Генезис поглядів на розуміння сутності поняття «адаптація»

Час виникнення наукової ідеї, автор теорії	Напрями дослідження	Сутність теорій адаптації, концепції, підходи
Анаксагор, VI ст. до н.е.	філософія, природничі науки	адаптація як залежність пристосування тварин від умов існування
Емпедокл	філософія	адаптація пов’язується з ідеєю «виживання» пристосованих
Ауберт, Кінець XVIII ст.	фізіологія	адаптація розглядається як пристосування органів зору до освітлення
Ж. Ламарк, кінець XVIII ст. Ч. Дарвін поч. XIХ ст.	біологія	адаптація як сукупність корисних для організму змін, правильне віддзеркалення навколишнього середовища
І. Павлов, І. Сєченов	фізіологія еволюціонізм	адаптація як єдність організму і середовища у неперервному врівноваженні
О. Ухтомський	біологія	активність організму при взаємодії з середовищем у процесі адаптації
М. Кольцов, Ю. Філіпченко, 20-30 рр. ХХ ст.	еволюціогенетичний напрям	адаптація як властивість людського організму
А.Серебровський, 30-40 рр. ХХ ст.	медико-генетичний напрям	адаптація пов'язується з вивченням спадковості людини
Н. Міллер, Дж. Делер, Р. Сірс	психологія, необіхевіоризм, психоаналітична психологія	адаптація як мотив діяльності індивіда, що виникає і розвивається через порушення гомеостатичної рівноваги між організмом і середовищем

Продовж. табл. 1.3

Ф. Александер, Т. Френч	психосоматична медицина	роль психологічної адаптації зводиться до забезпечення проходження біологічної адаптації
І. Давидовський, 40-70 рр. ХХ ст.	генна інженерія, екологія, медико-біологічний напрям	адаптація пов'язується з екологією людини; розглядається у концепції «хвороба-адаптація»
60-80 рр. ХХ ст., США З. Фрейд, Е.Еріксон, В. Франкл, Ж.-П. Піаже, Г. Гартманн	соціальні науки (соціологія, соціальна філософія, соціальна психологія)	адаптація пов'язується з розвитком НТР, концепція «соціальної дезадаптації»; адаптація розглядається з точки зору когнітивної теорії (Ж.-П. Піаже)

Як видно з табл.1.3, поступово значення терміна «адаптація» вийшло за межі біологічних та еволюційних процесів і стало одним із пріоритетних у багатьох інших науках. Це пояснюється розвитком поглядів на людину як на особистість, що має надбіологічні потреби, які зумовлюють формування соціальних стосунків. А процес адаптації починає розумітися як історико-соціальне явище, що виникає, змінює свої форми, вдосконалюється разом із розвитком соціальних відносин [209].

Таким чином, у ході історичного розвитку поглядів вчених на розуміння терміна «адаптація» склалася велика кількість теорій, концепцій, підходів. На основі їх вивчення можна стверджувати, що категорія «адаптація» є складним, багатоаспектним поняттям, яке не має єдиного тлумачення. Її розглядають як пристосування до умов існування, як єдність, взаємодію, гомеостатичну рівновагу з середовищем, форму захисту в ході пристосування до соціальних вимог. Визначення сутності досліджуваного терміна ускладнюється тим, що категорія «адаптація» є міжнауковою і досліджується в різних аспектах: біологічному, філософському, соціологічному, психологічному, педагогічному, соціально-педагогічному тощо.

У біологічному аспекті адаптація розуміється як процес пристосування будови, функцій, поведінки організму до певних умов існування, незвичних обставин біологічного середовища (О. Анісова, І. Муратов, І. Сеченов, О. Ухтомський) [21; 49; 221].

У філософському аспекті мова йде, передусім, про адаптацію як про процес виникнення, розвитку та збереження стану фізичного, духовного та соціального благополуччя людини шляхом пристосування до умов сучасного суспільства (В. Верещагін, Ю. Ган, Т. Дічев, І. Калайков, М. Кджанян, С. Кінелєв, І. Милославова, М.Скубій) [65; 83; 144; 106; 107; 151; 153; 210; 296]. В цьому ж аспекті досліджуються основні суперечності процесу адаптації, його рухові сили, взаємозв`язок між теоретичним та емоційним рівнем адаптаційного процесу. Значний внесок у розвиток філософських ідей щодо адаптації людини до навколишнього середовища зробили російські педагоги-філософи С.Франк, І.Ільїн, П.Сорокін та інші вчені. В їхніх роботах підкреслюється, що адаптація здійснюється на основі самопізнання, активного засвоєння соціального досвіду, що закарбований у традиціях, звичаях, способі життя суспільства [].

З точки зору соціології, основна увага приділяється питанням соціальної зумовленості адаптації, розумінню місця й ролі адаптації людини до суспільства загалом (Т. Вершиніна, В. Паригін, О. Подольська, Н. Свірідов, Г. Царегородцев, В. Циба, Л. Шпак) [66; 69; 242; 252; 290; 306; 353; 382]. У дослідженнях Т. Івушкіної соціальна адаптація представлена як результат «гармонізації відносин суб’єкта й соціального середовища» [313], що, на думку В. Комарова, поступово зумовлює особистісний розвиток людини [165]. Психологія виходить переважно з біологічних та фізіологічних закономірностей пристосування, що мотивують поведінку й залежать від особистих психологічних якостей особистості (КАбульханова-Славська, Б. Ананьєв, Г. Балл, О. Леонтьєв, Б. Ломов, І. Мнацаканян, А. Петровський, Ж. Піаже) [3; 18; 29; 188; 193; 213; 245; 268-270; 358]. Адаптація розглядається як: спосіб подолання критичних суперечностей між умовами середовища, які різко змінилися, й актуальним станом організму та психіки суб’єкта (О. Алексеєва) [11]; включення індивіда у соціальне середовище, яке відбувається під час будь-якої діяльності, інтеграції з цим середовищем, самовизначення (О. Солодухова) [307].

На думку представників психологічної науки, основу адаптації становить руйнування певного стереотипу особистості та вироблення нового (А. Петровський) [269, 71]. З точки зору соціальної психології, адаптація розглядається як процес надбання людиною певного соціально-психологічного статусу, оволодіння тими або іншими функціями у суспільстві, гармонія між внутрішніми та зовнішніми умовами життя й діяльності людини через її входження у соціальне середовище [ 69; 81; 84; 175; 209; 223; 354]. При цьому, адаптація розуміється як процес активного відтворення індивідом системи соціальних зв’язків завдяки його активній діяльності, включення у соціальне середовище (Г. Андреєва, П.Бєлкін, Е. Вітенберг, О. Смірнов) [ 20; 32; 69; 304]. Таким чином, у межах психології та соціальної психології адаптація розуміється як активне пристосування, спрямоване на гармонійну рівновагу внутрішнього стану особистості та зовнішніх вимог навколишнього середовища, що передбачає певні припустимі зміни як самої людини, так і середовища.

Загалом, вивчення сучасної наукової літератури щодо розуміння терміна «адаптація» показало, що провідні вітчизняні вчені досить різнобічно обґрунтовують змістове наповнення цієї категорії, вважаючи її: першою фазою становлення індивіда, який вступає у відносно стабільну соціальну спільність (А. Петровський) [244]; фазою активного засвоєння прийнятих соціумом норм та оволодіння відповідними формами спілкування й діяльності (М. Шевандрін) [374]; компонентом дієвого ставлення особистості до світу, складовою осмислення і розв’язання переважно репродуктивних завдань і проблем за допомогою соціально прийнятих чи ситуативно можливих способів поведінки (А. Фурман) [346]; результатом діяльності цілісної саморегульованої системи, яка є ієрархічною організацією адаптаційних процесів (В.Циба) [354]; функцією розвитку особистості (П. Кузнєцов) [177]. Але переважна більшість тлумачень спрямована на розгляд адаптації як процесу і результату активного пристосування індивіда до умов середовища [269; 270; 276; 316]. Суттєвим аспектом даної проблематики є той факт, що теоретичні пошуки вітчизняних авторів здійснюються з позицій діяльнісного підходу, тобто вони розглядають адаптацію у межах парадигми спілкування й міжособистісної взаємодії через пізнавальну активність (А. Фурман) [346]; активність пошукову (В.Казначеєв, І. Казначеєв) [143], надситуативну (А. Петровський) [244]; адаптивну та перетворювальну (А. Налчаджян) [223].

Ґрунтовного дослідження поняття «адаптація» набуло в межах особистісно-діяльнісного підходу (К. Абульханова-Славська, Т. Дічев, Т. Жаровцева,І.Єрмаков, І. Кряжева, Б. Ломов, В. Лопухова, М. Лукашевич, І. Милославова, А. Мороз, А. Налчаджян, С. Подмазін, А. Фурман, І. Якиманська [3; 106; 107; 118; 175; 176; 193-195; 209; 210; 216; 223; 251; 340; 346; 381; 391; 392]. Це дозволило розглянути адаптацію як вид активної діяльності особистості, спрямований на пристосування її до навколишнього середовища, що відкрило нові перспективи у напрямі сприяння налагодженню взаємин індивіда й оточення.

Викладене дає підстави розширити наші погляди на сутність процесу адаптації, розглянувши різні її аспекти. Так, біологічний, фізіологічний, медичний аспекти визначаються характеристиками реакцій органів живих організмів. З точки зору відповідних наук, сутнісні характеристики адаптації притаманні й людині як спадкові властивості, що забезпечують пристосування до навколишнього середовища. Слід, однак, зазначити, що біологічний та фізіологічний аспекти адаптації суттєво відрізняються від адаптації до нового соціуму, тобто соціальної адаптації. Загалом, у системі наук щодо розуміння сутності терміна «адаптація» було висунуто стрижневі загальнонаукові поняття: пристосування, взаємодія, поєднання з умовами середовища, які постійно змінюються. Для поглибленого вивчення значення досліджуваного поняття застосуємо логіко-семантичний аналіз.

Аналіз статей різних словників та енциклопедій показав, що «адаптація» походить від пізньолатинського «аdaptatio» й означає пристосування, припасування, прилаштування, призвичаювання тощо [297; 300, 29]. Такий само підхід до розуміння досліджуваного поняття зберігається і в мовах інших народів. Так, в англійській мові пристосування, перероблення і адаптація визначаються словом «аdaptation», але поряд із ним існує і слово «accomodation», яке означає пристосування до якого-небудь місця [279, 492]. У німецькій мові слово «Аnvenden» характеризує приспособлюючу дію матеріальних істот, а слово «Wervenden» – нематеріальних, абстрактних істот, але конкретнішим у німецькій вважається слово «Аdaptation» і перекладається як пристосування, дія [229, 36]. Така ж само ситуація спостерігається й у французькій мові [344, 20]. В італійській мові слово «adattamento» означає багато понять – пригінка, підгонка, компроміс, пристосування і в тому числі, адаптація [301, 20]. У мовах слов'янських народів це поняття також зберігає свої латинські корені і тлумачення: польське – «adaptacija» [394, 10], українське – «адаптація» [280, 736], російське – «адаптация» [333, 27].

У тлумачному словнику С. Ожегова вказується, що «адаптація» – це спрощення тексту для малопідготовленого читача [237, 20]. В окремих словниках, окрім тлумачення слова «адаптація», є визначення споріднених понять: припасування, приладжування, прилаштування, переопрацювання, погоджування [64; 279; 280; 297; 301; 333; 344; 389; 394]. Отже, досліджуване поняття є багатостороннім і пов'язане як з живою, так і з неживою матерією, та означає певну взаємодію об’єктів з навколишнім середовищем.

У багатьох джерелах поняття «адаптація» розкривається через поняття «пристосування» індивіда до навколишнього середовища, що змінюється [229; 298; 299; 300; 301; 333]. Адаптація характеризується як активне або пасивне пристосування, що може набувати як матеріального, так і абстрактного характеру. Особливої уваги потребує наявність у зазначених словниках та довідниках визначення процесу адаптації людини до довкілля, що передбачає і ставлення людини до навколишнього середовища, і її стан. На нашу думку, це є додатковим свідченням того, що процес адаптації неможна ототожнювати виключно з пристосуванням індивіда до існуючого середовища, так, як це не виходить з його бажань, потреб, внутрішнього стану. Адже індивід може пристосуватися до певних вимог життя ціною надлюдських зусиль, внутрішнього конфлікту, несумісних зі станом справжньої гармонії між особистістю та оточенням. В українській мові префікс «при» означає приближення, приєднання, частковість дій [332]. Отже, поняття «пристосування» може виразити сутність процесу адаптації лише частково, не відображаючи особливого місця людини у середовищі, її свободи та суб’єктності. Це підтверджується ще одним відомим в педагогіці фактом, що «не дитина має пристосовуватися до системи виховання…, а остання має приноровлюватися до неї» (В. Кащенко) [150, 8]. Розуміння процесу адаптації як простого реагування індивіда на вимоги середовища входить у суперечність із суб’єктністю людини з усіма притаманними їй інтересами, здібностями, можливостями, внутрішнім світом, з наявністю в неї потенційних можливостей творця. Виходячи з викладеного вище, розглядатимемо пристосування як окремий випадок адаптації, коли особистісні потреби індивіда та вимоги середовища збігаються. Розкриваючи ж сутність поняття «адаптація», на нашу думку, доцільно використовувати термін «взаємодія», що відображає двобічність зусиль індивіда та навколишнього середовища у прагненні досягнути взаємної гармонії.

Подальше розкриття сутності досліджуваної категорії потребує диференціації змісту споріднених понять, а саме: гіперадаптація – адаптація організму з великим напруженням функцій адаптивних механізмів; девіантна адаптація – процес, який забезпечує задоволення особистості у групі чи колективі, у той час, як очікування інших учасників соціальних взаємин не виправдовуються такою поведінкою; ідіоадаптація – використання утвореного на попередніх етапах розвитку особистості адаптивного механізму з новою метою, тобто для виконання нових функцій; переадаптація – адаптація особистості до власного офіційного соціального статусу в групі, до відповідної ролі й умов її здійснення; реадаптація – адаптація у новому середовищі, яка супроводжується переглядом і частковою або повною відмовою від попередніх норм, цінностей, способів поведінки, соціальних ролей тощо [223, 35-44]. До того ж, у науці широко використовується поняття «дезадаптація» як певна дисгармонія між цілями і результатами особистості, що характеризується певними ознаками [106; 376]. Виходячи з цих позицій, можна стверджувати, що сучасні вчені [84; 106; 107; 173; 191; 202; 261; 294; 348; 376] розглядають адаптацію особистості як процес і як результат. Як цілісний процес вона містить: фізіологічні зміни (психічну реакцію, чутливість та ін.); психічний розвиток (здібності, потреби, увага та ін.); пізнавальні процеси (научення, придбання знань, навичок, норм поведінки); активний вплив суб’єкта адаптації на себе самого та середовище (осмислення ситуації, цілеспрямована діяльність тощо). Враховуючи це та спираючись на ідеї А. Фурмана [346, 15-19], будемо розглядати адаптацію у вигляді процесу (система «адаптивність – неадаптивність – дезадаптивність») та результату (система «адаптованість – неадаптованість – дезадаптованість»). Отже, аналіз споріднених з терміном «адаптація» понять дозволив визначити ситуативний, динамічний характер процесу адаптації, зумовлений нагальною необхідністю та бажанням людини і середовища досягнути певної гармонії. Цей процес розпочинається з виникнення відповідної ситуації, яка провокує «запуск» адаптивних механізмів, розгортається у певних часових межах та закінчується тим чи іншим результатом.

Для вирішення завдань нашого дослідження принципове методологічне значення має ґрунтовний розгляд поняття «соціальна адаптація», що визначається взаємодією особистості з оточуючим середовищем завдяки активній участі індивіда у творчій перетворювальній суспільній діяльності.Саме в такій діяльності, на думку С. Хатунцевої, формуються певні знання, уміння, навички, переконання, цінності, цілі, настанови, характерні для сучасного періоду розвитку суспільства [348]. З аналізу праць філософів Ю. Гана, І. Калайкова, І. Милославової, В. Паригіна, Л. Растової, [83; 144; 211; 209; 210; 242; 273], психологів К. Абульханової-Славської, Б. Ананьєва, С. Бочарової, О. Землянської, О. Леонтьєва, А. Петровського, К. Платонова, С. Рубінштейна, [3; 18; 30; 188; 244; 246; 278; 358], педагогів та соціальних педагогів О. Беспалько, О. Василенко, Т. Жаровцевої, Л. Закутської, Л. Єгорової, А. Капської, В.Курбатова Л. Мардахаєва, Ф. Мустаєвої, В. Попова, А. Рижанової, С. Селіверстова, [8; 36; 59; 117; 118; 126; 222; 262; 292; 310; 314; 316; 324] можна дійти висновку: адаптація – це складний процес взаємодії людини чи соціальної групи з навколишнім середовищем, упродовж якого відбувається узгодження цілей та ціннісних орієнтацій, вимог і очікувань, що зумовлює суттєві внутрішньо особистісні та поведінкові зміни. Вчені відзначають, що соціальна адаптація – це активне пристосування людини до умов соціального середовища (середовища життєдіяльності), завдяки якому створюються сприятливі умови для самопрояву та природного засвоєння, прийняття цінностей, норм, стилів поведінки у суспільстві. У науковій літературі визначаються такі особливості процесу соціальної адаптації: для реалізації цього процесу існують певні способи та засоби входження людини у суспільство, що не обмежуються способами та засобами біологічного пристосування організмів; адаптація має динамічний характер та формується упродовж конкретного часу (процес адаптації проходить низку етапів, послідовність яких залежить від специфіки суспільного життя та внутрішнього світу індивіда); адаптація є чинником оптимізації та регуляції спілкування, умовою ефективності людської діяльності в суспільстві. Отже, соціальна адаптація розуміється як процес розвитку людини протягом відносно короткого терміну часу, спрямований на формування внутрішньої гармонії та взаємодію з навколишнім середовищем; процес, у якому людина проявляє себе як суб’єкт взаємодії з середовищем. Процес соціальної адаптації має імовірнісний характер і розглядається у різних аспектах, що й визначає наявність різних видів соціальної адаптації.

Так, дидактичній адаптації присвячено найбільше дисертаційних праць із педагогіки. Її досліджено: як пристосування особистості до нової системи навчання, її змісту, методів, форм (С. Гура, В. Дугинець, Е. Міквабія, Д. Наурузбаєв, В. Осєнніков, О. Плотнікова, Р. Пономарьов, Є. Савченко, С. Селіверстов) [98; 115; 208; 227; 240; 250; 261; 282; 292]. Психологічну адаптацію розглянуто у працях О. Алексеєвої, яка вивчила індивідуально-психологічний чинник адаптації суб’єкта навчальної діяльності [11], Н. Жукової, чиє дослідження пов’язане з віковими особливостями адаптації дітей [119], Л. Ложкіної, яка розглянула соціально-психологічний аспект адаптації хворих підлітків [191], С. Семенцової, що приділила увагу формам, методам психосоціальної адаптації старших підлітків в позашкільній роботі [294]. Соціально-педагогічні аспекти адаптації підлітків розглядали: Л. Закутська – в умовах переходу підлітка в новий учнівський колектив [126]; Б. Кобзар, Є. Постовойтов – форми і методи адаптації підлітків до реабілітаційного центру [159]; Л. Кошелєва, Г. Сілласте – особливості адаптації підлітків з особливими потребами [173, 295]; М. Маслов – адаптацію підлітків в умовах дитячих санаторіїв [202]; В. Осєнніков – умови соціально-педагогічної адаптації в оздоровчому освітньому закладі [240]. Особливу увагу сучасні вчені приділяють вивченню залежності процесу адаптації дитини від захисних сил її організму, що визначається здоров`ям (О. Анісова, Д. Биков, І.Блаженс, Р.-Д.Р. Блажис, А. Будянська, А. Волощук, Т. Дічев, В. Казначеєв, І. Казначеєв, І. Калайков, Г. Резер, А. Хрипкова, П. Чаплін) [21; 39; 53; 57; 72; 106; 143; 203; 277; 352; 357]; з огляду на це фізіологічна адаптація розглядається як важливий чинник пристосування організму дитини до навчального навантаження (Д. Колосов) [5]; розробляються відповідні методики адаптації (адаптація учнів молодших класів до школи засобами акцентованого рухового режиму (М. Горський)) [93].

Таким чином, види соціальної адаптації розрізняються за характером пристосування: організаційна адаптація (сприяння створенню сприятливих умов для життя і діяльності особистості); економічна адаптація (процес засвоєння нових соціально-економічних норм і принципів економічних відносин між індивідами, групами); педагогічна або дидактична адаптація (пристосування до системи освіти, навчання й виховання, які формують систему ціннісних орієнтацій індивіда); психологічна адаптація (процес пристосування органів чуття до особливостей діючих на них стимулів, з метою покращення сприйняття й запобігання пошкодження рецепторів від надмірного навантаження); соціально-педагогічна адаптація (активне пристосування дитини до умов соціального середовища, вид взаємодії особистості (групи) з соціальним середовищем); професійна або функціональна адаптація (пристосування індивіда до нового виду професійної діяльності, нового соціального оточення, умов праці й особливостей конкретної діяльності) [21; 32; 151; 200; 213; 296; 314; 316].

За ступенем активності суб’єкта адаптації визначаються активна(енергійне, активне ставлення людини до навколишнього середовища, прагнення досягти найкращих результатів, встановлення комунікативних зв`язків, активна участь у процесі пристосування) та пасивна (пасивне прийняття індивідом вимог довкілля, що характеризується слабкою мобілізацією адаптивних ресурсів) форми адаптації [36; 109; 116; 206; 249; 310; 349]. За характером перебігу адаптація може здійснюватися у формі акомодації(повного підпорядкування вимогам середовища без їх критичного аналізу), конформізму (вимушеного підпорядкування вимогам середовища), асиміляції (свідомого й добровільного прийняття норм та цінностей середовища на основі особистісної солідарності з ними) [36; 249; 261; 348].

На нашу думку, визначені вище види адаптації в межах даного дослідження можуть розглядатися як різні, але взаємопов’язані аспекти адаптаційного процесу, що розгортається у середовищі ЗСШІ, оскільки потрапляючи сюди, старші підлітки з різним індивідуальним ступенем активності, включаючись у різноманітні процеси (навчання, виховання, відновлення здоров’я, набуття соціального досвіду), мають одночасно адаптуватися до кожного з них. Отже, адаптація вихованців ЗСШІ може розглядатися як сукупність різних видів адаптації: педагогічної, психологічної, фізичної, соціально-педагогічної, організаційної тощо, і особистість може посідати як активну, так і пасивну позиції.

Внутрішня позиція індивіда відносно процесу адаптації відіграє велику роль, зумовлюючи швидкість перебігу цього процесу, особливості розгортання, успішність [348]. До того ж цей процес стає оптимальним лише за наявності в особистості достатніх адаптаційних резервів, що забезпечують її нормальний стан [191; 213; 261; 348]. Отже, успішність адаптації людини залежить від багатьох чинників (індивідуальних та вікових особливостей індивіда, його здібностей, прагнень, переконань, ступеня вихованості, стану здоров’я тощо) і може бути оцінена як адаптаційний потенціал особистості. На думку вчених, оцінка адаптаційного потенціалу є сукупною характеристикою функціонального статусу організму, що визначає його можливості щодо виконання відповідних соціальних та біологічних функцій [21; 348]. У межах нашого дослідження визначення адаптаційного потенціалу вихованців ЗСШІ ґрунтується насамперед на вивченні їхньої вікової приналежності та загальній характеристиці стану здоров’я.

Аналіз наукових праць вітчизняних та зарубіжних вчених, вивчення педагогічної практики [24; 114; 126; 156; 167; 179; 182; 277; 284; 285; 346; 352; 355; 383], спостереження за ходом пристосування у ЗСШІ дітей різного віку дає змогу визначити три вікових періоди, коли спостерігається зростання проблем адаптації дітей, а саме: учнів 1 класу або «шестирічок» (спричинені необхідністю опанування новими видами діяльності, пристосуванням до нових умов життєдіяльності в новому середовищі, відривом від сім’ї), учнів 5 класу (пов’язані з необхідністю оволодіння новими прийомами навчальної діяльності, опануванням значною кількістю навчальних предметів, пристосуванням до вимог різних учителів), учнів-підлітків, а особливо старших підлітків (пов’язані з гормональною перебудовою їхнього організму, особистісним зростанням тощо).

Сучасні психологи та педагоги визначають старший підлітковий вік як етап онтогенетичного розвитку дитини від 12 (13) до 15 (16) років [114; 167; 180; 241; 271; 299; 311;]. Перехід від дитинства до дорослості становить головний зміст і специфічну відмінність цього етапу і відзначається могутнім підйомом життєдіяльності і складними змінами, які зумовлюють перебудову дитячого організму в організм дорослої людини [311, 335]. У зв’язку з цим надзвичайно важливо розпочати вивчення особливостей підліткового віку з фізіологічних. Вітчизняні психологи (Л. Божович, І. Кон) [44; 167] та зарубіжні психологи (Ф.Райс, Ш. Бюллер, З. Фрейд С. Холл, та інші) [271] пов’язують кризу даного віку з фізіологічним чинником, наголошуючи на інтенсивності та нерівномірності фізіологічного розвитку старшого підлітка (невідповідність розвитку серцево-судинної системи, що призводить до розладів кровообігу, формування скелета з нерівномірним окостенінням окремих кісток, невідповідність зростаючої сили м’язів з їх витривалістю, порушення пропорцій тіла тощо) [309, 335]. Найчастіше труднощі підліткового віку пов’язують із статевим дозріванням, яке часто буває причиною психофізіологічних та психічних відхилень. Зміни, що спостерігаються в пубертатний період, бувають настільки значними, що для їх описування вчені вживають такі образні вирази, як «гормональна буря», «ендокринний шторм», «скачок росту». Все це спричиняє соціально-психологічні проблеми в особистісній сфері деяких підлітків, такі як болісні переживання, зумовлені рівнем фізичного і фізіологічного розвитку, який відрізняється від рівня більшості однолітків, через що у їхньому колі підліток відчуває дискомфорт. Виходячи з цих позицій, наведемо сутність психологічних особливостей адаптації учнів старшого підліткового віку.

У психологічній літературі, завдяки працям Б. Ананьєва, Л. Божович, Л. Виготського, А. Добрович, І. Дубровіної, О. Запорожець, І. Кона, І. Кулагіної та інших вчених, ґрунтовно описано характеристики старшого підліткового віку [18; 44; 45; 77-79; 110; 128; 167; 180; 241]. Існують різні підходи до визначення психологічних особливостей адаптації підлітків. Вчені, які є прибічниками психофізіологічної теорії адаптації (М. Акімова, Є. Клімов, В. Козлова, З. Лук’янова), стверджують, що на характері розгортання процесу адаптації підлітка позначаються індивідуальні психічні ознаки особистості (мислення, пам’ять, увага, почуття); характеристики темпераменту (інтенсивність, темп реакцій, ригідність, пластичність); риси характеру (цікавість, відповідальність, комунікабельність, працелюбність чи ледарство); особливості розвитку основних властивостей нервової системи [7; 157; 196].

Р. Овчарова, з позицій гендерної соціалізації, виділяє такі психологічні особливості підлітків, що викликають утруднення в адаптації, як несформованість внутрішньої позиції, слабка орієнтація на майбутнє, конфліктність системи вимог до жіночості та мужності, орієнтація на себе щодо оцінки оточуючих, слабкість інтимно-особистісних стосунків із дорослими, низька вибірковість у стосунках з однолітками [234, 163]. Як зазначає більшість дослідників підліткового віку [114; 128; 148; 167; 261; 311; 351; 387; 294], криза саме в цьому віці пов’язана з виникненням нового рівня самосвідомості, характерною рисою якої є поява у підлітка здатності пізнати себе як особистість з властивими лише їй якостями. Це породжує, в свою чергу, прагнення до самоствердження, самоосвіти, самовиховання, що, на думку психологів, є ознакою дорослішання [ 148; 166; 167; 387].

З позицій психології, важливим компонентом людської діяльності, без якого неможливо дослідити природу адаптації старшого підлітка, є мотив [44; 294]. У разі, коли мотиви адаптаційної діяльності підлітка стають домінуючими в структурі його мотиваційної сфери, вони підпорядковують собі всі інші потреби і потяги. Це, в свою чергу, ліквідує постійні конфлікти, характерні для підлітків, і робить їх внутрішньо більш гармонійними, знижується й тривожність, пов’язана з самооцінкою [44; 286; 311].

На основі вивчення наукової та науково-методичної літератури з соціальної педагогіки [8; 55; 56; 63; 114; 116; 163; 219; 234; 267; 309-317; 322; 328; 381] наведемо характеристики соціально-педагогічних особливостей адаптації підлітків, які тісно пов’язані з психологічними особливостями.

У численних наукових джерелах підкреслюється значення для підлітків спілкування з однолітками. Розробці фундаментальних основ проблеми спілкування присвячено праці видатних психологів Б. Ананьєва, О. Бодальова, Л. Криволап, О. Леонтьєва [18; 42; 43; 188; 233; 358]. На їхній погляд, поняття «спілкування» – це обмін духовними цінностями, що здійснюється в ході міжособистісного діалогу, в процесі взаємодії підлітка із новим соціальним середовищем. Деякі дослідники проблеми спілкування підлітків в умовах інтернатного закладу, зокрема М. Аралова, О. Добрович, О. Чернова, наголошують на тому, що непідготовленість підлітка до виконання нової специфічної ролі для його віку, системи ролей, як і відсутність необхідної самостійності (недовіра, надмірне опікування), зумовлюють виникнення численних суперечностей у сфері спілкування [25; 110; 368]. За даними згаданих авторів, аналіз змісту і динаміки переживань підлітків свідчить, що характерними, особливо для старших підлітків, є переживання, так чи інакше пов’язані з їхнім ставленням до себе, до власної особистості, що позначається на їхній самооцінці (різні дослідники для визначення різних сторін цього питання використовують такі терміни, як самосвідомість, Я-концепція, Я-схема, образ Я, самоідентичність та ін.).

Ґрунтовне вивчення процесу адаптації у старшому підлітковому віці потребує посилення уваги до особливостей такого поняття, як «соціальна роль», яка найтіснішим чином пов’язана із самоідентифікацією, самосприйняттям підлітка. Теорію соціальних ролей розроблено американськими авторами – прибічниками символічного інтеракціонізму Д. Мідом, Д. Кулі. Її ідея полягає в тому, що в ході взаємодії особистості з оточуючими (імітація, гра, колективна гра), здійснюється обмін ролями і підліток має можливість дістати уявлення про себе з точки зору когось іншого, навчаючись усвідомлювати очікування як конкретних окремих людей, так і групи загалом. Результати досліджень окремих питань, пов’язаних з адаптацією хворих підлітків, вказують на суперечливий характер формування нової соціальної ролі зазначеної категорії дітей [67; 133; 271]. Оскільки набуття соціальних ролей – один з елементів соціалізації, яка починається з моменту народження дитини в сім’ї, постає питання висвітлення особливостей взаємодії підлітків з батьками, що в цьому віці є однією із значущих сфер життєдіяльності підлітка. У дослідженнях педагогів і психологів, присвячених стосункам батьків і підлітків, простежується тенденція дефіциту виховного впливу батьків на їхніх дітей-підлітків [43; 112; 127; 171; 180; 247; 326]. Особливістю даного життєвого періоду є також труднощі у спілкуванні, конфлікти, суперечки, що виникають через батьківський контроль за поведінкою, взаєминами з друзями, успішністю у навчанні. У навчальній діяльності – важливому виді діяльності підлітків – також виникають певні труднощі, обумовлені насамперед відсутністю адекватної мотивації. Під мотивацією навчальної діяльності В. Давидов, І. Лампшир, А. Маркова розуміють сферу детермінації поведінки школяра і включає до неї зміст навчання, мотиви, цілі, емоції, при цьому мотив розглядається як спрямованість учня на навчальну діяльність [101]. Однак формування адекватної мотивації навчання в підлітків, особливо в ситуації пристосування до нового навчального середовища і його вимог, потребує індивідуального підходу до кожного підлітка з боку вчителів-предметників, підтримки соціального педагога, психолога, а також батьків.

На думку Л. Божович, В. Осеннікова специфічна особливість підліткового віку полягає в тому, що перехід до цього вікового періоду не супроводжується зміною оточення (перехід до нового класу, поява кардинально нового кола спілкування), а являє собою подальший розвиток особистості у групі, але у змінених умовах та обставинах, за наявності суттєвої перебудови організму [44; 45; 240]. До того ж, розвиток особистості старшого підлітка відбувається паралельно у різних соціальних групах, конкурентних за ступенем значущості для нього. Успішна інтеграція в одній із них (наприклад, у гуртку позашкільного закладу) може поєднуватися з дезадаптацією в іншій (наприклад, у класі або сім’ї) [68; 272; 346; 376]. Індивідуальні якості, що були цінними у певній групі, заперечуються в іншій, де домінує інша діяльність та інші цінності, орієнтації, стандарти, що блокує можливість індивіда адаптуватися в ній. Як правило, підліток знаходить ті групи, де позитивно реалізується його адаптаційний потенціал, і навички соціальної адаптації, загалом, формуються в нього успішно. Для вихованців ЗСШІ проблеми підліткового віку ускладнюються й тим, що вони, як правило, у зв’язку зі станом здоров’я, змушені змінити своє звичне оточення на середовище інтернатного закладу, де спілкування та соціальні контакти досить обмежені. Отже, обмежується й коло пошуку підлітком такої соціальної групи, де він мав би можливість набути позитивного досвіду адаптації. І таким чином, підвищується відповідальність працівників ЗСШІ за створення умов, за яких досвіду позитивної адаптації набув би кожен підліток.

Порівнюючи адаптацію здорових підлітків та підлітків з проблемами здоров’я [126; 173; 190; 225; 355], зауважимо, що перші адаптуються до нових умов життєдіяльності швидше й успішніше, ніж соматично ослаблені підлітки. Тому вивчення категорії «здоров’я» для дослідження проблеми адаптації підлітків-вихованців ЗСШІ є одним із вагомих питань. Спираючись на дані дослідниці Г. Кумариної, наведемо таку статистику: на захворювання нервово-психічної сфери страждають до 54% школярів, органів травлення – до 30%, порушення зору спостерігається у 45%, статури і стопи – у 38%; за дев’ять років навчання у школі (з 1 по 9 клас) кількість здорових дітей зменшується у 4-5 разів; на етапі випуску дітей із школи І-ІІ ступеня лише 10% вважаються умовно здоровими [182, 111]. Зауважимо, що «здоров’я» розглядають як: 1) стан, протилежний хворобі, повнота життєвих проявів людини; 2) стан повного духовного і соціального добробуту, а не тільки відсутність хвороб або фізичних вад (преамбула статуту ВООЗ) [315, 180]; 3) природний стан організму, що характеризується його врівноваженістю з навколишнім середовищем і відсутністю будь-яких хворобливих змін; 4) кількісно-якісну характеристику стану життєдіяльності людини і соціальної спільноти. Протилежністю здоров’ю є інвалідність. Інвалідність у дітей визначається вченими як стійка соціальна дезадаптація, зумовлена хронічними захворюваннями чи патологічними станами, що різко обмежує можливість включення дитини в адекватні її віку виховні і педагогічні процеси, у зв’язку з чим вона постійно потребує догляду та допомоги [316, 463; 310, 214-219]. За даними інтернатного відділу Головного управління освіти і науки України в Харківській області за 2005-2006 н.р., кількість дітей-інвалідів в окремих ЗСШІ становить близько 43%.

Зумовлений проблемами здоров’я перехід старших підлітків із сім’ї у державний заклад, зокрема ЗСШІ, спричиняє: новий внутрішній стан тривожності, що відображається у неврівноваженості в поведінці [317]; збільшення терміну адаптації з двох місяців для здорових дітей до чотирьох, при цьому за цей період у 30 % хворих дітей адаптація має нестійкий характер, а 14 % – дезадаптуються [240, 16]; приховану дезадаптацію, що характеризується неадекватною самооцінкою, неузгодженістю стосунків, неадекватними реакціями на негаразди у значущих сферах життєдіяльності (І. Цимбал) [355]; стійку дезадаптацію як обов’язковий наслідок інвалідності, що зумовлено рівнем обмеження життєдіяльності особистості, порушеннями в соціально-психологічній сфері, відсутністю адекватних віку соціально-педагогічних процесів (І. Іванова) [133]; збільшення кількості дітей з адиктивн