Акт про престолоспадкування ” 1701 р. , “Акт про посади ” 1707 . та ін.

У 1701 р. парламент прийняв “Акт про облаштування”, відомий ще під назвою “Акт про престолоспадкування”. Він містив подальші уточнення прерогатив законодавчої і виконавчої влади та регулювував порядок спадкування королівського престолу. У ньому, зокрема, зазначалося: особа, яка вступить на престол, повинна обов’язково бути англіканського віросповідання; король не може без дозволу парламенту виїжджати з території Англії, Шотландії чи Ірландії; король не може застосовувати право помилування щодо осіб, притягнених до відповідальності парламентом у порядку імпічменту; “усі королі та королеви... зобов’язані здійснювати управління англійським народом ” відповідно до законів Англії, “які є природженими правами її народу ”; цим же законам мають підпорядковуватися всі королівські урядовці та міністри. Крім цих нововведень акт містить ще декілька нових важливих положень і державно-політичних засад. Серед них – правило контрасигнатури, яке означало, що на кожному державному нормативному акті, виданому виконавчою владою (королем, його Таємною радою - урядом чи міністром), крім підпису короля мав бути підпис того члена Таємної ради (міністра), який готував чи відпо- иідав за цей нормативний акт. Щоб зробити парламентаріїв більш незалежними від короля, позбавити його засобів впливу на депутатів, уведено таке: заборонялося особі, яка обіймає якусь посаду або місце, підпорядковані королеві, чи отримує пенсію від корони чи якісь дотації, бути членом на палати общин. Заборонялось також поєднувати членство в палаті общин з посадою міністра (члена Таємної ради). Судді, яких і далі призначала корона, могли залишатись на місцях доти, “доки поводитимуться добре” (раніше існувала інша формула: “доки бажатиме король”). Отже, це була засада незмінюваності суддів, їх пожиттєвого призначення. їм належалася платня, а звільнення з посади допускалося лише в разі подання обох палат.

І ще одне важливе положення містилось у цьому акті: особи, народжені поза межами Англії, Шотландії, Ірландії або їхніх володінь, не могли бути членами Таємної ради (міністрами) чи обох палат парламенту, чи обіймати інші відповідальні посади в державному апараті. Це положення було скероване проти іноземців (передусім голландців), які разом із В. Оранським прибули до Англії й яких він призначав на різні посади або в палату лордів. Англійським правлячим колам така політика короля не подобалася, бо й на престолі перебував іноземець, який майже не знав англійської мови.

Згадаємо ще три важливі закони того часу: “Акт про посади” (1707), “Акт про забезпечення свободи парламентів” (1710) та “Семирічний акт” (1716).

У “Акті про посади” ґрунтовніше викладалось положення про заборону бути членами палати общин особам, які обіймали “будь-яку нову посаду чи місце, пов’язані з отриманням винагороди від корони, створені після 25 жовтня 1705 р., або ті, що будуть створені в майбутньому У акті подано перелік посад, навіть незначних. Якщо ж хтось із депутатів палати общин “прийме від корони будь-яку посаду, пов’язану з отриманням винагороди, то його обрання оголошується недійсним... і оголошуються нові вибори” в даному виборчому окрузі (ст. 25). Щоправда, це положення не поширювалось на офіцерів армії і флоту, які могли поєднувати військову службу з мандатом депутата (ст. 27).

У “Акті про забезпечення свободи” зазначено, хто може бути обраним до палати общин парламенту: від графств (сільська місцевість) - особа, яка володіє нерухомістю (землею) на засадах фрігольда чи копігольда або на підставі якогось іншого права, що приносить річний прибуток, який залишається після сплати податків, 600 фунтів ст.; а в містах і містечках, що мають право посилати своїх депутатів, - 300 фунтів ст.

“Семирічним актом” уведено семирічний термін діяльності парламентів. Необхідність збільшити свою каденцію парламент мотивував тим, що: “... часті вибори спричиняли багато труднощів і незручностей через зростання витрат на вибори депутатів.., сильних і тривалих клопотів і хвилювань серед підданих англійського королівства...”18.

Таким чином, у кінці XVII - на початку XVIII ст. в Англії законодавчо врегульовано важливі засади державного права, що діють донині: верховенство парламенту в галузі законодавства; визнання за ним виключного права схвалювати (або ні) бюджет країни, запроваджувати податки, мита, акцизи, визначати військовий контингент і фінансування збройних сил; засада контрасигнатури актів короля; засада незмінюваності суддів; засада вільних виборів до парламенту й органів місцевого самоврядування, свободи дебатів у парламенті; закріплення низки важливих прав громадян (свобода обрання депутатів, свобода слова, подання скарг і петицій у державні органи)

Вибоча реформа 1832р. у Англії. Її причини,зміст та оцінка.

З 14 млн населення Англії та Уелльсу на поч. XIX ст. правом голосу користувалося 300 тис. чол., тобто ледь більше 2,1 відсотка. Тим самим чисельні прошарки буржуазії не могли достатньо захищати власні інтереси в парламенті. З багатьох питань ці інтереси кардинально розходилися з інтересами великих землевласників, чиє представництво в парламенті було найбільшим. З метою вимусити землевласників піти на поступки промислова буржуазія почала підтримувати і стимулювати широкий народний рух за парламентську реформу.

Торійський уряд лорда Ліверпуля (1815-1827) провів низку реформ в інтересах буржуазії. Зокрема, у 1822 р. були знижені ввізні мита на окремі види продовольства і сировини, включаючи бавовну. У 1824 р. парламент скасував закон, що забороняв робітничі професійні спілки - трейд-юніони. За цим же зразком політичні союзи буржуазії виникли і в інших містах.

На парламентських виборах в липні 1830 р. прихильники реформ отримали близько 50 місць. Сформований після виборів вігзький уряд графа Грея оголосив себе прихильником реформ. Білль про реформу парламенту, внесений цим урядом, був затверджений нижньою палатою, але відкинутий палатою лордів у 1831 р. Уряд вігів демонстративно подав у відставку навесні 1832 р., а буржуазні союзи закликали своїх однодумців до несплати податків та масового забирання вкладниками своїх внесків з банків та зберігальних кас.

Король був змушений доручити формування нового уряду лорду Грею. Віги почали погрожувати палаті лордів, що доб'ються згоди короля на розширення цієї палати за рахунок прихильників реформ. 7 червня 1832 р. палата лордів капітулювала, і білль про реформу парламенту став законом.

Акт про поліпшення народного представництва в Англії та Уелльсі 1832 р. позбавляв місць у парламенті 56 «гнилих містечок» - ті міста, де налічувалося менше 2 тис. мешканців. Поселення з числом жителів від 2 до 4 тис. чол. почали обирати лише одного депутата. Таким чином, вивільнилося 143 місця в парламенті. Промислові міста, що виросли за роки промислового перевороту і дотепер ще не були представлені в законодавчій владі, отримали право посилати загалом 65 депутатів. З метою урівноваження цього посилення позицій промислової буржуазії було збільшено представництво сільських округів у графствах - на 65 місць.

Додаткові 13 місць були надані сільським округам Шотландії та Ірландії. Право голосу отримали у містах власники будинків, що приносили не менше 10 фунтів річної ренти, а також винаймачі цих будинків. Виборці у містах мали сплачувати особливий податок на користь бідних, тим самим з їх числа виключалися робітники і міська біднота. В графствах право голосу надавалося землевласникам, які мали понад 40 шилінгів річного доходу. Орендаторам для допуску до участі у виборах потрібно було вносити не менше 10 фунтів орендної плати на рік.

Число виборців зросло незначним чином. Промислова буржуазія забезпечила собі певний вплив на питання державного управління, але саме управління продовжувало залишатися в руках аристократії та фінансової олігархії.

 

Чартистський рух у Англії.

Наступні два десятиріччя історії Англії пройшли під знаком т. зв. чартизму (від англійського слова «chart» - хартія). Суспільство стрімко розпадалося на два нових антагоністичних класи - пролетаріат і буржуазію. Уже 1831 р. в промисловості і торгівлі було зайнято 42% населення, а у сільському господарстві - усього 28%. Тривалість робочого дня в промисловості становила 14-16, а в окремих випадках - і 18 годин. Буржуазія у своїх вузькокласових інтересах ігнорувала потреби пролетаріату. Особливо це виявилось з прийняттям 1834 р. закону про бідняків. Воно зобов'язувало приходи турбуватися про найменш забезпечених осіб. Закон 1834 р. заборонив видання підмоги особам, які її потребували за старим законом. Натомість вводилася підмога у формі харчування і утримання у спеціальних робітних домах. Витрати на бідних різко скоротилися, неімущі намагалися уникнути цих домів, погоджуючись на будь-яку роботу в промисловості. Це в свою чергу дозволяло посилювати експлуатацію.

Перші дві робітничі організації виникли ще у 1836 p.- Лондонська асоціація робітників та Великий Північний союз, створений у Лідсі. На першому етапі чартистського руху (до серед. 1839 р.) участь у ньому брала і буржуазія. Вона намагалася використати народні маси для тиску на уряд з метою добитися нової реформи виборчого права та впровадження в життя принципів «вільної торгівлі», зокрема скасування мита на привізний хліб.

8 травня 1839 р. Лондонська асоціація робітників оприлюднила т. зв. Народну хартію з вимогами загального виборчого права для чоловіків, таємного голосування, рівних виборчих округів, скасування майнового цензу для кандидатів у депутати парламенту, щорічного переобрання палати общин та оплатності роботи депутатів. 4 лютого 1839 р. у Лондоні зібрався перший чартистський Конвент. У самому русі оформилося два крила - ліве (лідер Джуліан Гарні) з лозунгом народного повстання та помірковане (лідер Вільям Ловетт), що виступало за мирну агітацію і масований моральний тиск на парламент. 15 липня в м. Бірмінгемі розпочалося повстання, придушене тільки 17 липня. До кінця літа усі політичні діячі чартистського руху опинилися в ув'язненні, і 14 вересня чартистський керівний орган Конвент оголосив про саморозпуск.

Друге піднесення чартистського руху припадає на поч. 40-х років XIX ст. На конференції в м. Манчестері (липень 1840 р.) була створена Національна чартистська асоціація. На поч. 1841 р. в країні було організовано збір 1348 тис. підписів під петицією про звільнення арештованих лідерів чартистського руху. 2 травня 1842 р. в парламент була внесена друга петиція з вимогами чартистів, під нею стояло 3 315 752 підписи.

У 1843 р. намітилися переміни до кращого в економіці Англії, розпочалося циклічне економічне піднесення. Чартистський рух поволі згасає. Проте, під впливом народних виступів були прийняті закони, які відчутно полегшували становище робітничого класу та відповідали інтересам буржуазії. Зокрема, в 1842-1843 pp. були знижені мита на привізну сировину і хліб та водночас скасовані на вивіз англійських товарів. На поч. 1846 р. через парламент проведено білль про скасування хлібних мит. У липні 1846 р. вігзький парламент Росселя скасував у більшості решту мит, що дозволило знизити ціни на сировину і хліб, здешевити англійські товари та наростити їх експорт. Особливо важливе значення мав закон про десятигодинний робочий день, схвалений парламентом у 1847 р.

Того ж року розпочалася нова економічна криза. В лютому 1848 р. вибухнула революція у Франції, яка приголомшила Європу. Усе це спричинило реанімацію чартистського руху.

4 квітня 1848 р. у Лондоні відкрився третій чартистський Конвент, а з 1 травня розпочало свою роботу Національне зібрання чартистів. Ця хвиля чартизму стала заключною фазою в історії руху. Під його тиском правлячі кола Англії були змушені розпочати демократичні реформи: почалася реорганізація парламенту, розвивалося місцеве самоуправління, було проведено в життя закон про охорону фабричної праці та легалізовано тред-юніони, обмежено тривалість робочого дня. Ці завоювання були досягнуті у напруженій боротьбі, коли кожна поступка оплачувалася запеклими, часто кривавими сутичками з поліцією, масовими арештами лідерів руху, роками тюремного ув'язнення і каторги.

 

12. Виборча реформа 1867р. у Англії (передумови, суть, оцінка)

У середині 60-х років робітники й радикальна буржуазія почали створювати політичні союзи для боротьби за виборчу реформу, куди вступило багато представників дрібної буржуазії, інтелігенції. Незабаром вони об’єдналися в Національну лігу реформ, яка невдовзі налічувала близько 100 лондонських відділень і 300 - у провінціях. Улітку 1866 р. ліга організувала низку мітингів із вимогою реформи, в тому числі кількадесятитисячний мітинг у Гайд-парку в Лондоні. Взимку 1866/1867 р. цей рух набув загальнонаціонального масштабу. У травні 1867 р. стався грандіозний крах на лондонській біржі, що далося взнаки і в політиці. Консервативний уряд лорда У. Дербі, який тоді перебував при владі20, взявся за розробку виборчої реформи. її автором вважають одного з міністрів - Б. Дізраелі. У лютому 1867 р. проект виборчої реформи подали в палату общин, де після внесення поправок і доповнень

15 серпня 1867 р. схвалили під назвою “Акт про народне представництво”. Цією реформою здійснено новий перерозподіл місць між містами і сільською місцевістю та розширено коло осіб, які мали право голосу. Консерватори прагнули дискредитувати лібералів, які заперечували право народних мас брати участь в управлінні державою, не хотіли навіть чути про виборчу реформу.

Міста з населенням до 10 тис. осіб (їх налічувалось 38) могли обирати до парламенту одного депутата. Звільнилося 45 місць; 44 з них передано більшим містам. Кілька міст - Манчестер, Бірмінгем,

Ліверпуль і Лідс - отримали право обирати по три депутати; десять міст одержати це право вперше (по два). Уперше отримали право обирати депутатів університети у великих містах - Лондоні, Един­бурзі, Кембриджі, Оксфорді та ін.

У містах право голосу отримали: особи чоловічої статі, які до­сягай повноліття (21 рік) і не були обмежені в правах; чоловіки, які проживали в місті впродовж останнього перед виборами року на день виборів, були власниками або наймачами житлового будинку, сплачували належні податки, в тому числі податок на користь бід­них. Право голосу визначалось наявністю водночас усіх переліче­них умов. Уперше отримали право голосувати також особи чоло­вічої статі, повнолітні, не обмежені судом у правах, які впродовж останніх 12 місяців перед виборами винаймали в місті окрему квар­тиру та сплачували за неї на рік 10 фунтів ст. і більше.

У графствах, тобто сільській місцевості, право голосу одержали особи чоловічої статі, повнолітні, не обмежені судом у правах, які були власниками або законними володільцями (останні - пожиттєви- ми чи спадковими) землі з чистим річним прибутком 5 фунтів ст. (ра­ніше - 10); орендарі земель, з терміном оренди не менше 60 років, що мешкали останній рік у цій місцевості, з чистим річним прибутком не менше 5 фунтів ст.; усі інші орендарі, що прожили рік на одному місці й сплачували річну ренту - не менше 12 фунтів ст. (було - 50)²¹.

Причому зберігалися відкрите голосування (таємне ввели у 1872 р.), а також старий, украй нерівномірний розподіл виборчих округів. Депутати й надалі не отримували винагороди.

Виборча реформа 1867 р. була загалом прогресивною, значним здобутком демократичних сил, які за неї боролися, хоча додатково право голосу одержали лише дрібна буржуазія та верхівка робітни­чого класу. Без цього права залишались основна маса робітників, жінки, молодь віком до 21 року, військовослужбовці.

Кількість виборців значно збільшилась, але тільки порівняно з дореформеним періодом. За переписом 1861 р. в Англії налічува­лось понад 20 млн жителів. Із них до реформи мали право голосу близько 1 млн 400 тис. осіб, після реформи - 2 млн 700 тис. Однак це становило трохи більше ніж 10 % усього населення і приблизно 25-30 % - дорослого.

Збільшення кількості міських виборців від 600 тис. до 1,4 млн дало змогу англійським робітникам і тред-юніонам подумати про ви-сунення своїх кандидатів до палати общин. Із цією метою в Лондоні створено спеціальний Комітет для організації самостійного робітничого представництва в парламенті, який розпочав активну діяльність