Розвиток освіти в гетьманщині, слобожанщині та запорізькій січі Україні в др. Пол. XVII – XVIII ст.

Нижчою ланкою системи освіти на українських землях у другій половині XVII—XVIII ст. продовжували залишатися традиційні парафіяльні, або дяківські, школи, які існували при церковному приході й утримувалися коштом громади чи церковних братств. Такі школи за формою та змістом залишалися майже незмінними протягом століть і були характерними для всіх українських земель.

У першій половині XVIII ст. на Лівобережній Україні та Слобожанщині кількість початкових шкіл, діяльністю яких опікувалися козацька старшина, громади та духовенство, значно збільшилася. Так, проаналізувавши ревізькі книги семи полків Гетьманщини, крім Київського, Стародубського і Гадяцького, Лазаревський виявив, що у 40-х pp. XVIII ст. на цій території існувало 866 шкіл

В 60—70-х pp. кількість шкіл у Гетьманщині зменшилася. Так, у 1768 р. у 13 сотнях Чернігівського полку у 78 населених пунктах діяло лише 89 шкіл. У селах було по одній школі, в сотенних містечках — більше, наприклад, у Сосниці й Березні по чотири школи; в Городні, Мені, Синявці — по три. У 1767 р. у Новгороді-Сіверському існували школи при шести приходах, у Чернігові також при шести приходах

Реалії суспільно-політичного розвитку України кінця XVIII ст. негативно позначилися на шкільництві. Зменшилася кількість приходських шкіл, вони перетворилися на школи для нижчих верств населення. Цьому сприяло також розпорядження Синоду про підпорядкування таких шкіл священику, який контролював їх діяльність. Закріпачена громада усувалася від вирішення шкільних справ, вже не обирала дяка. Творчому імпульсу народних мас, спричиненому визвольною боротьбою, державотворчим процесам було покладено край.

Жіноча освіта в Гетьманщині. Специфіка історичного розвитку українських земель зумовила досить високий, особливо порівняно із сусідніми країнами, статус жінки. У другій половині XVIII ст. в Україні з'являються приватні закриті навчальні заклади — пансіонати, які утримувалися іноземцями, переважно французами, і призначалися для навчання дівчат з привілейованих станів.

Мета пансіонату полягала у підготовці дівчинки до сумлінного виконання майбутніх обов'язків матері та дружини. Приймали до них різних за віком дівчат із заможних родин. Термін навчання становив 4—5 років. Перші два приватні пансіонати для дівчат були засновані в 1779 р. у Кременчуці ^и. До початку XIX ст. вони вже існували у Чернігові, Ніжині, Полтаві та Херсоні, а згодом у кожній губернії.

Інститути шляхетних дівчат (також закритий тип навчального закладу) давали своїм ученицям релігійно-моральне виховання й закінчену загальну освіту. Спочатку термін навчання в інституті становив 12 років. Пізніше його скоротили до 9 років, а в окремих інститутах (Київському, Харківському) — до 7 років. До більшості інститутів приймали на навчання з 9-річного віку. Для вступу необхідно було скласти іспит, показавши знання початкових молитов, елементарні знання з російської та іноземної мов, арифметики, а також мати документ, який би підтверджував дворянське походження дитини ^и. В Україні інститути шляхетних дівчат починають поширюватися лише з XIX ст. До того часу дівчата з родин козацької старшини здобували освіту в спеціалізованих закладах Росії.

Початкову освіту з кінця XVIII ст. дівчата здобували в нижчих і вищих училищах. До нижчих належали малі народні училища, школи грамоти та од-нокласні народні училища. Підвищеним типом початкових шкіл були головні та двокласні народні училища.

До однокласних народних училищ дівчат приймали з 7-річного віку. Оскільки не було змоги створювати окремі чоловічі та жіночі навчальні заклади, допускалося спільне навчання хлопчиків і дівчаток, але вік дівчини у змішаних школах не повинен був перевищувати 12 років. Перебування старших за віком дівчат у змішаних класах вважалося небезпечним з морального боку. Після закінчення навчання в однокласних народних училищах дівчата діставали право навчатись у жіночих пансіонах та інститутах.

Метою двокласних народних училищ було дати змогу ученицям розширити й закінчити початкову освіту. До них приймали дівчат у віці 11—14 років, які успішно закінчили повний курс однокласних народних училищ або ж мали відповідні знання. Навчальний курс у таких училищах тривав 5 років. Після шкільної реформи 1804 р. ці училища перетворили на гімназії, куди приймали виключно хлопчиків ¹⁵.

І в пансіонатах, і в початкових школах наприкінці XVIII ст. користувались однаковими підручниками. У більшості з них основним вважали "Книгу про обов'язки людини і громадянина", в якій дітям роз'яснювали їхні обов'язки щодо ставлення до Бога, царя, людей відповідно до тодішньої ідеології. В окремих закладах замість неї використовували перекладену з німецької мови книгу І. І. Кампе "Батьківські поради моїй дочці". Оскільки метою жіночої освіти була підготовка дівчини до вузькосімей-ної сфери родинності, зміст освіти мав елементарний характер. У всіх типах жіночих навчальних закладів панували словесно-догматичні методи навчання — розповідь, пояснення, читання книг, письмова робота. Вчителі часто просто надиктовували тексти для зачитування. Такі уроки спочатку записувались "начорно", а потім переписувались декілька разів "начисто". Вчителі застосовували індивідуальні форми роботи у процесі домашнього навчання й колективні — на уроках ¹⁶.

Отже, у XVIII ст. суспільство усвідомило необхідність жіночої освіти. В Україні почали формуватися педагогічні концепції й теорії такої освіти.

Школи Запорізької Січі відіграли неабияку роль у культурному житті України. На Запоріжжі вперше в історії освіти керівництво і контролю за роботою школи здійснювали світські особи, правда, під наглядом начальника січових церков. Загальне управління освітою, всіма школами зосереджувалось у руках кошового отамана, безпосереднє – у начальника “світської освіти дітей”, тобто вибраного на цю посаду старшини, якому надавалося звання “військового служителя”.
“Низове товариство” піклувалося про навчально-матеріальну базу шкіл. Січова школа, як відомо розташовувалась у самій Січі, площа якої була обмежена. Проте Кіш відвів для неї приміщення, ділянку землі для двору.
Самарська школа містилась у монастирських будинках. В паланках школи мали спеціально побудовані приміщення.
Вся справа освіти на Запоріжжі була взята “на кошти війська”, тобто по суті, на державний бюджет. За традицією запорожці при розподілі платні, провіянту, прибутків з шинків, лавок, рибних і звіриних ловів, навіть воєнної здобичі віддавали „звичаєм узаконену” частину на школу.
Доброю справою на Запоріжжі вважалися пожертви на школи. Так, 1771 року полковник Новокодацької паланки Степан Блакитний пожертвував на підмогу громаді для „утримання”... школи та шпиталі при ній тисячу грецьких червінців – лір. Навіть бідні козаки, якщо їм вдавалося зробити якісь заощадження, дарували на освіту свої „горьовані” гроші. А коли козак помирав, то „за звичаєм” певну частину свого майна заповідав на школу.
Учні запорізьких шкіл мали „виключне право” колядувати, вітати зі святами, дзвонити в церкві, продавати ладан, читати Псалтир над померлими чи вбитими в бою козаками, за що одержували „багато харчів та грошову плату”. Певну винагороду вони отримували за співання та декламування у святкові дні перед старшиною, за співи перед козаками в час їх дозвілля. Зібрані таким чином гроші та харчові припаси складали „загальну шкільну суму”, якою завідували шкільні отамани.
Козаки дбали про створення нормальних умов для навчання й життя учнів. Коли в школу Макарівської слободи було поставлено на квартиру офіцера, що заважало навчанню дітей, Кіш запротестував проти цього і домігся звільнення школи від постою. 1760 – року на Запоріжжі лютувала моровиця. Було вжито заходів, щоб убезпечити учнів. За порадою кошового їх було вивезено з Січі на ріку Підпільну, на луки, „на свіже повітря” та „свіжу воду”.
Вихованці запорізьких шкіл – писарі та інші канцеляристи – завжди користувалися у козаків більшою повагою, ніж прибулі. Значна частина випускників козацьких шкіл ставала паламарями, дяками та дияконами у парафіях „вольностей війська запорозького”, які заселялися в той час. І контингент парафіяльного духовенства краю значною мірою складався саме з вихованців Січової школи.
Відомо, що Запорізька Січ поповнювалась прихожими освіченими людьми з України, Росії, Польщі та інших країн, „ученими й недоученими спудеями”. Високий процент письменних серед козаків давали школи інших місцевостей України. Але безперечно, що завдяки освітній діяльності козацьких шкіл на Запоріжжі в той час спостерігався відносно високий рівень грамотності серед „низового товариства”.
Отже, створена козаками система освіти була достатньо розвиненою. Запорізькі козацькі школи – це самобутні, передові на той час учбові заклади.
Польська шляхта, російське та українське дворянство, перекручували, а часто й замовчували освітню діяльність запорізьких козаків, які внесли свій вагомий вклад у культуру українського народу.