Аналіз новели «Сойчине крило» 





Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Аналіз новели «Сойчине крило»



«Сойчине крило» належить до тих мистецьких творінь, у яких кристалізується поетика прози ХХ ст. Вона передусім виявляється у хронотопі (фабульний час повісті-новели триває декілька годин новорічного вечора, а сюжетний, посуті, охоплює все життя центрального персонажа; фабульна дія розгортається в кімнаті головного героя твору). Проблематика тексту має екзистенційний характер, антропологія «Сойчиного крила» полягає в зображенні основних проблем буття взагалі й буття інтелігента зокрема.

Характеристика образу Марії

Уперше в українській прозі в новелу вводиться розлогий лист, який є і повістевим жанровим компонентом твору, і розлогою ретроспекцією — розповіддю про взаємини Массіно і Манюсі (з її листа ми дізнаємося й про інші імена).

Та її пекельний шлях не порушив глибин душі, що залишилася чистою і, головне, люблячою. У творі протиставляється живе, бурхливе життя Манюсі «паперовому» існуванню Массіно. Душа героїні залишається без змін, незважаючи на жорстокі випробування долі, яку героїня сама «прикликала» і якої прагнула.

Сміх — це перше, що подає автор у характеристиці героїні. Образ сміху відтворює її ставлення до життя («начебто лице пустотливе»). Перша зустріч у лісі. Народження чарів кохання: «Я ж сконцентрувала всю силу своєї волі, весь огонь своєї пристрасті, всі чари своє душі й тіла, щоб навіки, не затертими буквами вписатися в твою тямку». Таке визнання з вуст закоханої дівчини ми чуємо вперше в українській прозі. Наведений приклад представляє

поетику прози ХХ ст. Образ фатальної жінки набирає чітких новаторських рис. Враження, яке вона хотіла справити на Хому, мало бути «високоартистичне», пейзажі стали «штафажем», однак у ньому героїня — найвагоміший елемент.

Важливим компонентом у структурі твору є опис «сну». Усі «пригоди» Манюсі були лише жахливим сном. Це до деякої міри бароковий момент підкреслює основну новелістичну ідею — ідею повернення.

Повернення до своєї сутності, до душевної чистоти, до рідного краю. Усі жахливі перипетії, подвійна спроба самогубства не вбили в Манюсі віри в себе, у людину загалом. Однак усе це далеко не однозначно.

 

40.Олег.Ольжич.Олег.Олександрович.Кандиба.
Інші псевдоніми: Карда Д., К.Костянтин, О.Невідомий, О.Світанок, О.Лелека, М.Запоночний.
Народився Олег Олександрович Кандиба у Житомирі в родині поета О.Олеся (Олександра Івановича Кандиби). Середню освіту почав здобувати у Пущі-Водиці під Києвом, а завершував на еміграції у Празі. Закінчив Карлів Університет у 1929р. Став відомим вченим-археологом, брав участь у кількох археологічних розкопках на Балканах. Був запрошений читати лекції з археології у Гарвардський університет (США), де 1938р. заснував Український науковий інститут. Але йому судилася інша доля. Після заснування 1929р. ОУН він обирає шлях професійного революціонера, очолює в Центральному проводі культурний сектор, а згодом стає заступником голови проводу ОУН. У 1944 р. був схоплений гестапівцями у Львові і закатований у концтаборі Заксенгаузен 9 чи 10 червня 1944 р.
О.Ольжич - автор двох прижитєєвих збірок: "Рінь" (1935) та "Вежі" (1940). Третя, посмертна, збірка "Підзамчя" вийшла в 1946 р. Писав цікаву прозу і пристрасну публіцистику. Всією творчістю утверджував у читачів героїчний світогляд, героїчний чин, який тільки, навіть ціною власного життя, може привести до свободи

Прочитати на пам’ять вірш.

 

41. Грінчéнко Борис Дмитрович(27 листопада (9 грудня) 1863 — 23 квітня (6 травня) 1910) — український письменник,педагог, лексикограф, літературознавець, етнограф, історик, публіцист, громадсько-культурний діяч. Редактор низки українських періодичних видань. Був одним із засновників Української радикальної партії. Обстоював поширення української мови в школі та в установах. Літературні псевдоніми: Василь Чайченко, Л. Яворенко, П. Вартовий, Б. Вільховий, Перекотиполе, Гречаник.Її тільки й звали — каторжна. Народився на хуторі Вільховий Яр поблизу села Руські Тишки, Рано навчившись читати, хлопець виявив нестримний потяг до книжок. Вчився в реальному училищі у Харкові. Тут Грінченко зблизився з народницькими гуртками, вивчав й поширював їхні видання, що стало причиною арешту та кількамісячного ув'язнення. На цьому його навчання закінчилося: довелося іти заробляти на власний хліб. Якийсь час, працюючи у казематі, Борис жив у сім'ї шевця. Навчившись шити чоботи, на заощаджені копійки від заробітку купував книжки і займався самоосвітою.

Склавши при Харківському університеті іспити на звання народного вчителя, Грінченко з1881 до 1893 р.(за винятком 1886–1887 рр., коли був статистиком у Херсонському губернському земстві) вчителював на Слобожанщині і Катеринославщині.

В 1891 (за іншими даними — 1892) Грінченко спільно з Іваном Липою, Миколою Міхновським, Юрієм Міхновським,Віталієм Боровиком, Миколою Вороним, Олександром Черняхівським заснував Братство Тарасівців. Грінченко належав до гурту найвизначніших представників українського народництва. В період найбільшого розмаху великодержавно-шовіністичної політики російського уряду в Україні виступав за послідовне проведення національно-культурницької роботи серед українського суспільства. Свої політичні погляди виклав у написаній ним програмі УДРП та у «Листах з Наддніпрянської України» (газета «Буковина», 1892—93).

Помер 6 травня 1910 року у Оспедалетто (Італія). Похований письменник на Байковому кладовищі, біля дочки. Дружина попросила, щоб залишили місце і для неї.

Творчість Бориса Грінченка

Літературну діяльність розпочав у 80-тих роках 19-го століття. Автор близько 50 оповідань («Чудова дівчина», 1884; «Сама, зовсім сама», 1885; «Олеся», 1890; «Украла», 1891; «Дзвоник», 1897 та ін. Історичній темі присвячені драми: «Серед бурі» (1897), «Степовий гість» (1897), «Ясні зорі» (1884–1900). Перекладав твори Фрідріха Шіллера, Йогана-Вольфганга Гете, Генріха Гейне, Віктора Гюго, та ін. Впорядкував і видав у трьох книгах «Етнографічні матеріали зібрані в Чернігівській і сусідніх з нею губерніях» (т.т. 1-3, 1895-99). Йому належать цінні збірки народної творчості «Пісні та думи» (1895), «Думи кобзарські» (1897), «Веселий оповідач».
«Каторжна»

.Її тільки й звали — каторжна. Мачуха примушувала виконувати всю хатню роботу, кричав п'яний батько, знущалися мачушині діти й хлопці та дівчата на вулиці.Мала Докія тільки мовчала, дивилася спідлоба вовчим поглядом. Ніколи не плакала й не просилася, як не били, чим ще більше (гнівала мачуху. Одного разу підгледіла мачуха, як Докія гралася з її маленьким сином, просила поцілувати її, бо ніхто тут до неї добре не ставиться, не любить і не жаліє. Вона її висміяла й звеліла півторарічній дитині вдарити дівчинку. Та вдарила. Більше каторжна не підходила до дітей. На вулиці на образи відповідала кулаками. Ховалася од людей у гущавині садка, біля калини, виповідала тій своє горе. Мачушині діти підслухали й розповіли своїй матері. Та (побігла із сокирою й зрубала кущ — щоб мовляв, од роботи тут не ховалася, хоч Докія просила та молила її, не робити цього. Потім потягла дівчинку за волосся до хати.
Минули роки, стала Докія дівчиною, але життя її не змінилося. Як і раніше, била її мачуха, пригнічувала, зневажав п'яний батько. (Подруг не мала — соромно вийти в дранті на вулицю. Так зачерствіла, що відіпхнула Христю, котра хотіла з нею потоваришувати. Почала замислюватися над тим, навіщо живе, за що їй така кара. Мучилася, журилася й захотіла помститися.
Одного разу мачуха послала її до тітки Одарки глечика попрохати. А там у хаті вечорниці були. Парубки-шахтарі в червоних сорочках, у гарних чоботах, одержавши на шахті гроші, пригощають дівчат. Співають пісень шахтарських, один на гармонії грає. Докія зайшла, парубок, що грав, кинувся до неї, обняв. А вона його відпихнула та й утекла.
Але його чорні брови запали в душу, ніч не спала. Потім усе у вікно його видивлялася. Якось зустрів дівчину той парубок на леваді увечері. Схопив за руку, не дав утекти. Потім обійняв, поцілував.
І Докія покохала Семена всім серцем. Виходила до нього в садок обнімалися-милувалися. Пройшла весна, літо, минулося й щастя Якось Семен попрощався — і зник зовсім. А зустріла на вулиці вилаяв каторжною, відвернувся. Дівчата побачили — регочуть. Сказали, що він уже давно до Пріськи ходить.
Серце Докії запалало жагою помсти. На вечорницях Семен знову від неї відвернувся. І вона вирішила спалити хату з усіма, хто над нею сміявся. Побігла додому по сірники, зайшла з боку повітки, знайшла віхоть сухої соломи й, не тямлячи себе, запалила. Потім згадала, що в хаті дочка господині вечорниць, Санька, яка так прихильно до неї ставилася. То це й вона згорить? Не думаючи, Докія кинулася на вогонь і стала тілом своїм гасити. На крик вибігли дівчата й хлопці, врятували її.
Але вона, обгоріла, довго не прожила. Поховали її, ніхто й не по жалкував за нею, не поплакав, хіба що дівчина Санька.
Оповідання "Каторжна" Б. Грінченка — про трагічну долю дів чини Докії, яка росла без материнської ласки, зазнала знущань і від мачухи, і від батька, і від усіх інших. Вона прагнула любові, добре, а бачила й відчувала навколо себе лише ненависть, зраду, знущання Замкнулася в собі, бажала лише помсти.
Але добре "начало", закладене природою в її душу, перемогло, не до пустило зробити іншим зло. Своїм життям заплатила дівчина за вчинений гріх, урятувала інших. Залишається лише жаль за змарнованим життям і розуміння, що зло дає гіркі плоди.

 

Олена Теліга

Народилась в Іллінському під Москвою в інтелігентній, напівбілоруській-напівукраїнській родині: мати — дочка православного священика; батько Іван Опанасович Шовгенів — знаний фахівець, гідротехнік-практик. Коли дівчинці було п'ять років, Шовгенови переїхали до Петербурга.

Навесні 1922 року матері Олени разом дочкою та сином Сергієм вдається вибратися з радянської України спочатку в Польщу, а в липні 1922 року оселитися в Подєбрадах у Чехословаччині, де на той час ректором Української господарської академії був її чоловік. Саме в Чехії Олена спочатку отримує «матуру» — атестат, а потім закінчує історико-філологічне відділення Українського педінституту в Празі. Тут вона знайомиться зі своїм вірним другом Михайлом Телігою, одружується з ним — з ним згодом і піде на розстріл. Саме в Чехії відбувається її становлення як поетки, публіциста-літературознавця.

У грудні 1939 року в Кракові Олена Теліга запізналася з Олегом Ольжичем (Кандибою): тоді ж вступила в Організацію Українських Націоналістів (ОУН), де тісно співпрацювала з ним у культурно-освітній референтурі. 22 жовтня 1941 р. на автомашині через Святошин таБрест-Литовське шосе вона мчить Києвом і щемить її серце поблизу КПІ і тих місць, які вона колись залишила.

Повернення до Києва

У Києві Олена Теліга організовує Спілку українських письменників, відкриває пункт харчування для своїх соратників, співпрацює з редакцією«Українського слова» Івана Рогача, що знаходилась на Бульварно-Кудрявській вулиці, видає тижневик літератури і мистецтва «Літаври».

Арешт і загибель

Після арешту редакції «Українського слова» О. Теліга не брала до уваги постанов німецької влади: ігнорувала вказівки німців зухвало і принципово. 7 лютого 1942 р. почалися арешти. Друзі її попереджали, що ґестапо готує засідку на вул. Трьохсвятительській, де розміщувалася СпілкаЦе був її свідомий вибір, це був її шлях, який вона гідно пройшла до останнього подиху. Олена пішла на стовідсоткову загибель, з нею пішов і її Михайло. Під час арешту він назвався письменником, щоб бути разом з нею.

В київському ґестапо Олена Теліга перебувала у камері № 34. Тоді ж відбулася її зустріч із сестрою Лесі Українки, з якою вона обмовилася кількома фразамиЗа даними істориків, 22 лютого 1942 р. українську письменницю-патріотку було розстріляно в Бабиному Яру разом із чоловіком та соратниками.

 

43. Винниченко «Малорос» , «Студент»

Володимир Винниченко народився 26 липня 1880 року в місті Єлизаветград у селянській родині. Раніше були поширені помилкові дані про те, що місцем його народження є село Веселий Кут Єлизаветградського повіту на Херсонщині (нині с.Григорівка).

У 1901 році він вступив на юридичний факультет Київського університету і того ж року створив таємну студентську революційну організацію, яка звалась «Студентською громадою». Вступив до Революційної української партії (РУП), яка з 1905 року стала називатися Українською соціал-демократичною робітничою партією (УСДРП). За її дорученням проводив агітаційно-пропагандистську роботу серед робітників Києва та селян Полтавської губернії, за що 1903року був заарештований, виключений з університету й ув'язнений до одиночної камериЛук'янівської в'язниці в Києві, звідки йому згодом вдалося втекти.

Після смерті Винниченка його маєток придбала Іванна Нижник-Винників, яка сплатила борги і стала володаркою садиби, охоронцем і упорядником його меморіальних речей і архіву. На честь Володимира Винниченка названий Кіровоградський державний педагогічний університет.

17 вересня 2010 року у Кіровограді урочисто відкрито перший в Україні пам'ятник Володимиру Винниченкові[2].

Живлячись настроями бідняцько-батрацьких мас в епоху наростання революції (селянські рухи 1902) і революційними прагненнями відомої частини української інтелігенції, Винниченко уже з перших кроків своєї творчості почав розповідати нове і по-новому («Біля машини», «Контрасти», «Голота», «На пристані», «Раб краси», «Хто ворог?», «Голод», «Салдатики», «Кузь та Грицунь», «Босяк», «Терень»). Всі ці твори майже повністю позбавлені народницького підходу і забарвлення; без ідеалізації, художньо показані в боротьбі батраки, селяни і їх вороги. Свій другий етап Винниченко починає драмами: «Дисгармонія», «Великий Молох», «Щаблі життя». За ними йдуть: «Memento», «Базар», «Брехня», «Чорна Пантера і Білий Медвідь». Попри те, що в деяких із них революційна дійсність знаходить відоме відображення (наприклад, «Дисгармонія»), вони все ж об'єктивно-занепадницькі, нереволюційні. Також нереволюційні, занепадницькі і його романи («Рівновага», «Чесність з собою», «Записки Кирпатого Мефістофеля», «Посвій», «Божки», «Хочу

Винниченко оповіданні “Студент” (1907 р.) дивні метаморфози відбуваються з масою людською. Палає село - і люди легко, піддавшись чуткам, вирішують, що винні у всьому… студенти. У їхній свідомості відклався стереотип, охоче підтримуваний владою, все зло –від студентів. Це вони провокують безпорядки, це вони накликають гнів влади, спричиняють підпали… Влада стереотипу - величезна. Щойно селяни слухали зайшлого чоловіка, як свого захисника, називали його “голубчиком нашим”, - а як тільки дізналися від стражників, що чоловік той - студет, блискавично змінили милість на гнів

І тільки коли хлопець стріляється на очах у гурту (смерть стає останнім його аргументом, який має довести: не ворог я!), М тільки тоді настрій селян знову круто зіняється. Цього разу - гнів змінюється на милість. Стражників проганяють, але ж студент уже лежить мертвий.

Проте масі, як уже було сказао, властиві марновірність і легкозбуджуваність, а це означає, що масова свідомість піддається маніпулюванню. Свого захисника селянський гурт - відповідно з накинутим стереотипом - приймає за ворога. Причому ця марновірність, піддатливість “міфотворчості”, яка вигідна режимові, - трагічна за своєю суттю.

Оповідання «Малорос-європеєць» (1907) блискуче викриває українського панка Коростенка, який хизується запровадженими в своєму господарстві технічними новаціями — автоматичними дверима, кухонною машиною, яка перемішує тісто. І вважає, що все це зробило його «європейцем». Як «поміщик новітньої формації» Коростенко довго і нудно просторікує про те, що наука принесе людям щастя, що аграрне питання можна розв'язати тільки через застосування машин. Та ця словесна полова не може приховати його гнобительського нутра: панкові не подобається, що Дума «розгарячає дуже інстинкти селян». Найбільшого ефекту у викритті «малороса-європейця» автор досягає, коли показує, як Коростенко, сприйнявши весільний похід за селянський бунт, розстрілює з кулемета невинних людей. Саркастично закінчується оповідання: «Слово «малороса-європейця» «машинним робом» (тобто кулеметною чергою) було сказано «старій нашій неньці Україні».

 

44. Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим. Так багато дала ти мені подарунків на все життя.

Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м'яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах».

 

45. З-поміж новелістів 20-х років Григорій Косинка був найглибше закорінений у національну мистецьку традицію

«НА..ЗОЛОТИХ..БОГІВ»
Цей твір написано 1920 р.

«На золотих богів» —не пафосне оспівування революційних подій в Україні, а одна з перших спроб у літературі осмислити їх художньо.

Звернімося до тексту.Все село нийшло «назустріч непроханому ворогу» — піднесено-романтичний тон оповіді в дусі народної пісні передає важливість події. І не більше. Кольорова гама бою («криваво-червоні стежки полум'я», «червоною крівцею вмитий», «сіра курява... І упала чорним шаром на обличчя», »як чорні примари мріють над селом тополі, попелом припалі») підкреслює напруженість, драматизм ситуації, насторожує читача. Вбито ватажків Чубатенка і Сеньку-кулеметника. Чорний колір продовжує повторюватися болючим рефреном: «чорна руїна», «чорна соха», «чорні повалені хати», «почорнілий» Сенька. Від усього цього чорно в душах людей. Тріумфу перемоги немає. Але урочистий реквієм також відсутній. Опис передає трагічний наслідок: «На місці гарячих боїв селянської волі лишилась чорна руїна, полита сльозами, як дощем...», «Цілі улиці покошено огнем-косою. Чорні повалені хати, щербаті повітки І все віками дбане добро, в попелі тліє горе матері...»

Особливою є роль метафоричного образу сонця у творі. Вічне, недосяжні? світило, основа життя на землі та підтримка високого духу — зустрічається в тексті кілька разів. Воно скрізь, але в різних ролях, як і різний настрій.

В останньому акорді, що в сюжеті виконує прикінцеву, підсумовуючу роль, і автор не витримав, з'явився нам в образі легенького вітра, який «притих, послухав горе-журбу матері і, здавалось, сам заплакав над потолоченою кіньми пшеницею...»

Новела Г. Косинки «На буряки»

Вишиває письменник квітчасту гаму, створюючи зриму картину із селянського життя: Короткі, скупі фрази. А кожна деталь малює нам точну епічну картину. І «росистий» лук, і пляшка, який мати розтирає крупинки солі, щоб покласти синові на обід в « сумку-рукав». За цими тихими, лагідними словами письменника відразу виникає в нашій уяві страждаюче життя з… Вона коштує в головах сина, якому «жахливо хочеться спати, аж пахне й сниться: біліє полями туман, а росою – молоко, холодне й смачне-смачне». Розкрила сувою, глянула на порепание ноги…: «ПРО, діти, діти! На буряки, пузатим служити, все століття поневірятися… За що? Де ж тоді Бог? Ні, далі цього не буде, люди…».. У її свідомості прокидається надія, що «далі цього не буде…» А поки що вона коштує у вікні, «молиться кривавій сонячній смузі» і плаче. А «сльози, як золото, котяться по блідих щоках і падають росою на жовту підлогу…» Письменник не тільки відчуває найтонші рухи юнацької душі, він як великий психолог художніми засобами вміє передати їх так, щоб захопити, схвилювати читача, перейнятися його думками, діями, помислами. Хлопчик солодко спить. У нього свої проблеми (юнацькі), своє бачення миру, своє відчуття життя:

Розуміє – без хабара не заробити за літо на штани. І хоча мова йде про бідність, життя в нестатку, але скільки тепла, задушевності, доброти у відносинах, у розмові сина з матір’ю, скільки поваги, любові й радості… Хлопчик вистачає сапку, біжить на поле. Письменник не фальшивить, начебто читає душу юнака. Але він поспішає на чуже поле й тому, що там чорнява Прися… «Яка вона добра й гарна…» І ввечері, стомлений, напівсонний, він буде ділитися з матір’ю радістю, не обійде, а скаже матері й про тієї Прохоренко дівчині, що допомагала йому. І коли мати начебто ненароком ще раз перепитає, хто переполював йому, соромливо скаже: «Прохоренко… Гарна дівчина…» і хлопчик «замружив око, почервонів А чи буде вона, те щасливе життя для селян-бідняків

46. Іван Франко «Мойсей»

Поема "Мойсей" порушувала важливi проблеми, якими жило украïнське
громадянство в часи революцiйного пiднесення: зростання свiдомостi трудящих мас та ïх iсторична роль, вiддане служiння народовi, суспiльна роль слова;
мобiлiзуюче значення смертi героя; поступ народу. Твiр пробуджував у народi
моральнi сили, полiтичну свiдомiсть, революцiйний дух.
Тему та iдею ясно визначає пролог. Поет висловлює глибокий жаль з приводу того, що украïнському народовi, роз'єднаному Австро-Угорською монархiєю i царською
Росiєю - суджено було нести безмiрнi страждання, а також тверде переконання, що
всi жертви, злигоднi й муки не пройдуть марно. На думку I. Франка, визволення
украïнського народу i возз'єднання його в єдинiй вiльнiй державi може
вiдбутися разом iз визволенням iнших народiв.

 





Последнее изменение этой страницы: 2016-07-15; просмотров: 1124; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 52.91.0.112 (0.011 с.)