Проблема боротьби добра і зла у романі Уласа Самчука «Марія».

Боротьба добра і зла на сторінках роману У. Самчука “Марія” З давніх-давен боротьба добра і зла займала найважливіше місце в житті усіх народів і часів. Традиційним закінченням кожної казки була перемога добрих і відважних героїв над злими і підступними. Крізь призму століть пролетіла ця боротьба, знайшовши відбиток в усіх жанрах літератури, і досягла ХХ століття. Однією з головних проблем роману У. Самчука “Марія” є протистояння добра і зла. Тисяча вісімсот шістдесят перший… рік скасування кріпацтва. Саме це, здавалося, було перемогою білого над чорним. Селяни отримали свободу, проте життя не стало легше. Наступного року народилася Марія – біла цяточка на тлі чорного жорстокого світу людини. Ще в дитинстві вона відчула цей морок, втративши батьків і пішовши в найми. Бо змушена була і хотіла жити. А як же не хотіти, коли тільки з’явилася на світ, тільки розплющила очі, і сонце вже засліпило і зігріло своїм яскравим теплим промінням. Воно ніби освітило темряву, в якій було до цього немовля. Пізніше, працюючи наймичкою, дівчинка зазнала кривди від злих сусідських дітей, проте, поплакавши, знову поверталася до них. Отже, добро знову отримало маленьку перемогу. Сповнена сонячним сяйвом Марія стала прекрасною дівчиною і зустріла перше кохання. Але й тут втрутилось зло в образі царського режиму і змусило коханих розлучитися.Кажуть, що наше життя – це зебра, вкрита чорними і білими смугами. Тож Маріїне життя минало то темною, то світлою смугою. І скоро з’явилася людина, яка принесла світло, тримаючи в руках білу стрічку життя. Дівчина довго не хотіла приймати щастя, бо старе кохання засліпило очі. Втративши надію на світле майбутнє з Корнієм, Марія вийшла заміж за Гната. І тут її спіткало лихо: зла доля забрала дітей. Проте повернула коханого Корнія. Згодом колишня любов повернулася, народилися Корнієві діти. Та щастя недовго тривало. Замість одного лиха з’явилося інше. Царський режим змінила радянська влада, а життя Марії знову торкнулася темрява. Син Максим став лютим ворогом своїм батькам. Їх протиріччя настільки загострилися, що Корній був змушений вбити власне дитя. З одного боку, померла зла людина, але з іншого, вбивство – це злочин (корінь слова – зло). …Тане Марія, як свічка. Доживає свої останні дні без єдиної крихти хліба. Вона помирає під промінням сонця з посмішкою на вустах, бо ні на кого не тримає зла: ні на Гната за те, що підпалив хату, ні на Корнія за те, що зрадив юному коханню, ані на Максима за те, що відмовився від батьків. Адже Марія – це вічне добро.

 

16. Тематика поетичної творчості Павла Грабовського. Аналіз поезій "До Русі-України", "До українців".

Із 38 років життя П. Грабовський 20 років провів у неволі - тюрмах, таборах, па засланнях. Відірваний від рідиого краго, фізично недужий, часто доведений до відчаю, поет все ж зумів зберегти віру у праве діло борця за кращу прийдешність України. Він ні на хвилину не полишав своєї письменницької праці, яку розумів як обов'язок перед українським народом. У снігах далекого Сибіру П. Грабовсь-кий вимріював національну незалежність України, суспільний її поступ. Жагуче бажання бачити Вітчизну оновленою, щасливою, вільною пронизує всю його творчість. До збірок оригінальної поезії П. Грабовського "Пролісок", "З Півночі", "Кобза" увійшли вірші широкого діапазону звучання. Справжніми перлинами творчості поета можна, вважати його вірші "Швач-ка", "Трудівниця", "Робітникові". Вони засвідчують надзвичайно тонку душу, чутливе серце поета, вболівання за долю братів-українців, готовність стати на їх захист.Характерною прикметою творів П. Грабовського різних тематичних груп є громадянський пафос. Він звучить і в пейзажній, і в інтимній ліриці поета. Своє мистецьке кредо поета-громадянина виголошує П. Грабовський у вірші "Я не співець чудовної природи". Глибоким ліризмом перейнятий вірш "До матері", страждання якої у зв'язку з арештом сина уявляються йому стократ тяжчими, ніж власні. Адже, крім природного материнського болю за сином, їй доводиться захищати його іще "від людського неправого суду".Ряд віршів у творчій спадщині П. Грабовського присвячені Надії Сигиді - жінці, яка стала для політичних в'язнів полум'яним символом нескореності. Це вірші "До Н. К. С.", "Тяжкий завіт", "До мучениці". Через усе своє життя І творчість проніс П. Грабовський любов і повагу до Надії Сигиди..Домінуючим мотивом поетичної спадщини П. Грабовського є мотив неволі України. Звертаючись до України, П. Грабовський найчастіше використовує поетичну форму послання. Це вірш "До України" ("Під небом дальньої чужини..."), "До

У поезії до "Русі-України" поет виказує своє найзаповітніше бажання бачити рідний край вільним. І йдеться тут не тільки про класову залежність, але й національну.П. Грабовський висловлює своє переконання в тому, що волю український народ повинен здобувати самЗапорукою національної свідомості П. Грабовський вважає освіченість народу. До проблеми освіченості він звертався неодноразово у своїх віршах, адресованих землякам. Освоїти "лан освіти" поет закликає у вірші "До українців". Тільки разом, тільки шляхом освіти, яка відкриє очі, допоможе національному прозрінню, можна творити майбутню долю України. Таким чином, і в інтимній, і в пейзажній ліриці П, Грабовського, у його посвятах друзям, знайомим звучить громадянська стурбованість про долю рідної землі. Тема України, її неволі і сподівання на кращу долю об'єднує найбільшу кількість поетичних творів П. Грабовського.

 

17. Образ людини-трудівника в повісті "Зачарована Десна" Олександра Довженка.

Кіноповість "Зачарована Десна" - це гімн землі й людям праці, що разом зростили і виховали самого письменника. Твір є автобіографічним. Він побудо-ваний на спогадах (окремі можна вважати новелами) про веселі та сумні, приємні та неприємні сторінки дитинства. Усі вони осяяні світлом домашнього вогнища, враженнями від спілкування з природою та односельцями - чесними трудівни-ками землі. Розкішна природа над красунею Десною, яку сприймав О. Довженко "зачарованими" дитячими очима, творила його як митця, а батько-мати, хлібо-роби-односельці своїм прикладом виховували справжнього сина України.Невтомною трудівницею на землі була мати письменника, яка найбільше любила "саджати що-небудь у землю, щоб проізростало. Власне образ матері майже не виходить на перший план твору. Вона завжди у праці, у метушні, у клопотах. Про неї автор більше розказує, ніж показує у дії. Батько письменника - яскраво виписаний образ трудівника богатирської сили і краси. Письменник з гордістю і любов'ю згадував: "Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий, руки широкі, щедрі. Як гарно ложку ніс до рота, підтримуючи знизу скоринкою хліба, щоб не покрапать рядно над Десною на траві. Жарт мовив, точене, влучне слово. Такт розумів і шанобливість". У праці батько - талановита людина. Він й інших оцінює мірками працьовитості та чесності.Петро Довженко - високоморальна людина, що самовіддано допомагає селянам Загребелля під час повені.
Краса і духовна велич батька розкривається у праці (як він вправно працював, скільки землі виорав, скільки хліба накосив, як рятував потопаючих).Тому батька, неосвіченого темного селянина, автор підносить на п'єдестал героя. Серед людей, що трудилися з ранку до ночі, виростав письменник. Власне вони формували його ставлення до праці. Тому й обурюється О. Довженко тими, хто місцем відпочинку обирає річку чи озеро, на берегах яких кипить робота.У "Зачарованій Десні" Довженко подав народне розуміння прекрасного. Для його земляків найвищим критерієм краси є чесна праця. Ось чому так лірично, з повагою і любов'ю змальовує О. Довженко образ діда Семена, свого першого вчителя й порадника. Дід "прожив під сонцем коло ста літ, ніколи не ховаючись у холодок", умів розмовляти з кіньми, телятами: з усім живим і "пахнув дід теплою землею і трохи млином", що й виказує його селянське коріння, хліборобську працю. А в молоді роки дід чумакував, він письменний "по-церковному", залюблений у гарне слово і людей. І всі люди для діда добрі. Люди праці - величні і прекрасні у своєму трудовому таланті, і навіть колоритна постать Самійла при виконаній улюбленої роботи - косовиці - бачиться письменникові у незвичайному, романтичному ореолі.Тому найприємнішим, найчарівнішим спогадом дитинства залишилась для посивілого письменника музика клепання коси. Вона означала радість і втіху праці. Для митця вона - символ і джерело натхнення. З цього приводу він писав: "Часом і досі ще здається мені, що й зараз поклепай хто-небудь косу, я зразу помолодшав би, подобрішав і кинувся до роботи".