Походження та поширення назви Україна.




ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Походження та поширення назви Україна.



Проте в Україні, поряд з побутуванням етнотопоніма русь, етноніма "руські", "русини", вже від XII ст. почав утверджуватися етнотопонім "Україна". Вперше це слово на означення певної території було вжите у Київському літописі під 1187 р. Коли помер переяславський князь Володимир Глібович ("місяця квітня у вісімнадцятий день"), зазначалось в літописі, то "покладений був у церкві Святого Михайла, і плакали по ньому всі переяславці", бо "був же він князь добрий і сильний у бою і мужністю кріпкою відзначався, і всякими доброчесностями (був) сповнений. За ним же Україна багато потужила" (в оригіналі — Оукраина. — С.А.). Через два роки в тому ж літописі йшлося про "Україну Галицьку", куди приїхав на княжіння Ростислав Берладничич. Під 1217—1218 pp. у Галицько-Волинському літописі знову записано, як князь Данило у поході проти польського князя Лестька "забрав Берестій, і Угровськ, і Верещин, і Столп'є, і Комов, і всю Україну".В історичній літературі з приводу цих перших літописних згадок про Україну висловлювалось багато міркувань. Чи не найбільше авторів схилялося до того, що у перших контекстах писемних джерел слово "Україна" вжите у значенні окраїни, хоч залишалась неузгодженою семантична тотожність змісту тексту зі словом "окраїна". "Окраїнна" схема походження назви "Україна" з багатьма історичними екскурсами про "окраїнні" й "українні" землі на руських, російських і польських пограниччях, так само з багатьма лінгвістичними вправами про дієслова "краяти" й "украяти", іменниками "край + украй" і похідні від них через суфікс -іна "країна" й "Україна" живуча донині. "Окраїнну" формулу підтримував К. Гуслистий, її приймають сучасники М. Котляр, С. Майборода та ін. Цього погляду дотримувався провідний український емігрантський історик, іноземний академік НАН України Омелян Прицак. І навіть американський Президент Дж. Буш у виступі 1 серпня 1991 р. перед Верховною Радою Української РСР вважав за потрібне ствердити такий погляд на нашу країноназву як само собою зрозумілий. "Багато століть тому ваші предки, — зазначав він, — нарекли цю країну Україною, тобто "кордоном", бо ваші степи зв'язують Європу і Азію".

У свій час (1672 р.) польський історик Самуель Грондський спробував придати "окраїнній" схемі політичного забарвлення. У праці "Історія козацько-польської війни" він написав, що Нижня та Середня Наддніпрянщина, де жили козаки, була окраїною Польщі, а через це і стала називатися Україною. Така думка дуже імпонувала польським експансіоністам, і вона ввійшла навіть у шкільні підручники з історії Польщі, на яких виховувалися цілі покоління поляків. Левко Лук'яненко якось сказав, полемізуючи зі сучасними українофобами, що в Москві нас називали окраїнцями, а не українцями. П. Толочко ще раз спробував вивести нашу національну назву від лексеми "окраїна".

Вже за радянського часу поширення набула думка про походження назви землі проживання свого народу "Україна" від глибоко народних і поетичних слів "край", "країна". Видатний російський історик Л. Черепнін, не відкидаючи зв'язку між словами "Україна" і "окраїна", схилявся до того, що в ті часи (XII ст. — С. М.) цей термін означав "краину" — країну (страну), рідну землю, а також "окраину", "пограничье". Народне "етнічне" начало у формуванні назви "Україна", а не "географічне пограниччя" наголосив у багатотомній "Історії Української РСР" Ф. Шевченко: термін "Україна", "Вкраїна" має передусім значення "край", "країна", а не "окраїна".

Звичайно, ніхто не може заперечувати лінгвістичної близькості між словами "край", "країна", "окраїна", "краяти", "украяти", "украй", "україна".

В українських писемних пам'ятках пізнішого часу, аж до другої половини XVI ст., слово "Україна" (у тодішній транскрипції "Оукраина") дуже часто вживалося саме в розумінні країни, певної землі, простору поверхні, а також околиці. Особливо недвозначні й переконливі в цьому сенсі приклади з відомого Пересопницького євангелія, перекладу зі церковнослов'янської тогочасною "простою" українською мовою, здійсненого в 1556—1561 pp. архімандритом монастиря у Пересопниці (нині село у Рівненському районі Рівненської області) Григорієм і сином протопопа Михайлом. Пересопницьке євангеліє порівнювалося з відповідними текстами Євангелія церковнослов'янською мовою Острозького видання 1581 р. В Євангелії від Матвія за церковнослов'янським текстом читаємо (в переданні російською дореволюційною графікою): "и послав изби вся дети сущая въ Вифлееме и въ всехъ пределахъ его" — у пересопницькому перекладі цей текст такий: "и пославіши слоугы свои и побывъ вся діти оу вифлеемъ и по всіх оукраинах его". Тут словом "оукраина" перекладено церковнослов'янське "предель". Порівняння друге: "и увидевше его молиша, яко дабы перешелъ отъ пределъ ихъ" — переклад: "и оувидіши его просили его абы отшель з оукраиніих». I тут словом "оукраина" перекладається церковнослов'янське "предель". Водночас дуже часто у різних значеннях, але найбільше в значенні "країна", вжито слово "оукраїна" в перекладі Євангелія від Марка: "і исхождаша к нему вся іоудейская страна і иерелімляне" — переклад: "и прихожевали к немоу зо всей оукраины

Багато випадків засвідчують недвозначно, що у лексиконі освіченої української людини (в цьому випадку Волині) слово "оукраина" найперше сприймалося в розумінні "країна". Це дає підстави ще раз сприймати також у цьому розумінні й літописні "оукраины" XII—XIII ст. Водночас у багатьох не перекладених, а оригінальних текстах того ж XVI ст. слово "Україна", безсумнівно, набуло конкретизованого стосовно Наддніпрянщини значення, тобто етнічного.Знову ж таки, у XVII ст., особливо з часу національно-визвольної війни, термін "Україна" все частіше вживався стосовно всіх українських земель, хоч так само продовжував слугувати локальною назвою Наддніпрянщини. Останнім часом оригінальне трактування терміна "Україна" запропонував В. Ричка. На його думку, це була народна назва Русі, принаймні її південно-руських земель. Справа в тому, що південноруський кордон не був справжнім державним кордоном для русів, оскільки за ним не існувало іншої держави, тому, ймовірно, слово "Україна" означало певну територію, де не було князівського правління, — "вольную", що межувала з батьківщиною, "країни" — "україни".

Локальна прив'язаність назви "Україна" до Середнього лівобережного і правобережного Подніпров'я дуже виразно простежується в козацьких літописах. При цьому етнотопоніми "Полісє", "Волинь", нерідко "Подоле" та інші виступали не як складові України, а як однорідні географічні назви. У "Літопису Самовидця" читаємо: "Также и у віри руской помішка великая била от уніят и ксендзов, бо уже не тилко унія у Литві, на Волині, але и на Україні почала гору брати". В іншому місці того ж літопису автор обмежує західну межу України "полскими городами" на Поділлі: "А Хмелницкій, скупивши войско, тягнул з України к полским городам, где притягши под Пилявці не доходячи Константинова Великого, там споткалися з войском коронни . В "Літопису Самовидця" також протиставляється Україні місто Любар, що на Поліссі, місто Кам'янець-Подільський. Як відомо, "Літопис Самовидця" був створений уже на початку XVIII ст. і, його автор керувався термінологією саме цього часу. Можна стверджувати, що таке географічне окреслення України не лише у свідомості освіченої еліти, а й у національній свідомості широких народних мас трималося аж до поділів Польщі, за якими основний масив українських земель, в тому числі більша частина Поділля і Волині, опинився під владою Росії. Західне Поділля, частина південно-західної Волині, Підгір'я та Буковина стали здобутком Австрії. Політичні події 1772—1795 pp. слугували поштовхом до наповнення новим змістом етнотопонімів "Україна", "Галичина", "Волинь", "Руська крайна", "Буковина", "Холмщина", "Підляшшя" та ін. Насамперед терміни "Україна", "українські землі" стали прийматися на означення всіх українських земель у складі Росії, причому також у свідомості австрійських українців. Етнотопонім "Волинь" став локальною назвою території України. При цьому від Волині відійшла її історико-етнографічна частина з містами Бужеськ, Белз, Сокаль, Броди та ін.

 

 

Розвиток укр. народності

Ця надзвичайно складна тема належить до особливо дискусійних. Причина цього полягає не лише в бідності писемних і речових джерел, а й у політичній тенденційності багатьох авторів минулого й сучасності з їхнім прагненням будь-що устародавнити українську народність, наївно вважаючи, що цим вони надають їй більшої історичної ваги. Насправді ж народності так само, як і інші етнокультурні спільності людей, виникають на певному етапі розвитку того чи іншого суспільства. Різні народи у різних частинах світу в різний час і різними шляхами долають суспільні стадії розвитку — первіснообщинного ладу, родоплемінного суспільства тощо. Інша річ, що термінологія, якою ми послуговуємось, давно вже застаріла. Можливо, етнокультурну спільність українців доби феодалізму можна було б назвати не народністю, а якимось іншим терміном. Але від цього сутність цієї спільності не зміниться.

 

Сучасна наукова теорія становлення української народності виходить з того, що в основі останньої, як і російської та білоруської, лежить народність Київської Русі ІХ—XIII ст. Ще на схилі XII ст. закладаються передумови поділу давньоруської народності: утворюються групи земель і князівств, тісніше пов'язаних між собою, ніж з іншими землями та князівствами, політичними, економічними й культурними взаєминами. На території України виникли дві таких групи: 1 — Київська, Чернігівська і Переяславська землі й 2 — Галицька та Волинська землі.

 

Формування української народності відбувалося за несприятливих зовнішньополітичних умов. Монголо-татарська навала XIII—XTV ст., загарбання південноруських земель польськими, литовськими й молдавськими феодалами в XIV—XV ст. затримали консолідацію української народності. Одначе в боротьбі проти зовнішнього ворога, за єднання всіх східних слов'ян населення різних українських земель поступово згуртовувалося в єдину народність. Вона формувалася на всій тій великій території, яку нині посідає наш народ. Серцевиною становлення української народності була Наддніпрянщина. В XTV—XV ст. особливо інтенсивно формувалася мова, територія, матеріальна й духовна культура українського народу, який відтоді виступає вже як етнокультурна спільність. Українська народність продовжувала розвиватися, і в XVI—XVII ст. вона почала переростати в націю.

 





Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.221.159.255 (0.012 с.)