Усипальниці єгипетських фараонів.

Питання з курсу «Мистецька спадщина народів світу»

 

1. Усипальниці єгипетських фараонів.

2. Мистецтво Нововавілонського царства.

3. Ансамбль Афінського Акрополю.

4. Колізей.

5. Храм Святої Софії в Константинополі.

6. Собор Паризької Богоматері

7. Тадж Махал.

8. «Трійця Старозавітна» Андрія Рубльова.

9. Творчість Джотто.

10. Творчість мистців раннього Відродження (Карло Крівеллі, Фра Філіппо Ліппі, Сандро Ботічеллі).

11. Творчість Леонардо да Вінчі.

12. Творчість Рафаеля Санті.

13. Творчість Мікеланджелло.

14. Творчість Лоренцо Берніні.

15. Творчість Пітера Пауля Рубенса.

16. Творчість Рембрандта Харменса ван Рейна.

17. Архітектурно-парковий ансамбль Версаля.

18. Творчість Жака Луї Давида.

19. Романтичний напрямок у французькому живописі к XVIII – поч. ХІХ ст. (Жеріко, Далакруа).

20. Творчість Т. Г. Шевченка.

21. Творчість Клода Моне.

22. Творчість Вінсента Ван Гога.

23. Творчість Поля Гогена.

24. Творчість Пабло Пікассо.

25. Творчість Сальвадора Далі.

26. Творчість Казиміра Малевича.

27. Творчість Марселя Дюшана.

28. Головні напрямки постмодернізму (попарт, опарт, боді-арт).

 

 

Усипальниці єгипетських фараонів.

 

Піраміди — це величезні кам'яні споруди пірамідальної, ступінчатої чи баштоподібної форми, збудовані як гробниці для фараонів Давнього Єгипту. Всього в Єгипті знайдено 118 пірамід

Попередниками пірамід були так звані «мастаби», поховальні будинки, що складались із підземної поховальної камери і прямокутної кам'яної споруди над поверхнею землі.

Перша піраміда — ступінчата піраміда Джосера, побудована приблизно в 2670 року до нашої ери, нагадує кілька поставлених один на одну щораз менших по масштабу плит. Швидше за все, саме таким був задум архітектора цієї піраміди, Імхотепа. Імхотеп розробив спосіб кладки з тесаного каменю. Сама піраміда Джосера розташована в Саккарі, неподалік від древнього Мемфіса. Її висота становить 62 метри.

Великими пірамідами називають розташовані в Гізі піраміди фараонів Хеопса (Хуфу), Хефрена і Мікерина. На відміну від піраміди Джосера, ці піраміди мають не ступеневу, а суворо геометричну, пірамідальну форму. Ці піраміди належать до періоду IV династії.

Найбільшою є піраміда Хеопса. Спочатку її висота становила 147 метрів, проте, через те, що нині відсутнє облицювання піраміди, її висота на тепер зменшилася на 7,5 метрів. Довжина сторони піраміди — 230 метрів. Піраміда була побудована XXVII столітті до н. е. Припускають, що будівництво тривало 23 роки.

Велика піраміда Хеопса - піраміда складена з 2,3 мільйонів кам'яних блоків, які були підігнані один до одного з неперевершеною точністю. Керував будівництвом піраміди відомий архітектор ХеміунПри цьому не використовувався цемент чи інші сполучні речовини. Кожен блок важить 2 тонни. Піраміда є практично монолітним спорудженням — за винятком поховальної камери і провідних до неї коридорів, в піраміді практично немає внутрішнього простору.

Поруч з Великою Пірамідою вишикувалися три невеликі піраміди, які були побудовані для дружин Хуфу, і ще одна могила поблизу, містила порожній саркофаг своєї матері, королеви Хетепхерес. Як і інші піраміди, піраміда Хуфу оточена мастабами, де були поховані родичі та посадові особи фараона, які мали супроводжувати і підтримувати Хуфу у загробному житті.

Середня піраміда у Гізі була побудована для сином Хуфу – Хафром (2558-2532 роки до н.е.). Унікальною особливістю піраміди Хафра був побудований всередині поховального комплексу Великий Сфінкс – статуя опікуна, що була вирізана у вапняку з головою людини і тілом лева. Сфінкс був найбільшою статуєю у стародавньому світі, довжиною у 72 метри і висотою у 20 метрів.

У 18-й династії (бл. 1500 р. до н.е.) Великий Сфінкс відігравав роль святині бога Гора. Найпівденніша піраміда в Гізі була побудована для сина Хефрена Мікерена (2532-2503 р. до н.е.). Висота Піраміда Мікерена 65 метрів, найменша із трьох пірамід, і є попередником менших пірамід, які будуть побудовані за правління п’ятої та шостої династії.

З кінцем IV династії будівництво пірамід єгипетськими царями не припинилося, але їх розміри та якість виконання стали набагато меншими. Більшість з них на сьогодні нагадують піщані горби.

Піраміди царів V—VI династій зберегли для нас древній звід поховальних текстів — так звані Тексти пірамід. Піраміди також будували царі і перехідного періоду (наприклад, Мерикара) і XII династії (найвідоміша — Аменемхета III).

Піраміди продовжували будувати протягом п’ятої і шостої династій, але їх якість і масштаб будівництва знинився в цей період – це пряме відображення втрати фараонів влади та багатства у Єгипті.

Останнім з великих будівельників пірамід був фараон Пепі II (2278-2184 роки до н.е.), другий фараон VI династії, що прийшов до влади ще хлопчиком, і правив протягом 94 років. Ще до правління фараона Пепі, Старе царство поступово занепадає, фараон втрачає свою владу, зростає роль знаті та жреців.

ізніше, фараони 12-ї династії, повернеться до традиції будівлі пірамід, але вже ніколи піраміди не сягали таких масштабів, як Великі піраміди.

 

 

Колізей.

Його спорудження тривало протягом 8 років – із 72 до 80 року за наказом імператора династії Флавії. Спорудження амфітеатру розпочав римський імператор Веспасіан після перемоги в Юдеї, а завершив будівництво у 80-му році син імператора - Тит.

Відкриття Колізею було ознаменовано гладіаторськими іграми. Початкова назва Колізею - амфітеатр Флавіїв, нинішню назву почали вживати значно пізніше, починаючи з VIII століття. Довгий час Колізей був для жителів Риму і приїжджих головним місцем розваг: боїв гладіаторів, морських битв (ймовірно будівництво під ареною підвальних приміщень розпочалося за правління брата Тита, імператора Доміціана). Згодом пожежа частково зруйнувала амфітеатр, але за наказом Александра Сєвєра його відреставрували. імператор Гонорій у 405 році заборонив гладіаторські битви у Колізеї як антихристиянські.

Після нашестя варварів амфітеатр Флавіїв знову зазнає частково руйнування. Із XI століття до 1132 року Колізей служив фортецею для знатних римських родів. Згодом цісар Священної Римської імперії Генріх VII подарував Колізей римському сенату та народу. Ще у 1332 році місцева аристократія влаштовувала тут бої биків, саме це й стало однією з причин систематичного руйнування Колізею. А у XV і XVI століттях будівельні матеріали амфітеатру використовували для побудови венеціанського палацу, кардинал Ріаріо - палацу канцелярії, Павло III – палацу Фарнезе тощо. Значна частина амфітеатру все ж уціліла, хоча будівля залишилася спотвореною.

 

Першим прийняв Колізей під свій захист папа Бенедикт XIV (1740-1758). Він наказав поставити посеред його арени величезний хрест, а навколо - ряд вівтарів в пам'ять ходи на Голгофу і смерті Спасителя. Цей хрест і вівтарі вивезли з Колізею лише в 1874 році. Папи, що наслідували Бенедикта XIV, особливо Пій VII і Лев XII, продовжували піклуватися про збереження уцілілих частин будівлі і підкріпили деякі стіни, яким загрожувало падіння, а Пій IX займався ще й внутрішнім облаштуванням Колізею.

Сьогогні Колізей охороняється італійським урядом, за розпорядженням якого, під керівництвом вчених археологів, уламки споруди було вставлено на колишні місця, а на арені велися розкопки, завядки яким відкрили значну частину підвальних приміщень. Незважаючи на всі негаразди, випробування, що випали Колізею, його розвалини, хоча й не зберегли колишнього виду, але й до сьогодні справляють надзвичайне враження.

Архітектура Колізею

Колізей формою нагадує еліпс, всередині якого – арена такої ж форми. Це найграндіозніший античний амфітеатр:висота його стін - від 48 до 50 метрів. За таких розмірів він міг вміщати близько 50 000 глядачів. Колізей побудовано на бетонному фундаменті товщиною у 13 метрів.

Архітектурне рішення, застосоване при будівництві Колізею, і сьогодні застосовують для спорудження стадіонів: безліч входів розташовуються рівномірно по всьому периметру будівлі. Завдяки цьому публіка могла заповнити Колізей за 15 хвилин і залишити за 5 хв. Колізей мав 80 входів, з яких 4 були призначені для вищої знаті і вели до нижнього ряду. Звичайні глядачі входили в амфітеатр з-під арок нижнього поверху. Ці місця були розташовані навколо всієї арени у вигляді рядів кам'яних лав, що піднімаються одна над одною. Нижній ряд, або подіум, був призначений виключно для імператора, його сімейства та сенаторів, причому імператор мав особливе місце, що вивищувалося над іншими. Подіум відокремлювався від арени парапетом, достатньо високим для того, щоб убезпечити глядачів від нападу тварин. Далі розташовувалися місця для звичайної публіки, що утворювали три яруси. На першому ярусі, який містив 20 рядів лав (сьогодні повністю зруйновані), сиділи міські власті; другий ярус, що складався з 16 рядів лав, призначався для людей, що мають права римського громадянства. Стіна, що відділяла другий ярус від третього, була досить високою, і лави третього ярусу були розташовані на більш крутий похилій поверхні для того, щоб дати відвідувачам третього ярусу можливість краще бачити арену і все, що відбувається на ній. Під час вистав матроси імператорського флоту натягували над амфітеатром величезний тент для захисту глядачів від пекучих променів сонця або негоди.

 

Собор Паризької Богоматері

 

Собор Паризької Богоматері (Нотр-Дам де Парі) — собор у Парижі (Франція) присвячений Діві Марії, матері Ісуса Христа, кафедральний храм Паризької архідієцезії. Один з найпрекрасніших витворів готичного мистецтва. Стоїть на острові Сіте, на місці першої християнської церкви Парижу, базиліки Святого Стефана. Ця церква була побудована на місці Галло-римського храму Юпітеру, що стояв тут за часів римської влади.

У соборі вбачається подвійність стилістичних впливів: з одного боку, присутні відгомони романського стилю Нормандії, з властивим йому могутньою і щільною єдністю, а з іншого, використання новаторських архітектурних досягнень готичного стилю, який додає будівлі легкість і створює враження простоти вертикальної конструкції і вагової опори будови (будучи каркасом опори будови його видно лише ззовні).

Собор був спланований у ХІІ ст. Морісом де Сюллі. В 1163 році Людовиком VII було закладено перший камінь фундаменту, але розділяється думка про те хто саме — єпископ Моріс де Сюллі або Папа Олександр III заклав перший камінь. Будівництво тривало понад сто років. За задумами, він мав уміщати всіх жителів тогочасного Парижа (10 000 осіб), але за час будівництва кількість мешканців міста збільшилось у декілька разів. Башти були закінчені в 1245, а весь собор — у 1345 році.

В часи Людовіка XIV, наприкінці XVII століття собор пережив серйозні зміни: могили і вітражі були зруйновані. В результаті французької Революції. Реставрація була почата в 1841 р. під керівництвом архітектора Віолле-ле-Дюка

Посередині фасаду, над галереєю королів, знаходиться круглий вітраж Велика роза,що знаходиться за статуєю Діви Марії з малим Ісусом, з обох боків котрої знаходяться статуї Адама і Єви, що символізують первородний гріх.

Попід болюстрадою знаходиться галерея королів — 28 статуй, що зображають царів Юдеї. Встановлені в XIII столітті, статуї правителів Юдеї стали уособлювати правителів Франції, тому під час Французької революції 1789 року ці статуї біли знищені революціонерами, як символ монархії та деспотизму. Під галереєю королів знаходяться три портали. Центральний портал Страшного суду (На нижньому рівні зображено сцену воскресіння мертвих. На наступному рівні розміщено скульптурне зображення архангела Михаїла, який тримає ваги. На вагах архангел зважує душі померлих та визначає, кого з них направити до раю (ліворуч), а кого до пекла (праворуч). На верхньому рівні зображено Христа, що сидить на троні. Спаситель підіймає свої руки вгору, демонструючи рани на долонях та на боках, обабіч нього стоять янголи, що тримають в руках символи віри: янгол зліва — спис, янгол справа — хрест. Скульптурна композиція довершується фігурами Івана Богослова ліворуч та Діви Марії праворуч, що стоять навколішки перед Спасителем.) є найвищим з-поміж трьох інших. Лівий портал присвячений Богородиці (На нижньому рівні порталу ліворуч зображено трьох пророків, праворуч — трьох царів Старого Завіту, які тримають свитки, що вказують на виконання обіцянки Богом: послання Христа на землю задля спасіння людства.

На середньому рівні розміщено сцену смерті Богородиці в оточенні Христа та Апостолів. Біля Богородиці знаходяться два янголи, які відносять матір Божу до раю.

На верхньому рівні показано Богородицю в раю, яка воссідає на троні. Марію коронує янгол та благословляє Ісус. Богородиця стає Царицею Небесною перед усім Небесним судом, що складається з янголів, патріархів, царів та пророків, скульптури яких розміщені на чотирьох послідовних арках.), правий — святій Анні (Портал святої Анни є найстаршим з трьох порталів Нотр-Даму, він споруджувався в 20-х роках XIII століття. Тимпан порталу відтворює попередній портал, створений на 50 років раніше для Церкви святого Стефана.

Портал створено з дотриманням вимог романського стилю. У його центрі знаходиться скульптура Діви Марії на троні зі скіпетром. На її колінах сидить маленький Ісус, який однією рукою благословляє усіх християн, а іншою тримає Книгу Закону. З обох боків від трону знаходяться скульптурні зображення янголів, та скульптури Єпископа Парижу та його скарбника зліва та короля Франції справа.). На порталах містяться зображення великої кількості всіляких персонажів.

 

 

Тадж Махал.

 

Та́дж-Маха́л — монумент, розташований за два кілометри від міста Агра (Індія), на березі річки Джамна. Збудований імператором Шах Джахан Мугалом як мавзолей для своєї персидської дружини Мумтаз-Махал (в дівоцтві Арумад Бану Бегум), також відомої як Мутмаз-Ул-Замані, племінниці впливового царедвірця при дворі індійського правителя. Будівництво зайняло 22 роки (з 1630 по 1652 рік).

Висота Тадж-Махалу з маківкою досягає 74 м. В його основі лежить квадратна платформа зі сторонами понад 95 м. По кутах мавзолея розташовані чотири мінарети.

Стіни викладені полірованим мармуром, зовні в деяких місцях доповнені червоним піщаником. У вікнах та арках — ажурні решітки. Склепінчасті переходи розписані сурами із Корану арабськими літерами.

Більшість дослідників вважають, що Тадж-Махал побудовано з матеріалів, які привозилися з усієї Індії і Азії. Для транспортування будівельних матеріалів використовували понад 1000 слонів.

У будівництві брало участь до 20 000 робітників. Ім'я архітектора невідоме, але поширена думка, що в розробці проекту брали участь найкращі архітектори Індії та інших країн Сходу на чолі з агрським архітектором Устад-Ісою. Не виключено, що одним з авторів був сам Шах Джахан, який мав високий художній смак.

Навколо Тадж-Махалу Шах Джахан висадив сад, причому сам мавзолей знаходиться на початку саду. В центрі саду є мармурове водоймище. Вздовж зрошувального каналу з фонтанами висажені кипариси.

Напроти Тадж-Махалу, на іншому березі Джамни, Шах Джахан хотів побудувати ще одну гробницю, для себе, тієї ж форми, що й Тадж- Махал, але із чорного мармуру. Обидва мавзолеї повинні були з'єднуватись мостом. Та після того як син Аурангзеб усунув імператора від влади, плани не втілилися в життя. Після смерті Шаха Джахана поховали в одному склепі з Мумтаз-Махал. На їхніх могилах лежать плити, прикрашені орнаментом із золота та срібла.

Парк гармонійно доповнює весь ансамбль, оскільки спланований як дорога, яка веде до головної святині, його віссю є зрошувальний канал, розділений посередині шляху мармуровим басейном. До чотирьох мінарет від нього йдуть доріжки. Як вже говорилося вище, при створенні Тадж-Махала використовувався химерний арабський стиль, в якому кожен елемент неповторний, і при цьому чудово вписується в загальну архітектурну композицію. Крім того, всі будівлі комплексу підпорядковуються суворої симетрії. Примітно, що вежі зведені під кутом, вони трохи відхилені назад - це зовсім не огріх у проектуванні, а продумана деталь. Такий стан мінаретів врятувало б усипальницю від руйнування під час землетрусу.

Гідне обрамлення Тадж-Махалу - чудовий декоративний парк з озерами, фонтанами і каналами, що зайняв в цілому 18 гектарів, що має чітке планування. На відміну від інших споруд, які зазвичай поміщалися в центрі саду, Тадж-Махал розташований в його кінці, будучи його вінцем. Можливо, саме тут доклали свої вміння запрошені європейські майстри. У центрі величезного саду розташований басейн, що розділяє комплекс на чотири частини, які, у свою чергу, також діляться на рівні секції. Весь комплекс на дві половини ділить зрошувальний канал, що простягнувся через всю територію саду. До мінарету Тадж-Махала ведуть доріжки, викладені плиткою. Уздовж штучного каналу з фонтанами посаджені кипариси, обриси крон яких перегукуються з куполами чотирьох мінаретів. Таким чином, сад повторює химерний стиль самого Тадж-Махала, де кожна деталь незвичайна і гармонійна, але при цьому підкоряється загальної симетрії.

 

 

Творчість Джотто.

 

Джотто ді Бондоне (Відродження) народився в 1266 або 1267 р. в селі Веспіньяно недалеко від Флоренції в сім'ї дрібного землевласника. Імовірно у віці 10 років Джотто почав вивчати живопис в майстерні відомого флорентійського живописця Чімабує.

Яскрава особистість Джотто відрізняє його від італійських майстрів Проторенесанса, передусім, схильністю до новаторства, до створення нової художньої манери. Його живопис утілює в собі ідею людяності і перші паростки гуманізму.

У 1290-99 рр. Джотто розписує Верхню церкву Сан-Франческо в Ассізі - 25 фресок із сценами Старого Завіту, а також епізоди життя Франциска Ассізського ("Диво джерела"). Фрески відрізняються наочністю, нехитрою розповіддю, наявністю побутових деталей, все це надає життєвості і природності зображуваних сцен.

 

Відкинувши церковний канон, що панував в мистецтві того часу, Джотто зображує своїх персонажів схожими на реальних людей: з пропорційними, приземкуватими тілами, круглими (а не подовженими) обличчями, правильним розрізом очей. Його святі не вітають над землею, а міцно стоять на ній обома ногами. Вони міркують скоріше про земне, ніж про захмарне, вболівають цілком людськими почуттями і емоціями.

Уперше в історії італійського живопису внутрішній стан героїв живописного твору передається мімікою, жестами, позою. Замість традиційного золотистого фону на фресках Джотто бачимо пейзаж, інтер'єр або скульптурні групи на фасадах базилік. У кожній композиції художник зображує лише сам момент дії, а не послідовність різних сцен, як це робили багато його сучасників.

Творчі досягнення Джотто отримали подальший розвиток в розписах капели Скровеньї (капели дель Арена) в Падуї, виконані в 1304-06 рр. Розташовані на стінах капели в 3 яруси, фрески мальовничо описують сцени з життя Іоакима і Ганни ("Іоаким серед пастухів", "Жертвопринесення Іоакима", "Сон Іоакима", "Зустріч біля Золотих Воріт"), Діви Марії і Христа ("Різдво", "Поклоніння волхвів", "Втеча в Єгипет", "Побиття немовлят", "Хрещення Христа", "Воскресіння Лазаря", "Іуда одержує платню за зраду", "Поцілунок Іуди", "Несення хреста", "Розп'яття", "Оплакування Христа", "Воскресіння"), а також сцени Страшного Суду. Ці розписи - вершина творчості художника.

У 1300-02 рр. Джотто виконує розписи в церкві Бадія у Флоренції.

 

До 1310-20 рр. дослідники відносять знаменитий вівтарний образ "Мадонна Оньїсанті". Композиція не підписана, проте дослідники одностайно приписують її Джотто.

 

У 1320-і рр. Джотто розписує капелли Перуцці і Барді у флорентійській церкві Санта-Кроче на теми буття Іоанна Хрестителя, Іоанна Євангеліста і Франциска Ассізського ("Стигматизація св. Франциска", "Смерть і вознесіння св. Франциска").

 

У 1328-33 рр. Джотто з учнями робив розписи при неаполітанському дворі короля Роберта Анжуйського, який надав художникові титул "придворного".

 

З 1334 р. Джотто керував будівництвом собору Санта-Марія дель Фьоре і міських укріплень у Флоренції, чим здобув широке визнання сучасників і громадян Флоренції. Джотто приписують проект кампаніли (дзвіниці) флорентійського собору (почата в 1334 р., будівництво було продовжене в 1337-43 рр. Андреа Пізано, завершено близько 1359 р. Ф. Таленті).

1337 р. Джотто помер.

Також у його малюнках можна помітити тонкий психологізм, який видно, наприклад, у творі «Поцілунок Юди» — попри багатолюдність картини всю увагу привертають насамперед фігури Ісуса та Юди. Близкість цих протилежних персонажів і плащ Юди, котрий ніби поглинає фігуру Ісуса зосереджують на собі весь конфлікт і всю ідею картини.

 

Творчість Рафаеля Санті.

 

Рафае́ль Са́нті (італ. Raffaello Santi, Raffaello Sanzio; 1483, Урбіно - 1520, Рим) - італійський живописець, графік, скульптор і архітектор епохи Відродження. Втілив у своїх творах гуманістичні ідеали високого Відродження.

На своїх картинах Рафаель дуже любив малювати образ діви Марії (Мадонни) за що його навіть прозвали “Майстром Мадонн”.

“Сікстинська Мадонна” одна з найвідоміших картин художника. Намальована Рафаелем на замовлення Папи Юлія другого (того самого, що доручив Мікеланджело розмалювати стелю Сікстинської капели) на честь перемоги над французами, які нападали в ті часи на Італію. На картині Мадонна з маленьким Ісусом зображена в оточенні святої Варвари та папи Римського Сикста другого. Однак, чомусь образ папи на картині виявився більше схожий на самого Юлія другого. (Цікаво, чому б це?).

Великий вплив на творчість Рафаеля Санті мав живопис його геніального флорентійського колеги Леонардо да Вінчі. У 1508 році той самий папа Юлій другий 1 запросив Рафаеля до Риму і доручив йому розмалювати парадні апартаменти папського палацу у Ватикані (там, де жили і живуть всі папи Римські). З того розпису родився найгеніальніший шедевр Рафаеля – фреска “Афінська школа”. “Афінська школа” одна з 4-ох фресок зроблена Рафаелем у папському палаці. Чотири фрески є алегоричними символами чотирьох колон, на яких тримається вся людська цивілізація: філософія, богослов’я, правосуддя та поезія. “Афінська школа” зрозуміло є втіленням філософії, на фресці зображені всі видатні філософи давньої Греції (незважаючи що вони жили в різні часи) такі як Піфагор, Сократ, Діоген, Епікур, Птоломей.

В центрі фрески зображено двох найпопулярніших філософів Платона та Аристотеля, (Образ Платона змальований з Леонардо да Вінчі) які ведуть філософську полеміку (суперечку) між собою. Про різницю у їхніх філософських поглядах говорять руки філософів, Платон показує на небо, рука ж Аристотеля направлена до землі. “Платон мій друг, та істина дорожче”, – казав свого часу Аристотель, і цей його вислів увійшов в аннали історії.

«Заручини Марії» написана в 1504 р. (Мілан, Брера). Всі фігури «утворюють дуже цілісну і красиву просторово-ритмічну угруповання. Вільний простір пустельній площі служить як би паузою між фігурами, легкий рух яких передано плавними, хвилястими лініями, і спокійними, стрункими формами храму-ротонди, купол якого повторює полуциркульное завершення всієї картини. І навіть у колориті, нехай і не володіє прозорістю і легкістю П'єро делла Франческа, Рафаель зумів знайти належну гармонію. Його щільні і чисті фарби - червоні, сині, зелені, охристі - добре поєднуються в легким жовтуватим загального тону, своєю теплотою пом'якшує зайву сухість малюнка і жорсткого кольору».

 

Серед перших портретних зображень художника — портрети Аджело та Маддалени Доні. Він подав подружжя на тлі далекого пейзажа. Позування було довгим, тому вимога довго сидіти без рухів відбилася відвертою нудьгою на обличчі Маддалени Доні. Молодий художник старанно відтворив каблучки на руках Анджело чи ювелірну прикрасу з великою перлиною на Маддалені, її коштовне вбрання червону сукню, сині рукава, прозору хустку на плечах. Але психологічний стан персонажів ще мало відтворений в портретах. Престижна праця у Ватикані і наближеність до папи римського обумовили і коло його замовників. Це вибагливі кардинали, римські аристократи, можновладці, дипломати. Як правило, це впливові особи з високою освітою чи люди, що вершать політику або дуже наближені до неї. Язик вони мали для того, щоби найкраще сховати свої наміри і дії. Все більш прихованим ставав і сам Рафаель. З часом зросли спостереження молодого художника і його майстерність портретиста. Поглиблюються його психологічні характеристики, які досягають вершин в Римі, в середовищі амбітних кардиналів, багатих ділків і банкірів, пихатих римських пап, суворих римських матрон.

Інколи сама модель давала підстави розкрити душу більше, на грані дозволеного. Так виник портрет Біндо Альтовіті (Вашингтон, США).Він син багатих батьків і сам банкір. Як ніхто, родина Альтовіті знає вагу золота і утаємничених знань, страшні таємниці римських вельможних родин, підкупи, їх розпусту, цинізм і показову шляхетність. Модно одягнений, з довгим волоссям молодик дивиться тривожно і допитливо. Навіть заможна родина і великі гроші не позбавили особу від тривог, невдоволення дійсністю, розчаруванням у багатому, але небезпечному оточенні Риму, де нікому не можна довіряти.

 

Творчість Мікеланджелло.

Третьою вершиною мистецтва Відродження вважають творчість Мікеланджело Буонаротті. Його довге життя – це низка подвигів, які наче мимоволі творив геній. Він був скульптором, архітектором, живописцем і поетом. Але в усьому він залишався скульптором. Його фігури, написані на плафоні Сікстинської капели, можна прийняти за статуї, у його віршах, здається, відчутний різець скульптора.

Молодший сучасник Леонардо да Вінчі, Мікеланджело Буонарроті, народився двадцятьма двома роками пізніше від нього, а помер через сорок чотири роки після його смерті (1475-1564). Його юнацькі, глибоко талановиті роботи, особливо «Богоматір із бездиханним тілом Сина» в соборі Св. Петра і «Давид», свідчили, що Мікеланджело - творець за покликанням.

Статуя Давида - її висота близько п’яти метрів - мала стояти на площі Сеньйорії у Флоренції. Встановлення цієї статуї мало особливе політичне значення: у цей час (поч. XVI ст.) Флорентійська республіка позбавилася від своїх внутрішніх тиранів і була сповнена рішучості протистояти й зовнішнім ворогам. Хотіли вірити, що маленька Флоренція зможе перемогти, як колись мирний пастух Давид переміг велетня Голіафа. Для Мікеланджело відкрилася можливість повністю виявити своє обдарування. Він виконав з однієї мармурової глиби прекрасного у своєму стриманому гніві молодого гіганта.

Через усю творчість митця проходять два головних скульптурних задуми: гробниця папи Юлія ІІ і гробниця Медичі. Результатом роботи над гробницею папи Юлія ІІ залишилися статуї грізного пророка Мойсея та полонених (повністю завершені: «Скутий полонений» та «Помираючий полонений»). Повільно обходячи фігуру «Скутого полоненого», слідкуючи за зміною пластичних аспектів, глядач спостерігає усі стадії марного зусилля розірвати мотузки. «Помираючий полонений» не розриває свої мотузки: закинувши за голову руки і схиляючи голову до плеча, він поринув у стан, що однаково схожий і на смерть, і на сон – довгоочікуване звільнення від мук.

Скульптури Капелли Медичі, закінчені у 30-і рр. XVI ст., не підлягають однозначному тлумаченню. Це «Ніч» і «День», «Вечір» та «Ранок».

Мадонни Рафаеля - ідеальне уособлення чистоти і невинності, якої ніколи не досягали інші художники. У Мікеланджело найкраще виходили біблійні фігури: могутні, стихійні образи Єгови, стародавніх пророків і сивіл. Вони були ближчими його душі, ніж євангельські образи. Тому, ймовірно, Сікстинська капела з її „Страшним Судом” і „Створенням миру” є найбільшим живописним твором Мікеланджело. У Сікстинській капелі весь його геній відобразився повною мірою.

Розписи стелі Сікстинської капели. Усю середину стелі Мікеланджело заповнив сюжетними композиціями, оточив кожну написаними фігурами оголених юнаків Серед сюжетних розписів Сікстинської Капелли найбільш уславлена композиція «Створення Адама». Внутрішній зміст цієї лаконічної композиції надзвичайно глибокий: вона є наче вічним символом звершення, одухотворення. Творча сила, Бог-деміург, не зупиняючись у своєму стрімкому польоті, простягає руку і ледве торкається простягнутої назустріч, ще інертної руки Адама. Ми начебто бачимо, як оживає тіло Адама, як прокидаються у ньому сили життя.

Уже в похилому віці Мікеланджело судилося знову повернутися до розписів Сікстинської капели. На цей раз він написав на стіні «Страшний Суд».

Останній період свого життя Мікеланджело цілком присвятив закінченню споруди римського храму Св. Петра. До нього над цим комплексом споруд працювали Сен-Галло, Джакондо, Рафаель і Перрузі. І ось у віці 70 років Мікеланджело за наполяганням Папи взявся за цю колосальну працю. Завданння було виконане ним блискуче: купол собору, безперечно, краща частина всієї споруди і чудо будівельного мистецтва.

 

Творчість Лоренцо Берніні.

 

Джованні Лоренцо Берніні народився 7 грудня 1598 в Неаполі Лоренцо було років десять, коли його батько, відомий скульптор П'єтро Берніні, переїхав на запрошення папи Павла V з Неаполя в Рим для роботи над мармурової групою в одній з ватиканських капел получився на той час технічні навички обробки мармуру маль-Церква Сант-Андреа аль Квірінале в Римі.

Один із цих статуй зображує Давида (1619 Рим, галерея Боргезе). Біблійна легенда малює образ сміливого юнаки, який пастушачим зброєю - каменем, пущеним з пращі, убив грізного ворога, велетня Голіафа. Він вибрав самий момент боротьби, Він зобразив Давида на той час, коли його сили та почуття зібрані для вирішального удару; насупивши брови, міцно закусивши губи, він нахилився і відкинувся убік: Давид поціляє у свого противника, спрямувавши нею напружений,ненавидящий погляд

Власне, вже ця ранню роботу Берніні повністю належить бароко. "Давид" - це "войовничий плебей", бунтар, у ньому ясності і простоти скульптуркватраченто, класичної гармонії Високого Ренесанса. Його тонкі губи вперто стиснуті, дрібні очі зло звузилися, постать гранично динамічне, тіло майже повернутим навколо своєї осі.

Зеллинистическими творами його скульптуру зближує саме те єдність плоті і духу, руху, і емоції, якої цілеспрямовано уникав Мікеланджело - цей приклад показує, передусім, як і бароко, і Високе Відродження визнавали авторитет античного мистецтва, але кожен період черпав натхнення із різних його сторін. На відміну з інших статуй, що зображують Давида, скульптура Берніні задумана не як самостійна постать, бо як частина парній групи - вся увага зображеного зосереджено з його противника.

"Давид" разом із виконаною тоді ж групою "Аполлон і Дафна" привернула до Берніні загальне увагу. 1622-1624.

"Екстаз святої Терези" Мармурова група вміщена на підніжжі з сірих хмар, і натомість яскраво блискучих металевих променів. Тереза лежить на хмарі, її ліва рука знесилено впала. Янгол з солодкою посмішкою притримує чернече вбрання Терези і готовий влучити вогняною стрілою в її черево. Швидке ліплення скульптурного ескіза зосереджене на головних персонажах. Але вже знайдено їх розташування і містичний вітер, який нечувано підсилював виразність скульптур Лоренцо Берніні, вітер, що і тут роздмухував нетутешній одяг янгола. Кількість хмари в ескізі значно менша, ніж в готовій скульптурі. Для підсилення враження у готовому творі скульптор подав і оголену ногу Терези. Теракотовий ескіз був пошкоджений і втратив голівку янгола, долоні і частку крила.

Плутон і Прозерпіна 1621-22 р. Берніні створює скульптурну композицію, яка знаходиться у галереї Баргезе. Це два античних образу - Плутона і Прозерпіни, яку Плутон украв, щоб зробити дружиною. Цей архаїчний сюжет, який використовував Берніні, в черговий раз підкреслює ставлення майстрів бароко до античності. Презерпіна по відношенню до потужної фігурі Плутона значно менше в розмірах, цим підкреслено її зусиля сховатися від свого переслідувача. Берніні отримав загальне визнання і визнання творчого таланту. Особливо підкреслював своє захоплення його мистецтвом папа Урбан VIII, при дворі якого Берніні зайняв почесне становище і отримав необмежені можливості для здійснення своїх задумів. Але, ставши таким чином "папським" художником, Берніні був змушений відгукнутися на офіційні вимоги церкви. Вони не були йому чужі й ворожі; до монументального розмаху в мистецтві у нього був природжений смак; властива йому емоційна піднесеність була співзвучна пафосу католицької побожності.

 

 

Творчість Жака Луї Давида.

Жак-Луї́ Даві́д (фр. Jacques-Louis David, * 30 серпня 1748, Париж — † 29 грудня 1825, Брюссель, Бельгія) — французький живописець, маляр. Відомий представник Просвітництва і неокласицизму. Учасник французької революції 1789-99; придворний художник Наполеона I; античні теми (Клятва Гораціїв), сюжети, пов'язані з епохою революції та імперії (Смерть Марата), портрети. Палкий прихильник Наполеона, після його поразки переїхав до Бельгії.

З 1766 по 1774 рік навчався в Королівській академії живопису і скульптури біля історичного живописця Жозефа - Марі В'єн, в 1775-1780 вивчав античне мистецтво в Римі.

У 1780-1790 -ті роки Жак Луї Давид став основоположником і визнаним лідером так званого революційного класицизму - напрямки у французькому мистецтві кінця XVIII століття, що сприйняв у раціоналістичної просвітницької філософії XVIII сторіччя культ розуму і природного почуття, що висунув новий тип художника- борця, покликаного виховувати у глядача високі моральні якості і цивільні чесноти. Для творів художника Жака Луї Давида 1780 -х років характерні публіцистична спрямованість, прагнення виразити героїчні волелюбні ідеали передреволюційної епохи через образи античної історії ("Смерть Сократа ", 1787, Метрополітен- музей; " Ліктори приносять Бруту тіла його синів", 1789, Лувр, Париж).

Давид був активним діячем революції, членом Конвенту, організовував масові народні революційні свята в Парижі, створив Національний музей у Луврі.

Після термідоріанського перевороту, падіння і страти Робесп'єра був заарештований і його друг Давид, і тільки слава останнього як художника врятувала голову Давида від гільйотини. По виході з в'язниці Давид знову віддався цілком живопису і написав у 1795-1799 роках одну з кращих своїх картин, "Викрадення сабінянок " (більш вірна назва цієї картини - " сабінянки, що зупиняють битву між сабіняни і римлянами ").

Коли верховна влада над Францією перейшла в руки Наполеона, Давид став привілейованим живописцем імператора; але, увіковічуючи на полотні славні події Консульства та Імперії ("Портрет Бонапарта на перевалі Сен- Бернар ", "Коронація Наполеона ", " Роздача орлів " і т. п.), Давид не переставав цікавитися давньою історією і написав, між іншим, "Леонід і спартанці у Фермопіл " - картину, написану в 1814 році і продану в 1819 році разом з " Викраденням сабінянок " за 100 000 франків (обидві знаходяться в Музеї Лувру). Незважаючи на прихильність до нього імператора Наполеона Бонапарта і на одержувані від нього милості, Жак Луї Давид залишався в душі республіканцем.

Після розгрому наполеонівських армій і реставрації на французькому королівському троні династії Бурбонів Давид як колишній член конвенту і «ц<