Розділ 1. Управління інноваційною діяльностю

ЛЕКЦІЇ З ДИСЦИПЛІНИ

«УПРАВЛІННЯ ІННОВАЦІЙНО-ИНВЕСТИЦІЙНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ»

Зміст

РОЗДІЛ 1. УПРАВЛІННЯ ІННОВАЦИЙНОЮ ДІЯЛЬНОСТЮ ……………………………………………2

 

1. Концепція інноваційного менеджменту ………………………………………………………………………2

1.1. Основні поняття із області інноваційної діяльності……………………………………………………….2

1.2. Визначення функції інноваційного менеджменту…………………………………………………………4

1.3. Структура інноваційного процесу…………………………………………………………………………..6

1.4. Організація науково-дослідних і досвідно-конструкторських робіт……………………………………..8

1.5. Принципи інноваційного процесу…………………………………………………………………………10

1.6. Фактори успішності і невдач нововведень………………………………………………………………..10

1.7. Життєвий цикл інновацій…………………………………………………………………………………...11

1.8. Інноваційна інфраструктура………………………………………………………………………………..12

1.9. Еволюція технологічних укладів…………………………………………………………………………..14

2. Державне регулювання інноваційною діяльністю …………………………………………………………16

2.1. Конкурентоспроможність країни і інноваційна діяльність………………………………………………16

2.2. Роль держави у створенні механізму регулювання інноваційною діяльністю…………………………18

2.3. Державна інноваційна політика……………………………………………………………………………20

2.4. Методи реалізації інноваційної політики………………………………………………………………….21

3. Організація як суб’єкт реалізації нововведень ……………………………………………………………..24

3.1. Взаємодія організації і нововведень………………………………………………………………………24

3.2. Інноваційні стратегії в організації…………………………………………………………………………25

3.3. Патентно-ліцензійна діяльність організації………………………………………………………………27

3.4. Структури науково-дослідних і проектних організацій…………………………………………………29

 

РОЗДІЛ 2. УПРАВЛІННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОЮ ДІЯЛЬНОСТЮ …………………………………………..33

 

4. Теоретичні основи інвестиційного менеджменту …………………………………………………………..33

4.1 Економічна сутність інвестицій та інвестиційної діяльності…………………………………………….33

4.2. Класифікація інвестицій та інвесторів…………………………………………………………………….34

4.3. Державне регулювання інвестиційної діяльності………………………………………………………...37

4.4. Сутність та принципи інвестиційного менеджменту…………………………………………………….39

4.5. Мета інвестиційного менеджменту………………………………………………………………………..40

4.6. Завдання інвестиційного менеджменту……………………………………………………………………43

4.7. Функції інвестиційного менеджменту…………………………………………………………………......44

5. Інвестиційна стратегія підприємства ………………………………………………………………………..45

5.1. Сутність інвестиційної стратегії підприємства…………………………………………………………...45

5.2. Стратегічні цілі інвестиційної діяльності підприємства…………………………………………………46

5.3. Види інвестиційних стратегій підприємства……………………………………………………………...47

6. Оцінка вартості грошей у часі …………………………………………………………………………..........48

4.1. Поняття грошового потоку………………………………………………………………………………...48

4.2. Функція «складний відсоток»……………………………………………………………………………..48

4.3. Функція «дисконтування»…………………………………………………………………………………50

7. Реальні інвестиції підприємства ……………………………………………………………………………..51

7.1. Особливості здійснення реальних інвестицій……………………………………………………………51

7.2. Форми здійснення реальних інвестицій…………………………………………………………………..52

7.3. Управління інвестиційними проектами…………………………………………………………………..53

7.4. Форми виходу з інвестиційної програми підприємства…………………………………………………56

 

РОЗДІЛ 1. УПРАВЛІННЯ ІННОВАЦІЙНОЮ ДІЯЛЬНОСТЮ

 

Концепція інноваційного менеджменту

Організація науково-дослідних і досвідно-конструкторських робіт

Основними задачами науково-дослідних і досвідно-конструкторських робіт є:

• отримання нових знань в області розвитку природи і суспільства, нових областей їх застосування;
• теоретична і експериментальна перевірка можливості матеріалізації у сфері виробництва розроблених товарів організації;
• практична реалізація портфелю новин і інновацій.

 

Етапами науково-дослідних і досвідно-конструкторських робіт є:

- теоретичні і пошукові фундаментальні дослідження;

- прикладні дослідження;

- досвідно-конструкторські роботи.

 

Результати теоретичних фундаментальних досліджень проявляються у наукових відкриттях, обґрунтуванні нових понять і уявлень, створенні нових теорій.

До пошукових відносяться фундаментальні дослідження, задачею яких є відкриття нових принципів створення виробів і технологій, нові невідомі раніше ознаки матеріалів та їх сполук, методів менеджменту. У пошукових дослідженнях звичайно відома мета наміченої роботи, більш-менш зрозумілі теоретичні основи, але зовсім не конкретні напрями. У ході таких досліджень знаходять підтвердження теоретичні припущення і ідеї, хоча вони можуть бути відкинутими або переглянутими.

Пріоритетне значення фундаментальної науки у розвитку інноваційних процесів визначаються тим, що вона виступає в якості генератора ідей, відкриває нові шляхи в нові області. В умовах ринкової економіки займатися цими дослідженнями не може собі дозволити галузева наука. Фундаментальні дослідження повинні, зазвичай, фінансуватися за рахунок бюджету держави на конкурсній основі, а також можуть частково використовуватися і позабюджетні кошти.

Прикладні дослідження спрямовані на пошук шляхів практичного застосування відкритих раніше явищ і процесів. Вони ставлять собі за мету рішення технічної проблеми, уточнення незрозумілих теоретичних питань, отримання конкретних наукових результатів, які у подальшому будуть використані у досвідно-конструкторських роботах.

Досвідно-конструкторські роботи - це своєрідний перехід від лабораторних умов експериментального виробництва до промислового виробництва. Під розробками треба розуміти систематичні роботи, які основані на існуючих знаннях, отриманих у результаті науково-дослідних робіт і/або практичного досвіду.

Досвідно-конструкторські роботи спрямовані на створення нових або значне удосконалення матеріалів, продуктів, пристроїв, процесів, систем і послуг. До них відносяться:

• розробка певної конструкції інженерного об’єкту або технічної системи (конструкторські роботи);
• розробка ідей і варіантів нового об’єкту, у тому числі нетехнічного, на рівні креслення або іншої системи знакових засобів (проектні роботи);
• розробка технологічних процесів, тобто способів поєднання фізичних, хімічних, технологічних та інших процесів з трудовими у цілісну систему, яка виробляє певний корисний ефект (технологічні роботи).

 

Досвідно-конструкторські роботи включають також:

• створення експериментальних зразків (оригінальних моделей, які володіють принциповими особливостями створюваного нововведення);
• випробування експериментальних зразків впродовж певного часу, необхідного для отримання технічних та інших даних і накопичення досвіду, що повинно у подальшому знайти відображення у технічній документації з застосування нововведення;
• проектні роботи для створення бази для серійного виробництва нововведення.

 

Таким чином, метою досвідно-конструкторських робіт є створення (модернізація) зразків нової техніки, які можуть бути передані після відповідних випробувань у серійне виробництво або безпосередньо споживачу. На стадії досвідно-конструкторських робіт відбувається остаточна перевірка результатів теоретичних досліджень, розробляється відповідна документація, виготовляються і випробуються зразки нової техніки. Імовірність отримання бажаних результатів підвищується, проходячи етапи від науково-дослідних до досвідно-конструкторських робіт.

Завершальною стадією науково-дослідних і досвідно-конструкторських робіт є освоєння промислового виробництва нового виробу.

Рівнями впровадження результатів науково-дослідних і досвідно-конструкторських робіт можуть бути:

1. Використання результатів науково-дослідних робіт в інших наукових дослідженнях і розробках, які є розвитком закінчених науково-дослідних робіт або робіт, які виконуються у рамках інших проблем і напрямів науки і техніки.
2. Використання резервів науково-дослідних і досвідно-конструкторських робіт в експериментальних зразках і лабораторних процесах.
3. Освоєння результатів досвідно-конструкторських робіт і експериментальних робіт у досвідному виробництві.
4. Освоєння результатів науково-дослідних і досвідно-конструкторських робіт і випробування експериментальних зразків у серійному виробництві.
5. Широкомасштабне розповсюдження технічних нововведень у виробництво і насичування ринку (споживачів) готовими виробами.

 

Життєвий цикл інновацій

Життєвий цикл інноваційного процесу - це період від зародження ідеї до розробки, створення, розширення, використання і утилізації продукту.

На рис. 1.1. представлена крива життєвого циклу інноваційного процесу.

Прийнято виділяти чотири фази інноваційного процесу: 1 - фаза науково-дослідних і досвідно-конструкторських робіт, освоєння виробництва; 2 - фаза росту виробництва (дифузії інновації); 3 - фаза зрілості (стабілізації); 4 - фаза спаду.

Перша фаза - створення новинки - складається з комплексу робіт, спрямованих на перетворення результатів науково-дослідних робіт у зразки нових виробів, їх адаптації до ринку.

 

 

Рис. 1.1. Структура життєвого циклу інноваційного процесу

 

Комплексність цих робіт полягає в тому, що вони об’єднують одночасно створення чи пристосування існуючого виробництва для виготовлення нового товару.

На цій фазі також починаються маркетингові дослідження, які здійснюються у процесі продажу перших зразків товару. Ця фаза є виключно збитковою і не завжди закінчується успішно.

Друга фаза пов’язана з освоєнням виробництва і ростом обсягів продажів, досягненням запланованого рівня рентабельності. Цей етап є найважливішим у всьому життєвому циклі. На цій фазі споживачі відкривають для себе новизну і оцінюють її як споживчу вартість.

Третя фаза - фаза зрілості. Вона характеризується зменшенням темпів росту виробництва, стабілізацією. Треба зауважити, що тривалість масового випуску нового продукту здійснює подвійний вплив на ефективність. З одного боку тривале виробництво нової продукції забезпечує високі економічні результати. З другого боку - виникає необхідність чергового оновлення продукції, оскільки це є обов’язковою умовою утримання положення на товарному ринку і підвищення конкурентоспроможності.

На цій фазі зростає конкуренція внаслідок дифузії й тиражування нововведення.

Четверта фаза - фаза спаду: моральне старіння продукту. Попит падає, нововведення стає неконкурентоспроможним і витискується іншими новаціями. Тому ще до настання цієї фази фірми намагаються модернізувати продукт, який вони вже мають, або створити новий. Для постійного розвитку підприємства нововведення необхідно впроваджувати безперервно.

 

Інноваційна інфраструктура

Процес переводу новації в нововведення вимагає витрат різних ресурсів, основними з яких є інвестиції і час. Новації формують ринок новацій, інвестиції - ринок капіталу, інновації - ринок чистої конкуренції нововведень, як показано на рис. 1.2.

 

 

Рис. 1.2. Сфера інноваційної діяльності

 

Ринок новацій визначається як сукупність об’єктів інтелектуальної власності, яка характеризується цілісністю і має якість новизни у порівнянні з попередніми новаціями. Основним товаром ринку є продукт інтелектуальної діяльності.

Інтелектуальна власність - це право автора на винахід, наукову ідею, розробку, новий виріб або нову технологію. Інтелектуальна власність охороняється державою. Механізм захисту передбачає систему економічних, соціальних і правових методів і способів підтримки інновацій. У сучасному світі використовуються наступні типи захисту інтелектуальної власності: патенти, промислові зразки, товарні знаки, авторське право.

Як зауважив Держдепартамент інтелектуальної власності України (2007 р.), у країні відсутня єдина інфраструктура, яка б дозволила додержуватись законодавства в галузі права на інтелектуальну власність. У 1992 р. було створено державне патентне відомство і державне агентство захисту суміжних прав зі штатом 500 робітників. Крім того, створений Держдепартамент з питань інтелектуальної власності зі штатом 45 спеціалістів. Однак такої кількості персоналу недостатньо для забезпечення реалізації державної політики у сфері інтелектуальної власності.

Патент - це документ, який свідчить про авторське право на винахід, про пріоритет винаходу і виключне право на його використання. Ніхто не може використати винахід без дозволу (ліцензії) патентовласника. Згода на використання винаходу виражається шляхом видачі (продажу) ліцензії на часткове використання або повну передачу патентних прав.

Патент може підкріплюватися промисловим зразком або товарним знаком.

Промисловий зразок - це художньо-конструктивне рішення виробу, яке визначає його зовнішній вигляд. Промисловому зразку надається правовий захист, якщо він є новим, оригінальним і може використовуватися у промисловості в галузях народного господарства.

Товарний знак - це оригінально оформлене графічне зображення, оригінальна назва, особливе сполучення цифр, літер або складів і т.д., якими підприємство наділяє свої вироби. Товарний знак є об’єктом промислової власності і підлягає реєстрації, порядок якої встановлюється законодавством.

Авторське право - це сукупність норм права, яка регулює правові стосунки, пов’язані зі створенням і використанням певного інтелектуального продукту. Авторське право належить автору довічно і діє не менш 50 років після його смерті. Воно поширюється на всі творчі результати (твори у сфері науки, літератури і мистецтва) незалежно від форми, призначення і якості інтелектуального продукту.

Ринок новацій формує науково-дослідні, проектні, науково-технічні колективи, підрозділи, лабораторії, окремих новаторів, вчених. По суті, мова йде про соціально-творчий елемент у суспільстві, який своєю діяльністю створює інтелектуальний продукт: відкриття, винаходи, оригінальні науково-виробничі послуги, отримані у результаті творчих зусиль, що є основою науково-технічного прогресу і розвитку суспільства.

Ринковий механізм (попит, пропозиції, ціни, конкуренція) обслуговує оборот товарів новацій і є фактором його управління.

Ринком чистої конкуренції називають сукупність продавців і покупців, які здійснюють операції зі схожими товарами у ситуації, коли жоден з учасників не впливає на рівень поточних цін.

Головна діюча особа конкурентних відношень - організація, яка володіє новацією. Основним товаром ринку є продукти інтелектуальної діяльності, науковий і науково-технічний результат. Конкуренція стимулює ринок новацій, забезпечуючи його формування. Ринковою конкуренцією називається боротьба фірм за обмежений обсяг платоспроможного попиту на доступному сегменті ринку

Ринок капіталу - це сфера обігу капіталу, де суб’єктом виступають, з одного боку, організації та особи, які зайняті у науковій сфері, а з іншого боку - організації та особи, які здійснюють інвестиції. Інфраструктура ринку капіталу повинна сприяти прямому фінансуванню наукової діяльності, формуванню платоспроможного попиту, системи кредитування, страхування фінансового ризику, ринку цінних паперів.

Ринок капіталу формує інвестиції. Інвестиції являють собою довгострокове вкладення коштів у розвиток інноваційної бази.

В інноваційній сфері визначальну роль відіграють довгострокові інвестиції, тому що інвестиційний процес, зазвичай, триває 3-5 років і більше.

Ринки новацій, капіталів, чистої конкуренції, інноваційна інфраструктура формують сферу інноваційної діяльності (рис. 2.2).

Під інноваційною інфраструктурою треба розуміти сукупність взаємопов’язаних і взаємодіючих організацій та допоміжних служб (систем), які необхідні для ефективного здійснення інноваційної діяльності.

Метою створення інфраструктури є забезпечення як розвитку комплексної інноваційної діяльності, так і збереження та розвиток науково-технічного потенціалу країни в інтересах суспільства, включаючи подолання спаду виробництва, його структурну перебудову, зміну номенклатури виробів, створення нової продукції, нових виробничих процесів.

Інноваційна інфраструктура об’єднує організації різних видів: фірми, інвесторів, посередників, науково-дослідні і державні установи, які своєю діяльністю охоплюють весь інноваційний процес - від генерації науково-технічної ідеї до реалізації нововведення.

Інноваційна інфраструктура включає наступний комплекс взаємопов’язаних допоміжних служб (систем):

• систему інформаційного забезпечення, яка надає доступ до баз даних для всіх зацікавлених осіб;
• експертизу (включаючи державну) інноваційних програм, проектів, пропозицій, заявок;
• фінансове-економічне забезпечення інноваційної діяльності;
• сертифікацію наукової продукції, відповідні послуги у сфері метрології, стандартизації, контролю і якості;
• просування нововведень на регіональні, міжрегіональні, іноземні ринки, включаючи виставкову, рекламну, маркетингову діяльність, патентно-ліцензійну роботу, захист інтелектуальної власності;
• підготовку кадрів для інноваційної діяльності.

 

Досвід розвинених країн свідчить, що в умовах глобальної конкуренції на світовому ринку виграє той, хто має розвинену інфраструктуру реалізації нововведень, хто володіє найбільш ефективним механізмом інноваційної діяльності і використовує весь діапазон технологій створення і реалізації інновацій.

Треба підкреслити, що сфера національної науки в процесі становлення ринкових відношень в Україні не увійшла в систему державних пріоритетів. Продовжується процес руйнування науково-технічного та інтелектуального потенціалу суспільства і еміграції з України висококваліфікованих кадрів.

 

Агентські відносини

Менеджери уповноважені власниками корпорації – її акціонерами – приймати управлінські рішення. Однак у менеджерів завжди є і особисті інтереси, які можуть вступати у протиріччя з завданням максимального нарощування добробуту акціонерів. Подібні потенційні конфлікти інтересів вивчаються у розділі фінансової науки, що називається агентською теорією.

Агентські відносини виникають завжди, коли одна людина чи більше окремих людей, які називаються принципалами, наймають інших спеціалістів або організації, що називаються агентами, для виконання певних послуг і потім делегують цьому агенту прийняття рішень.

У найбільш крупних корпораціях потенційні агентські конфлікти особливо суттєві. Наприклад, багато з людей вважають, що основною метою деяких менеджерів є максимально швидке збільшення масштабів їх корпорацій. Створюючи крупну корпорацію, яка швидко розвивається, менеджери можуть:

• гарантувати власну зайнятість на даному підприємстві, зміна політики або складу власників такої корпорації без згоди її керівництва буде менш вірогідною;
• підвищити власний вплив, статус у суспільстві та зарплату;
• створити більше можливостей для кар’єрного росту своїх підлеглих середньої та нижчої ланки.

Більш того, із зростанням корпорації деякі менеджери починають щедро жертвувати гроші корпорації на свої «улюблені» благодійні проекти, тому що це додає їм популярності у суспільстві, а витрати лягають не на них, а на акціонерів.

Очевидно, менеджерів можна стимулювати діяти в інтересах акціонерів за допомогою заохочень, обмежень та стягнень. Однак ці засоби найбільш ефективні тільки тоді, коли акціонери мають можливість ефективно контролювати дії менеджерів. До механізмів, які використовуються для мотивації менеджерів діяти в інтересах акціонерів, відносяться:

• заходи із стимулювання (винагороди) менеджерів;
• пряме втручання акціонерів в оперативне управління корпорацією;
• загроза звільнення (рішенням акціонерів);
• загроза поглинання корпорації (з наступним звільненням менеджерів рішенням акціонерів корпорації-захоплювача).

Винагорода менеджерів. Очевидно, менеджери повинні отримувати винагороду. Різні компанії йдуть різними моделями, але зазвичай пакет винагороди керівника вищої ланки складається з трьох складових: фіксованого щорічного утримання, яке повинно забезпечити йому певний рівень життя; грошових премій або преміальних акцій, які передаються менеджеру за підсумками діяльності корпорації за рік; фондових опціонів на придбання акцій корпорації в якості винагороди. Наприклад, корпорація «Coca-Cola» пообіцяла 1 млн. акцій на загальну суму 81 млн. дол. своєму виконавчому директору. Так акціонери відзначили успіхи корпорації, але при цьому залишалася умова, що він отримає ці акції тільки у тому випадку, якщо залишиться у корпорації до закінчення своєї кар’єри.

Безпосереднє втручання акціонерів в оперативне управління корпорацією. У минулому більшість акцій належала окремим особам, але в теперішній час велика їх кількість знаходиться у власності інституціональних інвесторів (пенсійних фондів, страхових компаній, взаємних фондів і т.д.) Такі інвестори прагнуть втручатися в оперативне управління корпорацією з тієї причини, що вони не володіють можливістю швидко вийти з капіталу тих корпорацій, які доводять свою неефективність. Портфелі акцій інституціональних інвесторів настільки великі, що якщо б вони вирішили реалізувати свої акції на ринку, їх ціни були б у «вільному падінні». Тому чимало інституціональних інвесторів, замість того, щоб продавати акції, воліють за краще залишитися у капіталі корпорації та працюють з менеджерами.

Загроза звільнення. Ще недавно вірогідність того, що менеджери крупної корпорації могли бути звільнені її акціонерами, залишалася настільки примарною, що звільнення не розглядалося менеджерами як серйозна загроза. Така ситуація збереглася тому, що акції більшості корпорацій були настільки «розпилені» серед численних акціонерів, а контроль менеджерів за механізмом голосування був настільки сильним, що акціонерам, які були не згодні з політикою, що проводили менеджери, було практично неможливо набрати кількість голосів, необхідних для зміни команди менеджерів. Однак, як вже згадувалось, в останній час ситуація змінилася.

Загроза поглинання. Вороже (недружнє) поглинання (коли менеджери не хочуть, щоб воно відбувалося) найбільш часто трапляється, коли акції корпорації котуються занадто низько через погане керівництво корпорацією. При ворожому поглинанні менеджери корпорації, що придбається, як правило, звільняються, а ті, кому вдається залишитися, втрачають свої статус та повноваження. Таким чином, у менеджерів є сильний стимул розпочати дії, спрямовані на максимальне збільшення вартості акцій, щоб запобігти подібним поглинанням.

 

Інвестиційна стратегія - це один з видів функціональних стратегій підприємства, що забезпечує розвиток інвестиційної діяльності шляхом формування довгострокових інвестиційних цілей, вибору найбільш ефективних шляхів їх досягнення, адекватного коригування формування і використання інвестиційних ресурсів при зміні умов зовнішнього середовища.

Інвестиційну стратегію можна представити як генеральний план дій з досягнення сформованих цілей у сфері інвестиційної діяльності підприємства, що визначає пріоритети напрямів і форм, характер формування інвестиційних ресурсів і послідовність етапів реалізації довгострокових інвестиційних цілей.

Процес розробки інвестиційної стратегії є складовою частиною загальної системи стратегічного вибору підприємства, основними елементами якого є місія, загальні стратегічні цілі розвитку, система функціональних стратегій, способи формування і розподілення ресурсів. Ієрархія взаємозв’язків інвестиційної стратегії представлена на рис. 5.1.

 

 

Рис. 5.1. Ієрархія взаємозв’язків інвестиційної стратегії з іншими елементами стратегічного набору підприємства

 

Необхідність розробки інвестиційної стратегії підприємства визначається кількома причинами.

Однією з таких причин є змінюваність зовнішнього середовища. Висока динаміка макроекономічних показників, технологічний прогрес, коливання кон’юнктури інвестиційного ринку, мінливість державної інвестиційної політики не дозволяє ефективно управляти інвестиціями на основі лише раніше накопиченого досвіду. У цих умовах відсутність розробленої інвестиційної стратегії, адаптованої до можливих змін зовнішнього середовища, може призвести до того, що інвестиційні рішення підрозділів підприємства будуть мати різноспрямований характер, призводити до виникнення протиріч і т.д.

Другою причиною, яка визначає актуальність розробки стратегії підприємства, є перехід, що має відбутися, до наступної стадії життєвого циклу. Кожній із стадій притаманні характерні рівень інвестиційної активності, напрями і форми інвестиційної діяльності, особливості формування інвестиційних ресурсів. Інвестиційна стратегія дозволяє завчасно адаптувати діяльність підприємства до змін, що мають відбутися.

Третьою причиною, що визначає актуальність розробки інвестиційної стратегії, є кардинальна зміна операційної діяльності підприємства. Реалізація таких цілей вимагає змінення виробничого асортименту, впровадження нових виробничих технологій, освоєння нових ринків збуту продукції і т.д. У цих умовах ріст інвестиційної активності підприємства і диверсифікація діяльності повинні мати такий характер, що прогнозується.

 

Поняття грошового потоку

Одна з основних проблем, з якою стикується інвестиційний менеджер, полягає в оцінці майбутніх грошових потоків. Фраза «вартість грошей у часі» означає, що грошова одиниця (гривня, рубель, долар та інше) у руках коштує більше, ніж грошова одиниця, яку обіцяють у майбутньому. Змінення з часом вартості грошей відбувається під впливом інфляції і здатності грошей приносити прибуток.

У процесі порівняння вартості грошей при їх інвестуванні та поверненні прийнято використовувати два поняття – майбутню вартість і поточну вартість грошей. Принципи розрахунку часової вартості грошей мають чимало застосувань – від складання графіків виплати кредитів і до рішень про придбання нового обладнання. Із усіх понять, що використовуються в області фінансів, жодне не є настільки важливим, як часова вартість грошей, або, іншими словами, аналіз майбутніх грошових потоків, приведених (дисконтованих) до теперішнього часу.

Грошовий потік - це сукупність розподілених у часі надходжень та виплат грошових коштів підприємства.

Приведення грошових сум, що виникають у різний час, до виду, що зіставляється, називається «часова оцінка грошових потоків».

Теорія і практика використання функцій складного відсотку базується на ряді положень:

• Грошовий потік представляє собою платежі, які виникають у визначеній хронологічній послідовності.
• Грошовий потік, у якому платежі відрізняються за величиною чи не постійні у часі, називаються «звичайним грошовим потоком».
• Грошовий потік рівних платежів, які виробляються через фіксовані інтервали часу протягом заданого строку, називаються ануїтетом.
• Якщо платежі відбуваються у кінці кожного періоду, ануїтет називається звичайним або відстроченим (наприклад, купонні платежі за облігаціями, кредити на купівлю техніки і т.д.).
• Якщо ж платежі відбуваються на початку кожного періоду, то такий ануїтет називається прискореним або авансовим (наприклад, платежі за оренду, квартплати, премії з страхування і т.д.).

 

Часова оцінка грошових потоків основана на використанні функцій: «складний відсоток», «дисконтування».

 

Функція «складний відсоток»

Функція «складний відсоток» дозволяє визначити наступну вартість суми, яку має інвестор у теперішній час, виходячи з передбаченої ставки доходу, строку накопичення і періодичності нарахування відсотків.

При одноразовому внеску розрахунок наступної вартості здійснюється за формулою складного відсотку

де НВ - наступна вартість (величина накопичення); ПВ – поточна вартість (первісний внесок); i - відсоткова ставка; n - число періодів нарахування відсотків.

Множник - називають коефіцієнтом компаундування (накопичення, нарощування). Значення коефіцієнтів компаундування для різних відсоткових ставок i та числа періодів нарахування відсотків n приведені у табл. 1 додатку А.

 

Приклад. Інвестора цікавить не просто величина капітальних витрат на реалізацію інвестиційного проекту, а параметри позитивних і негативних грошових потоків, зокрема величина і час окремих платежів.

Будівельна компанія пропонує збудувати об'єкт за один рік вартістю 1 млн. грн., але для інвестора цієї інформації недостатньо. Інвестор має знати коли треба буде зробити необхідні витрати.

Якщо ці витрати будуть зроблені у момент закінчення будівництва об’єкту, то його вартість дійсно буде дорівнювати 1 млн. грн. Якщо сплату треба буде виробити за рік до закінчення будівництва, справжня вартість об’єкту буде дорівнювати 1 млн. грн. плюс відсоток на вкладений мільйон за рік (наприклад, ці кошти можуть бути вкладені на один рік у комерційний банк на депозит під 15% річних).

 

Задача. Яка сума буде накопичена вкладником через три роки, якщо первісний внесок складає 400 тис. грн., відсотки нараховуються щорічно по ставці 10% і з обігу не вилучаються?

Рішення. Розрахуємо суму накопичення

 

НВ = 400(1 + 0,1)(1 + 0,1)(1 + 0,1) = 400 1,1 1,1 1,1 = 400 1,331 = 532,4 тис. грн.

 

Суми, накопичені за роками, виставлені у табл. 6.1.

Таблиця 6.1

Процес накопичення у динаміці

 

Рік	НС, тис. грн.
	400 1,1 = 440 440 1,1 = 484 484 1,1 = 532, 4

 

Таким чином, складний відсоток припускає нарахування відсотків не тільки на суму первісного внеску, але й на суму відсотків, які накопичені до кінця кожного періоду. Це можливо тільки у випадку реінвестування суми нарахованих відсотків, тобто поєднання їх з інвестиційним капіталом.

Якщо відсотки, які нараховані до кінця кожного періоду, вилучаються чи відсоток нараховується один раз у кінці депозитного договору, то розрахунок наступної вартості здійснюється за формулою простого відсотку

 

 

Якщо приведена раніше ситуація припускала б нарахування простого відсотку, то накопичена сума склала б 400(1 + 3 0,1) = 520 тис. грн., тобто на 12,4 тис. грн. менше.

При багаторазових внесках розрахунок наступної вартості здійснюється за формулою

 

де t - номер внеску; - внесок за рахунком t.

Задача. Вкладник припускає вкладати під 10% річних протягом трьох років наступні суми: у перший рік - 100 тис. грн., у другий - 80 тис. грн., у третій - 120 тис. грн. Яка сума буде накопичена вкладником у кінці третього року?

Рішення.

 

Задача. Перед інвестором виникла задача розмістити 100 тис. грн. на депозитний внесок строком на один рік. Один банк пропонує інвестору виплачувати доход з складних відсотків у розмірі 23% у квартал; другий - у розмірі 30% один раз у чотири місяці; третій - у розмірі 45% два рази на рік; четвертий - у розмірі 100% один раз на рік. Визначте найбільш доходний варіант інвестування.

Рішення. Для визначення, який варіант інвестування найбільш доходний, результати розрахунків занесемо у табл. 6.2.

Таблиця 6.2.

Розрахунок наступної вартості внеску при різних умовах інвестування

 

№ варіанту	Поточна вартість внеску, тис. грн.	Ставка відсотку	Наступна вартість у кінці
1 – го періоду, тис. грн.	2 – го періоду тис. грн.	3 – го періоду, тис. грн.	4 – го періоду, тис. грн.
				-	- -	- - -

 

Порівняння варіантів показує, що найбільш ефективним є 1-й варіант (виплата доходу у розмірі 23% на квартал).

Слід зауважити, що періодичність нарахування відсотків також впливає на величину накопичення. Якщо внесок у сумі 100 тис. грн. зберігати два роки у банку, який нараховує 24% річних (під складний відсоток), то в залежності від періодичності нарахування накоплена сума буде складати:

а) щорічне нарахування відсотків (два рази по 24%)

б) піврічне нарахування відсотків (чотири рази по 12%)

в) щоквартальне нарахування відсотків (вісім разів по 6%)

Таким чином, при інших рівних умовах, чим частіше нараховуються відсотки, тім більше буде накопичена сума.

 

Функція «дисконтування»

Функція «дисконтування» дозволяє визначити поточну (теперішню чи приведену) вартість суми, якщо відома її величина у майбутньому при даному періоді накопичення і відсотковій ставці

Множник називають коефіцієнтом дисконтування.

Функція «дисконтування» є зворотною по відношенню до функції «складного відсотку». Значення коефіцієнтів дисконтування для різних відсоткових ставок i та числа періодів нарахування відсотків n приведені у табл. 2 додатку А.

Задача. Яку суму необхідно вкласти на депозит під 10% річних, щоб через 5 років накопичити 1500 тис. грн.?