Прични, етапи, значення Великої французької революції.

Французька революція XVIII ст. (1789-1799) була наслідком кризи французького абсолютизму. Причини її такі:

• глибокі суперечності між третім станом (торговці та промисловці, селянство, робітники мануфактур, міська біднота) і панівними привілейованими станами - дворянством і духовенством. Інтереси і завдання тих, хто становив третій стан, не в усьому збігалися, але всі вони були однаково політично безправні та прагнули змінити панівний порядок;

• невдоволення викликала система громадянської нерівності та станових привілеїв, якими користувалися дворянство і духовенство. Так, останні звільнялися від сплати основних податків, могли обіймати найвищі посади в адміністрації, судах, армії;

• абсолютизм став гальмом розвитку торгівлі і промисловості, сільського господарства: королівська влада, дворянство і духовенство чинили опір будь-яким реформам, що могли знищити цехову систему і монопольні привілеї, які надавалися "обраним" компаніям і власникам "королівських" мануфактур, послабити феодальну залежність селянства. [ 2, 453 ]

Ідейним підґрунтям, що відображало антифеодальні прагнення французької буржуазії та народних мас, стало французьке Просвітництво. Ще в середині XVIII ст. зусиллями філософів, письменників, економістів, істориків з’явилася велика кількість творів, спрямованих проти феодально-абсолютистських порядків. Вольтер, Монтеск'є, Руссо, Дідро, д'Аламбер обстоювали свободу і громадянську рівність. Водночас упровадження демократичних ідей у ході Американської революції, створення США та прийняття демократичної американської конституції (1787) активізували поширення у Франції радикальних ідей.

Постійні сутички з владою змушували французьких просвітителів маскувати свої думки в абстрактних, недоступних широким масам теоріях, що спричинило політичний радикалізм, який розхитував основи французького суспільства. Однак більшість просвітителів не йшли далі конституційних ідей.

Найголовнішим завданням просвітителі вважали підготовку громадської думки до необхідних перетворень. З цією метою вони використовували друковане слово - книги і журнали. Якщо раніше бібліотеки збирали лише монастирі та аристократи, то з середини XVIII ст. книгозібрання стало звичним явищем для письменників, державних службовців, аптекарів, торговців та підприємців. На книжкових аукціонах у містах можна було придбати книжки, які нелегально привозилися з Голландії та Швейцарії. В підвалах Парижа, Марселя, Руана та інших міст знаходилися таємні книгосховища з нелегальною літературою, підпільні друкарні. Влада змушувала спалювати книги, але, як правило, горіли мішки з непотрібними паперами, а заборонені твори поширювалися серед інтелігенції й нижчих верств населення. Письменники та вчені створювали численні словники з різних галузей знань - у середині століття їх було понад 600. Однак найбільшою популярністю користувалася "Енциклопедія наук, мистецтв і ремесел" Д. Дідро і д'Аламбера, що вийшла у 28 томах протягом 1751- 1772 рр. Видання енциклопедії неодноразово заборонялося, оскільки в ній уперше тлумачилися такі слова, - як "депутат", "деспотія", "конституція" тощо. Звідси і походить назва французьких просвітителів - "енциклопедисти".

У 80-х роках XVIII ст. Франція була однією з наймогутніших держав Європи. За рівнем економічного розвитку вона поступалася лише одвічній суперниці Великій Британії. Величезний військовий і торговельний флот давав змогу Франції мати колонії в Африці, Індії та Америці, проводити активну заморську торгівлю. Визволення північноамериканських колоній від англійського панування у ході Американської революції та Війни за незалежність (1775-1783) створило для Франції сприятливі можливості для розширення торгівлі з США.

Однак те, що здавалося на перший погляд міцним і непорушним, насправді було нетривким і хитким. Економіка Франції перебувала у глибокій кризі, Англо-французький торговельний договір 1776 р. негативно вплинув на розвиток французької промисловості. Він відкрив ринок значно дешевшим англійським товарам. Французька промисловість скоротила виробництво, що призвело до безробіття. Була очевидною і фінансова криза. Аристократія і королівський двір витрачали величезні кошти на прийоми, вечірки, численні подарунки і пенсії дворянству, грандіозне будівництво тощо. Часто король виділяв з державного бюджету величезні суми для покриття боргів придворних. Протягом кількох років державний бюджет формувався не за рахунок податків, а шляхом позичок, які уряд отримував від продажу «цінних» процентних паперів.

Однією з головних причин економічної кризи була відсутність у буржуазії реальних прав участі в управлінні державою, у формуванні її економічної політики. Однак саме буржуазія, техніки, лікарі, адвокати, вчені змушені були сплачувати більшість податків, які надходили на утримання аристократії та королівської влади.

Населення Франції поділялося на три стани. Перші два - духовенство та дворянство - вважалися привілейованими, сплачували мінімальні податки і користувалися всіма правами та свободами. Вони становили лише незначний відсоток від загальної чисельності населення - 70 тис. духовенства і близько 80 тис. дворянських сімей. Проте з 35 млн гектарів оброблюваних земель Франції дві третини належали дворянству, духовенству та великій буржуазії. До третього стану у Франції належали промисловці, селяни, ремісники, робітники мануфактур, лікарі, вчені, адвокати та ін. Саме цей "середній клас" наполегливою працею, ініціативою, підприємливістю створював національне багатство країни.

Третій стан сплачував переважну більшість податків: на володіння землею та майном (талья), подушний, двадцятину (п'ятивідсотковий збір з усіх прибутків), на предмети широкого вжитку (наприклад, габель - податок на сіль) тощо. У важкому становищі перебували селяни. Більшість із них змушена булла орендувати землю у сеньйорів-землевласників, які або ж витісняли орендарів і передавали землю капіталістам, або збільшували внески (чинш) за користування землею. Крім податків, селяни виконували велику кількість повинностей на користь дворян та аристократів. Вони сплачували сеньйор - податки натурою за право користуватися шляхами, торгувати на ярмарках тощо.

Третій стан відверто висловлював невдоволення тим, що дворяни і духовенство своїми непомірними витратами розоряли країну і користувалися становими привілеями, які оплачувалися за рахунок наполегливої праці трудівників. Головними їхніми вимогами були - ліквідація привілеїв і введення рівних прав. Вони пропонували королівській владі змусити дворян і духовенство сплачувати податки, продати величезні угіддя аристократії та церковні землі й передати їх справжнім виробникам. У цьому представники третього стану вбачали вихід з економічної кризи.

Людовик XVI (1774-1792) намагався змусити дворянство сплачувати податки і так заспокоїти третій стан. Але ця пропозиція зустріла жорстку протидію двору. Після Тюрго він довірив відати фінансами швейцарському банкіру Ж. Неккеру, який намагався підтримувати фінанси країни позичками і радив обмежити надмірні витрати королівського двору. Проте міністра чекала доля його попередника: впливова аристократія домоглася звільнення цього поміркованого реформатора.

У 1783 р. генеральним контролером фінансів став Ш. Калонн, який запропонував королю ввести єдиний податок для всіх державних земель (дворянських, церковних і селянських) і здійснити низку економічних і фінансових реформ. Щоб заручитися підтримкою впливових аристократів, Калонн порадив королю скликати нотаблів - представників аристократії та вищого духовенства. 144 нотаблів зібралися у лютому 1787 p., але реформу не підтримали, звинувативши натомість генерального контролера у розкраданні державних коштів.

Всупереч думці нотаблів король видав укази про єдиний для всіх станів земельний податок. Однак їх мали затвердити вищі судові органи - місцеві парламенти, які відмовилися внести королівські укази у свої протоколи. Ворожу позицію до короля зайняв Паризький парламент. Людовік XVI спробував розігнати парламенти, але натрапив на шалений опір з боку привілейованих станів, які звинуватили його в деспотизмі. Сподіваючись на підтримку широких верств населення, король вирішив скликати Генеральні штати - представництво всіх станів, які не збиралися з 1614 р. Король і його наближені сподівалися за допомогою Генеральних штатів заспокоїти громадську думку, отримати необхідні кошти для поповнення скарбниці. Третій стан пов’язував з їх скликанням надії на політичні зміни в країні.

5 травня 1789 року за обставин революційного підйому відкрилося засідання Генеральних штатів. У тронній промові Людовик XVI дав зрозуміти, що не поступиться вимогам "третього стану". Недослухавши промови короля, депутати "третього стану" залишили залу і зібралися в іншому приміщенні (у залі для гри в м'яч). Король послав до них депутатів від перших станів передати, аби ті повернулися. У відповідь на вимоги короля Мірабо заявив: "Підіть і скажіть вашому панові, що ми зібралися тут за волею народу і можемо розійтися лише поступаючись силі багнетів". До "третього стану" стали приєднуватися найдальновидніші представники двох перших станів. Генеральні штати вийшли з-під покори королю. 17 червня 1789 р. вони оголосили себе Національними зборами, а 9 липня - Установчими зборами (вищим законодавчим органом влади в революційній Франції). Спроба короля застосувати війська призвела до штурму і взяття Бастилії 14 липня 1789 р. Цей день вважається початком Великої французької революції.