Соціально-побутова повість І.Нечуй-Левицького «Кайдашева сім’я», особливості і новаторство жанру. 





Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Соціально-побутова повість І.Нечуй-Левицького «Кайдашева сім’я», особливості і новаторство жанру.



Соціально-побутова повість І.Нечуй-Левицького «Кайдашева сім’я», особливості і новаторство жанру.

Розглянуті вище твори переконують у тому, що письменник постійно цікавився таким важливим осередком суспільства, як сім'я. Так чи інакше в його творах акцентується на тих духовних цінностях, які склалися впродовж тисячоліть в українській родині. Важко переоцінити їх значення в становленні, формуванні особистості. Правда, часто складаються такі обставини, що людина відходить від морально-етичних устоїв селянської сім'ї, не дотримується їх, і тоді її життя ламається, летить під укіс.У своїх етнографічних розвідках («Світогляд українського народу»), критично-публіцистичних статтях («Сьогочасне літературне прямування», «Українство на літературних позвах з Московщиною»), в автобіографії «Жит-тєпись Івана Левицького (Нечуя), написана ним самим» письменник вказував на великі моральні потенції народу, сутність яких образно скристалізована в усній поезії, підкреслював їх важливість у духовному вдосконаленні особистості. Водночас він бачив і ту безодню, яка розділяла ідеали від подій і явищ конкретного буття, усвідомлював змізерніння людини в аморальних соціальних умовах.Саме такий контраст між покликанням людини та її щоденним життям постає з повісті «Кайдашева сім'я» (1879), де на прикладі однієї родини показане життя українського пореформеного селянства з усіма складностями і суперечностями. Нечуй-Левицький, реалізовуючи обрану тему, свідомо дотримувався вимог реалістичних художніх узагальнень. Глибокий знавець селянського життя і побуту, селянської психології, він розумів, що про народ треба писати без будь-яких прикрас. Саме таких принципів письменник і дотримувався, працюючи над твором.

Образ Пузиря за п 'єсою “Хазяїн” Івана Карпенка-Карого.

Драматург сам визначив ідею сатиричної комедії “Хазяїн” (1900). У листі до сина він зазначав: “Хазяїн” – зла сатира на чоловічу любов до стяжання без жодної іншої мети. Стяжання для стяжання”. Кілька економій, десятки тисяч овець, тисячі батраків – ось що приносить капітал Пузиреві. Він мільйонер, але прагне все більшого й більшого зиску. Пузир нещадно експлуатує батраків, ганить економів за те, що вони на кілька копійок більше заплатили за поденну роботу. У своїй жорстокості у визиску він радить економові взяти у селян землю в оренду і цим створити бідність, щоб були дешевші робочі руки. Він годує робітників гірше від собак. Коли ж на прохання дочки Соні Пузир погодився дещо поліпшити харчі, то тільки на гарячу пору, щоб робітники не втекли. А пізніше можна й так харчувати, батраки не витримають, повтікають, а зароблені ними гроші зостануться в кишені хазяїна. “Отак розумні хазяї роблять!” – міркує Пузир. Так драматург вивертає називні хижацьку психологію капіталіста, розкриває способи його наживи, чим наочно доводить одну з причин трагічного становища українського селянина.Пузир і сам не знає, для чого йому потрібні капітали, не бачить він, де їх можна застосувати. Однак, маючи великі гроші, він шукає нових шляхів наживи Ставши мільйонером. Пузир за поглядами, мораллю залишився на рівні дрібного власника. Він маже чоботи дьогтем, а волосся оливою, ходить у латаному, старезному кожусі, їсть борщ і кашу, а щоб не йти в місті в ресторан чи буфет, бере в торбинку хліба і сала. Психологія дрібного власника проявляється у багатьох вчинках Пузиря. Вона призвела капіталіста до смерті. Проїжджаючи своїм полем, Пузир побачив гусей, які скубли колоски пшениці, побіг за ними, впав і відбив нирки. Він категорично відмовляється видати свою єдину дочку Соню за Калиновича, “учителишку”, а має намір поріднитися хай навіть з неписьменним, але багатим Чоботенком.У змалюванні дикості Пузиря І. Карпенко-Карий досяг вищої форми комічного. Його образ викликає презирство, огиду читача і глядача. На жаль, цей класичний образ є дуже актуальним. Сьогоднішні “пузирі” та їх “супутники” феногени і ліхтаренки несуть не менше лиха трудовому народові, ніж у часи Карпенка-Карого. Вони так само прагнуть до “стяжання без жодної іншої мети” у найскладніший для України час – становлення і розвитку її як самостійної держави. Відрізняються сучасні “хазяїни” від пузирів тим, що не землю “стяжають”, а готові її продати, вивезти всі її багатства за безцін, аби тільки набити тугіше власні кишені доларами.

Проблема національного відродження у творчості П. Тичини.

Проблема національного відродження українського народу постійно присутня у творчості молодого Павла Тичини Вірш П. Тичини «Пам'яті тридцяти» присвячений київським студентам і гімназистам, що зложили голови за свою державу у нерівному бою під Кругами. Загинули в нерівній боротьбі кращі люди, що мріяли про незалежність рідної землі. Загинув «український, цвіт» зі «славою святих». І знову звучить тут болюча думка: «По кривавій по дорозі нам іти у світ». Болюча особливо тому, що кров загиблих патріотів не принесла очікуваного миру.Ідея вічності українського народу, його духовної міці, прагнення здобути волю й власну державність звучить досить яскраво у творах Тичини. Поет вітає «рідними піснями» свій народ, що прокинувся до нового, вільного життя.

 

Інтимна лірика В.Сосюри. Прочитати вірш напамять.

В. Сосюра, писав О. Гончар, своїм «знаменитим сосюринським тембром… ні на кого не схожий, він - одинак». Такі його поезії, як «Так ніхто не кохав», «Білі акації будуть цвісти», «Коли потяг у даль загуркоче», «Васильки» та інші, давно увійшли у класичний фонд інтимної лірики- У них поет створив прекрасний світ чистого і світлого почуття - кохання. У вірші «Коли потяг у даль загуркоче» (1926) опоетизовано незабутнє юнацьке почуття, яке хвилює ліричного героя і в зрілі роки. Цю поезію навіяло авторові почуття кохання до Констанції Рудзянської, з якою він познайомився в Бахмачі у роки громадянської війни.Шум потягу повертає ліричного героя у давно перейдені роки. Називні речення, неквапна інтонація, згадки, немов на екрані, викликають з небуття минуле. Двома-трьома штрихами автор описує південне містечко, залізницю, звичайний провінційний пейзаж, який закарбувався у пам’ять тільки тому, що поряд була вона - його кохана.Ліричний герой прощається з коханою, бо він військова людина. Вир війни нагадує про себе промовистими деталями.Пройшло з тих пір багато часу. Дороги закоханих розійшлися. Усе змінилося навкруги, «лиш любов, як у серці багнет». Це коротке порівняння красномовно говорить про живе, пульсуюче почуття в серці ліричного героя. Він віддав би все: і свою славу поета, і досягнення, тільки б повернути юність, повернути кохану.Я б забув і образу, і сльози… Тільки б знову іти через гать, тільки б слухать твій голос - і коси, твої коси сумні цілувать.Меланхолійно звучить остання строфа, яка нагадує про те, що минуле повернути неможливо, хоча почуття хвилюють і кличуть.Мелодійністю і красою, надзвичайно яскравими зоровими образами відзначається поезія «Білі акації будуть цвісти…» (1927). Природа в поезії уособлює глибокі людські переживання, розкриває шал молодого почуття. Душевна відкритість поета вражаюча.Почуттєвість і романтизм - невід’ємні риси художнього відтворення В. Сосюрою найкращого у житті людини почуття - кохання.Цілий пласт поезій В. Сесюра присвячує Марії. У них розкриті найрізноманіт-ніші нюанси того кохання, що переросло у велику любов. Ця любов пройшла крізь випробування, злети, падіння і супроводжувала поета до кінця його життя. Кохання наче блискавка вразило ліричного героя Марія стала для поста єдиною любов’ю, єдиним натхненням

 

Євген.Плужник .(1898—1936)

Псевдонім—Кантемирянин.
Євген Павлович Плужник народився 26 грудня 1898 р. у слободі: Кантемирівці Воронезької губернії в родині дрібного купця:. У 1923 р. під псевдонімом Кантемирянин Плужник опублікував перші вірші в газеті «Більшовик» і журналі «Глобус». У 1926р. вийшла його збірка «Дні». Поет став членом літературного угруповання «Ланка». У цей час загострилась його хвороба на туберкульоз, але Є. Плужник продовжував працювати: разом з В. Підмогильним видав словник «Фразеологія ділової мови», редагував твори інших письменників, перекладав російську класику5 грудня 1934 р. Є. Плужник був заарештований і звинувачений у терорі в справі вбивства Кірова. 28 березня 1935 р. він був засуджений, але розстріл майже відразу було замінено десятирічним ув'язненням у спецтаборах. 2 лютого 1936р. Є. Плужник помер від сухот у тюремній лікарні на Соловках. 1948 р. за кордоном окремим виданням вийшла збірка «Рівновага». У 1979 р. у Мюнхені було перевидано всі збірки разом. Перша збірка поезій Є. Плужника, про яку схвально відгукнувся М. Рильський, свідчила про появу в українській літературі одного з найвизначніших поетів XX ст. Перша збірка поезій «Дні» була відгуком на події 1917—1920 pp., але Плужник на перше місце поставив не класові чи політичні проблеми, а ідею абсолютної цінності людського життя.
Важливо відзначити, що в збірці «Дні» органічно поєднались абсолютно різні, навіть протилежні настрої: трагічно-болісне переживання втрат учорашнього та суперечностей сьогоднішнього дня — і пристрасна,;щира віра в справедливе й людяне майбутнє: До збірки «Дні» Є. Плужник включив два досить цікаві твори: лірико-драматичну, психологічну поему «Галілей» і поему-роздум «Канів». Поема «Галілей» привертає увагу ще й тим, що не має зовнішнього сюжету, а дію твору перенесено в душу ліричного героя, який розмірковує над одвічними проблемами людського буття. Про себе герой каже, що він «дуже тихенький», «злиденний», що він з тих, «хто обідає раз на три дні». Проте саме він (ліричний герой)являє собою образ справжнього патріота, людини, не байдужої до своїх співвітчизників, до минулого і майбутнього. з
У цілому поема має досить оптимістичне звучання: поет вірить, що будуть вигнані геть «похмурі» — гнобителі, володарі, егоїсти; будуть увінчані славою герої, «хто, вірні меті, йшли безупинно до неї»; помилувані, але не виправдані, обивателі, які «не відали, що творили»; і нарешті, відбудеться справедливий присуд таким, як ліричний герой поеми («не герої, не жертви... ми так собі»...): не виправдуючи, мабуть, їхню надмірну «тихень-кість» і «маленькість», їм все ж з глибоким співчуттям скажуть: відпочиньте.
Поезія збірок «Рання осінь» (1927) та «Рівновага» (1933) — лірична, а точніше,— переважно інтимно-особистісна, глибоко психологічна за характером. Є. Плужник — великий майстер передавати особливості різних станів душі людини. Настрій збірок «Рання осінь» та «Рівновага» суттєво відрізняється від збірки «Дні»: здебільшого це медитативні, елегійні твори.

Вороний Микола Кіндратович

Мико́ла Кіндра́тович Ворони́й (* 24 листопада (6 грудня) 1871 Катеринославщина — † 7 червня 1938) — український письменник, перекладач,поет, режисер, актор, громадсько-політичний діяч, театрознавець. Один із асновників Української Центральної радиНародився у сім'ї ремісника. Навчався у Харківському, пізніше — у Ростовському реальному училищі, звідки був виключений за зв'язки знародниками, читання і поширення забороненої літератури. Три роки перебував під наглядом поліції із забороною вступати до вищих навчальних закладів Росії. Продовжував навчання у Віденському і Львівському університетах(філософський факультет).У Львові зблизився з І. Франком, який справив великий вплив на формування його світогляду, літературно-естетичних поглядів. Працював бібліотекарем і коректором Наукового товариства імені Шевченка, режисером українського театру товариства «Руська бесіда», в редакції журналу «Життє і слово», де вів рубрику«Вісті з Росії». Допомагав І. Франкові у виданні газети «Громадський голос» і«Радикал», деякий час був неофіційним редактором журналу «Зоря».З 1897 — актор трупи М. Кропивницького, П. Саксаганського, О. Васильєва та інших.

1920 — емігрував за кордон. Жив у Варшаві, де зблизився з польськими письменниками Ю. Тувімом і Л. Стаффом, невдовзі переїхав до Львова. Викладав в українській драматичній школі при Музичному інституті імені М. Лисенка, деякий час був директором цієї школи.Після повернення в Україну (1926) вів педагогічну і театрознавчу діяльність. Викладав у Харківському музично-драматичному інституті, згодом працював у Києві у Всеукраїнському фотокіноуправлінні тощо.1934 — М. Вороного було заарештовано як польського шпигуна.

Літературна творчість

Перші поетичні твори написав ще навчаючись у Харківському реальному училищі. Друкуватися Вороний почав у 1893 р. (вірш«Не журись, дівчино»). Публікувався у періодичних виданнях «Зоря», «Літературно-науковий вісник», «Засів», «Дзвін»,«Сяйво», «Рада», в антологіях, збірниках, декламаторах початку 20 століття: «Акорди», «Українська муза», в альманахах«Складка», «За красою», «Дубове листя», «На вічну пам'ять Котляревському», «Багаття» та інших. 1899 року поет написав свій найвідоміший твір — поему «Євшан-зілля» про необхідність повернення людині історичної пам'яті, усвідомлення своєї національної приналежностіВороному належить ряд мистецтвознавчих («Пензлем і пером») і театрознавчих розвідок («Театральне мистецтво й український театр», 1912; «Театр і драма», 1913), в яких він виступає прихильником системи Станіславського; «Михайло Щепкін», 1913 р.; «Український театр у Києві», 1914 р.; «Режисер», 1925 р.; «Драматична примадонна», 1924 р. — про сценічну творчість відомої актриси Л. Ліницької.Вороний — автор ряду літературознавчих статей, театральних рецензій. У спадщині Вороного значне місце посідають переклади й переспіви з інших літератур.Поетичні збірки

 

37.»Не.судилось»
Актуальна, вагома проблематика, психологічна достовірність характерів, що водночас є й виразними соціальними типами доби, природність конфлікту, викінчена форма кожної сцени, п'єси в цілому — все це ставить на перше місце у спадщині митця драму «Не судилось» (1881), засновану на дійсних фактах. «Під первісною назвою «Панське болото» п'єсу не дозволили виставляти. Висновок Петербурзького цензурного комітету був такий: «Через усю п'єсу проходить та думка, що пани безкарно можуть глумитися над чесними селянськими дівчатами, а потім безжалісно залишати їх. Драма побудована на контрастному зіставленні світоглядних позицій інтелігента-демократа (Павло Чубань) і ліберала з поміщиків (Михайло Ляшенко), ширше — конфлікт охоплює стосунки українського панства і трудового села. В п'єсі тісно, у межах одного дому зведено представників різних соціальних верств, виразників різних життєвих принципів. І це була не художня умовність, а відображення реальних обставин життя, коли зруйнувався феодально-патріархальний лад, однак залишилися в силі його визначальні засади — велике землеволодіння, «великопанська» ідеологія і мораль. Водночас це була доба активного розвитку капіталізму. Вона позначена змішуванням станів і класів, ширшим їхнім взаємопроникненням, взаємодією. Кастово-дворянські межі було порушено, а нові ще не чітко окреслено.

Дія драми починається природно, конфлікт виникає і розвивається цілком умотивовано, логічно, без жодних натяжок й умовностей. На вакаціях у селі, у панському маєтку, відпочивають два юнаки, студенти університету — поміщицький син Михайло Ляшенко та його приятель із різночинців Павло. Панич Михайло, «чистюк і джигун», під впливом ліберально-культурницьких ідей намагається наслідувати Павла: у своєму маєтку збирати й учити сільських дітей грамоти, але його запалу вистачає ненадовго. З більшою охотою він відвідує сільські вечорниці.

Конфлікт світоглядного й морально-етичного планів (Михайло і Павло) завершується остаточним розходженням сторін. Випробування життям, потреба активно діяти, ствердити свої слова вчинками зробили наявним те, що з певних міркувань приховувалося, затушовувалося. Особливо огидно розкриває своє єство панство у ставленні до селян (сцена у маєтку, коли Катря приходить побачитися і поговорити з Михайлом).

Представником нової демократичної інтелігенції є Павло Чубань — натура послідовна, дійова, рішуча. Новим було для української драматургії і таке точне, виразне змалювання «підпанків», людців з лакейською психологією— огидного породження розтлінної моралі власть імущих. Добровільні шпигуни, донощики, пліткарі й злодії, істоти, що втратили людську душу, — мабуть, найстрашніший результат лицемірства, розбещеності, що панують у цьому середовищі, прикриті чемною фразою і респектабельною, про людське око, поведінкоюРеалістично відтворив драматург і наростання селянського протесту проти панської сваволі, — адже реформа 1861р. по суті нічого не змінила у становищі народу.

Драма «Не судилось» є вершиною реалізму М. Старицького. Автор «Очерков истории украинской литературьі XIX в.» М. Петров вважав, що п'єса є етапною у творчості письменника, як і в українській літературі загалом. «Прегарною» вважав п'єсу й І. Франко.

Біографія: Євген Маланюк

(1897—1968)
Євген Филимонович Маланюк народився 20 січня 1897 року в Архангороді на Херсонщині (тепер село Новоархангельск Кіровоградської обл.). Закінчив Єлисаветградське реальне училище і вступив до Петербурзького політехнічного інституту. Але з початком світової війни став слухачем Військової школи в Києві, після закінчення якої його направили на Південно-Західний фронт, де Є. Маланюк познайомився з начальником штабу першої Туркестанської дивізії полковником Євгеном Мєшковським, який після вибуху Жовтневої революції закликає його повернутись на Батьківщину, щоб взяти участь в обороні Української Держави.
УНР. У 1920 році опиняється в таборі для інтернованих поблизу польського міста Коліша. Разом із кількома друзями (Ю. Дараган, М Чирський, М. Грива та інші) видає журнал “Веселка”, де побачили світ його перші поезії. 1923 року разом із Михайлом Селегієм і Михайлом Осикою випускає в світ невелику збірку поезій “Озимина”.
Наприкінці другої світової війни Євген Маланюк переїжджає до Німеччини, а пізніше до Нью-Йорка. Вже за океаном виходить його поема “П’ята симфонія” (1954), збірки “Влада” (1951), “Остання весна” (1959), “Серпень” (1964). Культурологічні розвідки та літературно-критичні праці зібрані в двох томах “Книги спостережень” (1962, 1966). Вже після його смерті побачила світ збірка “Перстень і посох” (1972).
Після одруження тридцятитрирічного письменника з Богумілою Савицькою, поет нарешті знайшов спокій родинного життя в складних умовах еміграційного побуту в Польщі.
У червні 1949 року поет переїжджає до США. Спершу працює фізично, потім — в інженерному бюро в Нью-Йорку. В цьому мегаполісі 16 лютого 1968 року Є.Маланюк і помер. Похований на кладовищі в Саут-Баунд-Бруці в Нью-Джерсі, яке часто називають українським пантеоном.

Прочитати на пам’ять вірш.

 

Олена Теліга

Народилась в Іллінському під Москвою в інтелігентній, напівбілоруській-напівукраїнській родині: мати — дочка православного священика; батько Іван Опанасович Шовгенів — знаний фахівець, гідротехнік-практик. Коли дівчинці було п'ять років, Шовгенови переїхали до Петербурга.

Навесні 1922 року матері Олени разом дочкою та сином Сергієм вдається вибратися з радянської України спочатку в Польщу, а в липні 1922 року оселитися в Подєбрадах у Чехословаччині, де на той час ректором Української господарської академії був її чоловік. Саме в Чехії Олена спочатку отримує «матуру» — атестат, а потім закінчує історико-філологічне відділення Українського педінституту в Празі. Тут вона знайомиться зі своїм вірним другом Михайлом Телігою, одружується з ним — з ним згодом і піде на розстріл. Саме в Чехії відбувається її становлення як поетки, публіциста-літературознавця.

У грудні 1939 року в Кракові Олена Теліга запізналася з Олегом Ольжичем (Кандибою): тоді ж вступила в Організацію Українських Націоналістів (ОУН), де тісно співпрацювала з ним у культурно-освітній референтурі. 22 жовтня 1941 р. на автомашині через Святошин таБрест-Литовське шосе вона мчить Києвом і щемить її серце поблизу КПІ і тих місць, які вона колись залишила.

Повернення до Києва

У Києві Олена Теліга організовує Спілку українських письменників, відкриває пункт харчування для своїх соратників, співпрацює з редакцією«Українського слова» Івана Рогача, що знаходилась на Бульварно-Кудрявській вулиці, видає тижневик літератури і мистецтва «Літаври».

Арешт і загибель

Після арешту редакції «Українського слова» О. Теліга не брала до уваги постанов німецької влади: ігнорувала вказівки німців зухвало і принципово. 7 лютого 1942 р. почалися арешти. Друзі її попереджали, що ґестапо готує засідку на вул. Трьохсвятительській, де розміщувалася СпілкаЦе був її свідомий вибір, це був її шлях, який вона гідно пройшла до останнього подиху. Олена пішла на стовідсоткову загибель, з нею пішов і її Михайло. Під час арешту він назвався письменником, щоб бути разом з нею.

В київському ґестапо Олена Теліга перебувала у камері № 34. Тоді ж відбулася її зустріч із сестрою Лесі Українки, з якою вона обмовилася кількома фразамиЗа даними істориків, 22 лютого 1942 р. українську письменницю-патріотку було розстріляно в Бабиному Яру разом із чоловіком та соратниками.

 

43. Винниченко «Малорос» , «Студент»

Володимир Винниченко народився 26 липня 1880 року в місті Єлизаветград у селянській родині. Раніше були поширені помилкові дані про те, що місцем його народження є село Веселий Кут Єлизаветградського повіту на Херсонщині (нині с.Григорівка).

У 1901 році він вступив на юридичний факультет Київського університету і того ж року створив таємну студентську революційну організацію, яка звалась «Студентською громадою». Вступив до Революційної української партії (РУП), яка з 1905 року стала називатися Українською соціал-демократичною робітничою партією (УСДРП). За її дорученням проводив агітаційно-пропагандистську роботу серед робітників Києва та селян Полтавської губернії, за що 1903року був заарештований, виключений з університету й ув'язнений до одиночної камериЛук'янівської в'язниці в Києві, звідки йому згодом вдалося втекти.

Після смерті Винниченка його маєток придбала Іванна Нижник-Винників, яка сплатила борги і стала володаркою садиби, охоронцем і упорядником його меморіальних речей і архіву. На честь Володимира Винниченка названий Кіровоградський державний педагогічний університет.

17 вересня 2010 року у Кіровограді урочисто відкрито перший в Україні пам'ятник Володимиру Винниченкові[2].

Живлячись настроями бідняцько-батрацьких мас в епоху наростання революції (селянські рухи 1902) і революційними прагненнями відомої частини української інтелігенції, Винниченко уже з перших кроків своєї творчості почав розповідати нове і по-новому («Біля машини», «Контрасти», «Голота», «На пристані», «Раб краси», «Хто ворог?», «Голод», «Салдатики», «Кузь та Грицунь», «Босяк», «Терень»). Всі ці твори майже повністю позбавлені народницького підходу і забарвлення; без ідеалізації, художньо показані в боротьбі батраки, селяни і їх вороги. Свій другий етап Винниченко починає драмами: «Дисгармонія», «Великий Молох», «Щаблі життя». За ними йдуть: «Memento», «Базар», «Брехня», «Чорна Пантера і Білий Медвідь». Попри те, що в деяких із них революційна дійсність знаходить відоме відображення (наприклад, «Дисгармонія»), вони все ж об'єктивно-занепадницькі, нереволюційні. Також нереволюційні, занепадницькі і його романи («Рівновага», «Чесність з собою», «Записки Кирпатого Мефістофеля», «Посвій», «Божки», «Хочу

Винниченко оповіданні “Студент” (1907 р.) дивні метаморфози відбуваються з масою людською. Палає село - і люди легко, піддавшись чуткам, вирішують, що винні у всьому… студенти. У їхній свідомості відклався стереотип, охоче підтримуваний владою, все зло –від студентів. Це вони провокують безпорядки, це вони накликають гнів влади, спричиняють підпали… Влада стереотипу - величезна. Щойно селяни слухали зайшлого чоловіка, як свого захисника, називали його “голубчиком нашим”, - а як тільки дізналися від стражників, що чоловік той - студет, блискавично змінили милість на гнів

І тільки коли хлопець стріляється на очах у гурту (смерть стає останнім його аргументом, який має довести: не ворог я!), М тільки тоді настрій селян знову круто зіняється. Цього разу - гнів змінюється на милість. Стражників проганяють, але ж студент уже лежить мертвий.

Проте масі, як уже було сказао, властиві марновірність і легкозбуджуваність, а це означає, що масова свідомість піддається маніпулюванню. Свого захисника селянський гурт - відповідно з накинутим стереотипом - приймає за ворога. Причому ця марновірність, піддатливість “міфотворчості”, яка вигідна режимові, - трагічна за своєю суттю.

Оповідання «Малорос-європеєць» (1907) блискуче викриває українського панка Коростенка, який хизується запровадженими в своєму господарстві технічними новаціями — автоматичними дверима, кухонною машиною, яка перемішує тісто. І вважає, що все це зробило його «європейцем». Як «поміщик новітньої формації» Коростенко довго і нудно просторікує про те, що наука принесе людям щастя, що аграрне питання можна розв'язати тільки через застосування машин. Та ця словесна полова не може приховати його гнобительського нутра: панкові не подобається, що Дума «розгарячає дуже інстинкти селян». Найбільшого ефекту у викритті «малороса-європейця» автор досягає, коли показує, як Коростенко, сприйнявши весільний похід за селянський бунт, розстрілює з кулемета невинних людей. Саркастично закінчується оповідання: «Слово «малороса-європейця» «машинним робом» (тобто кулеметною чергою) було сказано «старій нашій неньці Україні».

 

44. Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим. Так багато дала ти мені подарунків на все життя.

Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м'яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах».

 

45. З-поміж новелістів 20-х років Григорій Косинка був найглибше закорінений у національну мистецьку традицію

«НА..ЗОЛОТИХ..БОГІВ»
Цей твір написано 1920 р.

«На золотих богів» —не пафосне оспівування революційних подій в Україні, а одна з перших спроб у літературі осмислити їх художньо.

Звернімося до тексту.Все село нийшло «назустріч непроханому ворогу» — піднесено-романтичний тон оповіді в дусі народної пісні передає важливість події. І не більше. Кольорова гама бою («криваво-червоні стежки полум'я», «червоною крівцею вмитий», «сіра курява... І упала чорним шаром на обличчя», »як чорні примари мріють над селом тополі, попелом припалі») підкреслює напруженість, драматизм ситуації, насторожує читача. Вбито ватажків Чубатенка і Сеньку-кулеметника. Чорний колір продовжує повторюватися болючим рефреном: «чорна руїна», «чорна соха», «чорні повалені хати», «почорнілий» Сенька. Від усього цього чорно в душах людей. Тріумфу перемоги немає. Але урочистий реквієм також відсутній. Опис передає трагічний наслідок: «На місці гарячих боїв селянської волі лишилась чорна руїна, полита сльозами, як дощем...», «Цілі улиці покошено огнем-косою. Чорні повалені хати, щербаті повітки І все віками дбане добро, в попелі тліє горе матері...»

Особливою є роль метафоричного образу сонця у творі. Вічне, недосяжні? світило, основа життя на землі та підтримка високого духу — зустрічається в тексті кілька разів. Воно скрізь, але в різних ролях, як і різний настрій.

В останньому акорді, що в сюжеті виконує прикінцеву, підсумовуючу роль, і автор не витримав, з'явився нам в образі легенького вітра, який «притих, послухав горе-журбу матері і, здавалось, сам заплакав над потолоченою кіньми пшеницею...»

Новела Г. Косинки «На буряки»

Вишиває письменник квітчасту гаму, створюючи зриму картину із селянського життя: Короткі, скупі фрази. А кожна деталь малює нам точну епічну картину. І «росистий» лук, і пляшка, який мати розтирає крупинки солі, щоб покласти синові на обід в « сумку-рукав». За цими тихими, лагідними словами письменника відразу виникає в нашій уяві страждаюче життя з… Вона коштує в головах сина, якому «жахливо хочеться спати, аж пахне й сниться: біліє полями туман, а росою – молоко, холодне й смачне-смачне». Розкрила сувою, глянула на порепание ноги…: «ПРО, діти, діти! На буряки, пузатим служити, все століття поневірятися… За що? Де ж тоді Бог? Ні, далі цього не буде, люди…».. У її свідомості прокидається надія, що «далі цього не буде…» А поки що вона коштує у вікні, «молиться кривавій сонячній смузі» і плаче. А «сльози, як золото, котяться по блідих щоках і падають росою на жовту підлогу…» Письменник не тільки відчуває найтонші рухи юнацької душі, він як великий психолог художніми засобами вміє передати їх так, щоб захопити, схвилювати читача, перейнятися його думками, діями, помислами. Хлопчик солодко спить. У нього свої проблеми (юнацькі), своє бачення миру, своє відчуття життя:

Розуміє – без хабара не заробити за літо на штани. І хоча мова йде про бідність, життя в нестатку, але скільки тепла, задушевності, доброти у відносинах, у розмові сина з матір’ю, скільки поваги, любові й радості… Хлопчик вистачає сапку, біжить на поле. Письменник не фальшивить, начебто читає душу юнака. Але він поспішає на чуже поле й тому, що там чорнява Прися… «Яка вона добра й гарна…» І ввечері, стомлений, напівсонний, він буде ділитися з матір’ю радістю, не обійде, а скаже матері й про тієї Прохоренко дівчині, що допомагала йому. І коли мати начебто ненароком ще раз перепитає, хто переполював йому, соромливо скаже: «Прохоренко… Гарна дівчина…» і хлопчик «замружив око, почервонів А чи буде вона, те щасливе життя для селян-бідняків

46. Іван Франко «Мойсей»

Поема "Мойсей" порушувала важливi проблеми, якими жило украïнське
громадянство в часи революцiйного пiднесення: зростання свiдомостi трудящих мас та ïх iсторична роль, вiддане служiння народовi, суспiльна роль слова;
мобiлiзуюче значення смертi героя; поступ народу. Твiр пробуджував у народi
моральнi сили, полiтичну свiдомiсть, революцiйний дух.
Тему та iдею ясно визначає пролог. Поет висловлює глибокий жаль з приводу того, що украïнському народовi, роз'єднаному Австро-Угорською монархiєю i царською
Росiєю - суджено було нести безмiрнi страждання, а також тверде переконання, що
всi жертви, злигоднi й муки не пройдуть марно. На думку I. Франка, визволення
украïнського народу i возз'єднання його в єдинiй вiльнiй державi може
вiдбутися разом iз визволенням iнших народiв.

 

Образи

Іван Нечуй-Левицький розпочинав свої твори з панорамного малюнку місця дії, з докладних описів зовнішності персонажів

Карпо і Лаврін протилежності: один має батьківські карі гострі очі, другий схожий з виду на матір; один кремезний, другий — тендітний; один насуплений, сердитий, мовчазний, другий — веселий, привітний, балакучий…

Характери персонажів у «Кайдашевій сім’ї», як правило, статичні. Письмен_ ник робить акцент на домінантах, виокремлюючи одну_дві риси у вдачах героїв. В Омелька Кайдаша — богобоязливість і чарколюбство, у Кайдашихи — чваньковитість, у Мотрі — сварливість. Чи не найбільших змін зазнає характер Мелашки: у ній — спочатку ліричній, ніжній дівчині — теж поселяється «біс» чвар.

Цікаво, що в повісті майже немає сцен, у яких би лунав сміх. «Кайдашева сім’я» населена дуже серйозними людьми. Їм не до сміху, оскільки всі вони — учасники великої родинно_побутової війни, якій не видно кінця..

Омелько Кайдаш, по суті, ніяк не впливає на перебіг подій у власній хаті. Він пливе за течією, а коли й пробує якось утрутитися в домашні чвари, то зазнає поразки. Образ голови родини трагікомічний: з одного боку, він богобоязливий, палко вірить у святу Параскеву П’ятницю, яка ніби рятує від наглої смерті й не дасть потонути у воді, а з іншого — він любить «заглядати в чарку», що потім його погубила, до речі, у ту ж таки п’ятницю. Омелько не може зрозуміти й цілком природного бажання синів мати свою землю, тобто відчувати себе господарями. Родинні чвари переходять межу моральності: Карпо навіть піднімає руку на рід_ ного батька.

Формування світогляду Марусі Кайдашихи, як і Омелька, припало на добу кріпацтва, вона довго «терлася коло панів і набралась од їх трохи панства. До неї прилипла якась облесливість у розмові, повага до панів. Вона любила цілувати їх у руки, кланялась, підсолоджувала свою розмову з ними». І після кріпацтва Кай_ дашиху запрошували як куховарку пани й попи, чим вона дуже пишалася.

Старший син Карпо в молодому віці доволі мовчазний і замкнутий, але, одружившись, починає все відвертіше виявляти свій норов: в одній із сварок він називає батька «іродовою душею» і навіть піднімає на нього руку; дізнавшись, що мати закрила у своєму хліві його коня, хапає її за плечі, притискає з усієї сили до стінки й несамовито

До пари Карпові Мотря, «бриклива», «з перцем», «робоча та проворна», «куслива, як муха в Спасівку» — словом, його омріяний ще в парубоцькі роки ідеал. Вона теж із часом стає все жорстокішою (не без «допомоги» Кайдашихи

А ось Мелашка з Лавріном — повна протилежність Карпові й Мотрі. Лише вони залишилися, так би мовити, на рівні людяності й закоханості, хоча й навчилися «показувати зуби», коли йшлося про посягання на їхнє добро. Тільки раз автор порівняв Мелашку з вовчицею, коли вона обороняла своїх дітей. Хоча ця характеристика й знижена, проте своєї привабливості Мелашка все ж не втрачає.

Поетично змальовано й Лаврінову зовнішність: «Веселі, сині, як небо, очі світилися привітно й ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум’яні губи — усе подихало молодою парубочою красою».

Дуже своєрідний, але типовий для українського села образ «народного радіо» це — баба Палажка, яка щороку збирає по селу мирян і водить їх до Києва на прощу, щоправда, не всіх повертає додому, як це сталося з Мелашкою. Вона в «наймодерніший» спосіб лікує від пиятики Омелька Кайдаша: радить Кайдашисі втопити в горілці цуценя, три дні квасити в тому зіллі оселедця, а потім напоїти ним… хворого.

 

Розстріляне Відродження

Розстріляне Відродження - літературно-мистецьке покоління 20-х — початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом.

Термін "Розстріляне Відродження" вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавріненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-30-х рр. За це десятиліття (1921—1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників).

Головними літературними об'єднаннями 20-30-хх рр. були "Ланка" (пізніше "МАРС"), "Плуг", неокласики "Молодняк", "Спілка письменників західної України", ЛОЧАФ (об'єднання армії та флоту). Найвпливовішим був "Гарт", який пізніше був перейменований на "ВАПЛІТЕ" ("Вільну Академію Пролетарської Літератури"). Саме ВАПЛІТЕ в особі Миколи Хвильового розпочало славетну літературну дискусію 1925—1928 рр. і перемогло в ній, довівши наявність і необхідність національної, специфічної української літератури, орієнтованої на Європу, а не на Росію.

Перед письменниками стояв вибір: самогубство (Микола Хвильовий), репресії і концтабори (Борис Антоненко-Давидович, Остап Вишня), замовчування (Іван Багряний, Віктор Петров (Домонтович)), еміграція (Володимир Винниченко, Євген Маланюк), або писання програмових творів на уславлення партії (Павло Тичина, Микола Бажан). Більшість митців була репресована і розстріляна. Твори здавалися до спецсховів, заборонялися, замовчувалися, багато з них були назавжди втрачені. Хоча й функц





Последнее изменение этой страницы: 2016-07-15; просмотров: 180; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.224.133.198 (0.016 с.)