Методичні рекомендації та конспективний виклад питань,

Основи правознавства

Методичні рекомендації та конспективний виклад питань,

визначених для самостійної роботи

студентів кооперативних технікумів та коледжів

Спеціальність: 5.14010102 «Ресторанне обслуговування»

Укладач: М.Я. Соломка

Розглянуто та схвалено

На засіданні циклової комісії

Юридичних дисциплін

Протокол № __від_______2010р.

Голова циклової комісії

___________ В.О. Галак

м. Новомосковськ

Тематичний план самостійної роботи

Тема 1.2 Загальні положення про державу і право

Самостійна робота

Галузі права і джерела права України

 

Тема 2.1 Права, свободи і обов’язки людини і громадянина

Самостійна робота

Гро­мадянство України.

 

Тема 2.2 Основи адміністративного права і місцевого самоврядування

Самостійна робота

Поняття адміністративного правопорушення та його склад.

Тема 3.1 Загальні засади цивільного права

Самостійна робота

Поняття та ознаки юридичної особи. Поняття позовної давності

Тема 3.2 Основи фінансового права

Самостійна робота

Чинне законодавство України про банки і банківську діяльність.

 

Тема 4.1 Шлюбно-сімейні відносини. Права та обов’язки подружжя, а також батьків і дітей

Самостійна робота

Порядок і підстави визнання шлюбу недійсним. Визначення походження дитини

Тема 5.1 Загальні засади трудового права

Самостійна робота

Контракт як форма трудового договору. Поняття “переведення на іншу роботу”

 

Тема 6.1 Природоресурсне і природоохоронне право

Самостійна робота

Екологічні права і обов’язки громадян. Права та обов’язки природокористувачів

Тема 7.1 Загальна характеристика Кримінального кодексу України. Кримінальні покарання та відповідальність неповнолітніх

Самостійна робота

Співучасть у злочині. Обставини, що виключають злочинність діяння.

Тема 8.1 Міжнародні конвенції та угоди

Самостійна робота

Поняття та характеристика міжнародного права. Міжнародні конвенції та угоди, до яких приєдналася Україна

 

 

Тема 1.2 Загальні положення про державу і право

Самостійна робота

Галузі права і джерела права України.

 

У світовій практиці правові норми поділяють на норми публічного та норми приватного права. публічне право — це система правових норм, що врегульову­ють відносини між державними органами, а також між державою та особою і суспільством, які складаються у процесі організації та здійснення державної влади.

До публічного належать такі галузі права, як конституційне, фінансове, адміністративне, адміністративно-процесуальне, кримінальне, криміналь­но-процесуальне, господарсько-процесуальне, екологічне, кримінально-виконавче і т. п.

Приватне право — це система правових норм, що врегульовують відноси­ни між приватними фізичними та юридичними особами.

Це такі галузі права, як цивільне, сімейне, трудове та ін.

Тут ще раз слід підкреслити, що поділ правових норм на норми пуб­лічного та норми приватного права є умовним, оскільки і суспільні від­носини, і правові норми, що їх врегульовують, тісно взаємопов'язані. Але оскільки поділ правових норм для правової системи України не є характерним, то тут традиційно галузі права виділяють за предметом правового регулювання. Зокрема, з цих позицій серед галузей права України розрізняють:

— конституційне право, що врегульовує найважливіші відноси­ни, які складаються у процесі організації і здійснення верховної держав­ної влади (відносини між суспільством і державою та відносини, що ви­значають особливості здійснення державної влади та місцевого само­врядування);

— адміністративне право, що врегульовує відносини, які скла­даються у сфері управлінської діяльності державних органів та визначає діяння, що визнаються адміністративними проступками, і стягнення, які належить застосовувати до осіб, що їх скоїли;

— фінансове право, що регулює відносини, які складаються в процесі фінансової діяльності державних органів, тобто мобілізації, роз­поділу і використання державних коштів;

— цивільне право, що врегульовує майнові та особисті немайнові відносини, як пов'язані з майновими, так і не пов'язані з ними;

— трудове право, що врегульовує відносини, в які вступають осо­би з приводу праці;

— сімейне право, що врегульовує сімейно-шлюбні та прирівняні до них відносини;

— кримінальне право, що визначає діяння, які визнаються зло­чинами, та міри покарання, які належить застосовувати до осіб, що їх скоїли;

— земельне право, що врегульовує відносини, які складаються в процесі використання землі;

— екологічне право, що врегульовує відносини, які складаються в процесі природокористування;

— цивільно-процесуальне право, що визначає порядок роз­гляду судом цивільних справ і виконання судових рішень;

— кримінально-процесуальне право, що врегульовує відно­сини, які складаються в процесі провадження у кримінальних справах, тобто визначає порядок досудового слідства і судового розгляду кри­мінальних справ.

Цей перелік галузей права не є вичерпним, можна назвати й інші галузі, наприклад господарське, житлове, господарсько-процесуальне, тощо.

Запитання для закріплення матеріалу

1. Назвіть галузі публічного права.

2. Назвіть галузі приватного права.

 

 

Тема 2.1 Права, свободи і обов’язки людини і гром адянина

Самостійна робота

Гро­мадянство України

Громадянство України - це стійкий, необмежений в просторі правовий зв'язок фізичної особи з Українською державою, заснований на юридичному визнанні державою цієї особи громадянином України, внаслідок чого особа і держава набувають взаємних прав і обов'язків в обсязі, передбаченому Конституцією і законами України.

Ознаками громадянства як певного зв'язку особи з державою є:

1) Правовий характер;

2) Необмеженість у просторі та часі;

Максимальний характер взаємних прав та обов'язків

Цей зв'язок знаходить своє виявлення у поширенні на відповідну особу суверенної влади держави незалежно від місця її проживання - на території держави чи за її межами.

Система конституційно-правових норм, що регулюють питання громадянства, становить головний конституційно-правовий інститут - інститут громадянства. Джерелами цього інституту є:

Конституція України.

Закон України “Про громадянство України” в редакції Закону від 18 січня 2001 року.

Чинні міжнародні договори України з питань громадянства.

Підзаконні акти.

Норми цих актів, виходячи з визнання права на громадянство як природного права людини, закріплюють принципи громадянства та регламентують порядок набуття і припинення громадянства, повноваження органів державної влади та інших організацій, які беруть участь у вирішенні питань громадянства, та порядок їх вирішення.

Відносини громадянства в Україні після проголошення нею незалежності регулювалися Законом України “Про громадянство України” від 8 жовтня 1991р. З прийняттям Конституції України вони регулюються нею.

Стаття 4 Конституції України зафіксувала положення про те, що в Україні існує єдине громадянство, а підстави його набуття та припинення визначається законом. Таким є Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про громадянство України” від 16 квітня 1997р. Відносини громадянства регулюються й іншими законодавчими актами, прийнятими відповідно до Конституції України.

У преамбулі цього Закону зазначається, що право на громадянство є невід'ємним правом людини, і громадянин України не може бути позбавленим громадянства чи прав змінити його. Громадяни України незалежно від підстав і порядку набуття громадянства мають рівні конституційні права та свободи та є рівними перед законом, а Українська держава гарантує й захищає конституційні права й обов'язки своїх громадян та забезпечує виконання ними обов'язків перед суспільством.

Громадянство є невід'ємною частиною всієї системи права, а отже, йому властиві загальна принципи, які характеризують цю систему. Разом з тим інститут громадянства - відносно відособлена частина правової матерії з притаманними їй структурними й функціональними характеристиками, конкретним правовим наповненням.

Принципи громадянства - це ті вихідні положення, які визначають істотні риси відносин громадянства. Конституція України (ст.. 4,25) та Закон України “Про громадянство України” (ст.. 2) закріплюють наступні принципи громадянства України:

1) Єдиного громадянства - громадянства держави України, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України. Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визначається лише громадянством України. Якщо іноземець набув громадянства України, то у правових відносинах з Україною він визначається лише громадянством України. Цей принцип не означає заборону біпатризму (подвійного громадянства). В окремих випадках громадянин України може перебувати одночасно і в громадянстві іноземної держави. Це, наприклад, стосується:

a) Дітей, які при народженні одночасно з громадянством України набули також громадянство іншої держави;

b) Дітей, які є громадянами України і усиновлені іноземцем та, в силу цього, набули громадянства усиновителя;

c) Громадян України, які автоматично набули громадянство іншої держави внаслідок одруження з іноземцем;

d) Громадян України, яким згідно із законодавством іншої держави надано її громадянство автоматично без його добровільного волевиявлення і він не отримав добровільно документ, що підтверджує наявність у нього громадянства іншої держави. Враховуючи важливість цього принципу Конституція України віднесла його до засад конституційного ладу (ст. 4);

2) Запобігання виникненню випадків без громадянства (апатризму);

3) Неможливість позбавлення громадянина України громадянства України (невід'ємності громадянства України). Цей принцип Конституція України закріплює відповідно до положень ч. 2 ст. 15 Загальної декларації прав людини: “ Ніхто не може бути безпідставно позбавлений громадянства або права змінити своє громадянство”;

4) Визначення права громадянина України на зміну громадянства;

5) Неможливості екстрадиції чи депортації громадян України - громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі (ч.2 ст. 25 Конституції України);

6) Захисту державою громадян України за кордоном - громадянам України, які проживають або перебувають за межами України, гарантується піклування та захист (ч.3 ст. 25 Конституції України);

7) Неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства в наслідок укладання шлюбу з громадянином України або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадянства України одним з подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим з подружжя;

8) Рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України;

Право на громадянство є невід'ємним правом людини, і громадянин України не може бути позбавленим громадянства чи прав змінити його. Громадяни України незалежно від підстав і порядку набуття громадянства мають рівні конституційні права та свободи та є рівними перед законом, а Українська держава гарантує й захищає конституційні права й обов'язки своїх громадян та забезпечує виконання ними обов'язків перед суспільством.

Згідно із Законом України “Про громадянство України” належність до громадянства України визначається за такими категоріями осіб:

1. усіма громадянами колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України;

2. особами, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етичного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України “Про громадянство України” (13 листопада 1991 року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав;

3. особами, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено напис “громадянин України”, а також дітьми таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли повноліття;

Внаслідок поновлення громадянства. Поновлення у громадянстві України здійснюється шляхом реєстрації громадянами України осіб, які після припинення громадянства України не набули іноземного громадянства і подали заяву про поновлення у громадянстві України, а також осіб, які після припинення громадянства України набули іноземне громадянство, повернулися в Україну на постійне проживання і подали заяву про поновлення у громадянстві України.

При цьому, у громадянстві України не поновлюються особи, які втратили громадянство України у зв'язку з тим, що вони набули громадянство України внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів.

Внаслідок усиновлення.

Передбачені пунктами 5-7 частини першої ст. 9 Закону України “Про громадянство України “ підстави набуття громадянства України (у разі усиновлення дитини громадянами України або встановлення над нею опіки чи піклування громадян України чи встановленні опіки над іноземцями або особами без громадянства, які визнані судом недієздатними та проживають в Україні на законних підставах) є прикладами натуралізації за законом.

Діти, усиновлені громадянами України, стають громадянами України з моменту набрання чинності рішення про усиновлення, незалежно від того, проживають вони постійно в Україні чи за кордоном. При цьому не має значення: обидва подружжя - усиновителі є громадянами України чи лише один з них. Подібне правило діє у випадках встановлення над дитиною опіки чи піклування та встановлення опіки над особою, яка визначена судом недієздатною.

За іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України. Такими підставами можуть бути, наприклад, оптація (вільний вибір громадянства тієї чи іншої держави в зв'язку з переходом частини території від однієї держави до іншої або проголошенням частини території колишньої держави новою незалежною державою) або трансферт (перехід частини території супроводжується зміною громадянства без права вибору).

Внаслідок прийняття до громадянства (натуралізація від фр. Naturaliser). В юридичній літературі розрізняють натуралізацію за законом (усиновлення, установлення над особою опіки) та натуралізацію за заявою.

Зобов'язання припинити іноземне громадянство або неперебування в іноземному громадянстві (для осіб, які були громадянами держав, міжнародні договори України з якими дозволяють особам звертатися для набуття громадянства України за умови, якщо доведуть, що вони не є громадянами іншої договірної сторони).

Особи, які є іноземцями, мають взяти зобов'язання припинити іноземне громадянство і подати документи про це, виданий уповноваженими органами відповідної держави, до органу, що прийняв документи про прийняття їх до громадянства України, протягом року з моменту прийняття їх до громадянства України.

Якщо особа, маючи всі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого документу, з незалежних від неї причин не може його отримати або їй надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, вона подає декларацію про відмову від іноземного громадянства. Це правило не поширюється на осіб, які є громадянами держав, міжнародні договори України з якими дозволяють особам звертатися для набуття громадянства України за умови, якщо доведуть, що вони не є громадянами іншої договірної сторони.

Ця умова не поширюється на іноземців, які є громадянами держав, законодавство яких передбачає автоматичне припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої держави або міжнародні договори України з якими передбачають припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства України, а також осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, та осіб без громадянства;

Ця умова не поширюється на особу, яка перебуває у шлюбі з громадянином України терміном понад два роки та постійно проживає в Україні на законних підставах, і на особу, яка постійно проживає в Україні на законних підставах та перебувала з громадянином України понад два роки у шлюбі, який припинився внаслідок його смерті.

Для осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, термін безперервного проживання на законних підставах на території України встановлюється на три роки з моменту надання їм статусу біженця в Україні чи притулку в Україні, а для осіб, які в'їхали в Україну особами без громадянства, - на три роки з моменту одержання дозволу на проживання в Україні;

Прийняття до громадянства України дітей, які проживають в Україні і одним з батьків яких або опікун чи піклувальник має дозвіл на постійне проживання в Україні, здійснюється за спрощеною процедурою - від них не вимагається визначення і дотримання Конституції України та законів України, безперервного проживання на законних підставах на території України протягом останніх п'яти років, отримання дозволу на постійне проживання в Україні, володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування та наявності законодавчих джерел існування.

Вимоги щодо безперервного проживання на законних підставах на території України протягом останніх п'яти років, отримання дозволу на постійне проживання в Україні, володіння держаною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування та наявності законодавчих джерел існування не поширюються також і на осіб, які мають визначні заслуги перед Україною, і на осіб, прийняття яких до громадянства України становить державний інтерес для України.

Закон також встановлює перелік осіб, які не приймаються до громадянства України. До них, зокрема, належать особи які:

1) вчинили злочин проти людства чи здійснювала геноцид;

2) засудженні в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину (до погашення або зняття судимості);

Комісія з питань громадянства при Президентові України. Положення про неї затверджено Указом Президента України “Про заходи щодо поліпшення організації розгляду питань громадянства” від 6 листопада 1997р. Вона розглядає заяви про прийняття до громадянства України, вихід з громадянства України та подання про втрату громадянства України і вносить пропозиції Президенту України щодо задоволення цих заяв та подань; повертає документи про прийняття до громадянства України чи про вихід з громадянства України уповноваженому центральному органу виконавчої влади з питань громадянства або Міністерству закордонних справ України для їх оформлення відповідно до вимог чинного законодавства України; контролює виконання рішень, прийнятих Президентом України з питань громадянства.

3. Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань громадянства і підпорядковані йому органи (Згідно з Указом Президента України від 27 березня 2001 року № 215/2001 “Питання організації виконання Закону України “Про громадянство України” функції Спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань громадянства покладені на міністерство внутрішніх справ України):

- приймають заяви разом з необхідними документами щодо прийняття до громадянства України та виходу з громадянства України, перевіряють правильність їх оформлення, відсутність підстав, за наявності яких особа не приймається до громадянства України, а також підстав, за наявності яких не допускається вихід з громадянства України, і разом зі своїми висновками надсилають на розгляд Комісії при Президентові України з питань громадянства;

- готують подання про втрату особами громадянства України і разом з необхідними документами надсилають на розгляд Комісії при Президентові України з питань громадянства;

- приймають рішення про оформлення набуття громадянства України особами за підставами, передбаченими пунктами 1, 2, 4-10 ст. 6 цього Закону;

- скасовують прийняті ними рішення про оформлення набуття громадянства України у випадках, передбачених статтею 21 цього Закону;

- виконують рішення Президента України з питань громадянства;

- видають особам, які набули громадянство України, паспорти громадянина України, свідоцтва про належність до громадянства України (для осіб віком до 16 років), тимчасові посвідчення громадянина України, проїзні документ дитини, довідки про припинення громадянства України;

- вилучають у осіб, громадянство України яких припинено, паспорти громадянина України, свідоцтва про належність до громадянства України, тимчасові посвідчення громадянина України, паспорти громадянина України для виїзду за кордон, проїзні документи дитини;

- ведуть облік осіб, які набули громадянства України та припинили громадянство України.

Міністерство закордонних справ України, дипломатичні представництва і консульські установи України здійснюють повноваження, покладені на спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань громадянства і підпорядковані йому органи щодо осіб, які постійно проживають за кордоном.

Запитання для закріплення матеріалу

1. Що таке громадянство?
2. Назвіть умови для прийняття у громадянство України.
3. Назвіть підстави припинення громадянства України.

 

Самостійна робота

Поняття адміністративного правопорушення та його склад.

Загальне поняття адміністративного правопорушення визначається у КУпАП, який прийнятий 7 грудня 1984р. і введений в дію з 1 червня 1985р., зокрема у ст. 9 КУпАП: «Адміністративним правопорушенням (проступком) ви­знається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяль­ність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом перед­бачено адміністративну відповідальність». За змістом цього визначення можна виділити такі ознаки адміністративного правопорушення:

1) це виключно діяння, тобто дія, яку вчинила особа, чи бездіяль­ність, коли особа зобов'язана була вчинити певну дію, але не вчинила її. Ніякі думки, бажання, інші психічні вияви не можуть бути ознакою ад­міністративного правопорушення;

2) протиправність, яка дістає вияв у тому, що особа здійснює заборо­нену законодавством дію або не здійснює тих дій, які необхідно здійсню­вати. Протиправність відокремлює адміністративні проступки від інших проступків, на які законодавством не встановлено будь-яких заборон;

3) винність, яка дістає вияв у власному ставленні особи до свого діяння і його наслідків. Законодавець вказує на форми вини, які мають юридичне значення при кваліфікації проступку та призначенні заходу стягнення. Це умисел або необережність;

4) адміністративна караність, яка виражається у призначенні заходу стягнення, передбаченого законом, за вчинення конкретного правопору­шення;

5) об'єкт посягання, на який спрямоване протиправне діяння, тобто Дії, що посягають на державний чи громадський порядок, власність, пра­ва і свободи громадян, на встановлений порядок управління;

6) антигромадська спрямованість, яка характеризується ступенем суспільної небезпечності.

Вказані ознаки адміністративного правопорушення (проступку) в су­купності визначають наявність адміністративного правопорушення (про­ступку), спонукають уповноважені на те органи до вчинення відповідних процесуальних дій — складання протоколів про адміністративне затриман­ня, особистий огляд, огляд речей, вилучення речей і документів. Вони є фактичною підставою для притягнення правопорушника до адміністра­тивної відповідальності.

Правопорушення відрізняються одне від одного за своєю спрямо­ваністю, способом, метою вчинення та колом осіб, які вчинили пра­вопорушення, іншими відмінностями, які в сукупності складають специфічні ознаки кожного правопорушення, їх об'єктивну і суб'єк­тивну сторони.

До складу адміністративного правопорушення входять такі елемен­ти: об'єкт; об'єктивна сторона; суб'єкт; суб'єктивна сторона.

Об'єкт адміністративного правопорушення — це те, на що спрямова­но посягання. Насамперед це суспільні відносини, що врегульовані нор­мами права та охороняються санкціями норм адміністративної відпо­відальності, і яким правопорушення заподіює шкоду або створює за­грозу заподіяння такої шкоди.

Об'єктивна сторона адміністративного правопорушення — це про­типравні діяння (дії чи бездіяльність), їх шкідливі наслідки, причинний зв'язок між діяннями й наслідками, місце, час, розмір шкоди (вартість, вага, обсяг), спосіб, знаряддя та інші ознаки вчинення правопорушення, визначені законом.

Суб'єкт адміністративного правопорушення — це фізична особа (громадяни, посадові особи), яка досягла на момент вчинення правопо­рушення шістнадцятирічного віку.

Суб'єктивна сторона адміністративного правопорушення характе­ризується психічним ставленням суб'єкта до вчиненого протиправного діяння. Відповідно до ст. 9 КУпАП адміністративним правопорушен­ням визнається винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність. Отже, відсутність у діянні вини свідчить про відсутність складу право­порушення взагалі. Ознаками суб'єктивної сторони є вина, мотив і мета. Вина — це основна і обов'язкова ознака суб'єктивної сторони. Під виною розуміють свідоме негативне ставлення правопорушника до інте­ресів громадян, держави і суспільства в цілому. Вина може бути у двох формах — умислу або необережності.

1) Мотив вчинення правопорушення — це усвідомлене особою, під впливом настрою, емоції, переживання, внутрішнє спонукання право­порушника до вчинення проступку.

Мета — це наслідки, результат, якого прагне досягти особа при вчи­ненні правопорушення (наприклад, незаконна торговельна діяльність з метою одержання неконтрольованого державою прибутку).

Таким чином, сукупність усіх ознак правопорушення та структури складу правопорушення характеризує зміст адміністративного право­порушення, яке є підставою для притягнення особи до адміністративної відповідальності.

Залежно від об'єкта посягання визначають такі види адміністратив­них правопорушень:

1) правопорушення в галузі охорони праці і здоров'я населення;

2) правопорушення, що посягають на власність;

3) правопорушення в галузі охорони природи, використання при­родних ресурсів, охорони пам'яток історії та культури;

4) в промисловості, будівництві та у сфері використання паливно-енергетичних ресурсів;

5) правопорушення у сільському господарстві;

6) правопорушення на транспорті, в галузі шляхового господарства і зв'язку;

7) правопорушення в галузі житлових прав громадян, житлово-ко­мунального господарства та благоустрою;

8) правопорушення в галузі торгівлі, громадського харчування, сфе­рі послуг, в галузі фінансів і підприємницької діяльності;

9) правопорушення в галузі стандартизації, якості продукції, метро­логії та сертифікації;

10) правопорушення, що посягають на громадський порядок і гро­мадську безпеку;

11) правопорушення, що посягають на встановлений порядок управ­ління;

12) правопорушення митних правил;

13) правопорушення, що є корупцією.

 

Запитання для закріплення матеріалу

1. Що таке адміністративне правопорушення?

2. Склад адміністративного правопорушення.

 

 

Самостійна робота

Поняття та ознаки юридичної особи. Поняття позовної давності.

 

Юридичні особи як суб'єкти цивільних правовідносин

Фізичні особи не є єдиними учасниками цивільних правовідносин. Для більш ефективного здійснення підприємницької або іншого виду діяльності вони можуть створювати певну організацію, яка виступатиме у цивільному обігу як окремий суб'єкт цивільних правовідносин.

Юридична особа — це організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку (ст. 80 ЦК). Юридичній особі притаманні такі ознаки: 1) організаційна єдність, тобто юридична особа, за загал ним правилом, це об'єднання осіб, яке становить собою єдине ціле і характеризується певною внутрішньою структурою; 2) майнова відокрем­леність (юридична особа наділена майном, що належить їй на праві власності або іншому речовому праві і відокремлене від майна її учасни­ків та інших суб'єктів цивільних правовідносин); 3) участь у цивільному обігу під власним найменуванням; 4) здатність нести самостійну майно­ву відповідальність (за загальним правилом, юридична особа несе само­стійну відповідальність за своїми зобов'язаннями, а її учасники не не­суть відповідальності за останніми); 4) здатність бути позивачем і відповідачем у суді; 5) визнання державою факту створення юридичної особи шляхом її державної реєстрації.

Цивільне законодавство встановлює вимоги до суб'єктів цивільних правовідносин не лише стосовно порядку та способів здійснення ци­вільних прав та виконання цивільних обов'язків, а й щодо строків їх здійснення.

Під строком розуміється певний період у часі, зі спливом якого по­в'язана дія чи подія, яка має юридичне значення (ст. 251 ЦК). Строк мо­же визначатися роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. На­приклад, це може бути строк дії договору, встановлений в 1 рік, наслід­ком спливу якого є припинення договору.

Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. На відміну від строку, термін визна­чається конкретною календарною датою або вказівкою на подію, яка не­минуче має настати. Наприклад, орендар повинен сплачувати орендну плату 10 числа кожного місяця; фізична особа набуває повної цивільної дієздатності по досягненні 18 років.

Строк та термін можуть визначатися актами цивільного законодав­ства (наприклад строк дії майнових прав інтелектуальної власності на твір становить 70 років), правочином (строк дії договору, термін вико­нання обов'язку) або рішенням суду (строки чи терміни виконання борж­ником обов'язку з відшкодування шкоди, повернення майна тощо).

У юридичній літературі строки поділяються на імперативні та дис­позитивні. Імперативними є строки, які встановлені законом і не мо­жуть бути змінені за погодженням сторін (термін досягнення повноліт­тя, строк позовної давності щодо його зменшення, строк прийняття спадщини). Диспозитивними є строки, які можуть встановлюватися та регулюватися за погодженням сторін, або строки, встановлені законом, але можуть змінюватися сторонами, наприклад договірні строки, строк позовної давності в частині його збільшення.

Залежно від правових наслідків, які виникають у разі настання стро­ків чи термінів, вони поділяються на правостворюючі, правозмішоючі т правоприпиняючі.

За можливостями учасників цивільних правовідносин строки поділяються на строки здійснення цивільних прав, строки виконання й вільних обов'язків та строки захисту цивільних прав.

Строки здійснення цивільних прав — це строки, протягом яких суб'єкт може реалізувати належне йому суб'єктивне право. Наприклад, 14-денний строк, протягом якого споживач має право обміняти придба­ний товар, якщо він не був у споживанні, збережено його товарний вигляд, споживчі властивості та за наявності доказів придбання товару у цього продавця (ст. 707 ЦК).

Одним із видів строків здійснення цивільних прав є гарантійні стро­ки. Гарантійним є строк, протягом якого виробник (продавець, викона­вець або будь-яка третя особа) бере на себе зобов'язання про здійснення безоплатного ремонту або заміни відповідної продукції у зв'язку з вве­денням її в обіг (ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів»).

Строки виконання цивільних обов'язків — це строки, протягом яких суб'єкт цивільних правовідносин повинен виконати своє зобов'язання, наприклад сплатити гроші, передати майно, виконати роботу, надати послуги тощо. У більшості випадків такі строки визначаються у догово­рі між сторонами, якщо інше не передбачено законом.

Строки захисту цивільних прав — це строки, протягом яких суб'єкт цивільних правовідносин може захистити своє порушене право шляхом звернення до суду або інших компетентних державних органів. До стро­ків захисту відносять претензійні строки та строки позовної давності.

Претензійним є строк, протягом якого особа, право якої порушено, може пред'явити до порушника претензію про поновлення її порушено­го права. Відповідно до ст. 6 ГПК України підприємства та організації, чиї права і законні інтереси порушено, з метою безпосереднього врегу­лювання спору з порушником цих прав та інтересів звертаються до ньо­го з письмовою претензією.

Строк позовної давності — це строк, протягом якого особа має право звернутися до суду за захистом свого порушеного права або інтересу (ст. 256 ЦК). Строки позовної давності встановлені з метою забезпечен­ня стабілізації договірних та інших правовідносин, стимулювання сто­рін до своєчасного реагування на порушення їх прав і захист суб'єктів Цивільних правовідносин від необґрунтованих посягань.

ЦК передбачає загальні і спеціальні строки позовної давності. За­гальний строк позовної давності становить 3 роки (ст. 257 ЦК). Спе­ціальні строки позовної давності становлять: 1)1 рік (для вимог про стягнення неустойки; спростування недостовірної інформації, поміщенні її у засобах масової інформації; розірвання договору дарування; сто­совно недоліків проданого товару тощо); 2) 5 років (для вимог про ви­дання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману); 3) 10 років (для вимог про застосування наслідків нікчемного правочину).

Строки позовної давності не можуть бути скорочені сторонами, од­нак можуть бути збільшені за домовленістю сторін, викладеній у договорі, вчиненому в письмовій формі.

Стаття 268 ЦК передбачає ряд вимог, на які не поширюються строки позовної давності, тобто які можуть бути задоволені незалежно від стро­ку, який сплинув з моменту їх порушення. До них, зокрема, віднесені ви­моги, що випливають із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом; вимоги вкладника до банку (фінансо­вої установи) про видачу вкладу; вимоги про відшкодування шкоди, за­вданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, тощо.

ЦК встановлює наслідки спливу строків позовної давності. Відпо­відно до його ст. 267 суд повинен прийняти заяву про захист цивільного права або інтересу до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Підставою для застосування судом строку позовної давності слугує за­ява сторони у спорі, зроблена до винесення ним ріше