Конкурентоспроможність країни і інноваційна діяльність

Національне процвітання неможливо наслідувати - воно повинно створюватись. Дане актуальне для України і інших пострадянських країн положення доказано на численних фактах авторитетним американським експертом М.Портером [17].

Національне процвітання не виникає само собою з природних ресурсів країни, робочої сили, яка є, діючих відсоткових ставок або купівельної здатності національної валюти, як стверджується класичною теорією.

Класична теорія роз’яснює успіхи країн у певних галузях, виходячи з так званих факторів виробництва - таких, як земля, трудові і природні ресурси і т.п. Ряд країн завдяки цим факторам досягають конкретних переваг саме в цих галузях, у яких найбільш інтенсивно задіяні фактори, що є в них у достатку. Однак стосовно високотехнологічних галузей і сучасної економіки в цілому класична теорія затьмарюється глобалізацією конкурентної боротьби і потужністю сучасних технологій.

Справді, такі країни, як Німеччина, Японія, Швейцарія, Італія і Південна Корея мають обмежені природні ресурси, однак успіхи цих країн безперечні.

Деякі економісти розглядають конкурентоспроможність країни як явище макроекономіки, що управляється такими факторами, як дефіцит бюджету, валютний курс, відсоткові ставки. Однак Японія, Італія, Південна Корея швидко підвищили рівні життя своїх громадян, не дивлячись на дефіцит бюджету; Німеччина і Швейцарія - не дивлячись на підвищення вартості валюти; а Італія і Південна Корея - не дивлячись на високі відсоткові ставки.

Інші економісти висказують міркування, що конкурентоспроможність країни є результатом надлишку дешевої робочої сили. Однак Німеччина, Швейцарія і Швеція досягли процвітання при високих зарплатах і нестачі робочої сили. В Індії і Мексиці вартість робочої сили відносно низька, однак економічні моделі цих країн ніяк не можна вважати вдалими.

Відомі приклади досягнення конкурентоспроможності країн (Японія і Південна Корея) за рахунок спрямованості законодавства на полегшення імпорту автомобілів, розвиток сталеливарної промисловості, суднобудування, індустрії напівпровідників. Та ствердження, що конкурентоспроможність країни визначається вдалим законодавством, також не завжди відповідає дійсності. Наприклад, законодавства Німеччини і Італії рідко втручаються у діяльність експортуючих галузей. У тих же Японії і Південній Кореї у таких важливих галузях, як виробництво факсимільної і копіювальної техніки, роботів-автоматів і високотехнологічних матеріалів, протекціонізм законодавства відіграє досить помірну роль.

Розповсюджена також думка, що могутні профспілки знижують конкурентоспроможність країни. Однак Німеччина і Швеція мають сильні профспілки.

Зрозуміло, що кожне з розглянутих тверджень не може претендувати на повноту і раціональне пояснення причин досягнення конкурентоспроможності будь-якої галузі всередині країни. Частка істини присутня у кожному ствердженні, але явно має місце і вплив інших факторів.

Як стверджується в [17], єдина розумна концепція конкурентоспроможності на національному рівні - це продуктивність праці (продуктивність праці вимірюється кількістю продукції, виробленої за одиницю часу). Продуктивність праці залежить від якості і властивостей продукту (визначаючих ціну, яку можна на неї встановлювати), а також від ефективності виробництва. Продуктивність є головним показником, який визначає довгостроковий рівень життя в країні, від якого залежить доход на душу населення.

Рівень життя в конкретній країні залежить від здатності національних компаній досягти високого рівня продуктивності і продовжувати це підвищення. Неухильний ріст продуктивності вимагає постійного розвитку економіки. Національні компанії повинні постійно удосконалювати виробництво в існуючих галузях через підвищення якості продукції, надання їй бажаних споживчих властивостей, удосконалення технології виготовлення продукції, підвищення ефективності виробництва.

У [17] описані результати досліджень успішних прикладів конкурентоспроможності десяти країн (Данії, Німеччини, Італії, Японії, Південної Кореї, Сінгапуру, Швеції, Швейцарії, Великобританії і США), які лідирують у світовій торгівлі.

Три країни - США, Японія і Німеччина - є провідними індустріальними країнами. Інші країни представляють широке різноманіття в плані чисельності населення, політики держави у відношенні бізнесу, соціальної політики, розмірів і географічного розташування. Десять країн, разом взяті, у 1985 році забезпечили 50% загального світового експорту. При вивченні економіки цих країн ставилася мета - виділити основоположний потенціал, що забезпечує національну конкурентоспроможну перевагу, виключивши окремі нетипові випадки.

Для кожної країни дослідження складалося з двох етапів. На першому етапі визначалися галузі промисловості, у яких національні компанії здобули успіху у міжнародному масштабі. При цьому особлива увага приділялася взаємозв’язкам між конкурентоспроможними галузями країни.

На другому етапі вивчалася історія конкурентної боротьби в окремих галузях. Це було необхідно для розуміння механізму виникнення конкурентних переваг.

У результаті були відібрані більше 100 галузей або груп галузей для детальних досліджень. Галузі обирались за часткою загального експорту продукції. Так, наприклад, були відібрані ті галузі Японії, Німеччини і Швейцарії, які забезпечили 20% загального потоку експорту і більше 40% - Південної Кореї. Були вивчені найбільш значимі приклади успіху на міжнародному ринку - німецькі високопродуктивні машини і продукція хімічної промисловості, японські напівпровідникові прилади і відеомагнітофони, швейцарські банки і фармацевтика, італійське взуття і текстиль, американські комерційні літаки і кіноіндустрія і т.д. При цьому були виключені такі галузі, які знаходяться у сильній залежності від природних ресурсів, оскільки вони не формують стрижень розвиненої економіки, а їх здатність до конкурентної боротьби пояснюється класичною теорією.

На основі проведених досліджень були сформульовані наступні висновки.

По-перше, в ситуації загострення світової конкуренції роль держави зростає в міру зміщення конкурентної основи в бік придбання і засвоєння нових знань. Різниця національних цінностей, культури, структури економіки, існуючих організацій і історичного розвитку - все це вносить свій вклад у досягнення успішної конкурентоспроможності. При цьому існують великі розбіжності в моделях конкурентоспроможності кожної з країн, і жодна країна в світі не здатна бути конкурентоспроможною в усіх або хоча б у більшості галузей. Нарешті деякі країни досягають успіху в певних галузях, оскільки їх внутрішні умови є найбільш сприятливими, динамічними і перспективними.

По-друге, компанії, які досягли лідерства в міжнародних масштабах, використовують стратегії, що відрізняються одна від одної у всіх відношеннях. Однак у той час, як кожна успішна компанія застосовує свою власну стратегію, глибинні принципи діяльності, характер і еволюція всіх успішних компаній виявляються у своїй основі однаковими. Компанії досягають переваг завдяки інноваціям. У своїй більшості інновації виявляються поліпшуючими, тобто простими і невеликими, заснованими скоріше на накопиченні незначних змін. Деякі інновації створюють конкурентні переваги, породжуючи нові можливості на ринку.

Після того, як завдяки інноваціям компанія досягає конкурентної переваги, вона здатна її утримувати тільки за допомогою постійних удосконалень, тому що практично будь-яке досягнення можна повторити. Здатність організації (компанії, підприємства) породжувати новини і здійснювати нововведення називається інноваційністю. Наприклад, корейські компанії практично досягли можливостей своїх японських конкурентів у масовому виробництві стандартних кольорових телевізорів та відеомагнітофонів. Бразильські компанії розробили технологічні процеси та дизайн, порівняний з конкурентоспроможними італійськими фірмами, які виробляють особливі види шкіряного взуття.

Іноді початкові переваги, такі, як взаємозв’язок з споживачем, економія в масштабах існуючого технологічного виробництва або надійність каналів збуту, виявляються достатніми для того, щоб дозволити інертній неповороткій компанії утримувати свої позиції роками або навіть десятиріччями. Однак рано чи пізно динамічні конкуренти на основі своїх інновацій знайдуть шляхи досягнення ще більших переваг або створять кращі чи більш дешеві способи ведення аналогічного бізнесу.

Наприклад, італійські виробники електропобутових приладів, продукція яких успішно конкурувала з товарами інших фірм, занадто довго залишалися спокійними, користуючись своєю вихідною перевагою. Німецькі конкуренти почали відвойовувати цю сферу, розробивши більш диференційовану продукцію, і домоглися відчутних привілей для галузі. Тобто, єдина можливість утримати завойовану конкурентну перевагу - постійно її удосконалювати.

Саме так поступили японські виробники автомобілів. Спочатку вони впровадились на зовнішній ринок з невеликими недорогими автомобілями і вступили у конкурентну боротьбу, маючи відносно дешеву робочу силу. Не дивлячись на те, що перевага у вартості робочої сили збереглася і в подальшому, японські компанії не припиняли удосконалення свого виробництва. Вони активно інвестували у створення нових заводів, щоб домогтися економії за рахунок ефекту масштабу виробництва. За цим відбулися інновації у технологічних процесах, які забезпечили лідерство нової продукції, а також були впроваджені методи підвищення якості і продуктивності. Було покращено сервісне обслуговування продукції, підвищився рейтинг компаній з задоволення запитів споживачів у порівнянні з іноземними конкурентами. Згодом японські виробники автомобілів зайняли лідируюче місце у технології виробництва, і зараз вони випускають на ринок продукцію під новими, модними торговими марками.

Таким чином, керівництво багатьох компаній неправильно сприймає сучасну природу конкуренції і задачі, які стоять перед ними, зосереджуючись на удосконаленні фінансової діяльності, сподіваючись на допомогу держави, прагнучи до стабільності і уникнення ризиків. У сьогоднішніх реаліях конкурентної боротьби потрібні справжні лідери, які здатні впроваджувати інновації, і прагнуть не просто вижити, а й досягнути високої конкурентоспроможності як на внутрішньому, так і на міжнародному ринках.

Прогнози від банку Goldman Sachs. Це один з крупніших у світі інвестиційних банків і саме цьому до сфери його інтересів відносяться довгострокові прогнози стану світової економіки. Основна увага приділяється розвитку і економічному росту окремих держав.

У 2005 р. три найкрупніші країни давали 60% світового ВВП. Це США - 38%, Японія - 15% і Німеччина - 7%.

У 2025 р., згідно з прогнозом, три країни будуть давати 55% світового ВВП, але це будуть США - 30%, Китай - 16% і Японія - 9%, тобто роль США і Японії різко знижується.

У 2050 р., згідно з прогнозом, також три країни будуть давати 60% світового ВВП, але це будуть Китай - 24%, США - 20%, Індія - 16%. За цими гігантами слідом йдуть Бразилія - 4%, Японія - 4%, Росія - 3%, Мексика - 3%.