Із захисної промови С. Андрієвського у справі М. Авдреєва

Панове присяжні засідателі!

Убивство дружини чи коханки, так само і вбивство чоловіка чи коханця, інакше кажучи, позбавлення життя найближчої людини на світі, щоразу викликає у нас найглибші душевні переживання. Вам слід зрозуміти обох і сказати про них щиру правду, зважаючи на те, що вони один одного не зрозуміли, тому що завжди домінує істина: «Чужа душа - темний ліс». А в шлюбі, де, здавалося б, у чоловіка і жінки одне тіло, - це загальне правило підтверджується особливо часто.

До речі, навряд чи знайдеться інша пара, така гармонійна зовні і така роз'єднана зсередини, як Андреєв і Зінаїда Миколаївна.

Подивимося, як же склалися і поєдналися їхні долі.

Почнемо з чоловіка.

Перший раз він одружився у 23 роки. Шлюб був спокійний, без особливого захоплення. Дівчина була з гарної сім'ї, на три роки молодша за Авдреєва. Подружжя жило дружно. Андреєв був вірним чоловіком. Різноманітності в жінках він не шукав, не любив і навіть не розумів. Він був із породи «однолюбів». Так тривало більше десяти років. Лише на тридцять п'ятому році перед Андреєвим з'явилася спокуса в образі Сари Левіної. Всупереч своїй волі був він одурманений. У ньому заговорила, якщо хочете, «друга молодість», тому що перша пройшла непомітно. Це фатальне почуття, природний потяг до жінки, заполонило стриманого і нерозпущеного чоловіка значно глибше і повніше, ніж перше. Скромний чоловік, який пропустив мимохідь бурхливу пристрасть юності, у таких випадках думає собі: «Нарешті, справжнє щастя, яке у кожного є, а у мене ще не було»...

Я назвав Андреєва «однолюбом», а тепер ніби суперечу сам собі. Який же «однолюб», якщо «друга молодість»?

Але люди зовсім чисті в статевому питанні зустрічаються рідко. Тобто, звичайно, є на світі бездоганні жінки, що не знали нікого, окрім свого чоловіка. Бувають і чоловіки, які залишаються вірними своїм дружинам, взявши з ними шлюб після всілякого бешкетування. Але навряд чи була колись така подружня пара, яка і з'єдналася при взаємній цнотливості, і залишається такою до смерті. Тому Андреєва, який знав протягом ЗО років лише двох жінок, можна назвати цнотливим, чистим, схильним до одно-любства.

Перша зустріч Андреєва зі своєю «судженою» відбулася в Лісному, на товариському гулянні. Йому охарактеризували її як загальнодоступну «панночку».

Багато любителів розваг залицялися до неї. Але вся вона, з голови до ніг, якось одразу пройняла його серце. Пояснити це почуття неможливо. У кожного є своя призначена жінка, від якої не врятуєшся... Такою була і Сара Левіна для Андреєва. З кожною новою зустріччю він захоплювався все більше. Він робив їй подарунки, висловлював свої почуття. Вона, очевидно, приглядалася до нього і подавала надії. Нарешті, його ніжність і захоплення зробили свою справу. Вона відчула в ньому щось стійке, надійне - і віддалася... Вона не була цнотливою. Як завжди в таких випадках, у минулому коханні виявилося щось невизначене: чи то короткочасні романи, чи необережність. Андреєв не заглиблювався і нічого не хотів знати. Перші розкриті йому обійми вирішили його долю. Він уже не міг бути вірним своїй дружині, він міг бути вірним тільки Левїиій.

Довелося з'ясувати стосунки з дружиною. Почалося руйнування сім'ї. Дружина нелегко віддавала свого вірного чоловіка, тим більше, що суперниця бешкетувала і всіляко ображала її. Зустрічаючись на вулиці, Левша показувала їй язика. Якщо заставала біля її під'їзду готовий екіпаж, сідала в нього і наказувала кучерові везти її, а не бариню. А Андреєва лише дивувалася, куди подівся її екіпаж...

Андреєв був між двома вогнями. Усвідомлюючи себе невільним грішником, він мучився через заподіяні дружині образи і водночас не міг звинувачувати Левіну, бо бачив у тому бешкетуванні доказ її ревнощів, її взаємності, її бажання поєднатися з ним безроздільно, чого і він сам прагнув усім серцем. Тяжкі часи переживав він.

Тим часом Левіна завагітніла. Андреєв зрадів, бо побачив у цьому нове зміцнення їхніх стосунків. Становище ускладнювалося, бо дружина, обурена нахабством Левіної, вживала всіх заходів для того, щоб звільнити від суперниці чоловіка. Вона домоглася того, що поліція «пристрахала» Левіну... Нічого не підозрюючи, Андреєв застав одного разу свою вагітну коханку непритомною, з повісткою про висилку з Петербурга. Він терміново пустив у хід всі свої зв'язки і йому пощастило паралізувати висилку, завдяки втручанню в справу градоначальника Грессера.

Прагнучи надалі убезпечити кохану жінку від подібних випадків, Андреєв одразу ж записав її в гільдію. Нарешті, дружина скорилася своїй долі. Андреєв сповна забезпечив її і доньку. Було вирішено, що дружина не перешкоджатиме спільному життю Андреєва з Левіною, але розлучення не буде, доки донька від першого шлюбу не вийде заміж. Величезними зусиллями перша сім'я була влаштована і фактично відпала...

Щойно у Левіної народилася донька, вона прийняла християнство і отримала ім'я Зінаща. Хрещення було необхідне для того, щоб Андреєв міг узаконити новонароджену. Водночас, на вимогу Андреєва, і він, і його подруга склали заповіт на користь цієї дитини. З того часу, вже 17 років, як баришня, яку ви бачите, є єдиною спадкоємницею після своїх батьків.

І ось з'явилася у Андреєва нова сім'я. Здавалося, пара була цілком підходящою. Різниця - років дванадцять - дуже гарна. Обидва з купецького середовища, не дуже освічені. Вона вже встигла пожити без грошей, без певного заробітку і до зустрічі з Андреєвим ризикувала, як кажуть, «ходити по руках». їй зустрілася людина поважна, вірна, яка обожнювала її, оточила її достатком, любов'ю, ніжними турботами. Чого ще можна було бажати? І дійсно, Андреєв більше нічого не бажав.

У пресі, не знаючи справи, уже розпустили плітки про цю пару. Дивувалися, що біржовий маклер став героєм кримінального роману. Припускали, що тут проза заїла поезію, що егоїстичний, заможний крамар занапастив емоційну жіночу натуру.

Нічого подібного тут не було. Андреєв мав повне право вважати себе щасливим чоловіком. Запитують: «Як чоловіком? Адже Левіна майже 14 років була у нього на утриманні...» Чи варто заперечувати. У сумісному житті, із лицемірства, люди придумали багато фальшиво-презирливих слів. Якщо чоловік повінчався з жінкою, про неї кажуть: «дружина», «жінка». А якщо ні, її називають: «утриманка», «наложниця». Але хіба законна дружина не знає, що таке «ложе»? Хіба чоловік майже завжди не утримує свою дружину? Справжнім шлюбом я називаю такий любовний союз між чоловіком і жінкою, коли ні їй, ні йому нічого іншого не потрібно, - коли він для неї заміняє всіх чоловіків, а вона для нього - всіх жінок. І в такому розумінні для Андреєва обрана ним подруга була справжньою дружиною.

До речі, перша дружина дотримала слова: після заміжжя їх доньки відбулося розлучення і за три роки до катастрофи Зінаїда Миколаївна обвінчалася з Андреєвим. Всі в один голос говорять, що Андреєв «шалено» кохав свою дружину. Чому? Якщо комусь з вас не зрозуміло, я вам доведу.

Візьміть все життя Андреєва. Ви побачите, що він працював невтомно і працював успішно. Заробляв дуже великі гроші. Але грошима не дорожив. Розкошів не розумів. Збиткових захоплень не мав. Ні гравець, ні пияка, ні ненажера, ні честолюбець. Власне кажучи, вся робота йшла на інших. Більшу частину грошей він віддавав першій дружині. Крім того, брав участь у всіх можливих благодійних спілках і заслужив різні почесні звання. Вищі духовні інтереси - наука, мистецтво - були чужі для нього.

Скажіть: потрібно ж було мати і цій гарній людині щось таке, що складало його особисте життя, його щастя, відпочинок, утіху. І його потягло до такого щастя, яке вкладене в нас самою природою, - до коханої жінки, яка б скрасила самотність чоловіка. Що не кажіть, але «не ли-чить чоловікові бути одному». Це закон життя, основа всього світу. Яку б дружбу до ближнього ми б не відчували, ми однаково почуваємо себе віддаленими від них. Тільки в істоті іншої статі ми знаходимо ніби частину свого серця, яке стукає нам назустріч і зливає нас з цією істотою нероздільно. Цю найвищу радість Андреєв знайшов у своїй другій дружині. Він не знав, як віддячити їй... Виконував усі її примхи. Віддавав їй усе, що у нього було. Не зважав на всі її різкості, завжди вмів виправдати її жорстокість.

За своїми відчуттями він міг поклястися, що цій жінці ніхто інший не потрібен. І оскільки він ніякої іншої жінки не мав, то він зрісся з дружиною, він бачив у ній і в собі дві нерозривні половини одного створіння.

Не маю сумніву, що Сара Левіна, завдяки своєму легковажному поглядові на чоловіка і хтивому темпераменту, віддалася своєму здоровому чоловікові з найповнішою для нього ілюзією гарячої взаємності. Що ще він міг вимагати? І в такій омані він прожив, наскільки це можливо, щасливо, протягом майже сімнадцяти років... І раптом!

Але тут ми залишимо чоловіка і звернемося до дружини.

Важко говорити про мертвих. Можна було б говорити неправду про них, бо вони не можуть заперечити. Але оскільки «мертві сорому не мають», то говорити про них правду не тільки можливо, а навіть необхідно, тому що кожен померлий є повчання для живих.

Отже, придивимося до Сари Левіної.

Зв'язавшись з Андреєвим, приживши від нього дитину і переманивши його до себе на правах чоловіка, Зінаїда Миколаївна «зметикувала», що вона стала заміжньою, але при цьому зовсім не втратила своєї свободи. Зовні вона все так влаштувала, що, як їй задавалося, ніколи і нічим не ризикувала.

Майже увесь день в її розпорядженні, через те, що чоловік працював у місті з ранку до обіду. Крім того, їй іноді щастило їздити одній в Михайлівський театр, куди чоловік не заглядав. Нарешті, для неї стало звичайним жити влітку в Царському, куди чоловік приїздив тільки двічі на тиждень. Всюди, де з'являлася, вона завжди справляла своєю ефектною зовнішністю враження на чоловіків. Це їй подобалося. Легкість поведінки з ними у неї залишилася ще з першої молодості. Ми знаємо від інженера Фанта-лова, що домогтися взаємності Андреєвої було неважко. Можливо, тому вона не раз обманювала чоловіка. Але нас цікавить лише один її роман, повністю доведений і вельми давній, з генералом Пістолькорсом. Хочу, втім, додати, що я розумію тут роман лише з боку генерала, який був дійсно закоханий в Андреєву. А вона?

Я не бачу в її житті жодного випадку, де б вона любила когось окрім себе. І якби це не видавалося прикрим для генерала Пістолькорса, слід сказати, що і його вона не кохала. Генерал атестує покійну з найкращого боку: «Правдива, чесна, розумна, скромна»... Чи не так? «Правдива»? Вона його обдурила, що заміжня. «Чесна»? Вона ще в 1903 році, коли жила в достатку, взяла від Пістолькорса, невідомо за що, 50 тисяч рублів. «Розумна»? В практичному розумінні так, вона була не промах. Але в розумінні інтелектуального рівня вона була страшенно дріб'язковою, гоноровою. Нарешті, «скромна»... Про цю скромність генерал тепер може зробити висновок з розповідей інженера Фанталова...

Безцеремонність Зінаїди Миколаївни в її подвійній грі між коханцем і чоловіком дивовижна... І, однак, якщо подумати, чи можемо ми суворо звинувачувати її? Згадайте: вона виросла і розцвіла в такому середовищі, де легка поведінка ліщини не вважалася ганебною. Природа дала їй чудове тіло. Вона використала цю зброю. їй все давалося легко, і вона уявила, що крім особистих задоволень, їй нема про що думати в житті. Вона перетворилася на розбещену егоїстку... Людина виховується тільки в нещасті. А вона його ніколи не знала, і навряд чи могла збагнути чуже горе. її трагічний кінець і заподіяні нею прикрощі пояснюються лише тим, що люди, багаті душею, її зовсім не розуміли.

їй, наприклад, навіть на думку не спадало, що, закріпивши свій зв'язок з Пістолькорсом і пообіцявши йому одруження, вона зруйнувала все життя свого нещасного чоловіка.

їй здавалося, що має відбутися лише звичайна угода щодо неї між двома чоловіками - і нічого більше. Вона навіть додумалася до нісенітниці, що вони обидва будуть однаково раді, бо для неї цей перехід був вельми вигідний і приємний.

Інша мимоволі б занепокоїлася, передбачаючи страшне руйнування тривалих близьких стосунків з вірним товаришем. Вона б намагалася пом'якшити удар... Але для Андреєвої все було дарма. За кордоном вона сміливо веде себе з Пістолькорсом як наречена... А в той же час чоловікові посилає листи «Милий Мишко», «Добрий Мишко». В листах продовжує вимагати різні суми на всілякі витрати... І в останньому пише: «Ми жалкуємо, що ти не з нами»... Ну, де ж тут було бідному Андреєву здогадатися, що з приїздом дружини може статися з ним жахлива катастрофа?

Про Пістолькорса він тільки чув від дружини, що вона десь давко з ним познайомилася. Сам він розмовляв з Пістолькорсом один раз у житті на якійсь виставці, де їх познайомила дружина. У своїй квартирі він ніколи його не бачив, і взагалі, все, що відбувалося між Пістолькорсом та його дружиною вже майже три роки, було від нього так приховано, що про Пістолькорса він думав стільки ж, як про будь-якого перехожого на Невському..,

Нарешті, дружина приїхала... Наступного ж дня, за ранковим чаєм, розв'язно посміхаючись, вона раптом ляпнула чоловікові: «Знаєш, я одружуюсь з Пістолькорсом...»

Панове присяжні засідателі! Все, що я говорив досі, схоже на спокійну розповідь. Кримінальної драми ніби навіть здалеку не було видно. Проте якщо ви зрозумієте усе попереднє, то вам стане ясно, який страшний тягар навалився на душу Андреєва. З цієї хвилини, власне, і починається захист.

У житті Андреєва відбулося щось на зразок землетрусу, зовсім як у Помпеї чи на Мартініці. Чудовий клімат, всі блага природи, ясне небо. Раптом з'являється слабке світло, димок. Потім чорні клуби диму, сажа, кіптява. Дедалі більше. Ось уже і сонця не видно. Полетіло каміння. Розливається вогненна лава. Загибель погрожує звідусіль. Грунт хитається. Безпорадний страх. Нарешті, несподіваний підземний удар, тріск - все загинуло.

Все це, від початку до кінця тривало протягом жахливих дванадцяти днів...

«Знаєш, я одружуюся з Пістолькорсом...»

У першу хвилину Андреєв сприйняв слова дружини за найбезглуздіший жарт. Але вона їх повторила. Він витріщив очі. Далі - більше. Дружина продовжує розвивати свої плани. її впертість проявляється чіткіше. Він все ще не хоче вірити. Але ім'я Пістолькорса все голосніше вривається в його дім, як ім'я людини, витискує його самого з дороги. Дружина відкрито телефонує Пістолькорсу. Нарешті, донька після довгих вагань повідомляє батькові про серйозні наміри матері, розкриває перед ним її давній роман. Андреєв починає відчувати загибель. Він купує фінський ніж, щоб покінчити з собою. Довелося купити ніж, бо на купівлю револьвера потрібний дозвіл, а приплив відчаю міг настати кожної хвилини, і йому здавалося, що якщо він буде мати при собі смерть у кишені, то зможе ще триматися на ногах, йому легше буде упрошувати дружину, благати залишитися в сім'ї...

Весь звичайний спосіб життя зник! Чоловік втрачає дружину. Він не спить, не їсть від несподіваної біди. Він все ще за щось чіпляється, хоч і повторює своїй доньці: «Я цього не витерплю». Поки йому все ще здається, що дружина капризує. Суперник лише на рік молодший за нього. Коштів у самого Андреєва достатньо. А головне, Зінаїда Миколаївна навіть не говорить про кохання. Вона, мов сорока, цокотить тільки про мільйони, про високе становище, про можливість потрапити до двору. Залишалася лише надія переконати її.

З'явився, нарешті, до Адреєва і сам Пістолькорс з пропозицією про розлучення. Але Андреєв і йому не давав ні позитивної, ні негативної відповіді: «Справа серйозна, треба подумати...»

Тим часом роздратована Зінаїда Миколаївна починає бити доньку за підтримку батька. Андреєв непокоїться за Доньку, замикає її від матері і все думає, думає... Про що він думає? Він думає, як страшно для нього зректися жінки, заради якої він жертвував усім; якою жалюгідною буде його самотня старість, а головне, він не розуміє, заради чого все це робиться...

Дійсно, якби Андреєва мала хоч трішки жіночої душі, якби вона насправді кохала Пістолькорса і якби вона хоч якось розуміла і цінувала серце свого чоловіка, вона могла б легко владнати все це. Звичайно, постраждав би чоловік, але сама Андреєва досягла б бажаного без найменшої катастрофи для себе. Підготувавши чоловіка заздалегідь (про що я вже говорив), вона могла б щиро і з повним правом сказати йому: «Мишко, зі мною трапилося горе. Я покохала іншого. Не звинувачуй мене. Адже ж і ти пережив те саме. Дружина простила тебе. Прости ж і ти мене. Я віддала тобі свої кращі роки. Не змушуй мене бути такою люблячою, якою ти знав мене досі. Це все не від мене залежить. Щастя у нас не буде. Відпусти мене, Мишко. Ти бачиш, я сама не своя. Що я можу зробити?»

Невже не зрозуміло для кожного, що такі слова обеззброїли б Андреєва цілком? Все було б ясно до безнайдій-ності. Він би відійшов і, можливо, наклав би на себе руки. Але Андреєва нічого подібного не могла сказати саме тому, що не кохала Пістолькорса. Вона лише шаленіла від того, що чоловік наважується перечити її примхам.

І ось вранці 23 серпня вона вирішила розрубати вузол. У цей час чоловік після дванадцяти безсонних ночей, все ще на щось сподіваючись, вже збирався кудись вийти в справах, і, як автомат, натягнув пальто. Зінаїда Миколаївна в туфлях на босу ногу поспішила його затримати, щоб нарешті домогтися свого.

Нікому в домі, - ні їй, ні її чоловікові, - не могло б спасти на думку, що саме в цю мить вона прямо йде до своєї смертної кари і навіть робить останні кроки в житті.

Вона була занадто самовпевнена. Чоловік був занадто тихий і покірливий. Але вона вела себе як дике, тупе створіння, забувши про все людське. На безвинного і люблячого чоловіка вона накинулася з лютою лайкою...

Ця жінка, врятована Андреєвим від висилки, піднята ним з бруду, викохана, опікувана ним як скарб протягом 16 років, - ця жінка хоче «скрутити його в баранячий ріг», знищити його без сліду, роздавити його!

Тоді Андреєв швидким рухом скинув з себе пальто зі словами: «Чи довго ти будеш кривдити нас?», схопив дружину за руку, потягнув до кабінету - і звідти, біля самих дверей, почувся її відчайдушний крик...

За декілька секунд все закінчилося. Андреєв вибіг у передпокій, кинув фінський ніж і оголосив себе злочинцем.

Що відбулося в його душі?

На це запитання не може бути тієї певної відповіді, яка необхідна для судового вироку, бо при такому невимовному потрясінні все в людині перевертається... Звідкись зсередини у Андреєва піднялася могутня хвиля, яка поглинула і розум, і серце, і совість, і пам'ять про загрозливий закон.

Що тут було? Ревнощі? Злість? Запальність? Ні, все це не підходить. Гострі ревнощі уже були приборкані, бо Андреєв міг діловито спілкуватися із своїм суперником. Злість і запальність знову ж таки не в'яжуться зі справою, бо Андреєв був добрим і терплячим до останньої миті.

Якщо хочете, тут були жах і відчай перед раптово відкритими для Андреєва жорстокістю і бездушністю жінки, якій він безповоротно віддав і серце, і життя. В ньому шалено заговорило почуття незбагненної неправди. Тут вже нуртувала сила життя, яка ламає все непридатне без прокурору і суду. Втекти від цієї неминучої кризи не було куди ні Андреєву, ні його дружині.

Я назву цей душевний стан Андреєва «несамовитістю» - не тією несамовитістю, про яку говорить формальний закон (тому що там неодмінно потрібна душевна хвороба), але несамовитістю в загальновживаному розумінні цього слова. Людина «збожеволіла», була в «нестямі». Його ноги і руки працювали без його участі, бо душа була відсутня...

Невже люди цього не зрозуміють?

Яка глибока правда звучить у зізнанні Андреєва, коли він говорить: «Крик дружини повернув мені розум». Значить, до цього крику він був у стані божевілля...

Чи бажав Андреєв того, що він зробив? Ні, не бажав, бо наступного дня говорив своїм знайомим: «Я, здається, віддав би все на світі, аби цього не сталося...»

Карати будь-кого за вчинок, явно несвідомий - не по-людськи, та й не потрібно.

Ось і все, що я хотів сказати. Я намагався роз'яснити вам цю справу мовою вашого власного сумління. Правду кажучи, я не маю сумнівів, що ви не погодитеся зі мною.

І вірте, що Андреєв вийде з суду з «опущеною головою»..; У глибині його душі, як і долі, буде невигойна рана... Його гріх перед богом і закривавлений привід його дружини - у всій своїй жахливості - залишаться з ним нерозлучними до кінця.

 

Андреєв був виправданий. Присяжні визнали, що вбивство здійснене в стані крайнього роздратування і запалу.

Россельс В. Л. Промова на захист Семенових

Товариші судді!

Старий робочий, слюсар Семенов ніколи не забуде той холодний грудневий день, коли він зустрів давнього знайомого, поважну людину, що займала, з його точки зору, високе положення головного бухгалтера главку, - Любомудрова.

Знайомство з Віктором Івановичем Семенов цінував, воно здавалося йому навіть схвальним.

Зустрічі цієї йому не забути.

Назавжди залишиться у пам'яті Семенова і прохання, з яким звернувся до нього Любомудров. «Гавриїле Борисовичу, - сказав він, - друкарка наша передрукувала для установи роботу, що не входить в її обов'язки, а виплатити їй, штатній друкарці, понад заробітну платню тисячу рублів якось незручно. Чи не допоможете ви? У чому сумніваєтеся? Це ж зовсім просто. Я випишу по рахунку вашій дружині гроші на її ім'я, ви з її дорученням їх отримаєте, передасте мені, а я - друкарці. Ось так змушені обходити бюрократичні формальності», - зітхнув він.

Йокнуло, сильніше забилося серце у Семенова: «Чи добре це?» Але тут же одумався.

«У чому справа? Тисячу рублів отримаю, повністю віддам, і друкарка свого не втратить. Що ж тут поганого? Та і не хто-небудь просить, а Віктор Іванович...»

Погодився.

 

Як обіцяв, так і зробив.

Поліна Олександрівна на прохання чоловіка написала рахунок і доручення, а він, отримавши за виготовленою Любомудровим на ім'я його дружини дорученням тисячу рублів, передав їх Любомудрову.

«Дякую, Гавриїле Борисовичу!» - «Да що ви, нема за що, Вікторе Івановичу».

І тільки значно пізніше, у слідчого, Семенов дізнався, що не було ніякої роботи, ніякої друкарки, що старий знайомий, поважний головний бухгалтер главку Віктор Іванович Любомудров обманув його і дружину.

«Повірити не міг. Потемніло в очах, підкосилися ноги, стали як ватні», - згадував тут про це Семенов.

Все так, як було, розповіли Семенови слідчому, і він повірив і тому, що вони обмануті Любомудровим, і їх безкорисливості.

Та й як було не повірити Семеновим, котрим простіше було б стверджувати, що Поліна Олександрівна дійсно працювала і за роботу отримала законну винагороду.

Але Семенови говорять правду - ніякої роботи Поліна Олександрівна не виконувала, та і не в змозі була за обсягом своїх знань і компетенції виконати роботу, про яку вона й уявлення не мала.

Легко було перевірити Семенових ще й тому, що в аналогічному становищі опинилися й інші люди з простою душею, безкорисливість яких було вигідно використовувати Любомудрову і котрих він, як і Семенових, переконував, що вони роблять хоча за формою неправильну, але по суті добру справу.

Повірив Семеновим слідчий і, незважаючи на це, вніс їх у список тих, хто повинен опинитися на лаві підсудних з Любомудровим.

І ось вони перед вами.

Така гірка доля цих недосвідчених, занадто довірливих людей, що пройшли увесь свій довгий шлях прямими і світлими дорогами життя, не знаючи нічого про криві і темні його провулки, про звірині його стежини, де бродять хижаки.

Ми чули тут прокурора.

І він повірив Семеновим, але, не зважаючи на це, пропонує засудити їх як співучасників Любомудрова, якого звинувачують у розкраданні.

І ось Семенови, усе життя проживши разом, і тут сидять Поруч, похиливши голови, у розпачі, з сумом слухають промову прокурора, який витончено доводить, що Любо-мудров, який обманув, і Семенови, які були обмануті, з'язані одним спільним умислом, спрямованим на розкрадання тисячі рублів, немов би у рибака г риби, що тріпоче в його хитро сплетеній сіті, може бути спільний умисел.

Чи можна погодитися з прокурором, який стверджує, що «винні і повинні бути засуджені», або правим є захисник, що говорить «невинні, повинні бути виправдані»?

Вам доведеться вирішити, хто з нас правий.

Ви пам'ятаєте, товариші судді, що Семенов на питання, чи визнає він себе винним, відповів: «Тисячу рублів отримав і віддав їх Любомудрову, у цьому каюсь, але у мене і в думках не було сприяти йому у розкраданні».

Зміст цих простих, безхитросних слів має серйозне правове значення. «І в думках не було» - це означає мовою права «не було умислу».

Розкрадання - злочин умисний, і само по собі зрозуміло, що Семенови могли б бути засуджені за участь у цьому злочині тільки в тому випадку, якщо б була встановлена їх умисна провина.

Однак наявність умисної провини передбачає перш за все усвідомлення особою фактичних обставин, які утворюють склад злочину.

Проте прокурор погодився, що саме тут ті фактичні обставини, які утворюють склад злочину, і були приховані від Семенових.

Адже в їхній уяві, у протиріччі з дійсністю, існували і друкарка, і робота, за виконання якої їй законно належало отримати тисячу рублів.

Однак якщо у свідомості Семенових не створювалося уявлення про розкрадання, що готував Любомудров, то не може бути й мови про умисну їх провину.

Далі, в учасників розкрадання повинен бути спільний, спрямований на скоєння цього злочину, умисел.

Однак і цього не заперечує прокурор, прямий умисел Любомудрова був спрямований на розкрадання тисячі рублів, а умисел Семенова - на сплату цієї суми друкарці за виконану роботу.

І, нарешті, ці міркування, що встановлюють відсутність умисної вини у Семенових, підкріплюються і тією обставиною, проти якої також не виступає прокурор, що Семенови не мали корисної або якоїсь іншої зацікавленості.

Цей факт робить припущення про співучасть Семенових у розкраданні державного майна повністю необгрунтованим, припущення це висить у повітрі без підґрунтя, на якому могла б вирости співучасть в тяжкому злочині, що торкається економічної основи держави, за яку злочинець повинен отримати сурове покарання.

Ось чому вважаю, що у суперечці з прокурором я правий. Обмануті Семенови не можуть бути засуджені за співучасть з Любомудровим у розкраданні державного майна.

Однак залишається ще серйозне кримінально-правове питання.

Семенови без умислу, спрямованого на розкрадання, безкорисливо передали Любомудрову тисячу рублів, але гроші ці вони отримали з каси главку шляхом підробки, за роботу, яку вони не робили.

Чи можна вважати їх дії байдужими з точки зору закону?

Відповідь знаходимо в законі.

Підробка передбачена статтями 72 і 120 Кримінального кодексу нашої республіки. Обидві ці статті не передбачають підробок, безкорисно скоєних приватними особами. Така підробка не є злочином і кримінально не карається.

Таким чином, Семенови не брали участі ні в розкраданні, ні у скоєнні підробки, за яку передбачається покарання, і повинні бути судом виправдані...