Теорія навчання й виховання Й. Гербарта

Французька буржуазна революція стала поштовхом до бороть­би німецького народу проти феодалізму. Великою заслугою німе­цького освітнього руху стала розробка і популяризація цілої низ­ки цінних для того часу педагогічних ідей, а саме ідеї національ­ного виховання, ідея про роль держави у здійсненні національного виховання, ідеї щодо організації освіти, змісту національного, морального, фізичного виховання, розумової освіти.

Прогресивні педагоги того часу, до яких відносяться І.Г. Кампе, П. Вілауме, К.П. Лахман, І.Ф. Гербартта ін., ставили перед вихован­ням завдання вільного розкриття всіх якостей людської особистості, яке (завдання) може бути реалізоване тільки в освітньо-виховних закладах, що будуть незалежні від абсолютистської держави.

Один з найвидатніших представників німецького освітнього руху був Іоганн Фрідріх Гербарт (1776—1841), послідовник Песталоцці. Він вчився в Ієнському університеті на філософському фа­культеті і з 1797 по 1800 роки працював домашнім вчителем у сім'ї знатного швейцарця. Тут почала складатися його педагогічна сис­тема. Коли Гербарт познайомився з досвідом Песталоцці, з його «психологізацією навчання», він почав посилено вивчати його праці і широко пропагувати ідеї Пестолоцці в Німеччині.

Після дворічної підготовки до професури Гербарт з 1802 року читав курс педагогіки у Геттінгенському університеті. Починаючи з 1806 року, написав ряд праць: «Загальна педагогіка, виведена з ці­лей виховання» (1806), «Головні пункти метафізики» (1808), «Загальна практична філософія» (1808). Потім він зайняв кафедру філософії і педагогіки в Кенігсберзькому університеті, яку раніше займав Кант. Тут він створив педагогічний семінарій і дослідну школу (гімназію) з інтернатом і сам брав велику участь у практичній під­готовці майбутніх педагогів. У 1816 р. випустив підручник «Психо­логія», у 1925 — солідну працю «Психологія як наука, що Грунту­ється на досвіді метафізики і математики». У 1833 році знову пе­реїхав до Геттінгена, де видав ряд праць з психології, філософії, етики і педагогіки. Тут вийшла друга його основна педагогічна праця «Нарис педагогічних читань» (1835).

Гербарт за своїми поглядами був ідеалістом-метафізиком і вва­жав, що світ складається з незмінних найпростіших частин — «ре­алів», які вступають між собою в різноманітні зв'язки, створюючи лише враження, що світ змінюється. Тому людина не може пізна­ти ні реалів, а ні світ. Гербарту чуже діалектичне мислення Гегеля.

Гербарт вважав, що мета виховання полягає у формуванні до­брочесних людей, які вміють пристосовуватись до існуючого сус­пільно-політичного ладу і підкорятися йому. Сам педагог пови­нен ставити перед вихованцем ті цілі, які той поставить перед собою, коли стане дорослим. Ці цілі можуть бути поділені на цілі можливі і цілі необхідні.

Гербарт перший оформив педагогіку як науку, чим зробив зна­чний крок в її розвитку. Гербарт вимагає встановлення певного співвідношення між теорією і практикою. Він ввів у педагогіку категорію «педагогічний такт».

У багатьох своїх працях Гербарт вимагав від вихователя «нау­ковості і сили думки». Наука про виховання служить педагогові очима, що дають йому можливість чітко бачити, що він робить.

Щодо процесу виховання, то він у Гербарта складається з трьох складових частин: 1) виховуюче навчання; 2) керування; 3) мора­льне виховання. Гербарт вважає, що освіта нероздільна з вихован­ням. Однак він неправомірно підмінив складний процес вихован­ня навчанням, не враховуючи вплив соціального середовища і зна­чення емоцій в моральному вихованні.

На думку Гербарта, навчання має грунтуватися на багатосто­ронності інтересів, які спираються на досвід, котрий розуміється Гербартом як ознайомлення з навколишніми предметами і сто­сунками з людьми.

Гербарт виділяє натуралістичний і історичний інтереси. Нату­ралістичний інтерес складається з емпіричного інтересу (який від­повідає за питання «що це таке?» і збуджує прагнення до спостере­ження), умоглядний (спекулятивний) інтерес (який відповідає на питання «чому це так?» і настроює на роздуми), естетичний інте­рес. До історичного інтересу відносяться симпатичний інтерес (спря­мований на членів своєї сім'ї і найближче коло знайомих), соціаль­ний інтерес (спрямований на більше коло людей, на суспільство, свій народ), релігійний інтерес (спрямований на спілкування з Бо­гом). Навчання ж має прагнути до всебічного розумового розвитку.

Спробу класифікації інтересів Гербартом можна визнати штуч­ною. Так, природознавство, географія, хімія, фізика, які Гербарт помістив в рубрику емпіричного інтересу, трактуються ним як суто описові предмети.

Педагогіку Гербарта можна по праву назвати педагогікою ін­тересу. Гербарт вважав необхідним так вести викладання, щоб назустріч новим враженням, які повідомляє учитель, в душі учнів піднімалося уявлення, що в них уже є. Засвоєння нових уявлень на основі досвіду, що є в учнів, він назвав апперцепцією.

Основою інтересу Гербарт вважав увагу. Дітям спочатку влас­тива примітивна увага, яка є першим видом мимовільної уваги. Другим видом мимовільної уваги є апперцептивна увага, яка не­мов би висилає уявлення, потрібні для засвоєння і закріплення нових. Від мимовільної уваги він відрізняє довільну увагу, яка за­лежить від прийнятого раніше наміру, від зусиль самого учня.

Розглядаючи умови, що сприяють збудженню у дітей інтересу до шкільних занять, Гербарт вказував на необхідність систематич­ного, зв'язаного викладу матеріалу вчителем, причому виклад не повинен бути розтягнутим, одноманітним, надмірно спрощеним, так як знижує інтерес учнів і розсіює їх увагу. Гербарт добивався, щоб викладення було вільним від будь-якої штучної манірності. У викладенні слід широко користуватися наочністю.

Розкладаючи інтерес на частини, Гербарт виділяє різні ступе­ні: враження, очікування, вимога, дія. Викладення у зв'язку з цим повинно: показувати (відноситься до ясності), пов'язувати (відно­ситься до асоціації), повчати (відноситься до системи), філософ­ські обґрунтувати (відноситься до методу), бути наочним (відно­ситься до враження), зв'язним (відноситься до очікування), та­ким, що підносить (відноситься до вимоги), таким, що захоплює дійсність (відноситься до дії).

Західноєвропейська педагогіка кінця XVIII — першої половини XIX століття

Процес навчання і, зокрема урок, за Гербартом, проходить 4 стадії, які називають формальними ступенями навчання:

1) Ясність (виразність) — це заглиблення в навчальний мате­ріал в стані спокою. В психологічному плані тут вимагається мо­білізація уваги учнів.

2) Асоціація — це заглиблення в учбовий матеріал в стані руху уявлень. Новий матеріал вступає у зв'язок з наявними уявленнями учнів, отриманими раніше на уроках. Так як учні не знають, що вийде в результаті пов'язування нового зі старим, Гербарт вважав, що в психологічному плані тут має місце чекання. В дидактичному плані — краще проводити бесіди, невимушені розмови з учнями.

3) Система — це усвідомлення навчального матеріалу в стані спокою душі. Характеризується зв'язним викладом нового матері­алу з виділенням основних положень, з виведенням правил і фор­мулювання законів. Психологічно цей ступінь відповідає, за Гер­бартом, «пошуку». В галузі дидактики — це формулювання вис­новків, правил, визначень.

4) Метод — це усвідомлення навчального матеріалу в стані руху душі, застосування отриманих знань на практиці. Психологіч­но цей ступінь вимагає дії, дидактично ж — це навчальні вправи, що вимагають від учнів широкого застосування отриманих знань.

Гербарт розробив теорію видів навчання: описового, аналітич­ного і синтетичного. Описова форма має обмежене застосування. Вона ставить своїм завданням виявити досвід дитини і доповнити його шляхом живої образної розповіді вчителя, що використовує при цьому наочні засоби. Аналітичне навчання своїм завданням має здійснюватись через розподіл навчального матеріалу на окре­мі його складові частини і ознаки, наданням уяві учнів певної системи. Синтетичне навчання є узагальненням учнями вже відо­мого їм навчального матеріалу, зведення його до певної системи.

Гербарт розробив принципи керування у шкільному закладі, яке має своїм завданням зовнішнє дисциплінування учнів, при­вчання їх до порядку. Дитина, на думку Гербарта, проявляє «дику пустотливість», що кидає її в різні сторони, вона має тенденцію порушувати встановлені в школі порядки. Для цього й потрібно приборкати дикість дитини, тобто керувати нею. В рамках принци­пу керування Гербарт рекомендує такі засоби керування: погроза, нагляд, накази и заборони, покарання (в тому числі і тілесні), уміння зацікавити дітей і заповнити їх час, авторитет і любов. Останній принцип, на думку Гербарта, виходить за межі керування.

Моральне виховання в системі педагогіки Гербарта пов'язане з навчанням. Метою морального виховання є виховання характе­ру. Це виховання повинне прагнути зробити пануючими у вихо­ванця п'ять моральних ідей, які начебто охоплюють всю етику. Це ідея внутрішньої свободи (що робить людину цілісною істотою, усуває внутрішню боротьбу між судженнями і вчинками), ідея вдо­сконалення (яка поєднує силу і енергію волі та забезпечує «внут­рішню гармонію» людини, повноту життя, вимагає настирливості, організованості), ідея приязні (яка сприяє погодженості волі од­нієї людини з волею інших), ідея права (яка має вирішальне зна­чення в розв'язуванні конфліктів між волею людей, регулює ці конфлікти), ідея справедливості (якою треба керуватися, визнача­ючи нагороду тому, хто зробив добру послугу суспільству, або по­карання тому, хто порушив закони і правила).

Гербарт підійшов до важливого принципу виховання — опора на позитивне, що вимагає того, щоб вчитель та вихователь на пер­ший план ставив те позитивне, яке є в кожного від природи. По­зитивне тут постає відправною точкою для руху вперед.

Окрім навчання (як головного засобу морального виховання) Гербарт виділяє й додаткові засоби: строгий розпорядок дня; схва­лення або засудження поведінки дітей; відвернення дітей від всього, що може подіяти на них збуджуюче; дотримання раз і назавжди встановлених правил поведінки; вироблення релігійного почуття смирення і залежності від «вищих сил».

Отже, педагогічна теорія Гербарта зробила великий вплив на розвиток теорії і практики виховання в багатьох країнах світу.