Західноукраїнська преса I половини XX століття. Її значення для становлення української журналістики.

Західноукраїнська преса I половини XX століття. ЇЇ значення для становлення української журналістики.

Преса ОУН-УПА-УГВР – це єдиний прояв української незалежної преси. Преса українського підпілля була досить розгалуженою. Свої видання мала і УГВР, і ОУН, і УПА. УГВР видавала друкований бюлетень “Бюро інформації Української Головної Ради”, “Вісник”, “Самостійність”. Видання УПА – “Повстанець”, “Інформатор”, “Інформативні вісті”, “Щоденні вісті”, “Стрілецькі вісті”, “Чорний лис”. ОУН – “Ідея і Чин”, “За Українську державу”, “За Україну”, “Пропагандист”.

Преса для дітей – Часопис “Дзвінок”(1890-1914), у 1919 р.- “Світ дитини”, місячники – “Веселка”(1933р.), “Юні друзі”. На Буковині – журнал “Українська ластівка”(1933-1939), у Рівному журнал “Сонечко” (1935-1937). У структурі преси ОУН-УПА-УГВР – “На Чатах”, “На Зміну”, “Орлики”. Преса для жінок – Протягом 1919-1920 рр. У Львові виходить “Наша мета”, “Жіночий вісник” (1921). Журнал “Жіноча доля” у 1925 р., “Нова Хата” (1925-1939), газети “Жінка” і “Громадянка”, місячники “Світ Українки” (1938) і “Українка” (1938-1939). Преса економічна і кооперативна – “Часопись Правничу і Економічну” (1902-1914рр.), у Львові журнал “Економіст”(1904-1914рр.), місячник “Кооперативна республіка”.

Сатирично-гумористичні видання – журнал “Дзеркало”(1906-1908рр.), протягом 1921-1923 рр. журнал “Будяк”. У 1933-1934 рр. – журнал “Жорна”, найкращий серед видань – журнал “Комар” 1933-1939рр. Літературно-мистецька преса – “Літературно-Науковий Вістник”, журнал “Руська Хата”, місячники – “Бджола” і “Будучність”. Журнали – “Нові шляхи” і “Вікна”. Часописи – “Аматорськицй театр”, “Боян”, “Світло і Тінь”, “Кіно”. Преса молодіжних організацій – До першої світової війни виходили “Січові вісті”, “Вісті з Запорожа”, місячники – “Молоде Життя” та “Український Пласт”, видання “Пластун”, “Скоб”, “Український Пластун”, “Гуцульський Ранок”, “Пластовий Орган”. Преса Українських Січових Стрільців – часописи – “Самохотник”, “Бомба”, “Самопал”, “Вісник Пресової Квартири У.С.С.”. у 1916 р.

Незважаючи на регіональний характер, західноукраїнська преса мала всеукраїнське значення, оскільки її основними методологічними засадами були державність, соборність, боротьба за українську ідею. На всії етапах історичного процесу західноукраїнська преса була необхідним чинником, яка сприяла розбудові українського життя. Для західноукраїнської преси було характерне самоусвідомлення важливості своєї ролі і призначення..

Західноукраїнський журналістський процес позначений ще однією особливістю – це жертовність і навіть готовність до самопожертви журналістського корпусу. Особливо це проявилося у період визвольних змагань 1918-1920 рр., роки Другої світової війни, і у повоєнні. Це були журналісти, які писали і творили не лише чорнилом, але і власною кров’ю, віддаючи життя за Україну.

Актуальність вивчення західноукраїнської преси I половини XX століття.

Західноукраїнська преса – це дзеркало життя, совість і свідомість українського народу. Це жертовність та самопожертва західноукраїнських публіцистів. Це насамперед народна преса, що порушувала вічні проблеми українського життя нашої історії. Вона стала як українським надбанням, так і національною вартістю українців. Вона є важливим елементом нашого минулого, а її вивчення сьогодні допомагає нам усвідомити усю повноту минулого України. Саме у цій пресі зображені різні таємниці різноманітних сфер українського суспільства, відображена історія літературної, мистецької, економічної, політичної, публічистичних думок, які заклали основу вивчення її засад та сприяли розвитку української преси на сучасному етапі.Також актуальність вивчення західноукраїнської преси I половини XX століття є в тому, що преса реєструє факти історії в процесі її творення, відображає події в різних сферах життя. Це дає низку обгрунтувань, які поєднують в собі тенденції та причини розвитку західноукраїнської преси I половини XX століття.

Основні методологічні засади зах.-укр. преси 1 пол. ХХ ст.

Основними методологічними засадами західноукраїнської преси 1 половини ХХ ст. були ідея боротьби, ідея соборності, ідея державності.

Ідея державності у ХХ ст. пройшла заново всі етапи розвитку, від її проголошення до реалізації наприкінці століття. Процес формування укр. нації невід’ємний від ідеї державності. Ідеологи ідеї державності: Донцов (ідеолог націоналізму), Міхновський, організації й їх видання «Молодої України», «Сокола», «Січі», «Пласту», журнал «Відгуки». На жаль, вожді укр. революції Грушевський, Петлюра, Винниченко державниками не були й України без Росії не бачили.

Ідея соборності в укр. суспільстві існувала майже як молитва. Вона невіддільна від укр. історичної долі, свідомості й ментальності, так само, як ідея державності й боротьби за неї. Зародилася навіть раніше від ідеї державності, та півтораста років перекручувалася, деформувалася, спекулювалася. Теоретичні умови для розуміння поняття соборності створив Грушевський, довів, що укр. мають свій власний, самобутній, незалежний від інших історичний розвиток. Поборницьким духом була пройнята й «Руська трійця», проте згодом Вагилевич і Головацький відійшли від соборництва. Пропагандою ідеї соборності в Галичині займалася газета народовців «Діло». На поборницьких позиція стояли перші політичні партії Галичини: Українська національно-демократична партія, Русько-укр. радикальна партія, Укр. соціал-демократична партія. Ідеї самостійності й соборності намагався поєднати в «Ukraina irredenta» Ю.Бачинський. Соборниками були Міхновський, Франко, Шухевич, М.Лозинський, Кедрин, Січові стрільці, УВО, преса: «Студентський вісник», «Наш шлях», «Національна думка», «Молода Галичина», «Сурма».

Ідея боротьби. Преса 1 пол. ХХ ст. була чинником боротьби за укр. державність, за національні інтереси. Ідея боротьби відображає моральний і соціально-психологічний стан готовності іти на жертви, відбиває інтелектуальний рівень нації. Боротьбистами були Донцов (ідеєю боротьби пройнята абсолютна вся його публіцистика), Петлюра, Назарук, Коновалець, Стецько, УВО і її журнал «Сурма», «Січ», «Січові стрільці», преса ОУН («Розбудова нації», «Укр. голос», «Голос», «Вісті», «Голос нації», «Наш клич», «Наш фронт», «Бюлетень КЕ ОУН на ЗУЗ», «Юнак», «Юнацтво», «Гомін краю», «Самоосвітник», «Наш світогляд»), а також інша преса, що перебувала під їх впливом: «Студентський шлях», «Студентський вісник», літ. видання «Дажбог», «Обрії», «Напередодні».

Схід чи Захід (проблема історичної орієнтації)

Проблема приналежності України - до Заходу (тобто до Європи) чи до Сходу (в основному Росії) - є однією з найдавніших проблем.

І. Лисяк-Рудницький у статті „Україна між Заходом і Сходом” вважав, що Україна „західна” не лише завдяки географічному розташуванню, а й завдяки впливу і контактам з іншими європейськими країнами. Але він стверджує і наявність впливів Сходу, через київську Русь. Драгоманов не бачив України без Росії, тому навіть автономія перекреслювала шлях до Європи. Такою ж позицією була Грушевського. Липинський бачив Україну у тісному зв’язку з Заходом, хоча й не заперечував різнорідності соціальних станів, наявності різних світоглядів, культур, релігій. Донцов порушує цю проблему у статтях ”Перед новою проблемою”, „Міжнародне положення України та Росія”, де заперечував навіть найменшу позитивну роль Росії в укр.. державотворенні.

Концепція власних сил

В сучасних умовах уніфікації культури, омасовлення культури Україна повинна зберігати національну самобутність укр.. культури - лише залишаючись національною, як писав митрополит Шептицький у статті „З філософії культури”, укр.. культура може стати частиною вселенської. Здорова думка виступає як проти комплексу меншовартості, так і проти космополітичної культури, що приховується під плащем „все людськості”.

Ідея чину

Ідея чину органічно пов’язана із розумінням необхідності і неминучості боротьби, із утвердженням активного, динамічного, вольового типу укр.. людини. Поняття чину супроводжує не лише діяльність людини, суспільства, але й процес осмислення цієї діяльності, і її публіцистичне відображення. У „чині” здебільшого - попередній розвиток суспільного життя, це певний підсумок історичного процесу, його конфліктів і суперечностей. Чинний націоналізм висував такі вимоги:

· зміцнювати волю нації до життя, до влади;

· те стремління до боротьби без якої неможливі ні вчинки героїзму, ні інтенсивне життя;

· велика ідея повинна бути перейнята духом романтики;

· фанатизм і аморальність;

· служити інтересам поступу; творче насильство і ініціативна меншість.

Мета ідеї чину завжди одна - перемога національної ідеї. Власне преса, особливо міжвоєнної доби, років Другої світової війни, а також повоєнного періоду виховувала своїх читачів так, щоб вони були спроможними на такий чин.

Характеристика періодів

Протягоми першого періоду - зростання національної свідомості українців, їхнє політичне, культурне, економічне відродження. Ведеться боротьба проти колонізації, за український університет, за збільшення кількості українських шкіл, за розширення прав української мови в адміністрації і в суді. кристалізація ідеї української державності.

Виходять офіційні органи і преса політичних партій, є видання різних товариств, професійно-танові, літературно-мистецькі тощо.

Другий період. Розрахунок на Австро-Уггорщину. У Львові створено УГР на чолі з Левицьким. Австрійський уряд дав згоду на створення унікальної військової одиниці – легіону УСС.Д. Донцов і В. Дорошенко в серпні 1914 року засновують у Львові Союз Визволення України і починають видавати «Вісник СВУ». З початком війни багато українських видань припинило виходити, а ті, що лишились російська влада заборонила, а майно конфіскувала. Дозволено лише москвофільські і польські виданняо.Після визволення від російської окупації у Львові знов виходять «Діло», «Свобода». «Вісник СВУ» виходить у Відні. СВУ такожє заснував т.зв. «таборову пресу1915 року починає виходити журнал «Шляхи» з ініціативи Донцова і Федорцева і з-а фінансовою допомогою січових стрільців. Також в цей період виходить преса січових стрільців –

Третій період – період визвольних змагань і української державності. Основна преса в цей період виходить у Станіславові, де осіла армія ЗУНР під час українсько-польської війни. Це газети «Свобода» - орган Народного Комітету, «Республіка», «Народ» - щоденник Української Радикальної Партії, «Нове життя», «Воля», «Станіславівський голос» та ін.

Четвертий період – від поразки визвольних змагань до створенняь ОУН. Поляки на окупованих землях розпочали антиукраїнський терор і ліквідували назви Україна і Галичина, а замість того 1920 року запровадили «Малопольська».Відчай, розгубленість, зневіра стали характерними для української політичної думки і суспільно-політичного руху. Донцова створив ідеологічну платформу для боротьби за незавлежність України.

утворення УНДО. cтворення ОУН 1929року.

П’ятий період - польща посилює полонізацію. На Волині і Холмщині існували тільки загальнополітичні, господарсько-кооперативні, загальноосвітні і церковно-релігійні видання, які не відзначались періодичністю. На Холмщині і Поліссі українська преса практично не виходила. З початком окупації Галичини поляки заборонили «Діло» і газета виходила під різними назвами. Лише з 1923 року «Діло» виходить регулярно, У Галичині українська преса розвивалась і функціонувала. Широкого поширення набула партійна преса. Виходив ряд комуністичних і прорадянських видань, були і пропольські видання, доживала свій вік москвофільська преса. Ряд видань формально виходив поза партійними впливами. Це насамперед видання концерну Тиктора «Українська преса». Виходила і периферійна преса. Розвивались і функціонували дитячі, молодіжні, жіночі, спортивні, краєзнавчі, студентські тощо, а також видання Просвіти. Вихід «Літературно-наукового вісника» Донцова. Несприятливою для укр преси була румунська окупація. Вільні демократичні умови склались у Карпатській Україні.

Шостий період – період другої світової війни і окупації, спочатку московської, потім німецької. більшовики нищили все, пов’язане з українством. Національно свідому укр пресу було заборонено, натомість було організовано видання газет в тоталітарному дусі. З приходом німців українці зробили спробу видавати укр пресу, але це було неймсовірно важко, а згодом й неможливо. Ряд видань ліквідовано. Виходили «Холмська земля», «Львівські Вісті», «Наші дні», «Дорогга» та ін.

Сьомий період – практично всі землі окуповані радянськими військами. Преса ОУН-УПА-УГВР – єдиний прояв української незалежної преси.

Публіцистика Донцова

Талановита, радикальна, все спопеляюча публіцистика Д. Донцова, колишнього соціал-демократа, була, з одного боку, активним протистоянням більшовицькому тоталітаризму. З другого боку, це був інтегральний, як його назвали, націоналізм. Це легко пояснити історично, оскільки одному з видів тоталітаризму можна було протиставити тільки жорстоку політичну доктрину, яка б виховала рішучих, вольових і жорстоких борців за українську справу. Це особливо характерно для його основоположної праці «Націоналізм» (1926), багатьох памфлетів, рецензій, полемічних статей.

Лідери Центральної Ради були демократами, соціалістами, сповідували ліберальні погляди, а тому зазнали поразки. Він назвав їх плебеями, а їхню філософію — провансальством. Тому замість демократії — жорстока диктатура, залізна дисципліна. Замість соціалістичних догм — строго централізована влада на чолі з вождем. Замість м’якотілості й нерішучості — тверда однозначна воля. Ця доктрина була далекою від демократизму І. Франка.

Публіцистика Д. Донцова зазнавала критики не тільки ворогів, але й однодумців із національного табору. Але попри все, нікому не вдасться заперечити великого позитивного впливу його та його послідовників на виховання національної, патріотичної одержимості нового покоління свідомих, жертовних борців за незалежну Україну.

"Підстави нашої політики" - аналіз причин поразки Укр. Революції. Ці причини:

1. Пацифізм укр. Лідерів;

2. Відсутність укр. Армії;

3. Ідеали демократії;

4. Соціалістичні ілюзії;

5. Необхідність орієнтації на Європу.

"Катова вечеря" ("Шляхи", 1915 р.) - дискусійна стаття, на яку була відповідь Старосольського. Основна думка - обіцянки лідерів іноземних держав, яким вірять укр. Вожді - це катова вечеря для України. Необхідно працювати "солідно, зусереджено, спокійно зі страшною мовчанкою".

"З нагоди 5-літніх роковин проголошення незалежності У." (ЛНВ,1923,кн.1):

1) аналіз кризи націоналізму і кризи демократії;

2) політ. Незрілість,відсутність сильних лідерів - причини того, що У. Стала нацією без голови;

3) підняти прапор укр. Нац. Не можуть ані укр. Демократи, ані укр. Монархісти, адже вони орієнтуються на Москву, "адже люди з такою психологією не можуть бути речниками нац. Визв-ння в наші часи";

4) криза укр. Націоналізму - у відсутності відповідних людей, трагедія У. - на чолі революції опинилися люди з "чисто мировим складом психіки.

"Атрофія церебрі" ("До психології рідного філістерства") (ЛНВ, 1923,кн.8):

- пробл. Укр. Інтелігенції;

- критика укр. Інтелігенції за те, що укр. Політична думка відстає, за те, що в ній переважають старі гасла, мертві слова, повторювані без віри у них, а тому вони не захоплюють маси;

- критика укр. Преси за інертність, неоперативність, невміння використати ефект. Факти, невміння переконувати міжнародну громадськість.

"В. Ленін" (ЛНВ, 1924,кн. 3-4): вважав Леніна геніальним політиком; висловлював неприхов. Жаль, що українці не змогли нічого протиставити Ленінові. Показав природу ленінізму як політичної течії.

"Могікани демократії" ("Вісник", 1935):

- критика тих, хто вірив у гасла соціалізму, в ідеали демократії, гуманізму, пацифізму - це лише фігові листки, якими прикривається;

- роль особи і місце в історії; насильства в політичній боротьбі; що є двигуном іст. - гарні гасла і теорії чи нова каста людей.

13. Донцов про причини поразки укр. революції.

Донцов був першим, хто звернув увагу на причини поразки визвольних змагань, хто підняв це питання. Він наполегливо переконував суспільство, що майбутня боротьба вимагає українця-борця, українця-людину іншого типу, ніж раніше. Донцов говорив не про абстрактні визвольні змагання, а про той політичний рух, що ототожнював себе з безкомпромісною боротьбою за державність, що ідею України поставив вище всього. Це рух націоналістичний.

"Підстави нашої політики" (1921)

Донцов аналізує причини невдач визвольної боротьби. Сформулював загальні принципи укр. політики. Донцов говорить про формування нової нації, якій необхідні «месники дужі», «нова каста» (за поезією Л.Українки). знову і знову повертається Донцов у своїх статтях до проблем виховання українця нового типу, нового покоління, спроможного успішно боротися за українську національну ідею.

Донцов – чи не єдиний публіцист, який вважав причиною поразки не обставини, а «людський чинник». У статтях "В.Лєнін" і "Йосип Віссаріонович Калігуля" він показує: хоч наскільки аморальними, жорстокими були ці радянські вожді, та все ж вони врятували Росію від розпаду, а українські вожді війну за державність програли.

Донцов вважав, що нова людина повинна орієнтуватися на Європу, а не на Росію. Відкинути провансальство, відмовитися від матеріалістичного світогляду. У політичній сфері – відкинути ідеали демократії, соціалізму, подолати пацифістські настрої й зрозуміти, що наш національний ідеал можна здійснити лише в безкомпромісній боротьбі з Росією, бути вірним споконвічним укр. традиціям, позбутися сентиментальності й нерішучості, більше волі, віри, фанатизму, пристрасті.

За цей образ нової людини Донцова звинувачували в ніцшеанстві, аморальності, фашизмі, та проте ідею нової людини Донцова молодь підтримала абсолютно й безумовно. Ця проблема захопила й л-ру (трагічні оптимісти: Ольжич, Теліга, Маланюк, Мосендз, Клен, частково Липа).

Публіцистика Івана Кедрина.

Відомий журналіст. Працював у редакції "Діла". Дав характеристику політичних партій на Галичині (УНДО, УСДРП, УНО, УКС, ФНЄ, ОУН, КПЗУ). Назвав Комуністичну партію найбільшим прокляттям укр. Історії. Кедрин закликав до єдності.
П-ка Кедрина, на відміну від Донцова, аргументована, об’єктивна, налаштована оптимістично.

"Хаос та платформа консолідації", 1937, «Діло»

Характеризує осн. політ. партії, рухи – платформу тогочасної Галичини (УНДО, УСРП, УСДП, УНО, Укр. Католицький Союз під егідою Шептицького, Фронт нац. єдності, КПЗУ). Закликає до єдності укр. політ сил. Згадує також «москвофільство» й «русинство», котрі містили в собі «одночасно елементи назадницько-консервативні і політично-русофільські». Характеризує влучно всі партії, окрім ОУН, некоректно називаючи їхню громадянську мужність й саможертовність «громадянською безвідповідальністю».

"Ми" наддніпрянці і "ви" галичани", 1937, «Діло»

Порушує проблему сосунків між галичанами й наддніпрянцями в контексті всеукраїнської ідеї. Критикує емігрантів з Наддніпрянщини, що культивували різницю між регіонами й цей поділ народу на 2 відлами.

Виступає проти спроб будь-якого боку узурпувати право репрезентувати весь укр. народ. Виходячи з ідеї соборності, нема галичан і наддніпрянців, є лише українці.

"Роковини укр. революції", 1937, «Діло»

Березневі події 1917 року оцінює як «світле минуле укр. народу», полемізує з галичанами, котрі розчаровані, вказує і позитивні, й негативні фактори. “З роковин укр. революції можемо тільки чекати глибоку віру та глибоке переконання, що нема такої сили, яка змогла б у ХХ ст. свідому націю могла завернути назад, на рівень етнічної маси."

"Чи справді нема укр. справи", 1939, «Діло»

Стверджує про наявність проблеми, справи, як важливого чинника міжнародного життя.
Багато істориків вважає, що укр. Питання було однією із важл. Причин І світової війни. Росія хотіла розвяз. Укр. Пит., загарбати Галичину. Наявність укр. Проблеми-важл. ч-ни міжн. Життя. Українське питання було таким же важливим і в ІІ світовій війни. Звідси висновок - є укр. Справа.
"Чи справді П’ємонт?", 1952

«Галицький П’ємонт – це фортеця тугости західної вітки великого укр. народу. Галицький П’ємонт – це та частина великої укр. землі, де могли витворювати ся вартості всенаціонального значення тоді, коли інші землі цієї змоги не мали. Галицький П’ємонт – це взірець всенаціонального патріотизму, що в наші революційні роки, ген аж під кінець І світової війни, зумів на невеличкій території поставити розміром найчисленнішу, високоідейну і здисципліновану регулярну збройну силу, що боролася не тільки за цю свою вужчу батьківщину, але й під всенаціональним поборницьким державницьким прапором».

Публіцистика Ольжича

Олег зустрічається з Євгеном Коновальцем, головою Проводу ОУН. Це була зустріч, яка повернула життя Ольжича в інший бік. Він, тоді вже відомий поет, знаменитий вчений-археолог, з головою поринає у політичну діяльність. З Євгеном Коновальцем їх єднала дружба і повна єдність поглядів на майбутнє України. Ольжич стає беззастережним прибічником Коновальця, а після його загибелі в травні 1938 року в Роттердамі від бомби, якою енкаведисти знищили лідера українських націоналістів, саме він очолить Культурну референтуру ОУН. Культурна референтура ОУН, мережа якої була досить розповсюджена, ставила своїм завданням ідеологічну, освітню, пропагандистську діяльність. У її складі Ольжичу вдалося об’єднати різних діячів української еміграції, які активно з ним співпрацювали: Олексу Стефановича і Миколу Чирського, Леоніда Мосендза та Євгена Маланюка, Уласа Самчука і Миколу Мухина, Олену Телігу й Оксану Лятуринську та багатьох інших. Під псевдо Д.Кардаш, М.Запоточний, Н.Сам, Ольжич та ін. він пише ряд публіцистичних статей політичного спрямування: “Українська історична свідомість”, “Український міт”, “Вояки-будівничі”, “Дух руїни. По сторінках історії”, “Наші завдання” та ряд інших. Пам’яті свого побратима і духовного вчителя він присвятить політичний нарис “Євген Коновалець”. Олег аналізує політичну історію України і сучасні йому політичні події й обставини, дає оцінку своїм і побратимам, і недругам.

Тяжко пережив Ольжич і розкол в ОУН, який стався в 1939 році, розділивши колишніх друзів на ворогуючі табори. Ще страшнішим ударом для нього, керівника націоналістичного підпілля, заступника голови Проводу ОУН А.Мельника, стане загибель у лютому 1942-го у Києві багатьох членів Культурної референтури: професорів Івана Рогача та Івана Гупала, поета Івана Ірлявського та багатьох членів Спілки українських письменників, яку очолювала член культурної референтури, редактор газети “Літаври” Олена Теліга.

Улітку 1944 року О.Ольжича схопить гестапо, і згодом, нічого не добившись від мужнього патріота, фашисти відправлять його до табору смерті Заксенхаузен, де в так званому “целленбау” вони тримали особливо небезпечних для рейху в’язнів. Тут загинув син Сталіна Яків Джугашвілі, тут відбували покарання племінник тодішнього міністра іноземних справ Радянського Союзу Молотова Григорій, латиський міністр оборони генерал Дамбітіс, керівник румунських легіонерів Горія Сіма, французький міністр іноземних справ Рібо, соціаліст Леон Блюм та інші. Тут же сиділи провідники ОУН двох її непримиренних таборів Степан Бандера, Андрій Мельник, Ярослав Стецько, Олег Штуль-Жданович, Тарас Бульба-Боровець та багато інших українських націоналістів. Сюди ж, після арешту фашистами у Львові 25 травня 1944 року, довгих і безрезультатних допитів та тортур, було переведено й Олега Ольжича.

У кам’яному мішку, в камері № 14, пройшли останні дні мужнього патріота. Прикутого кайданами, ізольованого від інших в’язнів, Ольжича нещадно катували. Востаннє його вивели на допит 9 червня. Звідти, непритомного, кинули до камери. Ольжич після катувань так і не прийшов до тями. Вранці тіло було відправлено до крематорію.

"У двадцятиліття" ("Пробоєм", 1940) - пише про ювілей - 20-річчя заверш. Визв. Змагань. Пише про втому інтелект. Еліти. Загальна тональність статті - оптимістична, бо, незважаючи на те, що на всіх фронтах українці зазанали поразки, Укр. Здобула духовну суверенність, повірила в себе. (Ще в 20-х рр. Чижевський закликав не сприймати трагічно історію України).

"Укр. Істор. Свідомість" ("Пробоєм", ч.4). Ольжич пише про імпер. Тенденцію нашої духовності, роздумує над джерелами укр. Історичної свідомості - як дух. І як держ. Експансію. Пише про мужнє й активне сприйняття життя, войовничість. Ольжич пише про лиц. Чесноти і божу благодать. Ідея слави, в б-бі за яку нація і знаходить своє підсвідоме призвання. Ольжич доходить висновку про вис. Історичне посланництво укр. Народу.

Публіцистика Маланюка

“Pro memoria” ("Для памяті") - 1935: склад. З двох частин: "Волошкові очі", "Невмируща просвіта" або "Сатана в бочці". 1-а частина про Голодомор, він згадує його "не для зайвих зітхань, не для сліз", а для того, щоб укріпити память. 2-а частина висміює небажання орієнтуватися на Європу, укр. Тип пристосуванства. Виступає проти Просвіти, адже її доба давно минула, це "символ каліцтва національного". Маланюк виступає проти шароварної України, "проти страшенно наукових причинків до причинків".

"Достоєвський" ("Вісник", 1936, кн. ІV) Маланюк розвінчує міф про Достоєвського і Толстого, ставить під сумнів цінність внеску обидвох письменників у культуру людства. "В результаті трупн. Яд толстовської правди і психопатологічні стрептококи Достоєвського в організм західної культури введено". Обгрунтовує думку, що негат. Вплив Толст. Позначився на занепаді роману як жанру, а негативний вплив Достоєвського позначився на зміні літератури. Підтекст міркув. Маланюка - проти впливу більшовиків на Зах. Євр.

Публіцистика Ганкевича.

Головна ідея публіцистики Миколи Ганкевича – це ідея укр. державності.

Статті «Самостійність України»,«Федерація чи самостійність». Ганкевич категорично виступає проти федерації з Росією і нещадно критикує тих, хто забувся про наслідки Переяславської угоди. Він виступає лише за самостійність України. «Тільки з утворенням самостійної України, історія Сх. Європи вийде з хаосу на широкий шлях». Він вважає, що якщо Україна буде незалежна, то весь хід історії Сх. Європи піде по-іншому.

Публіцистика Франка.

«Свобода і автономія». Заклик до політичної свободи і автономії, а не до боротьби. Спочатку політична свобода, потім автономія. Найчіткіше про здобуття повної політичної волі він висловився у цій статті. Іван Франко висунув чимало передумов, без яких не може бути навіть мови про національну автономію. Він переконаний, що без забезпечення найширших політичних свобод для кожної людини, без „рівноправності всіх горожан держави”, без проведення радикальних змін в суспільстві, без цього політичного фундаменту всякі розмови про автономію — порожня фраза. У великих централізованих державах, де панує політична неволя для національних меншин, не можуть існувати політично вільні національні автономії.

«Одвертий лист до галицької української молодежі». Тут звучить заклик до об’єднання, оскільки всі ми українці і не має окремо українців галицьких. А також заклик до праці та навчання, щоб допомогти укр-цям в Рос. імперії. Іван Франко вважав, що у процесі становлення модерної нації вирішальну роль має відіграти справжня національна еліта, що стане дороговказом у незалежне політичне майбутнє, зміцнюватиме національний дух та працюватиме на ниві культури й політики. „Перед українською інтелігенцією відкриється… величезна дійова задача — витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй”. Тут дуже виразно звучить питання самостійного політичного життя. Великі надії автор покладає на молодь, якій судилося втілити його омріяний національний ідеал. Він закликає її „навчитися чути себе українцями” і це почуття не може проявлятися у загумінковому патріотизмі та на словах, а має „вести за собою практичні консеквенції”. Моральне переродження української нації мусить стати результатом праці над згуртуванням народу на основі його мови, традицій, звичаїв, ментальності. Мобілізація сил, здобування знання, праця над собою — спричинить суспільні зрушення та метаморфози в українському суспільстві.

«Поза межами можливого» - ідеал укр. державності поза межами можливого. У цій статті Іван Франко глибше розвиває поняття національного ідеалу: це ідеал повного, нічим не обмежуваного життя і розвитку нації. Маніфест українського національного ідеалу вміщує в собі „західноєвропейські ідеали соціальної рівності і політичної волі”. Національний ідеал мусить пройти крізь національну свідомість, бо інакше він назавжди залишиться поза межами можливого. Іван Франко наголошував, що в цей політичний час національний ідеал для нас ще не здійсненний, але до нього ведуть тисячі стежок, що лежать у нас під ногами і лише від нас залежатиме, якою і куди йти. Він застерігає, що відсутність прагнення до національного ідеалу може призвести до вже відомих сумних випадків „потонення в общеросійськім морі” та до зневіри і апатії.

Серцевиною національної ідеї є ідея самостійного політичного життя народу, ідея державності тієї чи іншої нації, яку І.Франко окреслював як “національний ідеал”, “ідеал національної самостійності”, тобто “ідеал повного, нічим не в’язаного і не обмежуваного… життя і розвою нації”.

«Що таке поступ?». “Поступ – це людяність”. Франко визначає 2 шляхи руху ідеї: голод і любов. Розум не є чинником поступу. Іван Франко розглядає різноманітні концепції держави. Він, на жаль, не подає свого бачення форми державного правління в Україні. Хоча зауважує, що „чоловік може бути щасливим у житті…тільки в співжитті з іншими людьми в…нації”. Він не лише сутнісно критикує соціал-демократичні, марксистські уявлення про поступ чи державу. Він також заперечує зверхність інтернаціоналізму в житті народу і протиставляє йому фактор націоналістичний (“Америка для американців”, а “Русь для Русі”), який один може повновартісно забезпечувати розвиток нації. Франко робить висновок, що поступ, хоч він і має «два значення: все змінюється, але чи на краще, чи на гірше?», все-таки веде до добра.

«Суспільно-політичні погляди Михайла Драгоманова». Мав складні стосунки з Драгомановим, який мав вплив на галицьку інтелігенцію, вчив її бути європейською. Завдяки йому Франко позбувся впливу москвофільства. Вадою Драгоманова було те, що він писав про укр-ців лише як про селян і виступав за федералізм з Росією. На громадсько-політичному відтинку Франко довгі роки співпрацював з М. Драгомановим, цінуючи у ньому «європейського політика». Згодом Франко розійшовся з Драгомановим у поглядах на соціалізм і в питанні національної самостійности, закидаючи йому пов'язання долі України з Росією («Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова», 1906 р.)

Публіцистика Томашівського.

Осип Назарук назвавТомашівського найкращим публіцистом 20-х років.

«Чи єсть укр. національна ідея?» («Укр слово», 1921). Томашівський порушує тут проблему укр. державності та національної ідеї. Він вважає, що єдиної укр. націон ідеї, спільної для всіх українців – не було. Сам він після поразки укр. визвольної боротьби став прихильником гетьманської, тобто монархістської ідеї. Заперечував ідею державності і говорив про потребу автономії у складі Польщі. Проте насправді він помилявся, оскільки ідея укр. державності була.

«Упадок московської державної думки» («Укр слово», 1922). Томашівський у цій статті:

- задумується над тим, як купці рос. більшовиків вдалося заволодіти величезною імперією і втриматись при владі. Чинниками їх успіху вважає пропаганду, тобто брехню, а також фанатичну жорстокість.

- констатує занепад московської державної думки, бо більшовики виховані на безплідній міжнародній доктрині

- вину і відповідальність за занепад цієї думки покладає на інтелігенцію та аристократію

- пророкує крах більшовицької доктрини, хоча й вважає, що більшовизм явище рос, бо більшовизм зберіг Рос. імперію.

Публіцистика Рахманного

Роман Рахманний (Олійник) – лауреат Шевченківської премії 1994 року, журналіст збройного підпілля. Наприкінці 1940-х започаткував і редагував українські газети — «Час», «Українська трибуна», «Гомін України». У своїх статтях Роман Рахманний розглядав прагнення українців до відновлення своєї незалежної держави в комплесі взаємозалежності народів у подібному становищі. Головною ідеєю його творчості є любов до України, бажання бачити улюблену Вітчизну в сім’ї вільних європейських націй. Україна — більш ніж тема, це плоть і кров самого автора. Він творив концепцію всесвітнього українства і вславився глибокими роздумами над тим, що означає бути людиною української цивілізації в сучасному світі. Вважав, що кожна нація має право на існування. Тому в його творчості є тема толерантності до нац.меншин, зокрема до єврейського народу.

“Кров і чорнило” – 1946, написана в Німечинні – відкритий лист українця-читача до українця-журналіста:

1. образ воюючої України. Україна – це не лише та, що воює, замкнена у своїй етнографічній території. Це український народ на своїй території і розселений по цілій земній кулі – одначе свідомий свого призначення, який змагає всупереч імперіалістичним апетитам сусідів за свої державності. Кожен українець – вояк за ідеї України.

2. неможна зводити змагань укр.народу лише до збройних сутичок, бо це означає спрощення укр.визвольної ідеї.

3. Завдання укр.преси і її генерального завдання – створення самостійної соборної держави.

Він писав, що в історії всіх народі, і українського теж, були 2 типи людей з протилежними позиціями до своєї сучасності. Були “обережні, або розважні”, як 10 разів міряють, один раз відрізають, а виходить – на зле. Це психічнй комплекс самоомани. І були і завжди будуть “шалені голови”, які на досвіді минулого вирішують сучасне. Вони його правильно розцінили і тому можуть бачити майбутнє.

“Тому з тим більшою силою лунає клич крові, щоб промовляло чорнило українською мовою”

Публіцистика Симона Петлюри

Симон Петлюра народився 10.05.1879 в Полтаві в сім’ї міщан козацького походження. Початкову освіту отримав у церковно-приходській школі. У 1895 році навчався в Полтавській духовній семінарії, звідки у 1901 році був виключений за приналежність до Української національної громади. З 1900 року співпрацював з укр. виданнями. 1902 року опублікував статтю в «ЛНВ». Восени виїхав на Кубань, під керівництвом Щербини опрацьовує архіви кубанського війська. Редагує журнал «Селянин». Наприкінці 1905 року переїздить до Києва. 1906 року бере участь у з’їзді СДРП. Їде до Петербурга. 1909 року поселяється у Москві. 1912 — працює у журналі «Украинская жизнь». Ці роки визначальні для консолідації особи. Саліковський вважав, що погляди Петлюри щодо відокремлення України помилкові і шкідливі, але пізніше переконався у їх правильності. Після поневірянь по Європі Петлюра поселяється у Парижі, активно займається журналістською діяльністю. Засновує журнал «Тризуб». 25.05.1926 року загинув від кулі більшовицького агента. Похований у Париж<