Життєвий і творчий шлях Лесі Українки.

Леся Українка (1871-1913 pp.)

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка) — українська письменниця, яка писала у найрізноманітніших жанрах: поезії, ліриці, драмі, прозі, публіцистиці. Також працювала у сфері фольклористики (220 народних мелодій записано з її голосу) і брала активну участь в українському національному русі.Лариса Петрівна Косач народилася 25 лютого 1871 р. в місті Новограді-Волинському. Мати, Олена Петрівна Драгоманова-Косач — письменниця, яка творила під псевдонімом Олена Пчілка (її поезію й оповідання для дітей українською мовою добре знали в Україні), була активною учасницею жіночого руху, видавала альманах «Перший вінок». Батько — високоосвічений поміщик, який дуже любив літературу і живопис.У будинку Косачів часто збиралися письменники, художники і музиканти, влаштовувалися вечори і домашні концерти.

1881 рік став початком захворювання на туберкульоз. Тяжко хвора Леся вивчає класичні мови (грецьку і латинську). Восени 1883 р. Лесі зроблено операцію на лівій руці.Писати поезії Леся Українка почала рано, 9-річною дівчиною (вірш «Надія», який присвятила своїй тітці Олександрі). Вперше надруковані — вірші «Конвалія» і «Сафо» (1884 р.) у львівському журналі «Зоря». Вона знала багато європейських мов, включаючи і слов'янські мови (російську, польську, болгарську та ін.), а також давньогрецьку, латинську, що свідчило про її високий інтелектуальний рівень. Олена Петрівна виховувала її як сильну людину, яка не мала права до надмірного виявлення своїх почуттів. Про рівень її освіти може свідчити той факт, що у 19-річному віці вона написала для свсіїх сестер підручник «Стародавня історія східних народів» (надрукована в Катеринославі у 1918 p.). Українка багато перекладала (М. Гоголя, А. Міцкевича, Г. Гейне, В. Гюго, Гомера й ін.).Через загострення хвороби у 1888 р. змушена їхати до Варшави на консультацію до лікарів. Того ж року написано вірші «Чого то часами», цикл «Подорож до моря», «Пісня», поему «Самсон», здійснено переклад «Одіссеї» Гомера, роману «Бідні люди» В.Гюго. Літературна діяльність Лесі Українки пожвавилася з середини 80-х pp., коли Косачі переїхали до Києва і в оточенні родин Лисенків і Старицьких вона увійшла до літературного гуртка «Плеяда».У1890-1891 pp. перебуває в Києві, Криму, Луцьку, с. Колодяжному, пише поезії «Де мого фортепіано», «Веснянка», цикли «Сім струн», «Кримські спогади», «Зоряне небо», «Сльози-перли» таін., виїздить на консультацію (Італія), живе в Одесі, Києві. У Чернівцях вийшла її збірка поезій «Відгуки».1903 р. бере участь у відкритті пам'ятника І. П. Котляревському в Полтаві. У цьому році помер від інфекційного захворювання брат Лесі Михайло «Кассандра». Жандармами вчинено обшук на квартирі Косачів, конфісковано 121 книжку. Л. Українку разом із сестрою Ольгою заарештовано.У1908 р. Леся Українка перебувала в Ялті, Києві; Одесі, Євпаторії, Батумі, Тбілісі. їздила до Берліна на консультацію з професором щодо операції на нирках.Останні роки життя Л. Косач-Квітки пройшли в подорожах на лікування до Єгипту й на Кавказ. Разом із чоловіком, Климентієм Квіткою, вона працювала над зібранням фольклору, інтенсивно опрацьовувала власні драми. На звістку про важкий стан Лариси Петрівни в Грузію приїхала її мати. Їй письменниця диктувала проекти своєї так і ненаписаної драми «На берегах Александрії». Померла (в Сурамі) у віці 42 років. Поетеса похована на Байковому кладовищі в Києві. 1897 р. на лікуванні у Криму, куди вона часто виїжджала, Леся зустріла Сергія Мержинського.Ця зустріч виявилася доленосною для неї не тільки як для жінки, але і як для творця. Найпроникливіші, найвідвертіші рядки її віршів присвячені Сергієві. Відтепер вона не стільки борець за соціальну справедливість, скільки пристрасно любляча жінка.«Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами», — пише вона Мержинському, сплітаючи прозу і поезію воєдино, як сплелися вїї коханні безнадійність і щастя. Перше серйозне почуття розкрило в самій поетесі стільки мужності та сили волі, про які вона сама, мабуть, не здогадувалася. Вона вперше повстала проти диктату матері (налаштованої проти її коханого через його участь в революційному русі), коли зважилася їхати у Мінськдо помираючого від туберкульозу легенів Сергія. І Ольга Петрівна відступила, відчувши в дочці цю нову силу. Біля ліжка коханого за один день, 18 січня 1901 p., Леся пише один з кращих своїх творів — драму «Одержима». Сама вона говорила, що житиме довго, раз вже вижила тієї ночі. Лариса Петрівна так і не змогла забути свого коханого.

 

21. Почуття і переживання ліричного героя новели "Intermezzo" Михайла Коцюбинського.

Новела "Intermezzo" - один із кращих творів М. Коцюбинського. Його можна вважати ліричним монологом самого автора. Задум написати такий твір виник у письменника під час відпочинку в селі Кононівка на Полтавщині. Приводом до написання і темою твору послужили події 1905 року. Художньо висвітлюючи тему революції та її поразки, М. Коцюбинський висловив своє ідейно-естетичне кредо: література - явище естетики, але вона покликана до зображення "вірного малюнку різних сторін життя" і його глибокого філософського, соціального, психологічного, історичного осмислення.Ліричний герой твору - митець, письменник. Втомившись численними "треба", безкінечними "мусиш", він пробує вирватися із залізних рук міста, втекти подалі від людського болю, жаху, бруду, від побутової банальності. Від безміру людського болю і тривоги герой відчуває наростання свого емоційного отупіння, неприродної духовної байдужості. Людське горе, жахіття переповнили його душу і він не сприймає їх як зло. Він звик до них. А це для письменника неприпустимо. Тому хочеться "затулити вуха", "замкнути свою душу", "кричати: тут вхід не вільний". Саме тому він покидає місто, людей, їх тривоги і йде в безлюддя, тишу і чистоту. Серед розкішної природи має намір (хоч і не висловлює цього) відновити сили. Тут минають дні його "Intermezzo" (відпочинку). Однак жах переслідування не зразу покидає ліричного героя. Майже як психологічний зрив сприймається його поведінка у порожньому будинку Навіть тут він не впевненні) у тому, що "не відхиляться двері... отак трошки, з легким скрипінням і з невідомої темряви, такої глибокої та безконечної, не почнуть виходити люди... всі ті, що складали у моє серце, як до власного сховку, свої надії, гнів і страждання або криваву жорстокість звіра". І коли перед очима проходять усі вбиті і повішані, що з них "витекла кров в маленьку дірку від солдатської кульки", ті, що їх "завивали у білі мішки, гойдали на мотузках у повітрі, а потому складали у погано прикриті ями, звідки вас вигрібали собаки...",- тоді зізнається у найганебнішому, неприпустимому для митця: "Ви бачите, я навіть не червонію, лице моє біле, як і у вас...". Ліричний герой знає причини свого психологічного стану: "...жах висмоктав з мене всю кров. Я не маю вже краплі гарячої крові й для тих мертвяків, серед яких ви йдете, як кривава мара. Проходьте! Я утомився!".Та час і світ природи, в якому "стулились краями дві половини - одна зелена, друга блакитна - й замкнули у собі сонце, немов перлину" (повна ізольованість від людей), поступово починають лікувати його втомлену душу. Тонкий знавець краси природи, її художник, він милується "соболиною шерстю ячменів", "шовком колосистої хвилі срібноволосого вівса", "блакитною річкою льону", "хвилястими хребтами пшениці", "білою піною гречки". Його душа вбирає в себе всю привабу нив у червні і виповнюється позитивними емоціями. З насолодою цілими днями ліричний герой слухає небесні співи птахів, спостерігає, як жайворонки "кидають з неба на поле свою свердлячу пісню".
Краса природи - найчарівніша і най могутніша сила "Та пісня має у собі щось отруйне. Будить жадобу. Чим більше слухаєш, тим більше хочеться чути", - висловлюється ліричний герой про своє щире захоплення пташиними хорами.Філософське осмислення могутності природи й краси спостерігаємо при співставленій її величі з "нужденною купкою солом'яних стріх" села, що його "обняли й здушили зелені руки". На жаль, у це порівняння часто вносився класовий підтекст, якого у творі М. Коцюбинського немає.Відновивши сили, спокій своєї душі, ліричний герой ловить себе на думці про можливість зустрічі з людиною, її горем. Але це його вже не лякає. І зустріч відбулася. Вона прозвучала дисонансом до прекрасних днів короткого відпочинку на лоні розкішної природи. Селянин розказував, а фантазія митця домальовувала "купу чорних солом'яних стріх", "дівчат у хмарі пилу, що вертають з чужої роботи", "блідих жінок..,", "...дітей всуміш з голодними псами". Це була реальна картина українського села. Письменник не сприймав її як чужу біду, не відгороджувався від неї. Навпаки - зустріч із селянином враз запалила душу глибоким співчуттям до людського горя, до голодних дітей, яких "чомусь не забрала гарячка", до селянина, якого "раз на тиждень становий б'є по обличчі" за те, що хотів мати землю і під час революційних подій заявив про своє право на неї. Та найбільше ліричного героя повели "Intermezzo" вражає продажність і зрада: "Був тобі приятель і однодумець, а тепер, може, продає тебе нишком. Відірвеш слово, як шматок серця, а він кине його собакам". Розумом і серцем, сповненим любові, жалю співпереживання за людей, що "в темноті жеруть один одного", ліричний герой прагне змін. Він хоче, щоб були "блискавка і грім". "Нехай освіжиться небо і земля, Нехай погасне сонце і засіяє Інше". З такими настроями митець іде знову до людей.