Тема «закон україни «про підприємства».

Ліквідація і реорганізація підприємства.

 

Підприємства можуть припинити свою діяльність не тільки з причини нерентабельності, а й тому, що змінюють форму функціонування, об'єднуються з іншими підприємствами, відокремлюються з розподілом майна та ін. Проте в усіх цих випад­ках порушуються інтереси як власників, так і найманих праців­ників, які потребують допомоги, захисту і можуть розраховувати в цих випадках на державу.

Припинення діяльності суб'єкта підприємництва здійсню­ється двома шляхами — реорганізацією та ліквідацією.

Підприємство реорганізується у випадках:

Ø злиття з іншим підприємством та утворення в результаті; нового підприємства, до якого переходять усі майнові права та обов'язки обох підприємств;

Ø приєднання одного підприємства до іншого. В результаті до останнього переходять усі майнові права та обов'язки під­приємства, ш;о приєднуються;

Ø поділу підприємства. Новим підприємствам, що виник­ли, переходять за домовленістю сторін, у відповідних частинах (частках) майнові права і обов'язки розділеного підприєм­ства;

Ø виділення з підприємства одного або кількох нових, яким
переходять за актом (балансом) у відповідних частинах (част­ках) майнові права і обов'язки реорганізованого підприємства;

Ø перетворення одного підприємства в інше. До нового
підприємства переходять усі майнові права і обов'язки реорганізованого.

Ліквідація підприємства (фірми) здійснюється:

v з власної ініціативи підприємця;

v у разі закінчення строку дії ліцензії або її анулювання;

v за рішенням вищого органу підприємства (фірми);

v на підставі рішення суду або арбітражного суду: за клопо­танням банківських органів у разі неплатоспроможності та ви­знання його банкрутом; контролюючих органів за систематич­не або грубе порушення чинного законодавства;

v за іншими підставами, передбаченими засновницькими документами та законодавчими актами України.

Ліквідація підприємства (фірми) здійснюється ліквідацій­ною комісією, яка створюється власником або уповноваженим ним органом, а у випадку банкрутства — судом або арбітражним судом. За рішенням судових органів ліквідація може проводи­тися й органом управління підприємством (фірмою).

Ліквідаційна комісія або орган, який проводить ліквідацію, публікує в офіційній пресі інформацію про ліквідацію підприє­мства (фірми); повідомляє порядок і строк прийняття претензій; оцінює наявне майно підприємства; виявляє дебіторів і креди­торів (розраховується з ними); вживає заходів щодо сплати боргів третім особам; складає ліквідаційний баланс і подає його власнику або органу, який призначив ліквідаційну комісію.

Майно підприємства (фірми), його кошти після розрахунків з бюджетом, кредиторами, оплатою праці працівників розподі­ляються між засновниками (учасниками) пропорційно до част­ки їх у майні підприємства, у порядку та за умов, передбаче­них засновницькими документами і законодавчими актами України. Претензії, не задоволені у зв'язку з відсутністю май­на, а також не визначені ліквідаційною комісією, вважаються погашеними. Спори, що виникають у процесі ліквідації між фізичними і юридичними особами, розглядаються в судовому порядку.

 

 

Тема «Закон України «Про підприємництво».

План

1. Організація підприємницької діяльності: суб’єкти, об’єкти, види підприємництва. Права та обов’язки підприємця.

2. Відповідальність підприємств.

3. Підприємство і держава.

 

Необхідно знати: основні положення Закону «Про підприємництво»; порядок створення, організації і реєстрації бізнесу; порядок ліцензування та патентування підприємницької діяльності; основні права та обов’язки підприємця; сутність державної підтримки підприємництва; етапи формування державної підтримки підприємництва в Україні.

Необхідно вміти: надати повну характеристику процесу створення, реєстрації та ліквідації підприємницької організації.

 

Організація підприємницької діяльності: суб’єкти, об’єкти, види підприємництва. Права та обов’язки підприємця.

 

Відповідно до статті 42 Конституції України, кожен має право на підприємницьку діяльність, не заборонену законом.

Здійснення підприємницької діяльності регулюється Законом України «Про підприємництво» й іншими норма­тивними актами.

Підприємництво — це безпосередня, самостійна, систе­матична, на власний ризик діяльність з виробництва про­дукції, виконання робіт, надання послуг із метою одержан­ня прибутку, здійснювана фізичними і юридичними особами, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності в порядку, встановленому законодавством.

Характерні ознаки підприємництва:

Самостійність — полягає у свободі підприємництва, його незалежності від державних органів, що можуть втру­чатися в діяльність підприємців тільки у відповідності зі своєю компетенцією (наприклад, при здійсненні контролю).

Ініціативність — означає заповзятливість, активне ве­дення господарської діяльності.

Систематичність — полягає в тому, що підприємниц­твом визнається не одноразова дія, а постійна діяльність.

Істотною ознакою підприємництва є його ризик, тоб­то можливість одержання негативних результатів, само­стійне несення майнової відповідальності за результати своєї господарської діяльності, заподіяння збитків.

Законом передбачена свобода підприємництва, яка поля­гає в тому, що підприємці мають право без обмежень прий­мати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству.

Принципи, на підставі яких здійснюється підприємництво:

- вільний вибір діяльності;

- залучення на добровільних началах до здійснення підприємницької діяльності майна й коштів юридичних осіб і громадян;

- самостійне формування програми діяльності й вибір постачальників і споживачів виробленої продукції, встанов­лення цін відповідно до законодавства;

- вільне наймання працівників;

- залучення й використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів, використання яких не забороняється або не обмежується законодавством;

- вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, установлених законодавством;

- самостійне здійснення підприємцем-юридичною особою зовнішньоекономічної діяльності, використання будь-яким підприємцем належної йому частки валютного виторгу на власний розсуд.

Функції підприємництва

Підприємництво виконує загальноекономічну функцію, яка об'єктивно обумовлена роллю підприємницьких організацій та індивідуальних підприємців як суб'єктів ринків. Підприємницька діяльність спрямована на вироб­ництво товарів (виконання робіт, надання послуг) і їх до­ведення до конкретних споживачів (домогосподарств, інших підприємців, держави), що насамперед і визначає загальноекономічну функцію. Причому підприємницька діяльність здійснюється її суб'єктами під впливом усієї си­стеми економічних законів ринкової економіки (попиту та пропозиції, конкуренції, вартості й ін.), що є об'єктив­ною основою прояву загальноекономічної функції. Посту­пальний розвиток підприємництва є однією з визначаль­них умов економічного росту, збільшення обсягів валового внутрішнього продукту і національного доходу, а також проявляється загальноекономічна функція в системі гос­подарських відносин.

Найважливішою функцією підприємництва ресурсна. Роз­виток підприємництва припускає ефективне використання як відтворюваних, так і обмежених ресурсів, причому під ресур­сами слід розуміти всі матеріальні й нематеріальні умови й фак­тори виробництва, насамперед, - трудові ресурси, землю і при­родні ресурси, усі засоби виробництва і наукові досягнення, а також підприємницький талант. Підприємець може домогтися найвищих успіхів, якщо зуміє генерувати науково-технічні ідеї, нововведення в тій сфері діяльності, у якій він створює влас­ну справу, якщо використовуватиме висококваліфіковану ро­бочу силу, ефективно споживатиме усі види ресурсів.

Підприємництву властива творчо-пошукова, інноваційна функція, пов'язана не тільки з використанням у процесі підприємницької діяльності нових ідей, але і з вироблен­ням нових засобів і факторів для досягнення поставлених цілей. Творча функція підприємництва тісно пов'язана з усіма іншими функціями й обумовлена рівнем економічної свободи суб'єктів підприємницької діяльності, а також умо­вами прийняття управлінських рішень.

У процесі становлення ринкової економіки підприєм­ництво здобуває соціальну функцію, що виявляється в мож­ливості кожного дієздатного індивідуума бути власником справи, з найбільшою віддачею виявляти свої індивідуальні таланти й можливості. Ця функція все більше виявляється у формуванні нового прошарку людей — людей заповзят­ливих, які тяжіють до самостійної господарсько-економіч­ної діяльності, здатних організовувати власну справу, пе­реборювати опір середовища і домагатися поставленої мети. Одночасно збільшується чисельність найманих робітників, що, в свою чергу, економічно й соціально залежать від того, наскільки стійкою є діяльність підприємницьких фірм. Чим ефективніше функціонують підприємницькі організації, тим вагомішим є надходження їхніх коштів у бюджети різних рівнів і в державні позабюджетні соціальні фонди. Одночасний розвиток підприємництва забезпечує зростан­ня числа робочих місць, скорочення рівня безробіття, підви­щення рівня соціального стану найманих робітників.

Найважливішою функцією підприємництва є організа­торська, котра виявляється в прийнятті підприємцями са­мостійного рішення про організацію власної справи, у фор­муванні підприємницького управління, у створенні складних підприємницьких структур, у зміні стратегії діяльності підприємницької фірми і т. д.

Отже, сутність підприємництва найбільш комплексно виявляється в поєднанні усіх властивих йому функцій, які об'єктивно властиві цивілізованому підприємництву, але багато в чому залежать від самих суб'єктів підприємниць­кої діяльності, від системи державної підтримки й регулю­вання підприємництва.

Права підприємця:

- створювати для здійснення підприємницької діяльності будь-які види підприємництва;

- купувати повністю або частково майно і набувати майно­вих прав;

- самостійно формувати господарську діяльність, обирати постачальників, встановлювати ціни і тарифи, вільно роз­поряджатися прибутком;

- укладати з громадянами угоди на використання їхньої праці;

- самостійно встановлювати форми і системи оплати праці для осіб, які працюють за наймом;

- отримувати будь-який не обмежений розмірами особис­тий дохід;

- брати участь у зовнішньоекономічних відносинах, здійсню­вати валютні операції, користуватися державною системою соціального забезпечення та соціальним страхуванням.

Обов'язки підприємця:

- укладати трудові угоди (контракти) з громадянами, яких вони ведуть до роботи за наймом;

- здійснювати оплату праці особам не нижче за мінімальні розміри, встановлені законодавством, забезпечувати охо­рону праці та інші соціальні гарантії;

- дотримуватися правил для забезпечення законних інте­ресів споживачів;

- забезпечувати високу якість і надійність виготовленої продукції;

- отримувати ліцензії для деяких видів дозвільної діяль­ності у відповідності з чинним законодавством.

Відповідальність підприємця

 

Підприємець персонально відповідає за зобов'язання, пов'язані з його діяльністю, своїм майном, за винятком того майна, яке згідно з законодавством не може бути стягнено, за охорону навколиш­нього середовища, дотримання заходів щодо техніки безпеки, охо­рони праці, виробничої гігієни, за завдану шкоду і збитки.

Суб'єкт підприємницької діяльності може бути визнаний судом банкрутом, якщо майна, яке йому належить, не вистачає для покриття заборгованості та відсутня можливість для фінан­сового оздоровлення підприємства.

Найманому працівникові, який втратив працездатність, підприємець зобов'язаний відшкодувати витрати згідно з зако­нодавством.

Формування підприємництва в умовах перехідної економі­ки визначається загостренням безробіття і іншими кризовими явищами. За цих умов розвиток підприємництва відбувається не еволюційним шляхом, а переважно штучно, під впливом зовнішніх чинників.

У першу чергу з'являються так звані "вимушені" підприємці. Це група населення, яка втратила джерела пристойного існу­вання, вдається до дрібного бізнесу в торгівлі, сфері послуг та інших видах діяльності. Серед цих осіб значний прошарок скла­дають колишні технічні працівники, представники науки і осв­іти. У разі стабілізації економіки вони можуть знову трансфор­муватися у найманих працівників.

По-друге, сформувалася відповідна категорія "вдалих" підприємців, які вміло скористалися недосконалим законодав­ством, мають доступ до бюджетних ресурсів, сформували дже­рела власних нагромаджень і інвестування. Це найбільш дина­мічна категорія підприємців, яка швидко реагує на ринкові зміни, вміло використовує принципи сучасного менеджменту і недоліки чинного законодавства.

Третьою групою підприємців є колишні або сьогоднішні директори, управлінський і партійний корпуси, тобто ті, які обіймали відповідальні посади у державному секторі управ­ління економікою. Вони використовують заходи, які здійснює держава у процесі роздержавлення і приватизації, що дозволило їм швидко збагатитися і очолити монопольні структури. Але їх діяльність не вплинула на розвиток підприємництва, навпаки, переміщення державних коштів у приватні руки блокує продуктивне підприємництво, зок­рема інноваційну діяльність.

На відміну від державних і змішаних підприємств підприє­мництво має такі властивості:

♦ вищий рівень економічної відособленості і господарської самостійності у виборі видів діяльності, формуванні ви­робничих програм, виборі постачальників і споживачів. Одночасно зростає їх залежність від загальної ринкової кон'юнктури, інформації і зовнішнього середовища;

♦ поєднання орієнтації на досягнення комерційного успіху з отриманням прибутку. Прагнення збільшити прибут­ковість може посідати підпорядковане місце в ієрархії тактичних цілей і потреб для створення передумов для досягнення стратегічного успіху (розширення ринку, підвищення цін на акції);

♦ підвищена майнова та особиста відповідальність за прий­няття рішень, їх виконання і вміння передбачити та мінімізувати ризики від здійснення операцій.

 

4. Державна політика підтримки
підприємництва

Державна політика підтримки підприємництва — це сукупність (комплекс) пріоритетних народногосподарських під­ходів і рішень, які визначають основні напрями і форми право­вого, економічного та організаційного сприяння розвитку під­приємництва з урахуванням інтересів держави та суб'єктів гос­подарювання.

Під державною підтримкою необхідно розуміти, з одного бо­ку, державне регулювання цього сектору економіки, що перед­бачає насамперед свідоме формування державними структура­ми правових, економічних та організаційних умов становлен­ня і розвитку підприємництва, а з іншого — створення стиму­лів, використання матеріальних і фінансових ресурсів, які залу­чаються у сферу підприємництва на пільгових засадах або без­оплатна.

Історичний досвід переконує, що дієвою політика стає тоді, коли ґрунтується на об'єктивно діючій системі економічних за­конів з урахуванням різних інтересів суспільства і передбачає багатоваріантність і свободу вибору. Складовими державної по­літики підтримки та розвитку підприємництва є: цілі, основні принципи, напрями, заходи та інструменти здійснення цієї по­літики.

Основними цілями державної політики підтримки підприєм­ництва є:

- забезпечення зростання внутрішнього валового продукту за рахунок діяльності суб'єктів підприємницької діяльності;

- залучення суб'єктів підприємництва до розв'язання соці­ально-економічних проблем на державному і регіональному рівнях;

Державна підтримка та сприяння розвитку підприємництва

- удосконалення структури суб'єктів підприємництва;

- підвищення технологічного рівня виробництва підприєм­ницьких структур;

- заохочення розвитку суб'єктів підприємницької діяль­ності у пріоритетних галузях і на територіях пріоритетного роз­витку;

- створення нових робочих місць, зменшення безробіття;

- сприяння максимальній самореалізації громадян у підпри­ємницькій діяльності;

- формування соціального прошарку власників і підприємців.

Реалізація зазначених цілей забезпечується шляхом під­тримки суб'єктів підприємництва за такими основними напря­мами:

- формування нормативно-правової бази;

- удосконалення податкової та фінансово-кредитної полі­тики;

- забезпечення інформацією;

- сприяння впровадженню технологій та інновацій;

- стимулювання зовнішньоекономічної діяльності;

- підготовка та перепідготовка кадрів.

Основними принципами державної політики підтримки та розвитку суб'єктів підприємництва є:

- системність та комплексність механізмів державного ре­гулювання розвитку суб'єктів підприємницької діяльності;

- цілеспрямованість та адресність підтримки суб'єктів під­приємництва шляхом вибору пріоритетів та концентрації ресур­сів для їх реалізації;

- рівноправний доступ суб'єктів підприємництва усіх форм власності до матеріально-сировинних, фінансових та інших ре­сурсів.

Важливою умовою формування і здійснення політики дер­жавної підтримки підприємництва є визначення суб'єктів і об'єктів відповідної державної політики.

Конструктивною є концепція багатосуб'єктності політики.

Суб'єктами, що виробляють державну політику підтримки та розвитку підприємництва, мають бути працівники, зайняті у підприємництві, а також підприємці через їхні громадські об'єднання, профспілки та державні організації.

Безальтернативність виконання державою функцій підтрим­ки підприємництва диктує необхідність створення спеціально­го державного органу, який повинен реалізувати цю функцію.

 

Конкурентної боротьби.

Конкурентоспроможність -це характерис­тика товару, що відображає її відмінність від товару-конкурента як за ступенем за­доволення конкретної потреби, так і за ви­тратами на його забезпечення.

 

Перший чинник відображає рівень якості продукції, її стиль, унікальність, гарантії та рівень обслуговування, зруч­ність у використанні;

Другий чинник - рівень ціни порівняно з іншими конку­рентами, систему знижок, форми оплати та можливість від­строчки у платежах тощо;

Третій чинник - канали збуту - характеризує форми збуту, стан ринку, систему транспортування та складування;

Четвертий чинник відображає ефективність діяльності маркетингових служб, дієвість реклами, використання сис­тем просування товару на ринок тощо;

П'ятий чинник - кваліфікаційний рівень персоналу під­приємства, ефективність використання кадрового потенціа­лу, прогресивність управлінської структури та її мобільність тощо.

Методика оцінки рівня конкурентоспроможності товару як інтегрального результату дії широкого спектру чин­ників передбачає проведення розрахунків у декілька етапів:

1. Аналіз ринку і вимог споживачів з метою визначення номенклатури параметрів (нормативних, технічних, еконо­мічних), вибір найбільш конкурентоспроможного товару - зразка для порівняння.

2. Обчислення одиничних показників за окремими па­раметрами та визначення сукупності параметрів двох това­рів для порівняння.

3. Розрахунок групових показників на основі одинич­них, що у кількісному виразі відображають відмінність між характеристиками аналізованої продукції та потребами споживачів окремої групи параметрів.

4. Визначення інтегрального показника з усіх груп пара­метрів в цілому, який вказує на рівень конкурентоспромож­ності аналізованого виробу.

Еталон для порівняння має належати до однієї групи товарів з аналізованим виробом, мати визначені умови ви­користання і функціональне призначення, бути характер­ним для вибраного ринку і мати максимальну кількість пе­реваг для покупців. Товар-еталон повинен повністю відпо­відати нормативним вимогам майбутнього ринку.

Розрахунок нормативних параметрів для оцінки конкурен­тоспроможності забезпечується за допомогою альтернативно­го методу, і застосовуваний показник має лише два значення:

1 - якщо товар відповідає нормі;

0 - якщо не відповідає.

 

Визначення групового показника, що характеризує від­повідність ринковим потребам технічних параметрів (Ітп) здійснюється за формулою:

 

де Рі - одиничний показник і-го технічного параметра;

Qі - вага і-го параметра в загальній їх сукупності;

п - кількість параметрів, що підлягають оцінюванню.

 

Аналогічні розрахунки здійснюються щодо товару-конку-рента (товару-еталону), і порівняння двох групових показ­ників дозволяє визначити рівень конкурентоспроможності аналізованого товару за технічними параметрами. Такі роз­рахунки здійснюються за формулою:

 

де Ктп - показник конкурентоспроможності товару за технічними параметрами;

Ітп1, Ітп2 - відповідні групові показники технічних пара­метрів порівнюваних товарів.

 

Груповий показник конкурентоспроможності за еконо­мічними параметрами (Іеп) обчислюється за формулою:

 

де Ζі, - одиничний показник і-го економічного параметра.

 

Співвідношення групових економічних показників аналі­зованого товару і товару-еталона визначається за формулою:

 

 

де Кеп - показник конкурентоспроможності товару за еко­номічними параметрами;

Іеп1, Іеп2 - відповідні групові показники економічних па­раметрів порівнюваних товарів.

 

Інтегральний показник конкурентоспроможності товару (Ікс) обчислюється:

 

Якщо Ікс > 1 то виріб, що аналізується, має конкурентні переваги щодо товару-еталона;

Якщо Ікс < 1, то він «програватиме» товару-конкуренту.

 

1. Конкурентоспроможність підприємства.

 

Управління конкурентоспроможністю - це встановлення оптимального співвідношення між чинниками забезпечення конкуренто­спроможності (якістю, ціною, системою збу­ту, обслуговуванням та ін.).

В результаті цього мають вирішуватись завдання:

- поліпшення якості самої продукції;

- зниження витрат на її виробництво;

- підвищення економічності оперативності після продаж­ного обслуговування.

Ефективним засобом управління якістю і конкуренто­спроможністю є стандартизація, яка включає комплекс норм, правил і вимог до якості продукції.

Процес стандартизації продукції регулюється сукупністю нормативно-технічної документації.

 

Стандарт на продукцію є основним нормативно-техніч­ним документом, в якому показники якості встановлюються, виходячи із новітніх досягнень науки, техніки і попиту споживачів.

Стандартизація продукції охоплює:

- встановлення вимог до якості продукції, сировини, матеріалів, напівфабрикатів, комплектуючих;

- встановлення норм, правил в галузі проектування;

- формування єдиної системи показників якості продук­ції, методів її контролю, випробувань, єдиних термі­нів і позначень;

- створення єдиних систем класифікації і кодування продукції тощо.

Сертифікація продукції - один із важливих елементів системи управління якістю, який передбачає оцінку відпо­відності продукції певним вимогам та видачу певного документа-сертифіката. Сертифікат - це документ, що за­свідчує високий рівень якості продукції та її відповідність вимогам міжнародних стандартів ISO серії 9000. В Україні існує обов'язкова і добровільна сертифікація. Обов'язкова сертифікація здійснюється в межах державної системи управління господарськими суб'єктами, охоплює перевірку та випробування продукції, державний нагляд за сертифікованими виробами.

Добровільна сертифікація може проводитись на відпо­відність вимогам, які не є обов'язковими, за ініціативою суб'єкта господарювання на договірних засадах.

Суб'єкти господарювання (виробники, постачальники, продавці) щодо продукції, яка підлягає обов'язковій серти­фікації, повинні:

1) у визначений термін і в належному порядку проводи­ти сертифікацію продукції;

2) забезпечувати виготовлення продукції відповідно до вимог того стандарту, за яким її сертифіковано;

3) реалізовувати продукцію тільки за наявності сертифі­ката;

4) припинити реалізацію сертифікованої продукції, як­що виявлено її невідповідність вимогам певного стандарту або закінчився термін дії сертифіката.

Згідно з вимогами чинного вітчизняного законодавства сертифікація продукції в Україні здійснюється в рамках державної системи сертифікації - УкрСЕПРО.

Сертифікацію здійснюють державні випробувальні цент­ри (ДВЦ)з найважливіших видів продукції. На сертифіковану продукцію видається сертифікат відповідності, який містить спеціальний знак відповідності. Аналогічним зна­ком позначається і сама продукція; він інформує спожива­чів про те, що продукція є сертифікованою за системою УкрСЕПРО.

Останнім часом почали формуватись міжнародні системи сертифікації, координацією яких займається спеціаль­ний комітет із сертифікації - СЕРТИКО, що діє у складі ІSO.

Державний нагляд за якістю продукції здійснює Дер­жавний комітет України по стандартизації, метрології і сертифікації (Держстандарт України),який є національ­ним органом, що здійснює стандартизацію і сертифікацію продукції. Об'єктом державного нагляду є продукція вироб­ничо-технічного призначення і товари народного спожи­вання, експортна продукція щодо вимог контрактів, імпорт­на продукція щодо діючих в Україні стандартів, атестовані виробництва.

На місцях державний нагляд за якістю продукції здійс­нюють територіальні органи Держстандарту - центри стандартизації, метрології і сертифікації.

Система державного нагляду передбачає відповідаль­ність суб'єктів господарювання за порушення стандартів, норм і правил, а саме: матеріальну відповідальність у формі штрафів, розміри яких коливаються від 25 до 100% варто­сті невідповідної стандартам продукції. Суми штрафів роз­поділяються таким чином:

60% - у Державний бюджет;

30% - у позабюджетні фонди місцевих органів влади;

10% - у Держстандарт України для розвитку матеріально-технічної та науково-дослідної бази.

Можливі шляхи підвищення якості та конкуренто­спроможності продукції поділяються на:

- виробничо-технічні (вдосконалення проектування, використання найсучасніших техніки і технології, вхідний контроль якості сировини, матеріалів і комп­лектуючих, поліпшення стандартизації);

- організаційні (вдосконалення організації виробництва і праці, методів технічного контролю, підвищення кваліфікації кадрів, дотримання технологічної і вироб­ничої дисципліни, забезпечення загальної культури виробництва);

- економічні (система прогнозування і планування яко­сті, встановлення прийнятних для виробника і спо­живача цін, економічне стимулювання виробництва високоякісної продукції);

- соціальні (правильна кадрова політика, створення на­лежних умов праці і відпочинку, мотивація праці, ак­тивізація людського чинника).

Умови ринку вимагають комплексного використання перелічених можливостей забезпечення виробництва якіс­ної конкурентоспроможної продукції.

 

 

Тема «Планування та організація особистої праці керівника».

План

1. Основні напрямки наукової організації праці керівника. Основні вимоги до організації основного місця керівника.

2. Методика роботи зі спеціальною апаратурою. Робота керівника з документацією. Складання індивідуальних планів роботи керівника. Телефон та ділове спілкування.

3. Задачі і практика ділових нарад, їх підготовка і проведення.

 

Необхідно знати: основні функції керівника різних рівнів управління, та зміст їх праці; основні напрямки наукової організації праці керівника; роботу керівника з документацією, задачі ділових нарад, їх підготовку та проведення; використання засобів зв’язку, промислового телебачення, персональних комп’ютерів в роботі керівника.

Необхідно вміти: складати індивідуальні плани роботи та аналізувати використання часу.

 

Розподіл і кооперація.

За кожним підрозділом і виконавцем в апараті управління повинна бути закріплена обмежена кількість в достатній степені однорідних видів робіт. В результаті підвищується продуктивність праці, якість робіт, накопичується досвід.

Розподіл праці відбувається на рівні галузі підприємств, цехів, виробничих груп.

Розподіл праці відбувається також по помноженням, якими наділений конкретний підрозділ.

Повноваження - організаційне закріплення прав і обов'язків приймати рішення при умові всієї повноти відповідальності за їх наслідки. Документальне закріплення повноважень відображається в положеннях, посадових інструкціях та інших ділових документах. Це придає чітку визначеність у відношеннях між працівниками, сприяє чіткий і погодженій діяльності, підвищує відповідальність виконавців.

Розподіл праці діє і на рівні конкретних підрозділів. Так, в управлінні підприємством виділяються функції: планування, організації, оперативного управління,тощо.

Кооперування праці сприяє об'єднанню різних, відносно відокремлених видів управлінської праці в єдиний процес управління, узгодженню діяльності окремих працівників, органів і служб в просторі і часі.

Розподіл і кооперування управлінської праці регламентується структурою данного апарату управління, положеннями про його структурні підрозділи, посадовими інструкціями. Тут важливо забезпечити єдиний підхід до найменування посад службовців, відповідно посадових характеристик і тарифно-кваліфікаційних довідників.

Підвищення кваліфікації управлінських кадрів.

Висококваліфікований працівник швидше оволодіває прогресивними методами праці, активніше використовує сучасну техніку, забезпечує високу якість роботи і економію матеріальних витрат.

Кваліфікацію кадрів постійно необхідно підвищувати. Тільки так можна підтримувати компетентність кадрів на рівні сучасних вимог, особливо в нових і новітніх областях техніки і технології.

Для підвищення кваліфікації спеціалістів і господарських керівників в нашій країні діє мережа учбових закладів, факультетів, курсів. Періодичність підвищення кваліфікації визначається з урахуванням темпів розвитку галузі.

Нормування праці.

До важливіших задач нормування управлінської праці відноситься визначення трудомісткісткості окремих видів робіт і чисельності працівників для її виконання.

Визначення трудомісткості окремих видів робіт проводиться при допомозі фотографії робочого часу працівника, аналізу даних витрат і складання проектного балансу робочого часу. При нормуванні праці працівників управління використовують норми часу, виробітку, обслуговування, управляємості, співвідношення, чисельності.

При розробці і впровадженню заходів по розширенню сфери нормування і його удосконалення вирішуються питання: на які види робіт і для яких посад (груп) повинні бути підготовлені і введені в дію норми, необхідно враховувати питому вагу подібних робіт (або посад) в загальному об'ємів робіт (або чисельності працівників).

Організація робочих місць.

Робоче місце службовця - обмежена площа службового приміщення, призначена для виконання певного виду робіт, обладнана необхідними засобами організаційної і лічильної техніки. Рівень організації і обслуговування робочих місць впливає на степінь тяжкості, виснажливості і привабливості праці. Чим більш раціонально організоване робоче місце, чим воно зручніше, чим краще забезпечене всім необхідним для безперервної і ритмічної роботи, тим вище працездатність і рівень продуктивності праці працівника. Управлінська праця має свою специфіку. Працівник апарату управління приймає участь у створенні матеріальних цінностей не прямо, а через організацію праці людей, безпосередньо зайнятих у виробничому процесі. Як предмет праці в управлінні виступає інформація, на обробку якої управлінський персонал витрачає до 70% свого часу. Як правило, носієм і джерелом інформації виступає документ. В зв'язку з цим раціоналізація робочих місць в напрямку компьютерізації дасть змогу удосконалити управлінську працю.

Робоче місце керівника підприємства забезпечується широким набором засобів зв'язку: телефони, автовідповідачі, телефонні концентратори, диктофони а в даний час - індивідуальні комп'ютери.

В кабінеті і на столі керівника не повинно бути нічого зайвого, відволікаючого увагу. Доцільно прибирати зі столу всі матеріали, які не потрібні в даний момент для роботи. Зайві матеріали не тільки ускладнюють процес роботи, але і зменшують робочу площу столу, створюють враження не упорядкованості. Для створення оптимального мікросередовища в кабінеті керівника слід підтримувати температуру повітря 18-20°С, вологість на рівні 50-60%, рівень шуму не більше 75 децибелів. Особливу увагу при організації робочого місця керівника необхідно звернути на освітлення і забарвлення кабінету. Існує пряма залежність між освітленістю і продуктивністю праці працівника. Сила світла повинна відповідати нормі - 200 люкс, світло повинне мати відповідний відтінок, не осліплювати працюючого, падати на робоче місце зліва. Велике значення має кольорове оформлення робочого місця керівника. Яскраві і темні тони викликають передчасну втому, нерізкі - навпаки, сприяють підвищенню продуктивності його праці. Тому краще всього оформлювати робочий кабінет в світлі і м’які тона, наприклад ніжно-зелений, жовтий, бежевий або їх поєднання. Такі кольори добре відбивають світло, приємні для очей і заспокійливо діють на нервову систему.

Раціоналізація праці працівників управління.

Означає покращення планування діяльності органів управління, якісну підготовку і проведення нарад, засідань, покращення системи контролю виконання, тощо. Велике значення має удосконалення технології виконання управлінських робіт (розробка інструкцій, організаційних графіків, технологічних схем, та інше).

Раціональні форми і методи матеріального і морального стимулювання управлінської праці.

До рішення цих питань відноситься: розробка форм і систем організації зарплати кадрів управління; степінь наукового обґрунтування застосування схем посадових окладів; надання права трудовому колективу підвищувати (знижувати) рівень зарплати у відповідності с конкретним трудовим вкладом кожного працівника.

Оплата їх праці повинна бути пов'язана з кінцевими результатами роботи підрозділу в цілому. Наприклад, пра