Педагогічні ідеї Г. С. Сковороди

Григорій Савич Сковорода (1722—1794), видатний український філософ, просвітитель-гуманіст, письменник народився в сім'ї малоземельного козака в с. Чорнухи на Полтавщині. Початкову освіту здобув у школі-дяківці. По закінченні сільської школи в 1738 році вступив до Києво-Могилянської Академії. В 1742 р. як вдалого співака його відібрали для навчання та співу у придворній хоровій капелі. Проте інтерес до життя та навчання у Києво-Могилянській Академії переважили, і, симулюючи хворобу горла, у 1744 році він повертається до Києва. Загалом юнак виявився здібним до наук і особливо до мов. Його формування як студента здійснювалося під впливом професорів академії, зокрема Симона Тедорського, Варлаама Лащевського, Георгія Кониського та ін. Отже, до 1750 року юний Сковорода скінчив клас піїтики, рито­рики, філософії й прослухав дворічний курс богослов'я. У 1750 р. як церковний служитель у складі Токайської комісії для заготівлі вин для царського двору (на чолі з генералом Г. Вишневським) він відбув до Угорщини. Зазначимо, що Києво-Могилянська Ака­демія у ті роки давала ґрунтовні знання. Кращі її професори озна­йомлювали студентів з передовими досягненнями світової науки.

Очевидно, саме це спонукало допитливого Г. Сковороду зали­шити експедицію і таємно пішки мандрувати Європою. Він без усяких коштів відвідує Угорщину, Італію, Німеччину, Польщу. Природно, майбутній вчений прослуховує курс наук у Віденсько­му, Тарнівському, Краківському університетах (зокрема, у Галлє він вивчав філософію у Вольфа).

З 1752 р. Сковорода розпочинає педагогічну діяльність у Пе­реяславському колегіумі як викладач поезії. Він вносить до влас­ного підручника «Рассуждение о поззии и руководство к искусству» чимало новацій. Це, звичайно, не сподобалося Переяславському єпископу, котрий звільняє Сковороду з посади викладача.

Після звільнення Сковорода працює домашнім вчителем, на­вчаючи сина поміщика В. Тамари. Деякий час педагог працює у архівах Києво-Печерської лаври, а також у Сергіївській лаврі (Підмосков'я).

З 1759 по 1769 роки Сковорода працює викладачем Харківського колегіуму. Він викладає поетику, синтаксис, грецьку мову і курс «благонравності». Останній курс Сковорода читає принципово по-новому. Для цього він підготував підручник «Начальная дверь ко христианскому добронравию». Природно, що цей його курс не був підтриманий церковниками, і він був звільнений за вільнодумство.

З цього часу Сковорода деякий час працює добровільно з най­кращими студентами Харківського колегіуму у позанавчальний час у монастирських садах (на околиці м. Харкова). Пізніше, майже чверть віку, він мандрує Лівобережною Україною, навчаючи при цьому простий український люд.

Першу збірку «Сад божественних пісень» він написав у 50-ті роки. Пізніше, мандруючи Слобожанщиною, зібрав багатий мате­ріал для власної творчості. Саме в цей час були створені його ос­новні філософські, педагогічні та літературні твори — трактати, діалоги та притчі. Створені у різні роки байки були об'єднані у 1774 році в збірник «Басни Харковськія».

Будучи вже немічним, останні роки свого життя Сковорода провів у маєтку свого єдиного і вірного друга, екс-віце-генерал-губернатора Харківської губернії М. Ковалевского у с. Іванівці. Він, як свідчать матеріали листування з М. Ковалинським, розмір­ковував над «Біблією». Саме люди, такі як Сковорода, завдяки поміркованому життю, передбачають навіть час відходу у потойбіч­ний світ. Помер він 9 листопада 1794 р. і похований в селі Іванівці на Харківщині (нині с. Сковородинівка Золочівського району). У наші дні у бувшому маєтку М. Ковалинського знаходиться му­зей Г.С. Сковороди.

Сковорода зробив істотний внесок у скарбницю вітчизняної культури. Крім знань філософії, іноземних мов, літератури, тоді­шньої педагогіки він чудово співав, грав на скрипці, флейті, сопілці, бандурі, чудово малював. Його багатопланова літературна, філо­софська, педагогічна спадщина належить до визначних надбань прогресивної вітчизняної культури XVIII ст.

Науково-педагогічні погляди українського мислителя формува­лися під впливом історичної епохи XVIII століття, яку європейські культурологи називають епохою Просвітництва. Саме у XVIIІ ст. на основі значних наукових здобутків стало можливим реально, а не утопічно поставити питання про вдосконалення людини як основи досягнення суспільного прогресу.

Природно, що вирішальну роль у цьому зв'язку зіграли про­фесори Києво-Могилянської Академії. Цьому сприяли також його викладацький досвід у Переяславському та Харківському колегіу­мах, приватна практика виховання дітей з багатих українських родин, а також просвітницько-педагогічна діяльність протягом останніх 25 років серед простого українського люду.

У світогляді вченого досить чіткою є тенденція, за якою вирі­зняються як ідеалістичні, так і матеріалістичні елементи. Сково­рода до останніх років свого життя глибоко вивчав «Біблію» і був набожною людиною, хоча з іронією (іноді й з презирством) ставився до церковнослужителів. Тому ідеалістичні елементи завжди були присутніми у його поглядах. Та слідуючи античній філософії про пізнаваність світу і внутрішнього духовного стану самої людини він у той же час є матеріалістом. Людина, за його переконанням, є частиною природи: «мікрокосмосом» у «макрокосмосі».

Загалом у педагогічних поглядах Г. Сковороди чітко відбилися тогочасні соціальні протиріччя українського суспільства, а саме: знищення українського козацтва, заміна українсько-державної автономії царсько-чиновницьким централізмом.

Проблеми виховання особистості розкриваються вченим у його притчі «Благодарньш Еродій», вірші «Убогий жайворонок», збірці «Сад божественньїх песней», байках та численних листах. Заслу­гою мислителя є передусім обґрунтування ним принципів гумані­зму, народності та природовідповідності у вихованні.

Відомо, що вперше у педагогіці принцип гуманізму обгрунто­вано представниками епохи Відродження. Заслугою Г. Сковороди є те, що він розкрив цей принцип як розуміння вихователем ду­мок, переживань та прагнень дитини, віру у благородне особисті-сне начало та в силу виховання. За Г. Сковородою, цей принцип реалізується лише за умови, коли вихователь виявлятиме високу чуйність і повагу до вихованця. Ілюстрацією успішної реалізації цього принципу самим Г. Сковородою можна вважати той факт, що, коли протягом 1764—1769 рр. він вже не працював у Харків­ському колегіумі, то в монастирських угіддях передмістя Харкова згуртував навколо себе найздібніших вихованців згаданого колегі­уму. Вони вивчали з ним різні науки, співали чотирьохголосі кан­тати самого Г. Сковороди і т.ін.

Принцип народності в педагогіці, як відомо, вперше обґрунтова­но Я.А. Коменським. Останній, на противагу середньовічній схолас­тиці, обстоював ідею навчання дітей рідною мовою. Однак Сковоро­да значно ширше трактує поняття «народності». Вона, на думку пе­дагога, зумовлюється всім укладом життя, історичними умовами, мовою, культурою, кажучи сучасною мовою, ментальністю народу. Природовідповідність як педагогічний принцип обстоювали у свій час Я.А. Коменський, Й.Г. Песталоцці та Ж.-Ж. Руссо. Ос­танній, ідеалізуючи дитячу природу, радив уже з двохрічного віку ізолювати дитину від міського середовища, де, на його думку, па­нує моральна розбещеність, щоб у такий спосіб, серед природи, готувати дитину до майбутнього життя. Про різні природні задат­ки від народження писав у XVIII ст. К.А. Гельвецій.

На відміну від своїх попередників, Сковорода висуває ідею «сродного», тобто природовідповідного виховання. Природні за­датки у людей — не однакові. Але кожна людина, на його думку, має можливість, спираючись на них, розгорнути успішну діяль­ність у тій чи іншій галузі. Мислитель вдається до такого образу. Природа, писав він, подібна до багатого фонтана, що наповнює різні посудини до повної місткості.

За Г. Сковородою, головним для педагога є пізнання і вдоско­налення природних здібностей кожної людини. Оскільки доля суспільства залежить від вдалого вибору кожним його членом спо­рідненої діяльності відповідно до природних здібностей та покли­кання, то, готуючи дітей до тієї чи іншої діяльності, насамперед доцільно враховувати їхні нахили та уподобання.

Виходячи з власних принципів, Сковорода у притчі «Благо-дарний Єродій» писав: «Главизна воспитания єсть: 1) благо родить; 2) сохранить младое здравие; 3) научить благодарности».

У вірші «Убогий жайворонок» та ін. творах він уточнює завдан­ня виховання зростаючої особистості. До них вчений насамперед відносить: 1) розумове виховання дітей; 2) становлення їх як май­бутніх трудівників (підготовка до «спорідненої» праці); 3) мораль­не виховання.

Сковорода про розумове, моральне та трудове виховання дітей

Розумовий розвиток людини, за Г. Сковородою, необхідний для пізнання навколишнього світу і самої себе — щоб дійти до істини. Джерелом усіх знань він вважав досвід, практику, життя. Природно, що вчений обстоював необхідність навчання всіх ді­тей, незалежно від їх соціального стану. Загалом школи, за Г. Ско­вородою, мають бути доступними для навчання та рідномовними. Крім рідномовності вчений обґрунтовував необхідність таких на­вчальних принципів, як доступність, зв'язок навчання з практи­кою, врахування інтересів кожної особистості.

До змісту освіти педагог включав граматику, математику, фі­зику, механіку, музику, філософію, медицину, юриспруденцію, географію, іноземні мови, хімію, астрономію, землеробство, мо-1 раль. Чим глибше і повніше оволодіває людина знаннями, тим більшу потребу вона відчуває у них.

Певний інтерес становлять поради Сковороди щодо роботи над книгою. Основою навчання Сковорода вважав наявність інтересу, бажання пізнати нове, до чого має спонукати вчитель. Серед засобів та методів навчання педагог виділяв лекції, доповіді, бесіди, розмо­ви, диспути. В процесі навчання треба, на його думку, враховувати нахили і здібності дітей, вікові та індивідуальні особливості їх.

Заслуговують на увагу нетрадиційні форми навчання, що їх використовував сам педагог-просвітитель. Це — уроки серед при­роди з вихованцями Харківського колегіуму, просвітницькі уроки серед простого люду. Щодо останніх, то саме під час проведення таких педагог розмірковував про право люди на свободу, щастя та гідний її спосіб життя. Дещо по-новому Сковорода вперше вико­ристовував листування як метод навчання. В численних своїх ли­стах він, враховуючи яскраву самобутність, індивідуальність кож­ного з своїх учнів, надавав їм конкретні поради у роботі з книгою, із питань самоосвіти та самовдосконалення.

Сковорода одним з перших в українській педагогіці звертається до особистості вчителя. На його думку, вчитель має насамперед дбати і сприяти розкриттю та формуванню в процесі навчання при­родних нахилів та можливостей дитини. Важливим у цьому зв'язку є його положення про взаємоповагу і дружбу між учителем і учнем. Вчитель, вихователь має бути нерозривно пов'язаний з наро­дом. Учитель — це дбайливий садівник, який, активно втручаю­чись у природний хід розвитку вихованця, веде його по наперед

наміченому шляху. Але для того, щоб педагог добре виконував свої обов'язки, він сам повинен мати «сродность» до вчительської діяльності, до місії наставника молоді.

Зазначимо, що й сам Сковорода був у свій час прекрасним вчителем, чудовим майстром, зокрема, бесід на різноманітні мо­ральні теми. У викладанні в Переяславському та Харківському колегіумах, у бесідах з простими селянами, в листах до учнів і друзів просвітитель показав високі зразки логічного, вдумливого й дійо­вого переконання.

До вчителя мислитель ставив великі вимоги: насамперед гли­бокі знання, відданість своєму народу, гуманність, повагу до тих, кого він навчає, здатність переконливо володіти словом, терпля­чість, безкорисливість та ін.

Спираючись на народне розуміння праці, педагог обстоював не­обхідність підготовки дітей до «спорідненої» трудової діяльності. За його переконанням, краще бути талановитим бондарем, ніж бездар­ним письменником. Природно, що в праці людина з найбільшою повнотою реалізує свої можливості, приносячи найбільшу користь суспільству. Саме через працю, за Г. Сковородою, лежить моральне самовдосконалення людини. За Г. Сковородою, успіх у діяльності людини зумовлюється не лише її здібностями, а й такими якостями, як працьовитість, терплячість, вміння володіти собою, поміркова­ність, доброчесність, справедливість, доброзичливість, вдячність, скромність, бадьорість духу («кураж»), а також гуманізм та милосердя.Моральне виховання має спиратися на відзначенні подяки. «В подяці заховалося всяке благо як вогонь і світло причаїлося в кремені. Вірую і сповідаю. Бо хто зможе покласти руки на чуже, якщо раніше не загубить вдячність, як вдовольняється власним своїм, котра посилається їй від Бога? З невдячності смуток, неувага і жадоба, з жадоби заздрість, а з заздрості лестощі, розкрадання, кровопролиття і всяка прірва беззаконів».

Запорукою успішного виховання дітей, за Г. Сковородою, мають бути добрі настанови, викорінення поганих звичок. Він рекоменду­вав у зв'язку з цим такі методи виховання, як бесіда, роз'яснення, приклад, поради та ін. Виховуючи дітей, радив він, необхідно вдава­тися до переконань, привчати їх критично аналізувати свої вчинки.

Великого значення у розвитку мотивації моральної поведінки особистості Сковорода надавав почуттям. Останні найяскравіше виявились у його вченні про «серце» людини. Серце, за Сковоро­дою, це єдність думок, почуттів і прагнень людини. Ця єдність, очевидно, полягає в тому, що думки, зумовлюючи почуття особи­стості, в той же час самі стають глибоко інтимними, задушевни­ми. Вони виходять із глибини душі особистості, зігріті її почуття­ми, стають переконаннями, визначаючи тим самим її дії.

Структурно-логічна схема

ПЕДАГОГІЧНІ ІДЕЇ Г.С. СКОВОРОДИ

Мета виховання та життя:

Самопізнання та самовдосконалення, досягнення щастя, якого можна дістатися цілковитою перемогою духу та душевним спокоєм.

Виховний ідеал: «істинна людина», для якої потрібне є неважким, а важке непотрібним.

Три обов'язки батьків: благо породити, турбуватися про здоров'я дітей, навчити вдячності

Загальнопедагогічні ідеї

Ідея сродності виховання:

Сродність — життя за внутрішнім блаженним духом, що означає: навчатися тому, до чого народжений, обрати працю згідно своїй натурі.

Ідея нерівної рівності: «Природа є перша всьому причина та самодвижима причина» Принцип народності виховання:

«Кожен повинен взнати свій народ і в народі себе»