Фольклор та література 14- 16 ст..

У народній прозі жили перекази та оповідання про Батиєву навалу. Одним із персонажів цих творів став шолудивий Буняка — потвора і людожер, образ якого був викликаний літописною постаттю половецького хана Боняка, що асоціювався з ханом Батиєм. Серед позитивних образів легенд та переказів особливо виділявся київський лицар Михайлик, який взяв на ратище Золоті ворота і привіз у Царгород за те, що кияни видали його ворогу. Дослідники вважають легенду про Михайлика переказом сюжету якоїсь епічної пісні або билини ще періоду Київської Русі.

У XV — першій половині XVI ст., незважаючи на переслідування з боку християнського духівництва й церкви «бісівських ігрищ» і «бісівських пісень», побутували народні обряди з відповідною пісенністю. Церква мусила пристосовувати народні звичаї до своїх свят. Це передусім стосується календарних обрядів колядування та щедрування, народного свята Купала та ін. Зустріч весни танками, співом веснянок та гаївок, різними іграми певною мірою відбивала дохристиянське обожнювання природи, прагнення заручитися її допомогою у тяжкій господарській праці на землі. Бадьорі, сповнені світлих сподівань на краще майбутнє, пісні й танки співзвучні пробудженню природи. Головна тематика веснянок, як видно із значно пізніших записів, — родинно-побутова з вираженням народних поглядів на кохання, сім'ю, родинні взаємини тощо. У цій поезії відчутні також язичесько-міфологічні, магічно-обрядові та давньоруські історичні відгомони (з останніх аж до XIX ст. збереглися згадки про медову данину, охорону замків та міських воріт, образи князя Романа й Журила, очевидно, спорідненого з билинним Чурилом, та ін.). Близькі до веснянок за своїм характером і родинно-побутовою тематикою є русальні, петрівочні та купальські обряди й пісні. Особливо широко відзначалось (сповнене життєрадісності й хвали родючості) літнє свято Купала, воно справлялося з вогнищами та іграми біля води, відбиваючи повір'я язичницької давнини. Відгомін перебування частини українських земель з другої половини XIV ст. у складі Литовської держави відчувається у весільній пісні, де до того ж збереглися ще давніші сліди родового звичаю умикання жінки: Боротьба з татарами і турками також поповнила обрядову поезію новими темами та образами. В деяких колядках, що дожили до часів їх запису у XIX ст., парубок звеличується саме як захисник українських міст від татаро-турецької навали.

У XV ст. зароджується епічна історична поезія українського народу — історичні пісні та думи. Творці й виконавці дум — талановиті співці-кобзарі перебували в гущі подій соціальної та визвольної боротьби українського народу проти іноземних загарбників. Походження дум — цього оригінального українського народного епосу — значною мірою пов'язане з виникненням козацтва, епічною давньоруською традицією і впливом епосу південних слов'ян. Характерною рисою дум, що відрізняє їх від давніших епосів, є відсутність фантастики, постійне наближення зображуваного до реальної дійсності. Це значною мірою зумовлювалося суспільним призначенням дум — виховувати маси в патріотичному дусі, викликати в них почуття ненависті до зовнішніх ворогів та феодально-кріпосницького гніту, підносити і вславляти героїв визвольної боротьби народу, їх мужні вчинки.

Найдавніший пласт народних дум присвячений темам боротьби проти навал кримських орд і султанських військ. На узагальненому історичному тлі епохи, яке проглядається в думах окремими характерними і в той же час дуже типізованими рисами, розгортаються картини соціально-побутових і родинних конфліктів. Відтворюється жива атмосфера тієї доби: жахлива турецько-татарська неволя — муки у в'язницях-темницях та тяжка праця на галерах, знущання над захопленими в ясир бранцями, епічні картини героїчних поєдинків козака Голоти, отамана Матяша Старого та інших із загарбниками. Наскрізна ідея цих дум — патріотизм, а типовий позитивний образ — захисник батьківщини. Рідна земля ввижається невільникам у святкових сонячних барвах — «тихі води», «ясні зорі», «край веселий» і «мир хрещений». Протиставлення страхіттю турецької неволі спокійної краси рідного краю підсилювало патріотично-виховну спрямованість цих творів. Поряд з думами виникали й інші епічні твори — історичні пісні та балади.. Унікальним зразком таких народних творів є історична балада про Стефана-воєводу, що дійшла до нас у записі чеського вченого Яна Благослава, який вніс її в свою граматику десь перед 1571 р. Мова пісні — українська в закарпатському діалекті. Дослідники пов'язують її зміст із подіями 70-х років XV ст., коли молдавський господар Стефан III Великий активно боровся проти султанської Туреччини і здобув ряд значних перемог. Український народ, який брав участь у боротьбі з турецькою експансією, відгукнувся на один із епізодів цієї боротьби піснею «Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш?» Початок балади — типова батальна народнопісенна картина, змальована прийомом трихотомії:

З пісні «Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш?» можна судити про характер народної пісенності XV ст. Наведений зачин пісні показує значний розвиток народної поетичної творчості, наявність готових поетичних структур для відображення батальних сцен, драматичних життєвих епізодів тощо. Саме такою структурою є трихотомія, що зустрінеться пізніше в багатьох народно-поетичних творах на воєнну тематику («Ішли ляхи на три шляхи, а татари на чотири, а козаки поле вкрили...» і т. п.). Пісня «Дунаю, Дунаю...» свідчить про існування в XV — першій половині XVI ст. на українських землях значної ліричної та родинно-побутової позаобрядової пісенності. Зрештою, на це вказав і Ян Благослав, пишучи, що мовою пісні про Стефана-воєводу (тобто українською) складено багато пісень та віршів.

Церковно-літературні твори

Вплив живої української мови помітно позначився в новій редакції збірки житій «Четьї-мінеї» (1489), оригінал якої був складений, очевидно, у західноукраїнських землях і переписаний пізніше в Білорусії. Тому в цій редакції помітні особливості як української, так і білоруської мов. До того ж, переписувачі обробляли «житія» святих і «слова» у відповідності із своїми уподобаннями та призначенням книги. Світська література.

Поряд із церковно-моралізаторськими творами часів Київської Русі з'являються в українській редакції XIV—XV ст. такі цікаві збірники, як «Ізмарагд», перекладні «духовні повісті» про трьох королів-волхвів, про Таудала-лицаря, світські повісті «Олександрія», «Троянська історія», «Сказаніє про індійське царство».

У збірнику «Ізмарагд» уміщено близько ста різних «слів», здебільшого на морально-побутові теми: «про книжну мудрість», «книжне почитання», про повагу до вчителів, «ключи давших разума книжнаго», про доброчинність і гріхи, «о женах добрых и злых», «о наказаніи чад», про багатих і бідних тощо. В «Слові о желаніи богатства» засуджується жадоба до наживи, висміюються скнари-златолюбці. Інші «слова» застерігають, що убогому не варто з багатим ні заводити дружби, ні позиватися, бо переможе все одно той, хто має золото. Водночас там же містяться заклики до багатіїв припинити «грабленія убогых», добре поводитися з челяддю, а до домочадців — бути покірними своїм господарям. Отже, тут бачимо цілу програму офіційної моралі тогочасного феодального суспільства.

У XV ст. з'явився білорусько-український переклад ірландської за походженням повісті про Таудала-лицаря. Ось її зміст. Коли після чергової п'яної оргії Таудал лежав три дні непритомний, ангел взяв його душу і показав їй «той світ». Опритомівши, Таудал переповідає те, що нібито бачила його душа: розкішне життя на тому світі праведників і пекельні муки грішників. Повість набула популярності не стільки завдяки моралізаторству, скільки через авантюрний характер сюжету. Взагалі ця літературна пам'ятка наближається до світських повістей та середньовічних лицарських романів з їх любовними інтригами, лицарською галантністю, культом «честі» й «дами», різними пригодами. Саме в такому плані у XIV—XV ст. перероблялися повісті «Олександрія» і «Притча о кралех» (про Троянську війну), відомі з часів Київської Русі. Обидві були перекладені та перероблені у південнослов'янських землях (друга хронографічна редакція), зокрема в Сербії. Сербська редакція «Олександрії» набула значної популярності й відома в багатьох українсько-білоруських списках XV—XIX ст., поповнених різними подробицями, запозиченими з літературних джерел, та вигадками переписувачів і редакторів. У цих списках непереможний завойовник Олександр Македонський стає вже християнізованою фігурою, історичне тло відступає перед фантастично-казковими й фольклорними елементами, зокрема у розповіді про війну з індійським царем Пором, про «нечисті народи» та інші дива, які довелося бачити Олександру під час походів. Якщо у перших перекладах часів Київської Русі завойовницька політика Олександра осуджувалася, то у перекладних списках періоду XV—XVII ст. помітне захоплення авторів героїчними подвигами, мужністю й хоробрістю героя твору.

З XV ст. значної обробки у перекладах зазнали оповідання про Троянську війну, відомі у Київській Русі з хроніки Іоанна Малали, а потім і в слов'янському перекладі хроніки Манасії, де вставлена «Притча о кралех».

Театр і музика 14 ст

У XIV—першій половині XVII ст. вагомих здобутків досягли музична культура і театральне мистецтво. Вони розвивалися у тісному зв'язку зі змінами, що відбувалися в народному побуті та звичаях, а також у діяльності скоморохів, мистецтво яких поєднувало спів, танець і театральні вистави. Музиканти, співці, танцюристи об'єднувались навколо монастирів та єпископських кафедр. Вони створювали пісні на честь бойових подвигів князів і дружинників.Музичну культуру постійно збагачувала усна народна творчість. Поряд з календарними піснями розвивались різні жанри сімейно-обрядових і побутових пісень. В них, як і в піснях землеробського календарного циклу, виявилися риси, притаманні українській музиці.У роки боротьби українського народу проти іноземних поневолювачів виникли історичні пісні, що прославляли героїв боротьби з татарськими і турецькими завойовниками. З-поміж пісень найвідоміша народна пісня про Байду. Розвиток різних видів інструментальної музики тісно пов'язаний із мистецтвом скоморохів, де тісно перепліталися гумористичні та жартівливо-танцювальні пісні. В народному побуті широкої популярності набули танцювальні жанри інструментальної музики. Тут виконувалися широко відомі танці — гопак і гопачок. В українській музичній культурі чільне місце у той час посідали історичні пісні та думи. їх виконавцями були кобзарі, котрі мандрували по містах і селах України, оспівували історичне минуле, надихаючи народ на боротьбу за волю України. У становленні української музики важлива роль належала музичній освіті, яку поширювали братські школи. Саме у цей час виник так званий партесний спів. Це багатоголосий, гармонійний спів за голосами (відповідними партіями), що наприкінці XVI ст. досяг значного професійного рівня. Це дало змогу Православній церкві широко використати його, на противагу Католицькій церкві, де спів супроводжувався грою на орггіні. У XVI —першій половині XVII ст. виникали такі жанри світської музики — побутова пісня для триголосного ансамблю або хору (кант), сольна пісня зі супроводом, а також цехова інструментальна музика. Канти формувалися в руслі усної народної пісенності. За змістом вони поділялися на релігійно-філософські, любовні та жартівливо-гумористичні. Розвиток інструментальної музики привів до появи у деяких містах музичних цехів на зразок ремісничих, що діяли у м.Львові, Кам'янець-Подільську, а також на Волині. Музичні цехи сприяли розвиткові народної професійної інструментальної музики, виникненню самобутніх ансамблів українських національних інструментів. Наприкінці XVI ст. істотно розширилася сфера театрального мистецтва. Витоки українського театру беруть початок від народних ігор Київської Русі, де часто використовувалися фольклорні твори, простежувалися елементи народної драми, пантоміми, балету. Від 1573 р. бере початок звичай ходити з ляльками, що означало виникнення лялькового театру. Подальший розвиток театру пов'язаний із виступами скоморохів — народних співаків, музикантів, танцюристів, фокусників, акробатів, борців, дресирувальників та ін. Скоморохи поділялися на осілих і мандрівних. Комедійні сцени розігрувалися під відкритим небом, на площах, вулицях, ярмарках.В останній чверті XVI ст. разом з появою братських шкіл виник шкільний театр. Спочатку він мав лише навчально-виховне значення, а з кінця XVI —на початку першої половини XVII ст. почав використовуватися в міжконфесійній боротьбі проти католицизму. Шкільний театр розвивався одночасно з народним театром, репертуар якого складався із містерій різдвяної та великодньої тематики.У першому десятилітті XVII ст. в Україні започаткувалася українська побутова драма. До цього жанру належить унікальне видання віршованої "Трагедії руської" невідомого автора. Зміст твору дуже близький до зразків української народно-поетичної творчості.

 

60.Архітектура та образотворче мистецтво в першій половині 14 - 16 ст.
Архітектура і образотворче мистецтво України XIV — першої половини XVI ст. розвивалися на самобутній давньоруській основі.Для цього періоду характерним є поступове проникнення в будівництво й живопис національних, народних рис, з одного боку, і зменшення церковних впливів та збільшення світських елементів, заповнення релігійних сюжетів образами, взятими з реального життя, ширше зображення природи, почуттів і переживань людей, більш гуманістичний зміст і реалістичні форми художніх витворів — з другого.На Україні в різних місцевостях широко будувалися замки й укріплення. Кам'яні замки здебільшого споруджувалися на Правобережжі, насамперед на Поділлі і Волині, а також у Східній Галичині, на Північній Буковині й Закарпатті (Луцьк, Володимир-Волинський, Кам'янець-Подільский, Острог, Львів, Хуст, Мукачеве та ін.). Укріплення міст Лівобережжя, де не було багатих покладів каменю, а лісу вистачало, здебільшого зводилися земляні й дерев'яні (Чернігів, Новгород-Сіверський, Стародуб, Путивль, та ін.). Як фортеці часто будувалися й культові споруди — церкви і монастирі (церква у селі Сутківцях на Поділлі, Дерманський монастир на Волині, церква Богоявления в Острозі та ін.).Архітектори України вміло поєднували в будівництві український національний стиль з кращими надбаннями європейського ренесансу. Так, на самобутній національній основі з творчим урахуванням досягнень європейських архітекторів було збудовано такі прекрасні споруди, як будинок активного діяча Львівського братства купця Костянтина Корнякта (1580 р.), вежа Корнякта (1588 р.), каплиця Трьох святителів (1578 р.) і Успенська церква (1598—1630 рр.) у Львові та ін.Значного поширення в Україні набувають скульптура і різьблення, зокрема різьблення іконостасів.Живопис, що раніш майже виключно був присвячений релігійній тематиці, тепер значною мірою набуває світського характеру. Художники звертаються до реального життя, малюють природу, побутові сцени, воєнні баталії, набув поширення портретний живопис. Навіть на іконах образам святих надають рис реальних людей (свята Марія — проста українська жінка, жінка-мати і т. ін.).Розвивається книжкова мініатюра (зокрема, в Пересопницькому євангелії), гравюра, особливо по дереву (початок покладено гравірованими ілюстраціями в «Апостолі» і «Букварі» Івана Федорова).Значних успіхів було досягнуто в Україні у литті з міді та олова і художній обробці металу. Особливого розвитку це мистецтво набуло у Львові. Відливали й художньо оформляли гармати, дзвони, ліхтарі, чаші, свічники, зброю, посуд та ін. Оздоблювали з допомогою інкрустації золотом, коштовним камінням, гравіруванням, шліфуванням тощо.