Політичний і адміністративний устрій українських земель у другій половині XIV ст.




ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Політичний і адміністративний устрій українських земель у другій половині XIV ст.



Феодальна роздробленість політична децентралізація визначала державний устрій розвинутого феодального суспільства на цій території ще протягом досить тривалого часу. Включення більшої частини українських земель до складу Литовської держави не внесло істотних змін в їх політико-адміністративний устрій. У другій половині XIV ст. на Україні продовжували існувати великі феодальні об'єднання — Київська і Волинська землі, межі яких в основному збігалися з політичними рамками удільних князівств. Із середини XIV ст. те ж саме спостерігалося і в Подільській землі, де після приєднання її до Литви сформувався уділ литовських князів Коріатовичів. У Чернігово-Сіверській землі, з встановленням тут влади литовських феодалів, утворилося кілька більш-менш значних удільних князівств.Усі ці землі вважалися власністю правлячої у Литві великокнязівської династії. В оточенні українського боярства князі литовського походження переймали його мову, звичаї і віру, ставали виразниками його інтересів перед великокнязівською владою.Кожне велике удільне князівство складалося з ряду дрібних уділів, на чолі яких були місцеві князівські династії, з боярських вотчин та державних («чорних», або великокнязівських) земель, що ними розпоряджалася селянська община. Політична організація панівного класу була заснована на договірно-службових відносинах і становила феодальну ієрархію. Кожний з великих землевласників-феодалів користувався певною політичною владою щодо населення своєї вотчини і певними імунітетними правами щодо свого сюзерена — удільного князя або великого князя литовського. Від розмірів земельних володінь феодала залежала повнота його політичних прав, які він здійснював за допомогою власних урядників-слуг і війська.В усіх українських князівствах продовжувала існувати успадкована від Давньоруської держави волосна система адміністративно-територіального поділу, характерна також для російських і білоруських земель під владою Литви. В останній чверті XIV ст. у південних волостях Київського і Подільського князівств виникли нові адміністративно-територіальні одиниці — повіти, що об'єднували по кілька волостей. Їх поява була зумовлена необхідністю централізації управління цими місцевостями у зв'язку з постійною загрозою татарських нападів. До кінця XV ст. повіти і волості з їх центрами в укріплених містах і великих селах стали основними одиницями адміністративно-територіального поділу українських земель. Найбільші міста відігравали роль столиць князівств.Як політичний глава місцевих феодалів і верховний землевласник, удільний князь розпоряджався усією державною територією князівства: роздавав землі з селянами світським і духовним феодалам, звільняв останніх від сплати податків і юрисдикції своєї адміністрації, контролював відбування боярами військової служби, чинив суд і розправу, збирав на свою користь податки з населення тощо.Економічну, військову і політичну силу удільного князя збільшували, крім данин з підвладного населення, доходи з його господарства («дворів», «дворців»), заснованого у князівських володіннях (домені) на привласнених ним селянських общинних землях.Для центрального управління удільного князівства характерна двірцево-вотчинна система, головною рисою якої було поєднання функцій вотчинного управління і суду з державним управлінням і судом. Удільний князь правив через своїх намісників, призначаючи їх у волості й повіти з числа місцевих феодалів або своїх слуг-дворян. Намісники («державці») виконували функції як доменіальних, так і державних урядовців. До першого виду функцій належало відання адміністрацією князівських дворів в окрузі, збирання данин, суд, насамперед у карних справах, над селянами, а до другого — суд над боярами округи, забезпечення необхідного контингенту збройної сили, нагляд за діяльністю городничих, зобов'язаних дбати про належний стан оборонних споруд і припаси у містах на випадок облоги, та ін. У волостях діяла система «кормлінь», тобто право князівських урядовців на частину зібраних з населення данин. У зв'язку з цим намісництва-«держави» стали значним джерелом прибутків для місцевої знаті, оскільки всі найзначніші адміністративні посади фактично перебували в її руках.Державно-вотчинна адміністрація удільного князя складалася з різного роду урядовців — канцлерів, підканцлерів, скарбничих, тівунів, сотських, крайчих та ін. Вищі придворні чини разом із впливовими місцевими феодалами, в тому числі ієрархами православної церкви, становили його найближче оточення — раду, яка відігравала роль станового й одночасно державного органу феодалів окремих земель-князівств. З радою удільний князь вирішував питання законодавства, управління, надання земельних володінь, інколи зовнішньої політики тощо. Боярська рада набула такого великого значення, що замінила інший представницький орган феодалів у містах — віче. В XIV—XV ст. віче скликалося тільки у надзвичайних випадках і не в усіх українських князівствах.Нижчою ланкою адміністрації на державних землях удільних князівств були органи самоврядування сільської общини, які складалися з отаманів (у південних українських землях) або старців (на півночі) й підлеглих їм бірчих, войтиків, сорочників та інших дрібних адміністраторів. Головна їх функція — збирання в князівський скарб данин і різних грошових та натуральних податків з общини та пов'язаний з цим розподіл податків на кожне господарство. Крім того, отамани й старці відали судом у бортних, межових та інших справах общини. Як представники місцевої адміністрації отамани і старці також скликали загальні волосні збори («сходки») та копні суди. Якщо на Київщині, особливо в північній її частині, і в Чернігово-Сіверській землі було чимало державних земель, органи сільської общини зберігали своє значення нижчої адміністративної ланки протягом XIV—XV ст., то на Волині й Поділлі, у зв'язку з більш швидким зростанням великої приватної феодальної власності, уже наприкінці XIV ст. волосна адміністрація комплектувалася з представників різних спеціальних служб князівського (великокнязівського) уряду, а селяни приватних маєтків переходили у відання вотчинного суду землевласника.Головну військову силу удільних князівств становило феодальне ополчення, що в основі своїй складалося з представників військовослужилого землевласницького стану — боярства (шляхти). Потребуючи великих військових сил, удільні князі й великокнязівський уряд звільняли від частини податків та повинностей і переводили на військову службу найбільш заможних державних селян, які таким способом поповнювали найнижчі соціальні прошарки бояр, відомих під назвою військових слуг. Залежно від виду виконуваної служби вони поділялися на кілька розрядів: путних, панцирних, кінних, ординських та інших бояр. Особливо багато їх було у прикордонних місцевостях, на межі з степом. У Київському князівстві, наприклад, наприкінці XV ст. в селах над р. Россю такі слуги становили близько 76%, тоді як у містечку Чуднові — 23%, Грежанах (Житомирський повіт) — 10,5% від сільського населення. Основна їх повинність полягала в тому, щоб «на войну ходити».Російські, українські й білоруські землі, що перебували під владою литовських феодалів, не були тісно зв'язані з політичним і економічним центром Литовської держави, а їх населення боролося за своє визволення з-під влади Литви. До кінця XIV ст. політичний зв'язок українських земель з Литвою виражався, насамперед, у васальній залежності місцевих удільних князів від великого князя литовського, визначеній у договорах і присяжних записах. Удільний князь мусив великому князеві «служити вірно, без ніякої хитрості і в усьому бути послушним», сплачувати йому щорічну данину (підданщину) і подавати, в разі потреби, збройну допомогу. Крім того, удільні князі брали участь у великокнязівській раді, де обговорювалися найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики. Однак у XIV ст. ця рада ще не мала законодавчих функцій, скликалася епізодично, склад її не був сталим. Загальнодержавні справи вирішувалися здебільшого за допомогою приватних чи спільних угод між великим князем литовським і удільними князями Гедимінового роду. Великий князь литовський міг укладати міжнародні договори, які стосувалися й удільних князів. Але наймогутніші з них самі вели зовнішню політику.В другій половині XIV ст. Литовська держава стала однією з найбільших у Східній Європі. Українські, білоруські й частково російські землі становили 9/10 її території і приблизно таке ж співвідношення існувало щодо населення цих земель і литовським населенням. Цей останній факт відбився і в титулі великих князів литовських. Починаючи з Гедиміна, вони іменували себе князями (господарями) «литвинів і руських», а свою державу — Великим князівством Литовським, Руським і Жемайтійським.Включені до складу Литовської держави українські й білоруські землі з більш розвинутими продуктивними силами мали великий вплив на її розвиток. Більш високий рівень економіки, соціальних відносин, політичного устрою, військової організації, культури українських, білоруських, російських земель став джерелом сили і прискорив соціально-економічний і культурний розвиток Литовської держави. Офіційною мовою, наприклад, якою складалися документи державного значення, стала тогочасна українська мова. Литовський статут 1588 р. закріпив цю практику законом: «Писар земский маеть по руску литерами и словы рускими вси листы выписы и позвы писаты, а не иншим езыком и словы». У таких умовах Литва на середину XIV ст. перетворилася з ранньофеодальної держави в багатонаціональне політичне об'єднання, яке вступило в період розвинутого феодалізму.

 

 





Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.156.34 (0.005 с.)