Аналіз концепції «освіта ххі ст. »

* Утвердження демократичних державно-громадських засад освіти й виховання молоді

Освіта в Україні ґрунтується на засадах гуманізму, демократії, національної свідомості, взаємоповаги між націями і народами. У су­часній школі суверенної України навчально-виховний процес спря­мований на всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних зді­бностей, виховання високих моральних якостей, формування грома­дян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій ос­нові інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, за­безпечення народного господарства кваліфікованими кадрами.

Важливим аспектом демократизації сучасної школи є розви­ток системи самоврядування, реформування управлінської сфери. Законом України «Про освіту» в українській національній школі створено органи самоврядування, до складу яких входять насам­перед загальні збори (конференція) колективу закладу освіти; ра­йонна, міська, обласна конференції педагогічних працівників, з'їзд працівників освіти Автономної Республіки Крим, Всеукраїнський з'їзд працівників освіти.

В сучасному українському суспільстві, як, певна річ, і в інших демократичних державах, розвиваються такі основні види людсь­ких відносин: дружні, товариські, високоморальні, правові, відпо­відні встановленим етичним нормам; негативні, недружелюбні. Завдання школи, сучасного вчителя-вихователя полягає в тому, щоб формувати у своїх вихованців саме дружні, високоморальні, товариські морально-естетичні відносини.

Успішність діяльності сучасної школи в значній мірі залежа­тиме від того, чи відмовиться в цілому суспільство від стереотипів минулих часів, чи готове воно перейти до перебудови взаємовід­носин, чи готова сама школа до заміни педагогіки вимог і забо­рон, авторитарності на педагогіку співробітництва і співдружнос­ті, наукової виховної мудрості.

*Реформування освіти на сучасному етапі розвитку українського суспільства

В листопаді 1993 року прийнята Кабінетом міністрів і підписана Президентом України Державна національна програма «Освіта» («Україна XXI ст.»), в якій визначено «стратегію розвитку освіти в Україні на найближчі роки та перспективу на XXI ст., створення життєздатної системи безперервного навчання і виховання для дося­гнення високих освітніх рівнів, забезпечення можливостей постій­ного духовного самовдосконалення особистості, формування інтеле­ктуального та культурного потенціалу як найвищої цінності нації».

Державна національна програма «Освіта» визначає стратегічні завдання реформування освіти в Українській державі: відродження і розбудова національної системи освіти як найважливішої ланки виховання свідомих громадян Української держави, формування освіченої, творчої особистості; виведення освіти в Україні на рі­вень розвинених країн світу шляхом докорінного реформування її концептуальних, структурних, організаційних засад. Передбачаєть­ся створення на рівноправній основі недержавних та глибока де­мократизація традиційних навчально-виховних закладів.

У програмі «Освіта» визначені також пріоритетні напрями, основні шляхи і принципи наступного реформування освіти. Вони спрямовані на досягнення певних стратегічних цілей. Зокрема, досить конкретно визначаються шляхи реформування кожної з ла­нок системи освіти: дошкільного виховання, в якому поєднуються сімейне і суспільне виховання; загальноосвітньої підготовки на національній основі, в якій реформуванню піддаються зміст гума­нітарної та природничо-математичної освіти, трудової та фахової підготовки в середній ланці освіти. Суттєва увага приділяється національному вихованню, головною метою якого є набуття мо­лодим поколінням соціального досвіду успадкування духовних надбань українського народу, формування високої мовної культу­ри, оволодіння українською мовою.

* Утвердження шляхів та засобів національного виховання дітей та молоді

Державна національна програма «Освіта» та Концепція націо­нального виховання визначили пріоритетні напрями та шляхи за­безпечення можливостей постійного духовного самовдосконалення особистості, формування інтелектуального та культурного потенці­алу як найвищої цінності нації. В Україні, як і в інших країнах світу, історично склалася своя система виховання, яка максималь­но враховує національні риси і самобутність українського народу.

Національне виховання — це виховання підростаючих поколінь на культурно-історичному досвіді рідного народу, його традиціях, звичаях, обрядах, багатовіковій виховній спадщині, духовності. Національне виховання є конкретно-історичним виявом загаль­нолюдського гуманістичного і демократичного виховання. Це од­ночасно і державне виховання, що здійснюється державними уста­новами, а загальнонаціональне в його змісті діє і поза межами впливу цих установ, має значно ширший діапазон впливу на про­цес соціалізації особистості.

У Державній національній програмі «Освіта» підкреслюється, що «головна мета національного виховання — набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональ­них взаємин, формування у молоді незалежно від національної на­лежності особистісних рис громадянина Української держави, роз­виненої духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури». Мета, певна річ, повинна бути єдиною для всіх навчально-виховних закладів, громадян України. Така єдина мета виховання є науково обгрунто­ваним державним стандартом, закріпленим у законах нашої держави.

Система національного виховання ґрунтується на таких фун­даментальних принципах: народність; природовідповідність; куль-туровідповідність; гуманізація; демократизація; безперервність; етнізація; диференціація та індивідуалізація виховного процесу; систематичність і варіативність його форм і методів; свідомість, активність, самодіяльність і творча ініціатива учнівської молоді, поєднання педагогічного керівництва з ініціативою і самодіяльні­стю учнів: зв'язок виховання з життям, трудовою діяльністю на­роду і продуктивною працею; інтегративність виховання як єд­ність педагогічних вимог школи, сім'ї і громадськості.

Сутнісні основи національного виховання визначаються ідеями національного світогляду, філософії, ідеології, засадами родинного виховання, народної педагогіки, наукової педагогічної думки, що увібрали в себе надбання національної виховної мудрості.

*Особливості реформування професійної, вищої й педагогічної освіти

В галузі вищої освіти передбачається як стратегічне завдан­ня — перехід до гнучкої, ступеневої системи підготовки фахівців для підвищення освітнього і культурного рівня суспільства, підне­сення вищої освіти в Україні на рівень досягнень найбільш розви­нених країн світу шляхом здійснення ряду міжнародних проектів та інвестицій. Проектується також дальше підвищення рівня і ефек­тивності наукових досліджень у вищій школі.

Певна річ, основною, найбільш важливою і необхідною лан­кою реформування і оновлення освіти є загальна середня освіта, яка повинна забезпечувати максимальний розвиток дитини як особистості, її нахилів, здібностей, талантів, трудову підготовку, професійне самовизначення, формування загальнолюдської моралі, засвоєння визначеного суспільними, національно-культурними потребами обсягу знань про природу, людину, суспільство і вироб­ництво, екологічне виховання, фізичне вдосконалення. Українсь­ка держава гарантує молоді право на отримання повної загальної середньої освіти і оплачує її здобуття. Повна загальна середня освіта в Україні є обов'язковою і може отримуватися у різних типах за­кладів освіти.

У сучасних умовах загальноосвітня школа виступає важливим фактором відродження нації, виховання у молоді національної сві­домості і гідності, активним засобом боротьби з національним нігі­лізмом, з проявами комплексу національної неповноцінності, ниж­чості, відступництва від своєї нації. Принцип єдиної трудової політех­нічної школи на основі ідей гуманізму, демократії та інтернаціоналізму означає надання всім дітям рівних можливостей для одержання осві­ти, відображає єдність і взаємозв'язок усіх ступенів загальної серед­ньої освіти, її безперервність, наступність всіх компонентів навчаль­но-виховної системи — мети, змісту, методів, засобів і організаційних форм. Школа діалектично поєднує національний та інтерна­ціональний зміст освіти, забезпечує вступ до скарбниць світової куль­тури, необхідний рівень міжнаціонального спілкування.

Державна система загальної середньої освіти відокремлена від церкви і носить світський характер. Найважливішими напрямами відродження школи є: реалізація в навчанні та вихованні підроста­ючого покоління ідеї народності на основі засвоєння позитивних традицій національних культур українців та інших народів, що про­живають в Україні, відродження ролі школи в розвитку культури народу; демократизація всіх сторін шкільного життя, перетворення школи з відомчої ідеологічної установи в громадсько-державний інститут, відхід від жорсткого одержавлення і регламентації її дія­льності, широкий розвиток самодіяльних засад, залучення громад­ськості до визначення і здійснення шкільної політики; індивідуалі­зація навчально-виховного процесу, організація його з урахуван­ням здібностей, нахилів, інтересів дітей та їхнього інтелектуального, фізичного і психічного розвитку, диференціація, яка передбачає варіативність змісту, форм і методів навчання та виховання; інтег­рація зусиль всіх соціальних інститутів виховання — сім'ї, школи, позашкільних установ, виробничих колективів, громадських орга­нізацій для поліпшення виховання підростаючого покоління.

Зміст навчального матеріалу загальної середньої освіти поді­ляється на державний і шкільний компоненти.

Гімназії та ліцеї працюють за спеціальними навчальними пла­нами, які розробляються педагогічними колективами спільно з ви­щими навчальними закладами. Міністерством освіти України роз­роблений базовий навчальний план гімназії, який передбачає широкий спектр предметів за вибором: мови народів України, сти­лістика української мови, старослов'янська мова, латина, грецька мова, народознавство, ораторске мистецтво, поетика, логіка, істо­рія, культура, етнографія, людина і суспільство, вступ до філосо­фії, основи екології та економіки, ритміка, хореографія тощо.

Базовий навчальний план ліцею диференціює навчальну ро­боту учнів за основними профілями: філологічний, історико-філософський, художньо-культурний, фізико-математичний, біолого-хімічний, економічний, технічний. їх кількість і зміст визнача­ються конкретним педагогічним колективом відповідно до потреб учнів і кадрового та навчально-методичного забезпечення. Додат­кові предмети в ці навчальні плани вводяться залежно від напря­мів і профілів: основи етики, естетика, культура та мистецтво Укра­їни, основи моделювання та конструювання тощо. Для учнів від­криваються широкі можливості щодо вибору додаткових курсів. Зокрема, на технічному профілі ліцею можуть пропонуватись: мі­кропроцесорна техніка, електротехніка, електроніка і радіотехні­ка, ергономіка, соціальна психологія, аудіо- і відеотехніка, ди­зайн, менеджмент та підприємництво, основи сучасного вироб­ництва, інформатика й управління.

Професійна освіта в Україні здійснюється в системі вищих та середніх спеціальних навчальних закладів: в багатопрофільних університетах, академіях, інститутах, коледжах, технікумах, техніч­них, педагогічних, медичних та мистецьких училищах. Професій­но-технічна освіта надається в середніх професійно-технічних учи­лищах, які забезпечують підготовку кваліфікованих робітників.

Відповідно до статусу вищих закладів освіти встановлено чо­тири рівні акредитації:

1. Перший рівень — технікум, училище, інші прирівняні до них вищі заклади освіти.

2. Другий рівень — коледж, інші прирівняні до нього вищі навчальні заклади освіти.

3. Третій і четвертий рівні (залежно від наслідків акредита­ції) — інститут, консерваторія, академія, університет.

Вищі заклади освіти здійснюють підготовку фахівців за таки­ми освітньо-кваліфікаційними рівнями: молодший спеціаліст — забезпечують технікуми, училища, інші види закладів освіти пер­шого рівня акредитації; бакалавр — забезпечують коледжі, інші заклади освіти другого рівня акредитації; спеціаліст, магістр — забезпечують вищі заклади третього і четвертого рівнів акредитації.

Вищі заклади освіти у встановленому порядку можуть створю­вати різні типи навчально-науково-виробничих комплексів, об'єд­нань, центрів, інститутів, філій, коледжів, ліцеїв, гімназій.

Підготовка фахівців у вищих закладах освіти може проводитися з відривом від виробництва (очна), без відриву (вечірня, заочна форма), шляхом поєднання цих форм, а з окремих спеціальностей — екстерном. Станом на листопад 1996 року в Україні функціонувало 163 вузи III—IV рівнів акредитації, 735 вищих навчальних закладів І—II рівнів акредитації та 123 вищих закладів освіти недержавних форм власності. Вищу освіту в сучасній Українській державі мають можливість здобувати близько 35 відсотків випускників загально-освітніх шкіл, ПТУ та технікумів. В розвинутих країнах світу систе­ма вищої освіти забезпечує можливість вступу до вищих навчаль­них закладів значно більшому відсотку випускників середніх шкіл. В Англії, наприклад, місцями у вузах забезпечуються 53 відсотки молоді, у Німеччині — 58, США — 60 відсотків. Цікаво, що в так званих азіатських країнах-тиграх цей показник сягає ще більш ви­сокого рівня, що і зумовило їх стрімкий вхід до світової еліти. Ска­жімо, в Японії майже 80 % випускників шкіл вступають до вузів. У недалекому майбутньому в цій країні планують запровадити обо­в'язкову вищу освіту, як того вимагає невпинний розвиток надсучасних технологій (Урядовий кур 'єр, 1996, 12 листопада).

Структурно-логічна схема