Тема 3.1 Загальні засади цивільного права

Самостійна робота

Поняття та ознаки юридичної особи. Поняття позовної давності.

 

Юридичні особи як суб'єкти цивільних правовідносин

Фізичні особи не є єдиними учасниками цивільних правовідносин. Для більш ефективного здійснення підприємницької або іншого виду діяльності вони можуть створювати певну організацію, яка виступатиме у цивільному обігу як окремий суб'єкт цивільних правовідносин.

Юридична особа — це організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку (ст. 80 ЦК). Юридичній особі притаманні такі ознаки: 1) організаційна єдність, тобто юридична особа, за загал ним правилом, це об'єднання осіб, яке становить собою єдине ціле і характеризується певною внутрішньою структурою; 2) майнова відокрем­леність (юридична особа наділена майном, що належить їй на праві власності або іншому речовому праві і відокремлене від майна її учасни­ків та інших суб'єктів цивільних правовідносин); 3) участь у цивільному обігу під власним найменуванням; 4) здатність нести самостійну майно­ву відповідальність (за загальним правилом, юридична особа несе само­стійну відповідальність за своїми зобов'язаннями, а її учасники не не­суть відповідальності за останніми); 4) здатність бути позивачем і відповідачем у суді; 5) визнання державою факту створення юридичної особи шляхом її державної реєстрації.

Цивільне законодавство встановлює вимоги до суб'єктів цивільних правовідносин не лише стосовно порядку та способів здійснення ци­вільних прав та виконання цивільних обов'язків, а й щодо строків їх здійснення.

Під строком розуміється певний період у часі, зі спливом якого по­в'язана дія чи подія, яка має юридичне значення (ст. 251 ЦК). Строк мо­же визначатися роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. На­приклад, це може бути строк дії договору, встановлений в 1 рік, наслід­ком спливу якого є припинення договору.

Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. На відміну від строку, термін визна­чається конкретною календарною датою або вказівкою на подію, яка не­минуче має настати. Наприклад, орендар повинен сплачувати орендну плату 10 числа кожного місяця; фізична особа набуває повної цивільної дієздатності по досягненні 18 років.

Строк та термін можуть визначатися актами цивільного законодав­ства (наприклад строк дії майнових прав інтелектуальної власності на твір становить 70 років), правочином (строк дії договору, термін вико­нання обов'язку) або рішенням суду (строки чи терміни виконання борж­ником обов'язку з відшкодування шкоди, повернення майна тощо).

У юридичній літературі строки поділяються на імперативні та дис­позитивні. Імперативними є строки, які встановлені законом і не мо­жуть бути змінені за погодженням сторін (термін досягнення повноліт­тя, строк позовної давності щодо його зменшення, строк прийняття спадщини). Диспозитивними є строки, які можуть встановлюватися та регулюватися за погодженням сторін, або строки, встановлені законом, але можуть змінюватися сторонами, наприклад договірні строки, строк позовної давності в частині його збільшення.

Залежно від правових наслідків, які виникають у разі настання стро­ків чи термінів, вони поділяються на правостворюючі, правозмішоючі т правоприпиняючі.

За можливостями учасників цивільних правовідносин строки поділяються на строки здійснення цивільних прав, строки виконання й вільних обов'язків та строки захисту цивільних прав.

Строки здійснення цивільних прав — це строки, протягом яких суб'єкт може реалізувати належне йому суб'єктивне право. Наприклад, 14-денний строк, протягом якого споживач має право обміняти придба­ний товар, якщо він не був у споживанні, збережено його товарний вигляд, споживчі властивості та за наявності доказів придбання товару у цього продавця (ст. 707 ЦК).

Одним із видів строків здійснення цивільних прав є гарантійні стро­ки. Гарантійним є строк, протягом якого виробник (продавець, викона­вець або будь-яка третя особа) бере на себе зобов'язання про здійснення безоплатного ремонту або заміни відповідної продукції у зв'язку з вве­денням її в обіг (ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів»).

Строки виконання цивільних обов'язків — це строки, протягом яких суб'єкт цивільних правовідносин повинен виконати своє зобов'язання, наприклад сплатити гроші, передати майно, виконати роботу, надати послуги тощо. У більшості випадків такі строки визначаються у догово­рі між сторонами, якщо інше не передбачено законом.

Строки захисту цивільних прав — це строки, протягом яких суб'єкт цивільних правовідносин може захистити своє порушене право шляхом звернення до суду або інших компетентних державних органів. До стро­ків захисту відносять претензійні строки та строки позовної давності.

Претензійним є строк, протягом якого особа, право якої порушено, може пред'явити до порушника претензію про поновлення її порушено­го права. Відповідно до ст. 6 ГПК України підприємства та організації, чиї права і законні інтереси порушено, з метою безпосереднього врегу­лювання спору з порушником цих прав та інтересів звертаються до ньо­го з письмовою претензією.

Строк позовної давності — це строк, протягом якого особа має право звернутися до суду за захистом свого порушеного права або інтересу (ст. 256 ЦК). Строки позовної давності встановлені з метою забезпечен­ня стабілізації договірних та інших правовідносин, стимулювання сто­рін до своєчасного реагування на порушення їх прав і захист суб'єктів Цивільних правовідносин від необґрунтованих посягань.

ЦК передбачає загальні і спеціальні строки позовної давності. За­гальний строк позовної давності становить 3 роки (ст. 257 ЦК). Спе­ціальні строки позовної давності становлять: 1)1 рік (для вимог про стягнення неустойки; спростування недостовірної інформації, поміщенні її у засобах масової інформації; розірвання договору дарування; сто­совно недоліків проданого товару тощо); 2) 5 років (для вимог про ви­дання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману); 3) 10 років (для вимог про застосування наслідків нікчемного правочину).

Строки позовної давності не можуть бути скорочені сторонами, од­нак можуть бути збільшені за домовленістю сторін, викладеній у договорі, вчиненому в письмовій формі.

Стаття 268 ЦК передбачає ряд вимог, на які не поширюються строки позовної давності, тобто які можуть бути задоволені незалежно від стро­ку, який сплинув з моменту їх порушення. До них, зокрема, віднесені ви­моги, що випливають із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом; вимоги вкладника до банку (фінансо­вої установи) про видачу вкладу; вимоги про відшкодування шкоди, за­вданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, тощо.

ЦК встановлює наслідки спливу строків позовної давності. Відпо­відно до його ст. 267 суд повинен прийняти заяву про захист цивільного права або інтересу до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Підставою для застосування судом строку позовної давності слугує за­ява сторони у спорі, зроблена до винесення ним рішення. Якщо сторони не знали або не заявили суду про закінчення строку позовної давності, суд приймає заяву до розгляду і не враховує строк позовної давності. Отже, підставою для відмови судом у позові, про застосування якої за­явлено стороною у спорі, є сплив позовної давності. Проте, якщо суд ви­знає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

 

Запитання для закріплення матеріалу

1. Розкрийте поняття юридична особа.

2. Охарактеризуйте поняття «позовна давність».

 

Тема 3.2 Основи фінансового права

Самостійна робота

Чинне законодавство України про банки і банківську діяльність.

 

Що стосується регулювання банківської системи, то вона регулюється в Україні Коснтитуцією України та Законом України «Про банки і банківську діяльність» прийнятого 7 грудня 2000 року.

Відповідно до цього Закону Банківська система України складається з Національного банку України та інших банків, а також філій іноземних банків, що створені і діють на території України відповідно до положень цього Закону.

Банки в Україні можуть функціонувати як універсальні або як спеціалізовані. За спеціалізацією банки можуть бути ощадними, інвестиційними, іпотечними, розрахунковими (кліринговими).

Банк самостійно визначає напрями своєї діяльності і спеціалізацію за видами операцій. Національний банк України здійснює регулювання діяльності спеціалізованих банків через економічні нормативи та нормативно-правове забезпечення здійснюваних цими банками операцій.

Банк набуває статусу спеціалізованого банку у разі, якщо більше 50 відсотків його активів є активами одного типу. Банк набуває статусу спеціалізованого ощадного банку у разі, якщо більше 50 відсотків його пасивів є вкладами фізичних осіб.

Національний банк України здійснює регулювання та банківський нагляд відповідно до положень Конституції України, цього Закону, Закону України "Про Національний банк України", інших законодавчих актів та нормативно-правових актів Національного банку України.

Державна реєстрація банків здійснюється Національним банком України відповідно до вимог цього Закону та нормативно-правових актів Національного банку України.

Уповноважені засновниками банку особи подають Національному банку України для державної реєстрації такі документи:

1) заяву про реєстрацію банку;

2) установчий договір (крім державного банку);

3) статут банку;

4) рішення про створення банку (протокол установчих зборів) або Постанову Кабінету Міністрів України про створення державного банку;

5) бізнес-план, що визначає види діяльності, які банк планує здійснювати на найближчий рік, та стратегію діяльності банку на найближчі три роки згідно із встановленими Національним банком України вимогами;

6) інформацію про фінансовий стан учасників, які матимуть істотну участь у банку. У разі коли засновником банку є юридична особа, надається інформація про членів ради директорів і осіб, які мають істотну участь у цій юридичній особі;

7) бухгалтерську і фінансову звітність за останні чотири звітних періоди (квартали) - для учасників - юридичних осіб, які матимуть істотну участь у банку, довідку Державної податкової адміністрації України про доходи за останній звітний період (рік) - для учасників - фізичних осіб, які матимуть істотну участь у банку;

8) відомості про кількісний склад спостережної ради, правління (ради директорів), ревізійної комісії;

9) копію платіжного документа про внесення плати за реєстрацію банку, що встановлюється Національним банком України;

10) нотаріально завірені копії установчих документів учасників, які є юридичними особами та матимуть істотну участь у банку;

11) копії звіту про проведення відкритої підписки на акції - для банку, який створюється у формі відкритого акціонерного товариства;

12) відомості про професійну придатність та ділову репутацію голови та членів правління (ради директорів) і головного бухгалтера банку.

Національний банк України у тижневий термін з дати подання документів для державної реєстрації банку відкриває тимчасовий рахунок для накопичення підписних внесків засновників та інших учасників банку.

Рішення про державну реєстрацію банку або про відмову в державній реєстрації банку приймається Національним банком України не пізніше тримісячного строку з моменту подання повного пакета документів, зазначених у цій статті.

Національний банк України може вимагати від заявника виправлення недоліків у поданих документах.

Реєстрація банків здійснюється шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру банків, після чого банк набуває статусу юридичної особи.

Національний банк України видає банку свідоцтво про його державну реєстрацію за встановленою ним формою.

Запитання для закріплення матеріалу

1. Розкрийте поняття банк?

2. Якими актами регулюється діяльність банківської системи?