Прецедентное право. Прецедент в английском и американском праве

Прецедентное Право - правовая система, в которой основным источником права признается прецедент судебный. Эта система дает возможность суду выполнять правотворческие функции не только в случае отсутствия соответствующего закона, но и при наличии недостаточно четкой нормы. Характерна для Великобритании (точнее, для Англии, поскольку в Шотландии действует свое особое право), США и других стран, воспринявших английское право. В рамках Прецедентное Право сложились две ветви: общее право и право справедливости.

Возникновение семьи общего права связано с Англией, где с XII столетия формируется централизованная судебная система, дей­ствующая от имени короля, и суды выносят решения, которые ис­пользовались в дальнейшем всеми судами при разрешении анало­гичных дел. Таким образом сложилась система прецедентов, общая для всей Англии, отсюда название "общее право".Между тем далеко не все конфликты принимались к разреше­нию королевскими судами, и не все их решения удовлетворяли сто­роны. На этой основе сложилось обращение к милости короля за рассмотрением дел по совести, по справедливости, а не по существующим прецедентам. Такие апелляции подавались через лорда-канцлера, который со временем стал самостоятельным судьей. Постепенно выстроилась система канцлерского суда, где выносились решения и создавались прецеденты по справедливости. Отсюда су-шествующие ныне деление английского права на общее право и право справедливости. Прецедентное право Англии оказало существенное влияние на правовое развитие многих стран. Достаточно назвать США, Канаду, Австралию, Ин­дию, Новую Зеландию.В правовой системе Англии наряду с судебным прецедентом в ка­честве источника права используются статуты (законы). При всем значении статута, который имеет приоритет перед прецедентом в смысле возможности его отмены, действие закона осуществляется исключительно через прецеденты, которые формируются путем ин­терпретации закона. Еще одним источником права в этой системе яв­ляется обычай, который может заполнять существующие пробелы. Особенно значим обычай в регламентации деятельности парламента, взаимоотношении высших должностных лиц, поведения монарха и членов его семьи. Существенное значение для правового регулирова­ния в английском праве имеет юридическая доктрина, которая при­сутствует в виде судебных комментариев, описании сложившихся прецедентов, используемых при принятии юридических решениі.. Ан­глийская доктрина прецедента сохраняет три определяющие черты: во-первых, уважение к отдельно взятому решению одного из высших судов; во-вторых, признание что решение суда является убеждаю­щим прецедентом для вышестоящих судов; в-третьих, отдельное ре­шение всегда рассматривается как обязательный прецедент для нижестоящих судов. Общее представление о доктрине английского прецедента состоит в том, что каждый суд обязан следовать реше­нию более высшего суда, аппеляционные суды (кроме палаты лордов) связаны своими прежними решениями (Р. Кросс).Особенностью правовой системы США стал тот факт, что здесь в различных штатах существует своя прецедентная система. Кроме того, отсутствует та связанность прежними решениями, которая характерна для английского права. Согласно сложившейся практи­ке, Верховный суд США и аппеляционные суды разных штатов не считают себя безусловно связанными прежними решениями. Таким образом, в правовой системе США не только отсутствует единство прецедентного права, но и само следование прецедентам зачастую оказывается под вопросом.

Религиозные правовые системы. Каноническое право в Украине

Каноническое право в Католической церкви — совокупность норм, изданных церковными властями и содержащихся в церковных канонах, то есть в правилах, относящихся к устройству церковных учреждений, взаимоотношениям церкви и государства, а также жизни членов Церкви. Нормы канонического права обязательны для соблюдения всеми членами Церкви. Каноническое право основывается на Божественном законе, однако, в то же время, учитывает требования Богооткровенного и естественного законов применительно к данному месту и времени. В связи с этим, Кодекс канонического права, главный документ, содержащий в себе нормы канонического права регулярно переиздаётся. Кроме общего для всей церкви канонического права, существует также партикулярное каноническое право, относящееся к праву отдельных церквей. На сегодняшний день в мире существует множество правовых систем, каждая из которых обладает отличиям характерными только этой системе. Само понятие «правовая семья служит для обозначения нескольких правовых систем со сходными юридическими признаками, и это сходство является результатом их совместного исторического и логического развития.
Западные компаративисты отрицают типологию правовых систем только по типу их классовой сущности. Они при классификации используют самые разные факторы, такие как этические, расовые, географические, религиозные юридической техники стиля права и другие. И как следствие возникает множество классификаций. Однако самой популярной оказалась классификация правовых семей, данная французским ученым Давидом. Эта классификация основана на сочетании двух критериев:
1) идеологии, включающих в себя религию, философию, социальные и экономические структуры.
2) Юридической техники, которая включает в себя в качестве основной составляющей источники права.
Давид предложил идею трихотомии – выделения трех систем (или семей): Романо-германской, англосаксонской, или англо-американской, и социалистической. К ним примыкает остальной юридический мир, включающий в себя 4/5 планеты, который получил название «Религиозные и традиционные правовые системы».

Канонічне право — сукупність норм християнського права, встановлених церковними соборами, що визначають організацію церкви, її внутрішній розпорядок, відправлення культу, а також норми моралі, родинних відносин і певною мірою норми цивільного, кримінального та судового права (за умови, якщо вони санкціоновані і забезпечуються державою).

Серед компаративістів немає єдності в питанні виокремлення та класифікації систем релігійного права. Так, Р. Давид та К. Цвайгерт і Х. Кетц досліджують лише дві системи релігійного права: мусульманське (ісламське) та індуське. Вітчизняні та російські автори, в основному, також використовують цей поділ. Наведена класифікації є неповною, бо що не охоплює всіх правових систем, заснованих на релігійних нормах. Не можна також розглядати окремі релігійні системи, наприклад, мусульманське право, як правові сім’ї, оскільки до їх складу не входять інші правові системи. Релігійна правова сім’я поєднує чотири правові системи — мусульманського, індуського, іудейського й канонічного права.

Характерні риси релігійних правових систем

Нерозривний зв'язок з релігією. Кожна правова система, що входить до цієї правової сім’ї, є частиною певної релігії — ісламу, індуїзму, іудаїзму, християнства. Норми права засновані на релігійних уявленнях і віруваннях, унаслідок чого правові й релігійні норми тісно переплетені, а часто і збігаються. У цих системах не відбулося чіткого виокремлення норм права з інших соціальних норм, насамперед релігійних.

Розгляд права як результату божественного відкриття, а не як наслідку раціональної діяльності особистості і держави. Право надане раз і назавжди, тож завдання людини в такій системі — лише правильно усвідомити і витлумачити божественні норми. Якщо оцінювати реальність, а не церковні догмати, то необхідно визнати, що зміст норм релігійного права змінювався протягом історії. Це відбувалося шляхом нового тлумачення релігійними діячами священних текстів. Проте такі релігії, як християнство й іудаїзм, визнали своє право створювати нові норми права.

Персональний характер дії права. Це означає, що засноване на релігії право поширює свою дію не на певну територію, а на конкретну релігійну громаду, тобто індивідуально. Це одна з принципових відмінностей релігійних систем права від національних, що поширюють свою дію за територіальною ознакою — на всіх осіб у межах кордонів держави — і екстериторіальною — на своїх громадян за межами держави. Релігійні правові системи поширюють свою дію тільки на осіб, які сповідують певну релігію, незалежно від того, де, на якій території вони мешкають. Якщо особа відмовилася від своєї релігії, вона виходить зі сфери дії цієї правової системи, таким чином, право не поширюється на іновірців та атеїстів.

4. Визнання соціальної цінності права. В усіх релігіях присутня ідея богоугодного характеру права і воно визнається необхідним елементом справедливого суспільного устрою. Р. Давид зазначає, що існує два види принципів, якими керуються незахідні країни. Одні визнають велику цінність права, але саме право розуміють інакше, ніж на Заході (країни мусульманського, індійського й іудейського права), другі відкидають саму ідею права і вважають, що суспільні відносини повинні регламентуватися іншим шляхом (країни Далекого Сходу, Африки й Мадагаскару).

Не визнання принципу формальної рівності прав людини. На відміну, наприклад, від романо-германської правової сім’ї, в якій цей принцип визнано як загальнолюдський, релігійні правові системи наділяють людину різним правовим статусом — правами й обов’язками згідно з належністю до певної групи, вирізненої за такими критеріями, як статевий, національний, релігійний або соціальний. Класичним прикладом може бути кастовий поділ в Індії, який визнаний і захищається індуським правом.

8. Основні окремі (конкретні) методи теорії держави і права:

1) формально-догматичний (юридико-технічний) метод припускає вивчення права як такого, у «чистому вигляді», поза зв'язку з економікою, політикою, мораллю та іншими соціальними явищами. Його призначення полягає в аналізі чинного законодавства і практики його застосування державними органами, у виявленні зовнішніх, очевидних аспектів правових явищ без проникнення у внутрішні сутнісні сторони та зв'язки. Він здійснюється за допомогою формально-логічних прийомів: аналізу і синтезу, індукції та дедукції, абстракції та інших, що сприяють встановленню зовнішніх ознак правових явищ, їхніх відмінностей одне від одного, виробки понять та їх визначень у стислих формулах. Прикладами можуть бути поняття «суб'єкт права», «нормативний акт», «гіпотеза», «санкція», «дієздатність», «правоздатність» тощо;

2) соціологічний метод полягає в дослідженні права не на рівні абстрактних категорій, а на підставі конкретних соціальних фактів. Соціологічний метод містить у собі такі засоби, як аналіз статистичних даних і різного роду документів, соціально-правовий експеримент, опитування населення і т. ін. Наприклад, засоби аналізу письмових документів (звітів, службових записок тощо) забезпечують достовірність знань про події, факти, необхідні для дослідника;

3) статистичний метод використовується для встановлення статистичних даних про предмет вивчення, скажімо, даних про кількість правопорушень, про відсоток економічних злочинів тощо;

4) конкретно-історичний метод допомагає вивчити специфіку державно-правового явища конкретного історичного періоду, простежити динаміку його розвитку, наприклад, особливості соціального регулювання в період первіснообщинного ладу, ранньої державності, сучасної правової держави та ін.;

Порівняльно-правовий метод припускає зіставлення юридичних понять, явищ і процесів і виявлення між ними схожості та відмінностей. Порівняння дозволяє класифікувати державно-правові явища, з'ясувати їх історичну послідовність, генетичні зв'язки між ними.