Політика українізації та коренізації: суть, причини, наслідки.

 

У 20-ті рр. складовою частиною національно-культурних процесів в Україні була політика українізації, що проводилася в роки НЕПу. «Українізація» - політика, спрямована на під­

готовку партійно-державних кадрів української національності; облік національних факторів у формуванні партійного й державного апарату;

організація та відкриття українських дитячих садків, шкіл, технікумів, закладів культури (бібліотек, музеїв, театрів тощо); випуск українських газет, журналів, книг і підручників; глибоке вивчення української мови, літератури, історії, географії, права; відродження й розвиток національ­них традицій культури.

Політика «українізації» була складовою частиною політики «коренізацїі», яку запровадило партійне керівництво на підставі рішень XII з'їзду РКП(б) (квітень 1923 р.). Ця політика мала на меті зміцнити контроль партійного керівництва над національними околицями, розширити свій вплив на місце­ве, зокрема українське, населення й керувати процесом національного від­родження в Україні. Відповідно до декретів ВУЦВКу 1923 р. в Україні прого­лошувалася рівність мов і було вказано на необхідність надання допомоги в процесі розвитку української мови. Для проведення українізації було створе­но комісію на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським.

Від самого початку політика наштовхувалася на опір із боку русифікова­ної верхівки КП(б)У. У партійному керівництві виникла теорія «боротьби двох культур», яку обстоював Д. Лебідь. Відповідно до неї українська куль­тура визнавалася селянською й відсталою, а тому мусила відійти в небуття. Але завдяки наркоматові освіти на чолі з О. Шумським і його помічниками М. Скрипником, Г. Гриньком, які були прихильниками національного відрод­ження, українізація проходила успішно.

Українська Інтелігенція стала рушійною силою українізації. Активни­ми прихильниками цієї політики були М. Грушевський.Д. Багалій, М. Куліш, М. Хвильовий, багато українських літераторів, композиторів, діячів культу­ри й мистецтва. В українській літературі розгорнулася дискусія про місце України в складі СРСР, її історію та майбутнє.

З 1925 р. проводилася політика українізації партії й державних органів. Державні службовці повинні були складати екзамени з української мови. Частка українців у партії зросла, але переважно на нижчих іцаблях партій­ної ієрархії. У 1929 р. в УРСР велика частина шкіл і технікумів була україні­зована, у чому їм поступалися інститути. Тираж українських газет збільшив­ся з 1924 по 1927 рр. у 5 разів, почався процес дерусифікації міст через масовий наплив до них українських селян. У Харкові з метою українізації в армії було створено Школу червоних старшин. Українізація створила сприятливі умови для розвитку національних меншин: у складі України було створено Молдавську Автономну Радянську Республіку, засновано німецькі, грецькі, болгарські, польські, автономні єврейські райони.

Висновок. Більшовики брали до уваги процес українського національного відродження, прагнули оволодіти цим процесом через політику українізації й спрямувати його в русло соціалістичного будівництва, а іншим країнам показати приклад розв'язання національного питання.

66. Український націонал-комунізм починає формуватися задовго до 1917 року. Ще в структурах РСДРП (Російської соціал-демократичної робітничої партії) та УСДРП зароджується полеміка стосовно національного питання. Суть світоглядно-політичного становлення полягає в поступовій еволюції від абстрактно-ідеальної ідеї соціальної справедливості до розуміння необхідності створення власних владно-політичних структур.
Феномен, а радше парадокс української думки загалом зводиться до того, що вона намагається вирішувати політичні проблеми у безструктурно-бездержавному просторі, покладаючись не на свідому організацію, а на самоорганізацію суспільства. Починаючи від М.Костомарова, українська суспільно-політична думка має виразну нехіть до ідеї побудови державницьких структур. Це певною мірою закономірно – відчуваючи на собі тиск імперських держав, Україна намагається створити альтернативний тип організації суспільства, бездержавний, де державні інститути однозначно відкидаються, а держава трактується виключно як «знаряддя експлуатації» (С.Подолинський, М.Костомаров, М.Драгоманов, М.Грушевський, УСДРП).
Це наша трагедія до сьогодні.
Націонал-комунізм зароджується там, де українські комуністи починають усвідомлювати потребу, а навіть необхідність повноцінного функціонування власної партійної структури (УСДРП). Цей процес розпочинається після 1910 року стараннями Льва Юркевича та Дмитра Донцова, який на той час був членом УСДРП (до 1917 року). Обидва автори розпочинають полеміку із В.Леніним з приводу національного питання. Суть суперечки зводиться до можливості організації Української соціал-демократичної партії як самостійної політичної структури.
Справа в тому, що із численних робіт Леніна про національне питання можна зробити висновок, що більшовики засуджують будь-які форми національної дискримінації, визнають рівноправність націй, надають свободу розвитку мови, самоуправління та вважають право нації на самовизначення, на утворення власної держави, невід’ємним правом будь-якої нації.

Та декларовані права блокуються в зародку насамперед категоричним невизнанням УСДРП. Д.Донцов (він на той час був членом УСДРП) зосереджує свою увагу на доведенні національної дискримінації з боку російської соціал-демократії, а Лев Юркевич у полеміці з Леніним доводить, що Іліч, «проголошуючи ідею самостійництва», насправді декларує ілюзію, а будь-які спроби української комуністичної партійної самоорганізації ним заперечуються і навіть знищуються.
Отже, на першому етапі, в 1910-1917 роках український національний комунізм формує розуміння необхідності власної партійної самоорганізації. Можна сказати, що в системі цінностей відбувається перехід від ідеї всеоб’ємної «соціалістичної справедливості» до ідеї «Україна соціалістична – українська соціалістична партія». На цьому етапі ще немає теоретичних розробок, які б стосувалися принципів організації суспільства. Але з’являється головне: розуміння необхідності формування власних політичних структур.

Другий етап розвитку українського націонал-комунізму триває від 1917 року до кінця 1930-х. В більшості саме роботою Сергія Мазлаха та Василя Шахрая «До хвилі: Що діється на Вкраїні і з Україною?» (1919) дослідники розпочинають історію національного комунізму, не надто враховуючи попередні процеси, які відбувалися в УСДРП. У вказаній роботі С.Мазлах та В.Шахрай розкривають централізаційну і русифікаторську політику більшовизму. Вони спрямовують до В.Леніна ряд запитань, які повинні показати фальшивість Ленінської національної політики: Ленін забув ті красиві слова та істини (мається на увазі декларація про право націй на самовизначення, про право вільного розвитку мови тощо), які промовляв вчора (перед революцією), і реальність така, що насправді руйнуються будь-які спроби незалежного функціонування українського державно-політичного організму.
Проходить процес зміни світоглядних ідеалів. Визріває розуміння потреби не просто партійної самоорганізації, а структурної розбудови всього суспільства. Націонал-комунізм цього періоду знаходиться у цілком інших політичних умовах ніж УСДРП: відбувається процес творення радянської держави, який вимагає організації уже не просто партійного, а суспільного життя. Перебуваючи в руслі всезагального радянського становлення, українські націонал-комуністи насамперед звертають увагу на організацію культурно-освітнього та наукового життя. Інша важлива ділянка – функціонування силових та армійських структур.
Українські комуністи намагалися до логічного завершення довести ідею партійної самоорганізації. В Таганрозі (1918) відбулася нарада з приводу перспектив пролетарської революції на Україні. Було запропоновано два проекти резолюцій:
— «Створити автономну партію зі своїм Центральним Комітетом та своїми з’їздами, але який підлягає загальному Центральному Комітету і з’їздам Російської комуністичної партії.» (Є.Квірінг);
— «створити самостійну комуністичну партію, яка має свій центральний комітет і свої партійні з’їзди та зв’язана із Російською комуністичною партією через міжнародну комісію (ІІІ Інтернаціонал).» (М.Скрипник та інші);
Поіменне голосування показало такі результати: за пропозицію М.Скрипника висловилось 35, а проти – 21, утримався – 1.
Бажання формувати свою політику через ІІІ Інтернаціонал тотожне маніфестуванню себе як рівноправного гравця на міжнародній арені. Негласна постанова ЦК трактувала офіційний український ЦК лише в межах повноважень обласного центру. Під цим «негласним» тиском «самостійницьку» постанову було знято і ухвалено рішення про входження в Російську компартію і підпорядкування ЦК РКП.
В 1919 році О.Шумський спрямовує на розгляд Центрального Виконавчого комітету ІІІ Інтернаціоналу «Меморандум Української комуністичної партії боротьбистів до Виконавчого комітету ІІІ Інтернаціоналу» суть якого фактично повторює ідеї М.Скрипника про створення незалежної від РКП(б) комуністичної партійної організації. І, хоч ЦВК ІІІ Інтернаціоналу відкинув «Маніфест», проте цей документ яскраво ілюструє, що український націонал-комунізм різними способами, постійно і послідовно намагався розбудувати власну політичну структуру.
Українським комуністам не вистачило політичної волі іти до кінця і відстоювати самоорганізацію власної політичної структури. Їхні хитання, суперечливість рішень вказують на те, що світоглядно і організаційно вони перебували на етапі становлення, коли ще немає чіткої стратегії, а головне — не сформовано і не визначено мету діяльності. Протиставляючи свою позицію московському централізму, вони творили власну ідеологію, партійні та господарські структури, стверджували, що Радянська Україна повинна бути самостійною; з іншого боку — «боротьбисти» (О.Шумський) засуджували інші українські партії за «надмірний націоналізм», вважали неправильним ставити незалежність України як самоціль, вважали, що нема підстав для боротьби між російським і українським пролетаріатом. Така «двоякість» прослідковується і в діях: «боротьбисти» створюють свій ревком, намагаються сформувати уряд, але коли більшовики не визнають легітимності їхніх дій, подають заяву на вступ до КП(б)У. Ні ідеологічно, ні організаційно українські комуністи не зуміли вибудувати самодостатню політичну структуру, яка повністю відповідала б за організацію суспільства.
Варто зупинитися над культурно-освітньою проблематикою. Саме тут відбувається максимальне протистояння офіційної більшовицької політики та українських комуністів. Справа в тому, що культурно-освітні структури найбільш причетні до творення політичного та загалом соціального ідеалу суспільства, а також до самого процесу соціалізації людини, саме тому вони становлять з одного боку – формотворчу базу суспільства, а з іншого — вони ж начебто майже не причетні до адміністративних, правових та силових інститутів держави і є маргінальною частиною організаційно-політичної системи.
О.Шумський доводив, що капіталізм систематично поневолював різні народи, духовний гніт – різновид такого поневолення, тому національні культури можуть бути формою боротьби із класом поневолювачів. Починаючи від 1917 року між націонал-комуністами та радянською державою формується протистояння в сфері ідеології, яке чітко вказує на наявність чи, принаймні, зародження двох організаційних систем. Власне, саме таким чином і розвивалися історичні реалії. Виникає центральна, керована з Москви, система Рад і засновується на місцях власна система самоуправління. Центрально-імперська структура вимагає підпорядкування України і спонукає прийняти ціннісну ієрархію великої централізованої держави диктатури пролетаріату, а український націонал-комунізм, діючи в рамках цієї структури, намагається насамперед задовольнити потреби місцевого населення, причому не лише в аспекті матеріального забезпечення, а також в сфері духовного життя суспільства. Саме цей феномен розгортається бурхливою українізацією 1920-х років, з її вибуховим розвитком поетичної, художньої, театральної творчості.
Але центральна тоталітарна система підпорядковує суспільне життя власному контролю, Олександр Шумський писав: «Коммунист-украинец является «типом лишнего человека» на Украине… Я впервые остро ощутил это в 1926 г., после приезда на Украину т. Кагановича…». Для кожного націонал-комуніста момент відчуття себе «зайвим» приходив в різний час. Найвищий апогей ізгойності демонструють численні суїциди 1930-х років (М.Скрипник, М.Хвильовий, П.Любченко). Центральна тоталітарна система, не бажаючи зародження і розвитку української політичної самоорганізації, різними способами знищувала її носіїв.
Між тим, в 1920-х роках національні комуністи намагаються опанувати уже не тільки сферу духовного простору суспільства, М.Скрипник, який займає достатньо високі посади в структурі радянської адміністративної ієрархії, вимагає рівноправного функціонування української і російської мов, служби в армії за місцем проживання, припинення русифікації українців через освітню і армійську системи, намагається вберегти від закриття українські заклади шкільної та спеціалізованої освіти на території Кубані та Курщини і Вороніжчини, де на той час проживало багато українців.
М.Скрипник висловлює думку, що не місцеве населення має пристосовуватись до партійних ієрархів, переймаючи їхню мову і культуру, а навпаки, представники партії мають доносити комуністичні істини у національній, легкій для сприйняття формі.