Тема 9: Імпресіонізм. Франція

 

Імпресіонізм — напрям у європейському мистецтві, характерною особли­вістю якого є відмова від академічного живопису, вихід художників на пле­нер (відкритий простір). Власне, від французького impression — враження і походить назва цього напряму в мистецтві. Ці враження художники втілю­вали в картинах, створюючи засобами живопису ілюзію світла та повітря. Вони розклали основні кольори спектра і почали писати чистим кольором, не змішуючи його на палітрі, використовуючи оптичне сприйняття ока, що на певній відстані зливає окремі мазки в єдиний живописний образ.

У чому ж секрети художнього методу імпресіоністів? Художники

праг­нули передати у своїх творах безпосереднє враження від середовища, що їх оточувало, і передусім від сучасного міста з його рухливим, імпульсивним, різноманітним життям; від пейзажу з його швидкоплинністю, мінливістю, барвистістю. Розчинивши колір у світлі та повітрі, позбавивши предмети матеріальної форми, імпресіоністи тим самим фактично зруйнували мате­ріальність світу.

Історія імпресіонізму охоплює лише 12 років: від першої виставки 1874 р. до восьмої, останньої, в 1886 р. Все почалося в 1863 р. художники, яких офіційне журі не прийняло на чергову виставку «Салонів», організували свій «Салон знехтуваних». На цій виставці була представлена робота Едуара Мане «Сніданок на траві» (Париж, музей Орсе), що спричинила грандіозний скандал, на ній у незвичній живописній манері були зображені молоді чо­ловіки, вдягнені у чорні парадні костюми з краватками, й оголені жінки, що вели дружню бесіду.

На цій же виставці була представлена й робота Клода Моне «Враження. Схід сонця» — французькою «impression». Саме назва цієї роботи й дала назву творчості художників, що кинули виклик офіційному академічному мистецтву, хоча спочатку з вуст журналістів слово «імпресіоністи» звучало образливо.

Едуард Мане стає головною фігурою всієї прогресивної художньої інтелі­генції Парижа. Навколо нього об'єднуються молоді художники: Клод Моне, Огюст Ренуар, Каміль Піссарро, Едгар Дега, Анрі Тулуз-Лотрек, Берта Морізо, Альфред Сіслей, Поль Сезанн та ін.

Едуар Мане «Бар у Фолі – Бержар», 1881 – 1882 Лондон, галерея Інстинуту Курто

Едуар Мане «Сніданок на траві» 1863р. Париж, музей Орсе

Найцікавіші роботи Едуара Мане (1832-1883): «Аржантей», 1874, Нью- Йорк, музей Метрополітен; «Бар у Фолі-Бержер», 1881-1882, Лондон, га­лерея Інституту Курто. В «Барі...» художник досягає синтезу меланхолії та чарівності життя Монмартра. За спиною чарівної барменши віддзеркалю­ється зала, заповнена людьми. Всю мінливість життя, побаченого немов в одну мить, він відображує ніби в потойбічному ірраціональному баченні: глядач ніби вдивляється в той чи у цей світ, відчуваючи його мерехтливість, плинність, хиткість.

Алфред Сіслей «Повінь у Пор – Марлі», 1876р. Руан, Музей красних мистецтв і кераміки

Каміль Писсарро «Бульвар Монмартр» 1897р. Єрусалим, музей Ізраїля

Клод Моне «Враження. Схід сонця», 1872р. Музей Мармоттан – Моне, Париж

Істинним главою імпресіоністичної школи був Клод Моне (1848-1926). Саме в його творчості втілилося основне завдання цього напряму живопи­су — проблема світла та повітря. Світ Моне з його предметами, що розчиня­ються в світлоповітряному просторі, невпинно позбавляє їх матеріальності і перетворює на гармонію кольорових плям. Моне десятки разів пише один і той самий мотив, спостерігаючи ефекти освітлення в різні часи доби, пори року. Так з'явилися його знамениті «Стоги», «Руанські собори», «Тополі», «Німфеї», в яких він ставить завдання вловити складну гру світла і взаємодію його з матеріальною поверхнею зображуваного за умови нерухомості останнього. Від знаменитих «Руанських соборів» (усьо­го їх понад 20 версій) у музеї Орсе неможливо відійти. Вони заворожують, змушують вас розчинятися у світлі, у сутінках, у спекоті полудня: міняться, пливуть, дихають, ніби маряться.

Винятково у жанрі пейзажу працював Каміль Піссарро (1831-1903). Па­риж з його околицями під пензлем майстра постає то в бузкових сутінках, то в тумані похмурого ранку, то в синяві зимового дня: «Бульвар Монмартр» (1897), «Сад Тюїльрі, туман». У серіях, створених Піссарро (на відміну від Моне), по-перше, змінюється кут зору, по-друге, не стоїть завдання переда ти враження від одного й того ж виду в різний час доби. Палітра Піссарро витонченіша й різноманітніша («Червоні дахи»,1877, Париж, музей Орсе).

У роботах Альфреда Сіслея (1839-1899), англійця за походженням, який все життя прожив у Франції, панівне місце посідало небо. Він пише всі свої роботи на пленері, з вишуканою майстерністю передаючи воду, віддзерка­лення в ній будинків, дерев, блакиті неба («Повінь у Пор-Марлі», 1876, Руан, Музей красних мистецтв і кераміки). Його пейзажі дуже ліричні й тонкі.

Огюст Ренуар «Парасольки», 1881 – 1885рр. Національна галерея, Лондон

Огюст Ренуар «Портрет актриси Жанни Самарі», 1877р. Пушкінський музей Москва

Одним з найчарівніших художників-імпресіоністів був Огюст Ренуар 1841-1919). Він мав величезний живописний хист. Здається, що його на­тхненні твори виконані легко, швидко, ніби жартома, але насправді це зовсім не так. Ренуар був старанним трудівником, його композиції завжди глибоко продумані, в них немає елементу випадковості, який дуже характерний для мпресіоністів у цілому («Мулен де ла Галлетт», 1876, Париж, музей Орсе). Його живописній техніці властива своєрідність: він використовує лесировку (прозорий шар рідкої фарби, що наноситься на полотно, змінюючи ко­льорові відтінки). Він писав переважно жіночі моделі — портрети та «ню» (оголене тіло). Ренуарові образи побудовані на гармонії чистих, мажорних,: злісних поєднань кольорів. Милуючись портретами Ренуара, розумієш, що людина, передусім жінка, — найпрекрасніше в загальній гармонії світу, її чарівність — у ледь помітній усмішці, в тонких відтінках настрою («Дівчина з віялом, 1881; портрет актриси Жанни Самарі, 1877, «Парасольки», близько 1879). Робота майстра ще за його життя розкуповували найрізноманітні­ші шанувальники мистецтва. Нині ці полотна можна побачити майже в усіх відомих музеях світу (як в Європі, так і в Америці).

Едгар Дега «Блакиьні Танцівниці» 1897р. Москва Музей образотворчого мистецтва ім.. О. С. Пушкіна

Послідовним імпресіоністом можна назвати й Едгара Дега (1834-1917). Однак прагнення до реалізму, до відображення дійсності, нових сюжетів привели художника на іподром та за лаштунки театру, де він відкрив для себе чарівний та казковий світ («На перегонах», 1873, Бостон, Музей крас­них мистецтв; «Проїздка скакових коней», 1880). Дега із задоволенням спіл­кувався з Мане, Золя та Сезанном, але ж не поділяв повною мірою їхніх імп­ресіоністичних концепцій. Він не розумів рабської залежності художника від пленеру, відмовлявся від необхідності ретельного стеження за зміною світла та мінливістю руху. Художник був дуже вимогливим до себе в роботі, вияв­ляв надзвичайну проникливість у переданні мінливості враження — в цьо­му він був справжнім імпресіоністом. Водночас його творчості притаманні глибина думки, гармонія форм, постійний пошук досконалості. Майстер надавав особливого значення лініям: його точні, швидкі малюнки виконані впевнено, кожен штрих продуманий, нанесений одним рухом олівця.

Знамениті танцівниці Дега — ніби зіткані з повітря («Репетиція балету на сцені», 1874, Париж, музей Орсе). їхні фігурки нагадують барвисті арабески, але художник не забуває, що ці маленькі балерини страшенно змучені моно­тонними репетиціями — («Танцівниці на репетиції», «Блакитні танцівниці», 1897, Москва, Музей образотворчих мистецтв ім. О. С. Пушкіна).

За гостротою бачення Е. Дега близька творчість Анрі Тулуз-Лотрека (1864-1901). Митець працював переважно в графіці й залишив гострі, іно­ді навіть трагічні за світосприйняттям, частіше прямі в своїй відвертості аж до гротеску і карикатури, образи. Це, як правило, літографії (гравюри на камені) присвячені типажам паризької богеми і паризького «дна». Він робить плакати із зображенням відомих танцівниць, співачок у кабаре, циркачок, «нічних метеликів» Монмартра. Художник зображує веселощі «Мулен дела Галлетта» та «Мулен-Ружа» — Парижа («В Мулен-Руж. Танець», 1890; «Мулен-Руж», 1892, Чикаго, Художній інститут). Саме Тулуз-Лотрек зберіг;ля нас образ Монмартра кінця XIX століття: зображуючи низькі типажі, куртизанок, він передав нічний, штучний, оманливий, але ж такий яскравий, збуджений і ліричний, майже казковий світ.

Анрі Тулуз-Лотрек «В Мулен – Руж. Танець», 1890 Приватна колекція

Запитання для контролю:

1. В чому секрет імпресіоністів: сприяли становленню академізму, створювати безпредметні картини, використовували в роботах лесування, працювали майстернях, заробляли роботами гроші «улеслюючи» натуру чи епатували глядачів змістом творів? Ваша версія.

2. Хто з імпресіоністів писав серії пейзажів? Навіщо? Поясніть.

3. У чому секрет жіночності та «перлинності» портретів Огюста Ренуара?

4. Кого з імпресіоністів надихали іподроми та лаштунки театру? Чому?