

- наукова;

- соц-політична;

- виробнича.

Водночас цей критерій є відносним, адже практика сама суперечливо розвивається й почасти не може адекватно довести істинність тих чи інших знань.

Інші критерії: логічний, прагматичний, естетичний, утилітарний, етичний, конвенціальний, екзистенціальний, інтуїтивний.

Інтуїція, її різновиди.

Інтуїція – це такий спосіб одержання нового знання (форма пізнання), коли за неусвідомленими в даний момент часу ознаками і, не усвідомлюючи шляху руху власної думки, суб'єкт робить наукове відкриття, одержує нове об'єктивно істинне знання про дійсність. Інтуїція – це кульмінаційний момент творчого процесу, коли всі елементи пізнавальної проблеми, які до цього були у відокремленому стані, об'єднуються в єдину систему. Основні характеристики інтуїції при дослідженні: безпосередність, несподіваність, неусвідомленість шляхів одержання нового знання. Неусвідомленість характеризує інтуїцію як процес, а несподіваність та безпосередність – як результат.

Інтуїція – це здатність суб'єкта робити у процесі пізнання висновок, який є науковим відкриттям, не усвідомлюючи проміжних ланок аргументації. Однак вивчення творчості видатних вчених доводить, що інтуїція – це не раптове проникнення в сутність явищ шляхом миттєвого "осяяння", як вважають представники ірраціоналізму, не повна несподіваність, а явище закономірне, залежне від повноти логічного аналізу проблеми.

Таємного та містичного тут нічого немає. Головними передумовами інтуїтивної істини є осо­бистий досвід, професійне володіння інформативним полем прооб'єкт пізнання, схильність до інтуїтивного прийняття рішень, обдарованість тощо.

Розглядаючи інтуїцію як елемент творчості, мається на увазі лише один із різновидів інтуїції - евристичний. Але інтуїція може бути і стандартизованою, результатом якої є репродуктивні, а не нові оригінальні знання.

Отже, суть і роль інтуїтивного пізнання полягає в тому, що творчий акт залучає до своєї орбіти все мислення. Слід розглядати інтуїцію в єдності з логічними засобами та формами пізнання. В найскладніше логічне доведення завжди вплетена інтуїція, яка виступає елементом, що об'єднує весь ланцюг доведення в цілісність, є необхідним елементом осмислення і розуміння.

Емпіричні методи пізнання

Метод – спосіб досягнення мети, сукупність прийомів та операцій, теоретичного чи практичного освоєння навколишньої дійсності, а також людської діяльності.

Теоретичні методи пізнання

Метод – спосіб досягнення мети, сукупність прийомів та операцій, теоретичного чи практичного освоєння навколишньої дійсності, а також людської діяльності.

Теоретичний рівень пізнання характеризується домінуванням понять, теорій, законів, принципів, наукових узагальнень і висновків. Теоретичне пізнання відображає предмети, властивості і відносини з боку універсальних внутрішніх, істотних зв'язків і закономірностей, що осягнуті раціональною обробкою емпіричних даних. Відбувається така обробка на основі форм мислення: поняття, судження, умовиводу, закону, категорії та ін.

Головна мета теоретичного пізнання - збагнення об'єктивної істини, вільної від спотворення і суб'єктивності, пояснення і інтерпретація емпіричних фактів.

Серед наукових методів теоретичного дослідження найпоширенішими є формалізація, аксіоматичний та гіпотетико-дедуктивний методи.

Формалізація — відображення змістовного знання у формалізованій мові, яка створюється для точного вираження думок з метою запобігання можливості неоднозначного розуміння.

Аксіоматичний метод — спосіб побудови наукової теорії, коли за її основу беруться аксіоми, з яких усі інші твердження цієї теорії виводяться логічним шляхом (доведенням).

Гіпотетико-дедуктивний метод — спосіб теоретичного дослідження, що передбачає створення системи дедуктивно пов´язаних між собою гіпотез, з яких виводять твердження про емпіричні факти.

Емпіричне і теоретичне - різні рівні пізнання. Емпіричне пізнання, досліджуючи властивості і відносини речей, здобуває нове знання, стимулююче подальший розвиток теорії. Теоретичне дослідження шукає ствердження правильності результатів в емпірії.

Форма буття людини

Розрізняються основні форми буття:

1) буття речей (тіл), процесів,;

2) буття людини;

3) буття духовного (ідеального);

4) буття соціального.

Буття л-ни – це реальне існування л-ни, яке також має два аспекти:

Існування людини як частини природи

Існування людини як суспільної істоти.

Т. ч., БЛ – це її реальне існування як єдності матеріального та духовного, буття л-ни самої по собі та її буття в матеріальному світі.

Філософська антропологія

Філософська антропологія - напрям, завданням якого є систем­не вивчення й обґрунтування сутності людського буття та людської індивідуальності.

Нерідко термін «філософська антропологія» тлумачать у ширшому значенні — як філософське вчення про лю­дину, або філософію людини. Щоб збагнути сучасний стан філософії людини, необ­хідний історичний екскурс розв'язання проблем людини. Кристалізація філософського розуміння людини, особливо на початкових етапах розвитку філософії, відбувалася на основі міфів, легенд, переказів і закладених у них ідей, образів, понять, а також своєрідного діалогу між міфологі­єю та філософією, що тільки «спиналася на ноги» у своє­му розвитку.

Безпосередньо антропологічна проблематика знаходить свій вияв у діяльності софістів і в творчості автора філо­софської етики Сократа, які вводять людину в буття як головну дійову особу.

Платон стояв на позиціях антропологічного дуалізму душі і тіла, хоча душу вважав субстанцією, яка й робить

 

 

людину людиною, а тіло розглядав як ворожу їй матерію. Тому від якості душі залежала й загальна характеристи­ка людини, її призначення і соціальний статус.

Філософія Нового часу, хоча й не звільнилася повністю від релігійного впливу, проблему людини вирішує не в мі­стичному світлі, а в реальних земних умовах, утверджую­чи її природний потяг до добра, щастя, гармонії. Цій філо­софії органічно притаманний гуманізм і антропоцентризм, вона часто пронизана ідеєю автономії людини, вірою в її безмежні можливості. У Новий час до визначальних ознак людини було віднесено те, що вона силою свого розуму створює знаряддя праці, щоб збільшити власну продуктив­ну спроможність. Набуває поширення механістичний погляд на людину як своєрідну машину (Р. Декарт, Ж.-О. Ламетрі, П.-А. Гольбах, Д. Дідро, К.-А. Гельвецій). Людський організм (на який впливає свідомість і відчу­ває на собі зворотний вплив) — це самостійна заводна ма­шина на зразок годинникового механізму. Ще однією від­мітною рисою філософської атропології цього часу є тлу­мачення людини як продукту природи, цілком детермінованої її законами. За словами П. Гольбаха, вона «не може — навіть подумки — вийти з природи».

 

Політична свідомість.

Політична свідомість – це сукупність уявлень і почуттів, поглядів і емоцій, оцінок і установок, що виражають відношення людей до здійснюваної і бажаної політики, що визначають здатність людини до участі у керуванні справами суспільства і держави; це специфічна форма суспільної свідомості, система відображення в духовному житті людей політичних інтересів і уявлень різних соціальних груп, національних спільнот і суспільства в цілому; політична свідомість являє собою систему ідей, теорій, поглядів, уявлень, почуттів, вірувань, емоцій людей, настроїв, у яких відбивається природа, матеріальне життя суспільства і вся система суспільних відносин; це система знань і оцінок, завдяки яким відбувається усвідомлення сфери політики суб'єктами, що виступають у вигляді індивідів, груп, класів, спільнот. Вона є необхідним елементом функціонування і розвитку політичної системи в цілому.

Сутність політичної свідомості полягає в тім, що це є результат і одночасно процес відображення й освоєння політичної реальності з урахуванням інтересів людей.

Політична свідомість формується з появою класів, держави і політики як сфери громадського життя, тобто з виникненням політичної системи суспільства. В ній відбиваються взаємини класів і соціальних груп, їхня роль і місце в системі державної влади, а також відносин між націями і державами, основою для єдності цих зв'язків є економічні відносини суспільства.

Економіка і мораль.

У суспільстві перехідного типу як складній соціальній системі активну роль відіграє мораль, феномен якої полягає у формуванні суспільної та індивідуальної свідомості, економічної свідомості, регулюванні економічної діяльності.

Мораль – це невід\'ємний компонент суспільства, пов\'язаний із основними формами життєдіяльності людини. Мораль є одним з головних факторів стабільності економіки суспільства.

Економічна мораль є компонентом суспільної свідомості, що являє собою поєднання економічних та моральних цінностей, мотивів і стимулів соціуму.

Вона виконує такі функції: 1) формує свідоме прагнення діяти у відповідності до самостійно поставленої економічної мети; 2) координує дії суб\'єктів економічної діяльності; 3) підвищує ефективність роботи підприємства, культуру взаємин у ньому, а також у всьому суспільному просторі; 4) регулює поведінку підприємця за умови внутрішньої узгодженості системи її вимог із вимогами та потребами суспільства; 5) відображає систему об\'єктивних протиріч в економічних відносинах й виробляє моральні норми, що регулюють ці протиріччя; 6) виражає моральні обов\'язки підприємців перед суспільством.

Економічна мораль є також умовою самореалізації людини та її творчої свободи в соціумі. Моральна мотивація економічної діяльності особистості є складноструктурованою системою мотивів та ціннісних орієнтацій людини, що передбачають економічну детермінацію привернення її до трудової поведінки залежно від соціально-економічних (макро- та мікро-) умов реалізації функцій праці як засобу та потреби життя. Моральні та матеріальні мотиви економічної діяльності, інтереси, плани, очікування об\'єднані в людській свідомості і не можуть існувати один без одного. Тільки одночасна реалізація цих мотивів діяльності та їхня динаміка є природним станом особистості, що становить її фізичну та духовну єдність.

Правова свідомість

Cуттєву роль у життєдiяльностi суспiльства вiдiграє правова cвi­домiсть.

Правосвідомість — форма суспільної свідомості, що містить в собі сукупність поглядів, почуттів, емоцій, ідей, теорій та компетенцій, а також уявлень і настанов, які характеризують відношення особи, суспільної групи і суспільства в цілому до чинного чи бажаного права, а також до всього, що охоплюється правовим регулюванням.

Характерні риси правосвідомості

1. Є однією з форм суспільної свідомості і разом з політичною, моральною, філософською та іншими формами свідомості відображує суспільне буття.

2. Містить в собі поняття, уявлення, судження, почуття, емоції, концепції, теорії, програми.

3. Обумовлена соціально-економічним устроєм конкретного суспільства, рівнем розвитку його загальної культури.

Ідеологічні елементи правосвідомості виступають в якості головних елементів правової культури та правового виховання.

Право як система загальнообов'язкових норм i правил поведiнки людей, що вираженi в юридичних законах i вiдображають державну волю, вста­новлюють права та обов'язки учасникiв правовiдносин, змiнюється разом з розвитком суспiльства, держави, полiтики. Правова свiдо­мість тісно взаємопов'язана з правовими нормами та законами увiдповiдностi з пануючими в суспiльствi уявленнями про законнicть, порядок, справедливicть. Свiй змicт правова свiдомiсть реалiзує насамперед в основних сферах життєдiяльностi суспiльства - соцiально-економiчнiй та полiтичнiй, там, де i вiдбу­вається процес формування правосвiдомостi, правової культури членiв суспiльства.

Поведiнка, взаємовiдносини людей, як вiдомо, регулюються полiтичними, моральними i правовими поглядами. Знання особистiстю своїх прав та обов'язкiв дaє змогу.

 

Екологічна свідомість.

Екологічна свідомість як специфічна, самостійна форма суспільної свідомості виникає лише в XX ст. нашої ери як наслідок відображення загрози глобальної екологічної катастрофи та наростання кризових явищ у взаємовідносинах суспільства та природи в цілому. Вона формується на основі пізнання як тих законів, що забезпечують цілісність природного середовища, так і тих, що повинні обумовлювати людську діяльність з метою збереження і покращання придатного для людського існування стану природи. В той же час можна говорити про існування елементів екологічної свідомості і на більш ранніх етапах існування людського суспільства. З одного боку, екологічна свідомість зароджується в результаті усвідомлення екологічно відшліфованих відносин рослин і тварин з абіотичним та біотичним середовищем, біотичних колообігів речовини та енергії, а з іншого боку, вона відображає гостру екологічну ситуацію, що виникла в результаті господарської діяльності людини.

Становлення екологічної свідомості в сучасну епоху, на думку багатьох учених, йде за чотирма основними напрямками:

 

 

• науковим, що виражається в прагненні реалізувати на практиці наявні теоретичні і практичні знання про існуючі у природному світі зв'язки, про те, як можна уникнути їх порушення в ході виробничої діяльності людини;

• економічним - виражається в усвідомленні економічної невигідності виробничої діяльності, що руйнує оточуюче людину природне середовище;

• культурним - проявляється в прагненні зберегти природне середовище як елемент культурного середовища;

• політичним - знаходить вияв у прагненні людей створювати умови існування, відповідні гідності людини.

35.Сутність духовного життя суспільства, суспільна свідомість.

Духовне життя су­спiльства - це надзвичайно широке поняття, що включає в себе багатогранні процеси, явища, пов'язанi з духовною сферою життєдiяльностi людей; сукупнiсть iдей, поглядiв, почуттiв, уявлень людей, процес їx виробництва, розповсюдження, перетворення суспiльних, iндивiдуальних iдей у внутрiшнiй cвіт людини. Духовне життя суспiльства охоплює світ iдеального (сукупнiсть iд