Культура підприємницької діяльності.

У наш час велика увага приділяється таким поняттям, як «куль­тура мови», «культура мовлення», «культура спілкування», «культу­ра управління», які є синонімами.

Культура мови — розділ мовознавчої науки, що вивчає норма­тивність мови, її відповідність вимогам, які ставить перед нею суспіль­ство; вміння правильно добирати мовно-виражальні засоби мовлення відповідно до мети, змісту й обставин спілкування.

Норми культури мови:

- лексичні (розрізнення значень і семантичних відтінків слів, за­кономірності лексичної сполучуваності);

- граматичні (використання правильної граматичної форми);

- стилістичні (доцільність використання мовно-виражальних засобів у певному мовному оточенні);

- орфоепічні (правильна вимова);

- орфографічні (правильне написаним).

Отже, культура мовлення — досконало володіння мовою, ефек­тивне дотримання її норм у процесі спілкування.

Основні ознаки культури мовлення: змістовність, точність, до­речність, логічність, послідовність, правильність, виразність, норма­тивність.

Культура спілкування - сукупність загальновизнаних норм і правил спілкування людей, стиль використання мовних засобів людьми відповідно до ситуації спілкування.

Звичайно, усі працівники повинні мати загальну культуру, інте­лект, порядність. Проте особливе значення має їхній моральний по­тенціал. Основною етичною вимогою, якої слід дотримуватись у службових взаємовідносинах, є збереження гідності людини незалеж­но від того, яке місце вона посідає в службовій ієрархії.

Культура управління — це сукупність вимог, що виникають пе­ред зовнішньою стороною процесу управління, — вимог, зумовлених нормами і принципами загальнолюдської та професійної моралі й естетики, принципами ефективної організації і методик управління.

Вона являє собою складний і багатогранний комплекс проблем, що стоять перед адміністративно-управлінським апаратом. Зокрема, вона органічно включає в себе і уважне, зацікавлене, дбайливе став­лення до потреб і проблем працівників, оперативний розгляд їх звер­нень і прохань. Саме спрямованість на іншу людину надає спілку­ванню гуманного забарвлення, тобто є свідоцтвом наявності певного етикету, тобто у нашому випадку — професійного.

Слово «етикет» прийшло до нас із французької мови через по­середництво російської та польської — ярлик, етикетка з написом, а у XVIII ст. - церемоніал. На початку XX ст. це слово на слов'янському ґрунті знову набуває первісного значення «ярлик», «наклепка».

Доцільно розрізняти три близькі, але не однакові за обсягом і змістом поняття «мовний етикет», «мовленнєвий етикет», «спілкувальний етикет».

Мовний етикет — загальномовне явище, яке характерне для усіх стильових різновидів будь-якої мови.

Мовленнєвий етикет — це національно специфічні правила мовної поведінки, що реалізуються в системі стійких правил і вис­ловів, рекомендованих для використання в різних ситуаціях ввічли­вого спілкування зі співрозмовником (зокрема, під час вітання, вис­ловлення подяки, звертання, знайомства, прощання тощо).

Отже, якщо мовний етикет — це набір засобів вираження, то мовленнєвий етикет — це вибір цих засобів, використання засобів у процесі спілкування. Відмінність між мовним і мовленнєвим етике­том можна зрозуміти за допомогою порівняння, відомого ще з часів Фердинанда де Соссюра: одна річ ноти музичного твору, інша — його виконання. У другому випадку важливим є і вибір самого твору, і манера його виконання, і майстерність виконавця.

Взагалі поняття «мовленнєвий етикет» ширше за поняття «мов­ний етикет», бо мовлення може бути етикетним (або неетикетним) і тоді, коли воно стосується ситуацій, які не потребують уживання формул мовного етикету.

Мовний і мовленнєвий етикети можна розглядати як єдиний фе­номен — лінгвоетикет лише в тому випадку, якщо немає потреби протиставляти ці явища. Етикетне ж використання мовних і поза­мовних засобів спілкування можна назвати спілкувальним етикетом. Отже, спілкувальний етикет вбирає в себе лінгвоетикет(мовний і мовленнєвий).

Правила етикету залежать від змісту моральної культури особи­стості. Вони значною мірою відбивають її суть, тобто мотиви, потре­би, цілі, цінності, настанови тощо. Щоб уникати непорозумінь, при­крих випадків, для користування повагою серед колег потрібно не забувати (і навчитися ними користатися) про такі формальні, але обов'язкові для всіх моральні основи, як ввічливість, тактовність, коректність (делікатність), вихованість, толерантність. Ці основи, вироблені історією людського спілкування, не втрачають своєї акту­альності і мають під собою мудрі підстави.

Ввічливість — форма культури поведінки особи, для якої повага до людей стала звичною нормою спілкування.

Брутальність — зневажливе ставлення до оточуючих у процесі взаємодії.

Тактовність — це здатність людини знаходити оптимальну і то­лерантну форму спілкування з іншими людьми залежно від конк­ретних обставин, ситуації.

Особливий відтінок тактовної поведінки - делікатність. Це вміння витончено відчувати і реагувати на емоційний етап людини, коли вона (знайома чи близька людина) виявилася в скрутному (як говорять, «делікатному») становищі.

Інтелігентність — це категорія моральна, рівень якої визначається не освітою, а культурою мислення, поведінки та діяльності.

Звичайно, критерії поведінки, спілкування та діяльності людини закладаються в певному середовищі, залежать від способу її життя. Проте більшість норм і правил сучасного етикету мають універсаль­ний, загальнолюдський характер, поширюються на всі соціальні групи й прошарки суспільства. Водночас будь-яка професійна діяльність пе­редбачає обов'язкове дотримання кожним працівником правил і норм поведінки і діяльності, які зумовлені особливостями цієї діяльності.

 

Тема «Конкуренція і підприємництво».

План

1. Сутність конкуренції. Форми та методи конкурентної боротьби.
2. Конкурентоспроможність підприємства.

 

Необхідно знати: об’єктивні основи конкуренції, значення якості продукції, витрати на виробництво, іміджу фірми у конкурентній боротьбі, основні форми конкуренції: внутрішньогалузева, галузева, міжгалузева, чиста, монополістична, олігополістична, сертифікат відповідності, управління конкурентоспроможністю продукції, державний нагляд за якістю продукції.

Необхідно вміти: визначати основні шляхи підвищення якості та конкурентоспроможності продукції.

 

1. Сутність конкуренції. Форми та методи

Конкурентної боротьби.

Конкурентоспроможність -це характерис­тика товару, що відображає її відмінність від товару-конкурента як за ступенем за­доволення конкретної потреби, так і за ви­тратами на його забезпечення.

 

Перший чинник відображає рівень якості продукції, її стиль, унікальність, гарантії та рівень обслуговування, зруч­ність у використанні;

Другий чинник - рівень ціни порівняно з іншими конку­рентами, систему знижок, форми оплати та можливість від­строчки у платежах тощо;

Третій чинник - канали збуту - характеризує форми збуту, стан ринку, систему транспортування та складування;

Четвертий чинник відображає ефективність діяльності маркетингових служб, дієвість реклами, використання сис­тем просування товару на ринок тощо;

П'ятий чинник - кваліфікаційний рівень персоналу під­приємства, ефективність використання кадрового потенціа­лу, прогресивність управлінської структури та її мобільність тощо.

Методика оцінки рівня конкурентоспроможності товару як інтегрального результату дії широкого спектру чин­ників передбачає проведення розрахунків у декілька етапів:

1. Аналіз ринку і вимог споживачів з метою визначення номенклатури параметрів (нормативних, технічних, еконо­мічних), вибір найбільш конкурентоспроможного товару - зразка для порівняння.

2. Обчислення одиничних показників за окремими па­раметрами та визначення сукупності параметрів двох това­рів для порівняння.

3. Розрахунок групових показників на основі одинич­них, що у кількісному виразі відображають відмінність між характеристиками аналізованої продукції та потребами споживачів окремої групи параметрів.

4. Визначення інтегрального показника з усіх груп пара­метрів в цілому, який вказує на рівень конкурентоспромож­ності аналізованого виробу.

Еталон для порівняння має належати до однієї групи товарів з аналізованим виробом, мати визначені умови ви­користання і функціональне призначення, бути характер­ним для вибраного ринку і мати максимальну кількість пе­реваг для покупців. Товар-еталон повинен повністю відпо­відати нормативним вимогам майбутнього ринку.

Розрахунок нормативних параметрів для оцінки конкурен­тоспроможності забезпечується за допомогою альтернативно­го методу, і застосовуваний показник має лише два значення:

1 - якщо товар відповідає нормі;

0 - якщо не відповідає.

 

Визначення групового показника, що характеризує від­повідність ринковим потребам технічних параметрів (Ітп) здійснюється за формулою:

 

де Рі - одиничний показник і-го технічного параметра;

Qі - вага і-го параметра в загальній їх сукупності;

п - кількість параметрів, що підлягають оцінюванню.

 

Аналогічні розрахунки здійснюються щодо товару-конку-рента (товару-еталону), і порівняння двох групових показ­ників дозволяє визначити рівень конкурентоспроможності аналізованого товару за технічними параметрами. Такі роз­рахунки здійснюються за формулою:

 

де Ктп - показник конкурентоспроможності товару за технічними параметрами;

Ітп1, Ітп2 - відповідні групові показники технічних пара­метрів порівнюваних товарів.

 

Груповий показник конкурентоспроможності за еконо­мічними параметрами (Іеп) обчислюється за формулою:

 

де Ζі, - одиничний показник і-го економічного параметра.

 

Співвідношення групових економічних показників аналі­зованого товару і товару-еталона визначається за формулою:

 

 

де Кеп - показник конкурентоспроможності товару за еко­номічними параметрами;

Іеп1, Іеп2 - відповідні групові показники економічних па­раметрів порівнюваних товарів.

 

Інтегральний показник конкурентоспроможності товару (Ікс) обчислюється:

 

Якщо Ікс > 1 то виріб, що аналізується, має конкурентні переваги щодо товару-еталона;

Якщо Ікс < 1, то він «програватиме» товару-конкуренту.

 

1. Конкурентоспроможність підприємства.

 

Управління конкурентоспроможністю - це встановлення оптимального співвідношення між чинниками забезпечення конкуренто­спроможності (якістю, ціною, системою збу­ту, обслуговуванням та ін.).

В результаті цього мають вирішуватись завдання:

- поліпшення якості самої продукції;

- зниження витрат на її виробництво;

- підвищення економічності оперативності після продаж­ного обслуговування.

Ефективним засобом управління якістю і конкуренто­спроможністю є стандартизація, яка включає комплекс норм, правил і вимог до якості продукції.

Процес стандартизації продукції регулюється сукупністю нормативно-технічної документації.

 

Стандарт на продукцію є основним нормативно-техніч­ним документом, в якому показники якості встановлюються, виходячи із новітніх досягнень науки, техніки і попиту споживачів.

Стандартизація продукції охоплює:

- встановлення вимог до якості продукції, сировини, матеріалів, напівфабрикатів, комплектуючих;

- встановлення норм, правил в галузі проектування;

- формування єдиної системи показників якості продук­ції, методів її контролю, випробувань, єдиних термі­нів і позначень;

- створення єдиних систем класифікації і кодування продукції тощо.

Сертифікація продукції - один із важливих елементів системи управління якістю, який передбачає оцінку відпо­відності продукції певним вимогам та видачу певного документа-сертифіката. Сертифікат - це документ, що за­свідчує високий рівень якості продукції та її відповідність вимогам міжнародних стандартів ISO серії 9000. В Україні існує обов'язкова і добровільна сертифікація. Обов'язкова сертифікація здійснюється в межах державної системи управління господарськими суб'єктами, охоплює перевірку та випробування продукції, державний нагляд за сертифікованими виробами.

Добровільна сертифікація може проводитись на відпо­відність вимогам, які не є обов'язковими, за ініціативою суб'єкта господарювання на договірних засадах.

Суб'єкти господарювання (виробники, постачальники, продавці) щодо продукції, яка підлягає обов'язковій серти­фікації, повинні:

1) у визначений термін і в належному порядку проводи­ти сертифікацію продукції;

2) забезпечувати виготовлення продукції відповідно до вимог того стандарту, за яким її сертифіковано;

3) реалізовувати продукцію тільки за наявності сертифі­ката;

4) припинити реалізацію сертифікованої продукції, як­що виявлено її невідповідність вимогам певного стандарту або закінчився термін дії сертифіката.

Згідно з вимогами чинного вітчизняного законодавства сертифікація продукції в Україні здійснюється в рамках державної системи сертифікації - УкрСЕПРО.

Сертифікацію здійснюють державні випробувальні цент­ри (ДВЦ)з найважливіших видів продукції. На сертифіковану продукцію видається сертифікат відповідності, який містить спеціальний знак відповідності. Аналогічним зна­ком позначається і сама продукція; він інформує спожива­чів про те, що продукція є сертифікованою за системою УкрСЕПРО.

Останнім часом почали формуватись міжнародні системи сертифікації, координацією яких займається спеціаль­ний комітет із сертифікації - СЕРТИКО, що діє у складі ІSO.

Державний нагляд за якістю продукції здійснює Дер­жавний комітет України по стандартизації, метрології і сертифікації (Держстандарт України),який є національ­ним органом, що здійснює стандартизацію і сертифікацію продукції. Об'єктом державного нагляду є продукція вироб­ничо-технічного призначення і товари народного спожи­вання, експортна продукція щодо вимог контрактів, імпорт­на продукція щодо діючих в Україні стандартів, атестовані виробництва.

На місцях державний нагляд за якістю продукції здійс­нюють територіальні органи Держстандарту - центри стандартизації, метрології і сертифікації.

Система державного нагляду передбачає відповідаль­ність суб'єктів господарювання за порушення стандартів, норм і правил, а саме: матеріальну відповідальність у формі штрафів, розміри яких коливаються від 25 до 100% варто­сті невідповідної стандартам продукції. Суми штрафів роз­поділяються таким чином:

60% - у Державний бюджет;

30% - у позабюджетні фонди місцевих органів влади;

10% - у Держстандарт України для розвитку матеріально-технічної та науково-дослідної бази.

Можливі шляхи підвищення якості та конкуренто­спроможності продукції поділяються на:

- виробничо-технічні (вдосконалення проектування, використання найсучасніших техніки і технології, вхідний контроль якості сировини, матеріалів і комп­лектуючих, поліпшення стандартизації);

- організаційні (вдосконалення організації виробництва і праці, методів технічного контролю, підвищення кваліфікації кадрів, дотримання технологічної і вироб­ничої дисципліни, забезпечення загальної культури виробництва);

- економічні (система прогнозування і планування яко­сті, встановлення прийнятних для виробника і спо­живача цін, економічне стимулювання виробництва високоякісної продукції);

- соціальні (правильна кадрова політика, створення на­лежних умов праці і відпочинку, мотивація праці, ак­тивізація людського чинника).

Умови ринку вимагають комплексного використання перелічених можливостей забезпечення виробництва якіс­ної конкурентоспроможної продукції.