Внутрішня і зовнішня політика Української держави гетьмана П.Скоропадського.

Без перебільшення можна стверджувати, що жодна інша влада всього періоду українських визвольних змагань не зробила в царині зовнішніх зносин стільки, скільки зробив гетьманський уряд. Відносини з державами Центрального блоку залишалися головним пріоритетом зо­внішньої політики. Разом із тим на відміну від Центральної Ради Українська Держава прагнула до розбудови взаємин з радянською Росією, іншими новими державами, що ви­никли на теренах імперії Романових. Здійс­нювалися кроки, спрямовані на встановлення дружніх відносин із державами Антанти та нейтральними європейськими країнами. 14 червня 1918 р. був прийнятий закон «Про посольства і місії Української Держави». Но­вий закон від 6 листопада 1918 р. поширив дислокацію українських консульських установ на 22 країни та окремі регіони. Що ж до дипломатичних зносин, то вони існували з 12 країнами Європи.

Характерною рисою кадрової політики ге­тьманату в цій сфері було те, що на відміну від попереднього періоду вона була майже позбавлена ідеологізації, вузькопартійного

впливу. Основний акцент робився на професійній під­готовці, фаховому рівні, принциповості та патріотизмі працівників зовнішньополітичного відомства Української Держави. Міністрами закордонних справ Української Держави гетьмана П. Скоропадського були М. Василенко, Д. Дорошенко, Г. Афанасьєв.

Європа і світ у цей період більше стали знати про Україну як незалежну, самостійну гетьманську державу. Однак у самій Україні П.Скоропадський не користувався таким авторитетом. Він не мав підтримки ні білогвар­дійських сил, ні лідерів більшості українських політич­них партій. Провідні держави світу замість реальної до­помоги українській справі, як правило, обмежувалися риторикою.

Дедалі складнішою ставала внутрішня обстановка. Розколовся Союз хліборобів-власників: менша його частина вимагала забезпечення незалежності України, більша ж — виступала за федерацію з Росією. Активно діяли русофільські партії. Наростало невдоволення за­лежністю гетьманського уряду від німців. Основна маса селянства не підтримувала владу. Мало кому подобалася орієнтація П.Скоропадського на білогвардійську Росію, на монархію. Все це підготувало ґрунт практично для загальнонаціонального невдоволення.

І політичні опоненти гетьмана скористалися такою ситуацією. В. Винниченко і С. Петлюра, керівники Української соціал-демократичної партії, заснували опо­зиційний Український національний союз. Свою роль відіграли тут і революційні події листопада 1918 р. в Німеччині, де була повалена монархія. 14 листопада 1918 р. політичні партії України створили в Києві вер­ховний орган республіки — Директорію — під проводом В. Винниченка та С. Петлюри. Почалися дії проти ге­тьманських військ. 14 грудня 1918 р. П. Скоропадський залишив Київ.

Отже, поряд із серйозними помилками та прорахунками, про які вже йшлося, гетьманська держава зробила й чимало корисного. Це стосується і економіки, і науки, і культури, і зовнішніх зносин. Було встановлено українську грошову систему, засновано банки. Чималі до­сягнення зроблені у сфері підготовки національних кадрів. Дуже важливими були судові реформи. Виключ­ного розмаху досягла українська видавнича справа. І все це, не забудьмо, відбувалося в надзвичайно складних міжнародних і внутрішніх умовах протягом семи з по­ловиною місяців 1918 р.

36. Проголошення ЗУНР. Взаємини між УНР і ЗУНР. 18 листопада 1918 року було укладено Мирний договір, що базувався на тому, що в разі краху Австрії та Російської імперії,буде відновлення Речі Посполитої.

1 листопада – Галичина вийшла зі складу Австрії.

12 листопада – було утворено ЗУНР на чолі з Директорією. Петрушевич був президентом, що хотів об’єднати ЗУНР та УНР.

22 січня 1919 року було зібрано усі документи для об’єднання та біло остаточно об’єднано ЗУНР та УНР, де ЗУНР – була лише західною областю УНР. Тому, в наші часи, 22 січня святкують як День Соборності України.

Національною доктриною ЗУНР – зберегти незалежність від Польщі. А у УНР на першому місці стояли соціальні проблеми, а на другому вже національна єдність.

Згодом, по договору, УНР віддає ЗУНР до влади Польщі.

37. Україна в період Директорії УНР. 14 листопада 1918 року на таємному засідання було створено орган для керівництва повстання проти гетьмана – Директорію. Політичний курс Директорії був непослідовним, бо серед членів Директорії не було згоди щодо напряму внутрішньої та зовнішньої політики. Соціальна політика Директорії залишалася декларацією добрих намірів. Вона проголошувала відданість інтересам робітничих селян, але діяла нерішуче. Отамани на місцях придушували страйки робітників, забороняли робітничі організації, розганяли профспілки. В атмосфері анархії й сваволі, яку назвали отаманщиною, величезних масштабів набули єврейські погроми. Директорія – соціально-демократична форма влади. За часів Директорії виникає перша Конституція, навіть у наші часи саме цю Конституцію приводять до прикладу зі своїми смертною карою, 8 годинним робочим днем, безкоштовною медициною, освітою та дитячим садком тощо.

38. Особливості політики «воєнного комунізму» в Україні. Політика «воєнного комунізму» проводилася більшовиками. Ця політика спрямована на перемогу соціалізму та комунізму, проводилась мобілізація економічних ресурсів, спрямована на перемогу над білогвардійцями.

7. Мобілізація усіх продовольчих ресурсів.

8. Забезпечення зброєю, амністією, кіньми.

Головні моменти:

І ведення продрозкладки на продовольчі товари

(створення загонів до селян привела до війни між селянами та загоновцями)

ІІ націоналізація усіх підприємств

ІІІ заборона вільної торгівлі, але був дозволений бартер

IV ліквідація грошей, заміна грошей на талони на харчування

V влада вирішувала все за директора підприємства

39. Особливості розвитку України за часів нової економічної політики (НЕП). НЕП – нова економічна політика більшовиків. Мета цієї політика: врятувати авторитет радянської влади серед населення, повернути його довіру, відродити господарство країни. НЕП допускала існування елементів ринкової економіки, товарно-грошових відносин; запроваджена більшовиками у 1921 році.

Запровадження НЕПу відбувалося пізніше, ніж в інших радянських республіках, супроводжувалося боротьбою проти селянського повстанського руху, голодом 1921-1923 рр.

Україна – потужна сільськогосподарська держава. На території України були створені кооперації товариства по виробництву м’яса, молока. Україна входила в п’ятірку держав по експорту яєць, цукру, спирту, олії, зерна тощо. За часів НЕПу Україна переживала піднесення. НЕП показав потенціал українців.

40. Причини уведення та зміст політики «українізації» 20-х років ХХ ст.. У квітні 1923 року на ХІІ з’їзді була проведена політика коренізаціі, щоб збільшити довіру. Коренізація – політика, яку проводило комуністичне керівництво радянської держави 20-х – на початку 30-х років ХХ ст.. з метою забезпечити собі підтримку з боку корінного населення республік.

Суть політики коренізаціі: 1) посилення уваги до підготовки, виховання і висування кадрів корінної національності насамперед до партійного апарату і державних органів; 2) запровадження навчання, організації культурно-освітніх закладів, видання книг, газет, журналів мовами корінних національностей.

Управлінські структури повинні були оволодівати мовами і культурними традиціями місцевого населення. В Україні політика коренізаціі здійснювалася шляхом українізації та створення політичних і економічних умов для всебічного культурного розвитку національних меншин, які тут проживали.

Українізація в Україні проводилась для: 1) виявити лідерів; 2) сприяти рівню продуктивності праці для розквіту власного життя;

Очолив партію єврей, що вивчив українську мову та перевіряв знання мови, але всі силові структури все одно займали росіяни.

Політика – вираження економіки. Завдяки українізації: а) упровадження української мови в роботу державних органів; б) поповнення партії, державного та господарського апаратів місцевими кадрами; в) переведення на українську мову викладання в школах, вищих навчальних закладах.