Проблема духовності і культури в публіцистиці Шептицького.

Шептицький – ідеал національного та християнського. Сформував УГКЦ націоналістичною, його реформи зміцнили й оздоровили Церкву.

Стаття “ Значення національного мистецтва ” (1934 р.) – мистецтвово важливе для духовного розвитку людини.

Статтю «З філософії культури» 1935р. Шептицький пише на замовлення Огієнка, що збирався видавати журнал «Наша культура». Шептицький у статті:

· Війна і культура – речі несумісні.

· Справжня культура неможлива без моралі й добра, і головне – без віри в Бога. Тобто, істинна культура ґрунтується на християнській вірі.

Цитата: «світ тепер оцінює національну культуру так високо, що тільки під фірмою нац. к-ри можна здобути місце в світовій к-рі». Процес орієнтації на світову к-ру не можливий без збереження і вироблення національного стилю, національної самобутності. Нам необхідно орієнтуватися на культуру вселенську, бо орієнтація на себе самих сприятиме хуторянству з його гіпертрофованою самозакоханістю.

Твори: Про Російський Католицький Екзархат (1927), Про обрядові справи (1931), Вірність традиції (1931), Праця над з'єднанням Церков (1940), Про обряди (1941), Як будувати Рідну Хату (1941).

 

Публіцистика Грушевського періоду 1 рос. революції.

"Українство і питання дня в Росії" (1905):

"По десятиліттях застою, заведеного нашими «культурниками», тільки останнім часом зачали ся якісь прояви розбудження, якогось руху. Приходиться гірко жалувати так змарнованих часів, тих, пропащих для України генерацій. З потроєною енергією прийдеться нинішній генерації працювати, щоб достроїтися до вимог часу і задач моменту.»

Грушевський вважав, що революція в Росії 1905-1907 років застала український народ непідготовленим.

Український рух став культурницьким у той час, коли Желябов, Кибальчич та сотні інших українців пішли на боротьбу за всеросійську революцію.

Російська революція – питання не лише соціальне, а й національне. Україна й Польща вважали цю революцію можливістю владнати наболілі національні питання.

Насильство і утиск не можуть бути вічними, вони гинуть від власної гіпертрофії, деморалізації й дезорганізації. Будь-яка імперія, побудована на костях і крові, розвалиться.

Грушевський критикує львівських діячів і політиків, які вважали боротьбу з Росією безперспективною і зайвою.

Вважав, що українцям потрібно відмовитися від традиційного культурництва, бо українське питання – це питання політичне. Грушевський закликав зробити все, аби укр. народ став нацією. Цього замість українців не зробить ніхто.

"Гріхи наші", 1907, ЛНВ

Цитує Куліша: «народе без пуття, без чести, без поваги», пояснює, що ці слова Куліш написав з великої любові, з великого болю за свій народ.

Веде мову про гріхи інтелігенції. Всю відповідальність на ситуацію в державі Грушевський покладає на українську еліту.

 

Основні ідеї та проблеми публіцистики Бандери. Актуальність.

"З москалями нема спільної мови" 1952 р., «Укр. Самостійник»

Бандера пише про агресивну зовнішню політику СРСР, оскільки союз мав атомну зброю. Американський уряд, що вів з союзом холодну війну, на національні інтереси поневолених СРСР народів не зважав, в них на 1 плані була боротьба з комунізмом.

Бандера виступив проти спроб російської еміграції підпорядкувати собі укр. нац-визвольний рух й укр. еміграцію, а також гостро критикував американську політику.

Пише про те, що Росія у всі часи ніколи не послаблювала своєї імперіалістської політики, жорстоко поневолювала й знищувала підкорені народи.

Бандера вважав, що Україна може створити спільний антибільшовицький фронт з такими чужими силами, які позитивно ставляться до укр. державності й не мають жодних ворожих намірів щодо України. Серед рос. еміграції не було ані таких сил, ані намірів, тож поки в рос. таборі не почнуть позитивно ставитись до укр. визвольного руху та інших поневолених народів, до того часу з москалями не може бути спільної мови.

"Первородний гріх проросійської концепції ", «Укр. самостійник»

· роз’яснює й критикує проросійські напрями в американській політиці;

· американська політика – суміш реальних фактів з нереальними мріями;

· «коренем усіх помилок американської політики і планів супроти СРСР є теза, що московська нація, московський імперіалізм і більшовизм – це 3 окремі, а не зрослі явища, що ворогом інших народів є сам більшовизм, і що в боротьбі проти нього можна мати московський нарід за союзника».

"Відкриті карти", 1952, «Укр. самостійник»

· Бандера продовжує дуже гостро критикувати американську політику;

· Звинувачує амер. Політику в лицемірстві, в допомозі більшов. Росії, в завданні шкоди нац-визвольним рухам;

· Бандера декларує принципову, непохитну позицію укр. еміграції, котра висловила своє ставлення до проросійської політики амер. уряду;

· Наголошує на консолідації усіх сил проти СРСР, але враховуючи укр. нац. інтереси, а не потураючи московським імперіалістам;

· «Укр-ці ніколи не перестануть боротися, навіть якщо на зміну більшовикам прийдуть московські імперіалісти, і не залежно від того чи будуть якісь держави допомагати укр-цям чи ні».

"Ідея і людина в ідеологічному русі", 1954, «Шлях перемоги»

· пише про розкол в лавах ОУН, виступи проти Бандери;

· осн. складники кожного ідеологічного руху – ідея і людина;

· пише про високі моральні вимоги до людей, котрі хочуть брати участь у ідеологічній політичній боротьбі. Це не залежить від кольору цього руху – мораль єдина для всіх.

"Хоч які великі жертви – боротьба конечна", 1956, «Шлях перемоги»

Проблема статті – проблема боротьби і жертовності. Пояснює, чому боротьба повинна тривати, що жертви були б значно більші, якби не було цієї самовідданої боротьби. Є тільки 2 варіанти: піддатися і чекати смерті або ж боротися. Пасивні і слабкі гинуть раніше, кожна свідома жертва сприяє самобутньому існуванню і розвитку укр. нації.

"З невичерпного джерела", 1957, «Шлях перемоги»

Невичерпне джерело – це віра в Бога. Ще Костомаров зауважив різницю віри росіян (ритуальність, зовнішній вияв) та українців, в яких переважає внутрішнє переконання.

«Віра найбільш скріплює сили душі через правдиву і глибоку віру в Бога – Спасителя кожна людина і цілий народ має змогу безупинно черпати з вічно живого джерела стільки сили, скільки їхня душа спроможна прийняти».

"Україна не буде спільницею Москви", 1957, «Шлях перемоги»

Ми не повинні бути спільниками тих, хто нас поневолював.

 

Публіцистика Донцова

Талановита, радикальна, все спопеляюча публіцистика Д. Донцова, колишнього соціал-демократа, була, з одного боку, активним протистоянням більшовицькому тоталітаризму. З другого боку, це був інтегральний, як його назвали, націоналізм. Це легко пояснити історично, оскільки одному з видів тоталітаризму можна було протиставити тільки жорстоку політичну доктрину, яка б виховала рішучих, вольових і жорстоких борців за українську справу. Це особливо характерно для його основоположної праці «Націоналізм» (1926), багатьох памфлетів, рецензій, полемічних статей.

Лідери Центральної Ради були демократами, соціалістами, сповідували ліберальні погляди, а тому зазнали поразки. Він назвав їх плебеями, а їхню філософію — провансальством. Тому замість демократії — жорстока диктатура, залізна дисципліна. Замість соціалістичних догм — строго централізована влада на чолі з вождем. Замість м’якотілості й нерішучості — тверда однозначна воля. Ця доктрина була далекою від демократизму І. Франка.

Публіцистика Д. Донцова зазнавала критики не тільки ворогів, але й однодумців із національного табору. Але попри все, нікому не вдасться заперечити великого позитивного впливу його та його послідовників на виховання національної, патріотичної одержимості нового покоління свідомих, жертовних борців за незалежну Україну.

"Підстави нашої політики" - аналіз причин поразки Укр. Революції. Ці причини:

1. Пацифізм укр. Лідерів;

2. Відсутність укр. Армії;

3. Ідеали демократії;

4. Соціалістичні ілюзії;

5. Необхідність орієнтації на Європу.

"Катова вечеря" ("Шляхи", 1915 р.) - дискусійна стаття, на яку була відповідь Старосольського. Основна думка - обіцянки лідерів іноземних держав, яким вірять укр. Вожді - це катова вечеря для України. Необхідно працювати "солідно, зусереджено, спокійно зі страшною мовчанкою".

"З нагоди 5-літніх роковин проголошення незалежності У." (ЛНВ,1923,кн.1):

1) аналіз кризи націоналізму і кризи демократії;

2) політ. Незрілість,відсутність сильних лідерів - причини того, що У. Стала нацією без голови;

3) підняти прапор укр. Нац. Не можуть ані укр. Демократи, ані укр. Монархісти, адже вони орієнтуються на Москву, "адже люди з такою психологією не можуть бути речниками нац. Визв-ння в наші часи";

4) криза укр. Націоналізму - у відсутності відповідних людей, трагедія У. - на чолі революції опинилися люди з "чисто мировим складом психіки.

"Атрофія церебрі" ("До психології рідного філістерства") (ЛНВ, 1923,кн.8):

- пробл. Укр. Інтелігенції;

- критика укр. Інтелігенції за те, що укр. Політична думка відстає, за те, що в ній переважають старі гасла, мертві слова, повторювані без віри у них, а тому вони не захоплюють маси;

- критика укр. Преси за інертність, неоперативність, невміння використати ефект. Факти, невміння переконувати міжнародну громадськість.

"В. Ленін" (ЛНВ, 1924,кн. 3-4): вважав Леніна геніальним політиком; висловлював неприхов. Жаль, що українці не змогли нічого протиставити Ленінові. Показав природу ленінізму як політичної течії.

"Могікани демократії" ("Вісник", 1935):

- критика тих, хто вірив у гасла соціалізму, в ідеали демократії, гуманізму, пацифізму - це лише фігові листки, якими прикривається;

- роль особи і місце в історії; насильства в політичній боротьбі; що є двигуном іст. - гарні гасла і теорії чи нова каста людей.

13. Донцов про причини поразки укр. революції.

Донцов був першим, хто звернув увагу на причини поразки визвольних змагань, хто підняв це питання. Він наполегливо переконував суспільство, що майбутня боротьба вимагає українця-борця, українця-людину іншого типу, ніж раніше. Донцов говорив не про абстрактні визвольні змагання, а про той політичний рух, що ототожнював себе з безкомпромісною боротьбою за державність, що ідею України поставив вище всього. Це рух націоналістичний.

"Підстави нашої політики" (1921)

Донцов аналізує причини невдач визвольної боротьби. Сформулював загальні принципи укр. політики. Донцов говорить про формування нової нації, якій необхідні «месники дужі», «нова каста» (за поезією Л.Українки). знову і знову повертається Донцов у своїх статтях до проблем виховання українця нового типу, нового покоління, спроможного успішно боротися за українську національну ідею.

Донцов – чи не єдиний публіцист, який вважав причиною поразки не обставини, а «людський чинник». У статтях "В.Лєнін" і "Йосип Віссаріонович Калігуля" він показує: хоч наскільки аморальними, жорстокими були ці радянські вожді, та все ж вони врятували Росію від розпаду, а українські вожді війну за державність програли.

Донцов вважав, що нова людина повинна орієнтуватися на Європу, а не на Росію. Відкинути провансальство, відмовитися від матеріалістичного світогляду. У політичній сфері – відкинути ідеали демократії, соціалізму, подолати пацифістські настрої й зрозуміти, що наш національний ідеал можна здійснити лише в безкомпромісній боротьбі з Росією, бути вірним споконвічним укр. традиціям, позбутися сентиментальності й нерішучості, більше волі, віри, фанатизму, пристрасті.

За цей образ нової людини Донцова звинувачували в ніцшеанстві, аморальності, фашизмі, та проте ідею нової людини Донцова молодь підтримала абсолютно й безумовно. Ця проблема захопила й л-ру (трагічні оптимісти: Ольжич, Теліга, Маланюк, Мосендз, Клен, частково Липа).

Публіцистика Івана Кедрина.

Відомий журналіст. Працював у редакції "Діла". Дав характеристику політичних партій на Галичині (УНДО, УСДРП, УНО, УКС, ФНЄ, ОУН, КПЗУ). Назвав Комуністичну партію найбільшим прокляттям укр. Історії. Кедрин закликав до єдності.
П-ка Кедрина, на відміну від Донцова, аргументована, об’єктивна, налаштована оптимістично.

"Хаос та платформа консолідації", 1937, «Діло»

Характеризує осн. політ. партії, рухи – платформу тогочасної Галичини (УНДО, УСРП, УСДП, УНО, Укр. Католицький Союз під егідою Шептицького, Фронт нац. єдності, КПЗУ). Закликає до єдності укр. політ сил. Згадує також «москвофільство» й «русинство», котрі містили в собі «одночасно елементи назадницько-консервативні і політично-русофільські». Характеризує влучно всі партії, окрім ОУН, некоректно називаючи їхню громадянську мужність й саможертовність «громадянською безвідповідальністю».

"Ми" наддніпрянці і "ви" галичани", 1937, «Діло»

Порушує проблему сосунків між галичанами й наддніпрянцями в контексті всеукраїнської ідеї. Критикує емігрантів з Наддніпрянщини, що культивували різницю між регіонами й цей поділ народу на 2 відлами.

Виступає проти спроб будь-якого боку узурпувати право репрезентувати весь укр. народ. Виходячи з ідеї соборності, нема галичан і наддніпрянців, є лише українці.

"Роковини укр. революції", 1937, «Діло»

Березневі події 1917 року оцінює як «світле минуле укр. народу», полемізує з галичанами, котрі розчаровані, вказує і позитивні, й негативні фактори. “З роковин укр. революції можемо тільки чекати глибоку віру та глибоке переконання, що нема такої сили, яка змогла б у ХХ ст. свідому націю могла завернути назад, на рівень етнічної маси."

"Чи справді нема укр. справи", 1939, «Діло»

Стверджує про наявність проблеми, справи, як важливого чинника міжнародного життя.
Багато істориків вважає, що укр. Питання було однією із важл. Причин І світової війни. Росія хотіла розвяз. Укр. Пит., загарбати Галичину. Наявність укр. Проблеми-важл. ч-ни міжн. Життя. Українське питання було таким же важливим і в ІІ світовій війни. Звідси висновок - є укр. Справа.
"Чи справді П’ємонт?", 1952

«Галицький П’ємонт – це фортеця тугости західної вітки великого укр. народу. Галицький П’ємонт – це та частина великої укр. землі, де могли витворювати ся вартості всенаціонального значення тоді, коли інші землі цієї змоги не мали. Галицький П’ємонт – це взірець всенаціонального патріотизму, що в наші революційні роки, ген аж під кінець І світової війни, зумів на невеличкій території поставити розміром найчисленнішу, високоідейну і здисципліновану регулярну збройну силу, що боролася не тільки за цю свою вужчу батьківщину, але й під всенаціональним поборницьким державницьким прапором».

Публіцистика Ольжича

Олег зустрічається з Євгеном Коновальцем, головою Проводу ОУН. Це була зустріч, яка повернула життя Ольжича в інший бік. Він, тоді вже відомий поет, знаменитий вчений-археолог, з головою поринає у політичну діяльність. З Євгеном Коновальцем їх єднала дружба і повна єдність поглядів на майбутнє України. Ольжич стає беззастережним прибічником Коновальця, а після його загибелі в травні 1938 року в Роттердамі від бомби, якою енкаведисти знищили лідера українських націоналістів, саме він очолить Культурну референтуру ОУН. Культурна референтура ОУН, мережа якої була досить розповсюджена, ставила своїм завданням ідеологічну, освітню, пропагандистську діяльність. У її складі Ольжичу вдалося об’єднати різних діячів української еміграції, які активно з ним співпрацювали: Олексу Стефановича і Миколу Чирського, Леоніда Мосендза та Євгена Маланюка, Уласа Самчука і Миколу Мухина, Олену Телігу й Оксану Лятуринську та багатьох інших. Під псевдо Д.Кардаш, М.Запоточний, Н.Сам, Ольжич та ін. він пише ряд публіцистичних статей політичного спрямування: “Українська історична свідомість”, “Український міт”, “Вояки-будівничі”, “Дух руїни. По сторінках історії”, “Наші завдання” та ряд інших. Пам’яті свого побратима і духовного вчителя він присвятить політичний нарис “Євген Коновалець”. Олег аналізує політичну історію України і сучасні йому політичні події й обставини, дає оцінку своїм і побратимам, і недругам.

Тяжко пережив Ольжич і розкол в ОУН, який стався в 1939 році, розділивши колишніх друзів на ворогуючі табори. Ще страшнішим ударом для нього, керівника націоналістичного підпілля, заступника голови Проводу ОУН А.Мельника, стане загибель у лютому 1942-го у Києві багатьох членів Культурної референтури: професорів Івана Рогача та Івана Гупала, поета Івана Ірлявського та багатьох членів Спілки українських письменників, яку очолювала член культурної референтури, редактор газети “Літаври” Олена Теліга.

Улітку 1944 року О.Ольжича схопить гестапо, і згодом, нічого не добившись від мужнього патріота, фашисти відправлять його до табору смерті Заксенхаузен, де в так званому “целленбау” вони тримали особливо небезпечних для рейху в’язнів. Тут загинув син Сталіна Яків Джугашвілі, тут відбували покарання племінник тодішнього міністра іноземних справ Радянського Союзу Молотова Григорій, латиський міністр оборони генерал Дамбітіс, керівник румунських легіонерів Горія Сіма, французький міністр іноземних справ Рібо, соціаліст Леон Блюм та інші. Тут же сиділи провідники ОУН двох її непримиренних таборів Степан Бандера, Андрій Мельник, Ярослав Стецько, Олег Штуль-Жданович, Тарас Бульба-Боровець та багато інших українських націоналістів. Сюди ж, після арешту фашистами у Львові 25 травня 1944 року, довгих і безрезультатних допитів та тортур, було переведено й Олега Ольжича.

У кам’яному мішку, в камері № 14, пройшли останні дні мужнього патріота. Прикутого кайданами, ізольованого від інших в’язнів, Ольжича нещадно катували. Востаннє його вивели на допит 9 червня. Звідти, непритомного, кинули до камери. Ольжич після катувань так і не прийшов до тями. Вранці тіло було відправлено до крематорію.

"У двадцятиліття" ("Пробоєм", 1940) - пише про ювілей - 20-річчя заверш. Визв. Змагань. Пише про втому інтелект. Еліти. Загальна тональність статті - оптимістична, бо, незважаючи на те, що на всіх фронтах українці зазанали поразки, Укр. Здобула духовну суверенність, повірила в себе. (Ще в 20-х рр. Чижевський закликав не сприймати трагічно історію України).

"Укр. Істор. Свідомість" ("Пробоєм", ч.4). Ольжич пише про імпер. Тенденцію нашої духовності, роздумує над джерелами укр. Історичної свідомості - як дух. І як держ. Експансію. Пише про мужнє й активне сприйняття життя, войовничість. Ольжич пише про лиц. Чесноти і божу благодать. Ідея слави, в б-бі за яку нація і знаходить своє підсвідоме призвання. Ольжич доходить висновку про вис. Історичне посланництво укр. Народу.

Публіцистика Маланюка

“Pro memoria” ("Для памяті") - 1935: склад. З двох частин: "Волошкові очі", "Невмируща просвіта" або "Сатана в бочці". 1-а частина про Голодомор, він згадує його "не для зайвих зітхань, не для сліз", а для того, щоб укріпити память. 2-а частина висміює небажання орієнтуватися на Європу, укр. Тип пристосуванства. Виступає проти Просвіти, адже її доба давно минула, це "символ каліцтва національного". Маланюк виступає проти шароварної України, "проти страшенно наукових причинків до причинків".

"Достоєвський" ("Вісник", 1936, кн. ІV) Маланюк розвінчує міф про Достоєвського і Толстого, ставить під сумнів цінність внеску обидвох письменників у культуру людства. "В результаті трупн. Яд толстовської правди і психопатологічні стрептококи Достоєвського в організм західної культури введено". Обгрунтовує думку, що негат. Вплив Толст. Позначився на занепаді роману як жанру, а негативний вплив Достоєвського позначився на зміні літератури. Підтекст міркув. Маланюка - проти впливу більшовиків на Зах. Євр.

Публіцистика Ганкевича.

Головна ідея публіцистики Миколи Ганкевича – це ідея укр. державності.

Статті «Самостійність України»,«Федерація чи самостійність». Ганкевич категорично виступає проти федерації з Росією і нещадно критикує тих, хто забувся про наслідки Переяславської угоди. Він виступає лише за самостійність України. «Тільки з утворенням самостійної України, історія Сх. Європи вийде з хаосу на широкий шлях». Він вважає, що якщо Україна буде незалежна, то весь хід історії Сх. Європи піде по-іншому.

Публіцистика Франка.

«Свобода і автономія». Заклик до політичної свободи і автономії, а не до боротьби. Спочатку політична свобода, потім автономія. Найчіткіше про здобуття повної політичної волі він висловився у цій статті. Іван Франко висунув чимало передумов, без яких не може бути навіть мови про національну автономію. Він переконаний, що без забезпечення найширших політичних свобод для кожної людини, без „рівноправності всіх горожан держави”, без проведення радикальних змін в суспільстві, без цього політичного фундаменту всякі розмови про автономію — порожня фраза. У великих централізованих державах, де панує політична неволя для національних меншин, не можуть існувати політично вільні національні автономії.

«Одвертий лист до галицької української молодежі». Тут звучить заклик до об’єднання, оскільки всі ми українці і не має окремо українців галицьких. А також заклик до праці та навчання, щоб допомогти укр-цям в Рос. імперії. Іван Франко вважав, що у процесі становлення модерної нації вирішальну роль має відіграти справжня національна еліта, що стане дороговказом у незалежне політичне майбутнє, зміцнюватиме національний дух та працюватиме на ниві культури й політики. „Перед українською інтелігенцією відкриється… величезна дійова задача — витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй”. Тут дуже виразно звучить питання самостійного політичного життя. Великі надії автор покладає на молодь, якій судилося втілити його омріяний національний ідеал. Він закликає її „навчитися чути себе українцями” і це почуття не може проявлятися у загумінковому патріотизмі та на словах, а має „вести за собою практичні консеквенції”. Моральне переродження української нації мусить стати результатом праці над згуртуванням народу на основі його мови, традицій, звичаїв, ментальності. Мобілізація сил, здобування знання, праця над собою — спричинить суспільні зрушення та метаморфози в українському суспільстві.

«Поза межами можливого» - ідеал укр. державності поза межами можливого. У цій статті Іван Франко глибше розвиває поняття національного ідеалу: це ідеал повного, нічим не обмежуваного життя і розвитку нації. Маніфест українського національного ідеалу вміщує в собі „західноєвропейські ідеали соціальної рівності і політичної волі”. Національний ідеал мусить пройти крізь національну свідомість, бо інакше він назавжди залишиться поза межами можливого. Іван Франко наголошував, що в цей політичний час національний ідеал для нас ще не здійсненний, але до нього ведуть тисячі стежок, що лежать у нас під ногами і лише від нас залежатиме, якою і куди йти. Він застерігає, що відсутність прагнення до національного ідеалу може призвести до вже відомих сумних випадків „потонення в общеросійськім морі” та до зневіри і апатії.

Серцевиною національної ідеї є ідея самостійного політичного життя народу, ідея державності тієї чи іншої нації, яку І.Франко окреслював як “національний ідеал”, “ідеал національної самостійності”, тобто “ідеал повного, нічим не в’язаного і не обмежуваного… життя і розвою нації”.

«Що таке поступ?». “Поступ – це людяність”. Франко визначає 2 шляхи руху ідеї: голод і любов. Розум не є чинником поступу. Іван Франко розглядає різноманітні концепції держави. Він, на жаль, не подає свого бачення форми державного правління в Україні. Хоча зауважує, що „чоловік може бути щасливим у житті…тільки в співжитті з іншими людьми в…нації”. Він не лише сутнісно критикує соціал-демократичні, марксистські уявлення про поступ чи державу. Він також заперечує зверхність інтернаціоналізму в житті народу і протиставляє йому фактор націоналістичний (“Америка для американців”, а “Русь для Русі”), який один може повновартісно забезпечувати розвиток нації. Франко робить висновок, що поступ, хоч він і має «два значення: все змінюється, але чи на краще, чи на гірше?», все-таки веде до добра.

«Суспільно-політичні погляди Михайла Драгоманова». Мав складні стосунки з Драгомановим, який мав вплив на галицьку інтелігенцію, вчив її бути європейською. Завдяки йому Франко позбувся впливу москвофільства. Вадою Драгоманова було те, що він писав про укр-ців лише як про селян і виступав за федералізм з Росією. На громадсько-політичному відтинку Франко довгі роки співпрацював з М. Драгомановим, цінуючи у ньому «європейського політика». Згодом Франко розійшовся з Драгомановим у поглядах на соціалізм і в питанні національної самостійности, закидаючи йому пов'язання долі України з Росією («Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова», 1906 р.)

Публіцистика Томашівського.

Осип Назарук назвавТомашівського найкращим публіцистом 20-х років.

«Чи єсть укр. національна ідея?» («Укр слово», 1921). Томашівський порушує тут проблему укр. державності та національної ідеї. Він вважає, що єдиної укр. націон ідеї, спільної для всіх українців – не було. Сам він після поразки укр. визвольної боротьби став прихильником гетьманської, тобто монархістської ідеї. Заперечував ідею державності і говорив про потребу автономії у складі Польщі. Проте насправді він помилявся, оскільки ідея укр. державності була.

«Упадок московської державної думки» («Укр слово», 1922). Томашівський у цій статті:

- задумується над тим, як купці рос. більшовиків вдалося заволодіти величезною імперією і втриматись при владі. Чинниками їх успіху вважає пропаганду, тобто брехню, а також фанатичну жорстокість.

- констатує занепад московської державної думки, бо більшовики виховані на безплідній міжнародній доктрині

- вину і відповідальність за занепад цієї думки покладає на інтелігенцію та аристократію

- пророкує крах більшовицької доктрини, хоча й вважає, що більшовизм явище рос, бо більшовизм зберіг Рос. імперію.

Публіцистика Рахманного

Роман Рахманний (Олійник) – лауреат Шевченківської премії 1994 року, журналіст збройного підпілля. Наприкінці 1940-х започаткував і редагував українські газети — «Час», «Українська трибуна», «Гомін України». У своїх статтях Роман Рахманний розглядав прагнення українців до відновлення своєї незалежної держави в комплесі взаємозалежності народів у подібному становищі. Головною ідеєю його творчості є любов до України, бажання бачити улюблену Вітчизну в сім’ї вільних європейських націй. Україна — більш ніж тема, це плоть і кров самого автора. Він творив концепцію всесвітнього українства і вславився глибокими роздумами над тим, що означає бути людиною української цивілізації в сучасному світі. Вважав, що кожна нація має право на існування. Тому в його творчості є тема толерантності до нац.меншин, зокрема до єврейського народу.

“Кров і чорнило” – 1946, написана в Німечинні – відкритий лист українця-читача до українця-журналіста:

1. образ воюючої України. Україна – це не лише та, що воює, замкнена у своїй етнографічній території. Це український народ на своїй території і розселений по цілій земній кулі – одначе свідомий свого призначення, який змагає всупереч імперіалістичним апетитам сусідів за свої державності. Кожен українець – вояк за ідеї України.

2. неможна зводити змагань укр.народу лише до збройних сутичок, бо це означає спрощення укр.визвольної ідеї.

3. Завдання укр.преси і її генерального завдання – створення самостійної соборної держави.

Він писав, що в історії всіх народі, і українського теж, були 2 типи людей з протилежними позиціями до своєї сучасності. Були “обережні, або розважні”, як 10 разів міряють, один раз відрізають, а виходить – на зле. Це психічнй комплекс самоомани. І були і завжди будуть “шалені голови”, які на досвіді минулого вирішують сучасне. Вони його правильно розцінили і тому можуть бачити майбутнє.

“Тому з тим більшою силою лунає клич крові, щоб промовляло чорнило українською мовою”

Публіцистика Симона Петлюри

Симон Петлюра народився 10.05.1879 в Полтаві в сім’ї міщан козацького походження. Початкову освіту отримав у церковно-приходській школі. У 1895 році навчався в Полтавській духовній семінарії, звідки у 1901 році був виключений за приналежність до Української національної громади. З 1900 року співпрацював з укр. виданнями. 1902 року опублікував статтю в «ЛНВ». Восени виїхав на Кубань, під керівництвом Щербини опрацьовує архіви кубанського війська. Редагує журнал «Селянин». Наприкінці 1905 року переїздить до Києва. 1906 року бере участь у з’їзді СДРП. Їде до Петербурга. 1909 року поселяється у Москві. 1912 — працює у журналі «Украинская жизнь». Ці роки визначальні для консолідації особи. Саліковський вважав, що погляди Петлюри щодо відокремлення України помилкові і шкідливі, але пізніше переконався у їх правильності. Після поневірянь по Європі Петлюра поселяється у Парижі, активно займається журналістською діяльністю. Засновує журнал «Тризуб». 25.05.1926 року загинув від кулі більшовицького агента. Похований у Парижі.

«Перед судом історії. Слово до сучасників і нащадків» Хоче розказати деякі моменти своєї боротьби, щоб пояснити певні речі. Пише про особливості нац..виз. змагань. Про помилки і засліпленість політ.лідерів, які орієнт на Азію, а не Європу. Партії не визначилися, на кого спиратися: на Європу, чи на Росію. Жалкує, що частина людей (Винниченко) надали перевагу Москві.

Пише про роль армії, як нац. Сили необхідної для утвердження української державності. Пише про себе як про прихильника реальної політики можливих осягнень, а не фантастичних інтенцій (прагнень). Тих, хто справді хоче працювати, дуже мало.

Виступає проти змін уряду, бо це деморалізує молоду державу. Мусить бути підпорядкованість армії державній дисципліні

Україна мусить бути соборною з центром у Наддніпрянщині

Не треба форсувати ідею державності, щоб не скомпрометувати її, але важливо про цю ідею не забути.

«Завдання української військової літератури». Журнал «Табор» №1 1913р. Складається зі вступу і 13 розділів 1-9 розділи Порушує проблеми державно-стратегічного характеру. Підкреслює значення армії з врахуванням досвіду революції 1917-20рр. Україна чекавши підтримки рос.армії, змарнувала час не створивши армії. Не можна, щоб якась партія отримувала владу над військом.

Географічні умови не захищають Україну, тому треба шукати захисту у різних союзах. Виступає за війну як спосіб підняти геройський та патріотичний дух нації.

Завдання військової літератури допомогти воякам скристалізувати свої фахові знання; прищепити військовий світогляд, воєнну доктрину; доводити, що патріотизм ще більше потрібен у скрутні часи.

Публіцистика Олени Теліги.

Провідна ідея публіцистики – ідея боротьби.

Стаття "До проблеми стилю". Тема – доба і стиль. «Наша неспокійна, бурхлива доба повинна була створити свій стиль, не подібний до стилю минулого століття, відмінний від нього в усьому. Стиль, що лишив би своє тавро на щоденному житті.» Пише про

· людей, що зуміли вхопити вимогу доби;

· про імітаторів стилю.

Стаття " Партачі життя"(до проблеми цивільної відваги). Рицарі абсурду – трагічні оптимісти. Пише про Винниченка, Шевченка, Міхновського. «…були у нас лицарі абсурду і власне така маса, що ідею цих лицарів обертала в абсурд своєю байдужістю до неї і чемністю та терпимістю супроти ворогів. Тому-то тими лицарями абсурду були у нас не лише герої Базару, Крут, Білас і Данилишин, а й такі постаті, як Шевченко, Міхновський, Олена Пчілка, Франко і Леся Українка, сучасники яких, — і то не темна маса, а найближче оточення, інтелігенти, — або не розуміли цілої їхньої величі, або — що було ще далеко гірше — навіть розуміли і, захоплюючися ними, не могли позбутися своєї льокайської психіки.»

Саме романтизм став рідною стихією Теліги, особливою рисою світогляду, героїзм проголошувався найвищою чеснотою, визначальним орієнтиром життя і творчості, тісно пов'язаних з боротьбою за національне визволення рідного краю. Наголошувала, що ідею українського державотворення можна зреалізувати лише за умови об'єднання національних політичних сил Сходу та Заходу України.

"Перед брамою столиці" (21 вересня 1941, «Волинь») - це гіркі розмірковування про долю українського народу після придушення більшовиками в 1921 році національно-визвольної боротьби: "...українці тодішнього Києва з болем згадували про нові жертви большевицького терору й кляли з ненавистю його творців". Більшовики свідомо роз'єднували українців. "...Між розірваними частинами українського народу позначувалися все глибше й глибше межі. Хінським муром відділили большевики українців від братів із Заходу. І за цим муром у страшному терорі забивалася віра навіть тих, що пережили колись щасливі роки відродження."

Олена Теліга вважала, що Українську державу треба будувати у свідомості кожного українця, кожного запалювати вірою в її неминучу прийдешність. Але для цього треба самому горіти цією незгасною вірою. Саме такою вірою пронизана публіцистична стаття О. Теліги "Розсипаються мури". Адже для цього настав слушний момент: розсипається ворожий українцям світ, "валиться нарешті та ненависна для нас будова, яка довгі роки непроломним муром ділила українців СССР від усіх їхніх братів зі Заходу, від цілого світу і від справжнього розуміння подій у світі". Говорить про необхідність об'єднання українців Сходу і Заходу України, а для цього насамперед ствердити національну свідомість, національну гідність, почуття нерозривної національної спільноти. Двадцятилітня московська пропаганда мала свої наслідки на Сході України. Однак О. Теліга впевнена в тому, що українці з двох різних світів мають "спільну українську духовість", тому першочерговим завданням українців Заходу, на її думку, було використати всілякі засоби і можливості, щоб збудити в душах братів-українців заглушені національні почуття, розбити глуху стіну непорозуміння і підозрілості серед своїх же людей.

Публіцистичні замітки " Братерство в народі " вперше О. Теліга опублікувала в газеті "Волинь" (1941. - 12 жовт.), а 23 листопада 1941 року - в збірнику "Литаври". Сталінсько-більшовицька пропаганда здійснювала свою інтернаціональну політику з допомогою гасел, кличів, наказів, обіцянок.

На лицемірних гаслах більшовицького режиму, які проголошували одні засади, а в життя втілювалися протилежні, всі побачили, що інтернаціоналізму немає й не буде. І цій ідеї О. Теліга закликає протиставити націоналістичний світогляд, братерству народів - братерство в народі: "… це братерство мусить цінити життя кожного українця, а тим більше тих, хто змагається за нашу батьківщину. Але ми не сміємо допустити, щоб від українських рук в середині нації гинули наші герої, або й найсіріші нашібрати".

“Прапори духу" в Олени Теліги – то не стяги в звичному нам розумінні, а люди, наші духовні лідери, істинні українські митці. Теліга в цій публіцистичній статті дає своє розуміння нового українського мистецтва: "Завданням українського націоналістичного мистецтва є віднайдення всіх тих цінностей, які б скріплювали, а не розслаблювали душу нації, як це робило мистецтво, накинуте нам згори." Укр