Особливості відповідальності при призначенні покарання у виді громадських робіт

 

Головним і необхідним засобом у протидії злочинності нині залишається покарання. Багато в чому ефективність такої протидії залежить від правильного й обґрунтованого його застосування, одним із найвідповідальніших етапів якого є призначення покарання. Саме на цьому етапі суд, якщо він є незалежним і неупередженим, спрямовує зусилля на забезпечення оптимального (адекватного) покарання, яке має бути необхідним і достатнім для виправлення винної особи та попередження вчинення нею нових злочинів.

У науковій літературі поняття «призначення покарання» визначається досить рідко та переважно тлумачиться як один з етапів застосування кримінально-правових норм.

Окремими науковцями пропонуються більш змістовні визначення. Так, В.А. Клименко під призначенням покарання розуміє прийняття, на підставі врахування відповідних обставин, та закріплення рішення про вид і розмір або лише вид покарання [37, с. 153].

М.Й. Коржанський тлумачить призначення покарання як один з етапів у діяльності суду щодо застосування норм КК відповідно до принципів законності, справедливості, обґрунтованості й індивідуалізації на основі загальних засад і спеціальних правил призначення покарання [41, с. 193].

С.К. Камінов визначає це поняття як певний етап (стадію) застосування кримінально-правових норм, який полягає в обранні судом відповідно до вимог КК України конкретної міри покарання за вчинений злочин, і закріплення цього рішення в обвинувальному вироку суду [35, с. 174].

С.Г. Волкотруб також визначає призначення покарання як обрання судом в обвинувальному вироку суду конкретного виду покарання й установлення його розміру щодо особи, яка вчинила злочин, передбаченого законом про кримінальну відповідальність [21, с. 143].

Інші науковці вважають, що призначення покарання - це встановлення та (або) юридичне закріплення в певному процесуальному порядку й у спеціальному кримінально-процесуальному документі відповідності між злочинною поведінкою особи та відповідним цій поведінці видом та обсягом покарання або покарань, яке урегульоване нормами кримінального і кримінально-процесуального права та здійснюється судом, іншими державними органами, уповноваженими застосовувати амністію та помилування [27, с. 109].

Для виявлення особливостей призначення громадських робіт видається доцільним розглянути їх застосування у світлі загальних засад і принципів призначення покарання, дотримання яких є загальною вимогою призначення будь-якого виду покарання. Втім, як зазначалося вище, на проблему визначення та співвідношення між поняттями «принципи призначення покарання» та «загальні засади призначення покарання» в науці кримінального права існують різні погляди.

При призначенні покарання, суд дотримується принципів призначення покарання та його загальних засад. Так, можна окремо виділити наступні принципи:

1) принцип законності - покаранню у виді громадських робіт підлягає лише особа, яка визнана винною у вчиненні злочину, а громадські роботи призначаються лише за вироком суду й у порядку та в межах, установлених законом;

2) принцип справедливості, що полягає у тому, що:

2.1) покарання має відповідати тяжкості вчиненого злочину, суспільній небезпечності особи винного та обставинам, що пом’якшують та обтяжують покарання;

2.2) покарання має забезпечувати однаковий (рівний) для будь-кого із громадян обов’язок понести за вчинений злочин відповідальність у межах санкції відповідної статті Особливої частини КК України; в

2.3) застосування більш суворого виду покарання як альтернативного, що зазначене в санкції статті Особливої частини КК України, можливе лише тоді, коли менш суворий вид покарання не може забезпечити виправного впливу на злочинця;

2.4) покарання за вчинення особливо тяжкого злочину, пов’язаного із посяганням на життя людини, має забезпечити довгочасну ізоляцію такої особи від суспільства, створюючи тим самим безпеку для життя багатьох людей;

3) принцип обґрунтованості - на основі повного й усебічного вивчення матеріалів справи суд має призначити винній особі такий вид покарання, що буде необхідним і достатнім для її виправлення та попередження нових злочинів;

4) принцип індивідуалізації. З призначенням покарання у виді громадських робіт дотримання принципу індивідуалізації має супроводжуватися урахуванням ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що пом’якшують та обтяжують покарання, і можливістю громадських робіт бути адекватним (достатнім і необхідним) заходом примусу для конкретного винного [46, с. 152].

При призначенні покарання у виді громадських робіт, суд дотримується певних правил індивідуалізації та диференціації покарання.

Ефективність процесу диференціації відповідальності значною мірою залежить від того, наскільки повно суд врахував, насамперед, характер і ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину. Загалом законодавець надає суду можливості для призначення покарань, не пов’язаних з позбавленням волі (серед яких і громадські роботи), в першу чергу стосовно осіб, винних у вчиненні злочинів невеликої тяжкості.

За загальним правилом, покарання у виді громадських робіт призначається судом у випадку, якщо воно прямо передбачене в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК України та лише в межах, передбачених у такій санкції. Межі призначення покарання безпосередньо залежать від виду самої санкції.

Окремі науковці надають вичерпний перелік статей Загальної частини КК України, якими суд має керуватися під час призначення покарання. Зокрема, на думку А. О. Пінаєва, суд має встановити наявність:

1) підстави кримінальної відповідальності;

2) відсутність необхідності в застосуванні зворотної сили закону та відсутність у винного дипломатичного імунітету;

3) точно визначити стадію вчинення злочину;

4) відсутність добровільної відмови;

5) встановити осудність особи, форму та вид вини;

6) встановити форму співучасті і вид співучасника у вчиненні злочину декількома особами;

7) визначити вид множини злочинів, якщо винний засуджується за декілька

Посягань;

8) з’ясувати, чи немає у засуджуваного обставин, які виключають злочинність діяння або передбачають звільнення його від кримінальної відповідальності;

9) призначити покарання відповідно до його цілей і системи покарань;

10) під час призначення покарання особам, які не досягли на момент вчинення злочину 18 років, суд має виходити з особливостей кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх тощо [70, с. 209].

До підстав кримінальної відповідальності відносять вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого Кримінальним кодексом України. Складом злочину визнається сукупність закріплених у кримінальному законі ознак, за наявності яких реально вчинене суспільне небезпечне діяння визнається злочином. Такими елементами є:

1) об'єкт злочину;

2) об'єктивна сторона злочину;

3) суб'єктивна сторона злочину;

4) суб'єкт злочину.

Відсутність хоча б одного з цих елементів свідчить про те, що дії (бездіяльність) особи, поведінка якої оцінюється у даному конкретному випадку, не є злочином. Кожен із елементів складається із певних ознак.

Зворотна дія закону полягає в тому, що закон про кримінальну відповідальність, який скасовує злочинність діяння або пом'якшує кримінальну відповідальність поширюється на осіб, що вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість. Під законом про кримінальну відповідальність тут розуміється не тільки Кримінальний кодекс України у цілому, а і його окремі структурні елементи (норми) розділи, статті, частини статей, пункти, абзаци, речення, словосполучення, слова і цифри [65, с. 82].

Крім того, варто враховувати стадію вчинення злочину. Усі вчинювані злочини поділяються на закінчені та незакінчені. Якщо особа повністю реалізувала злочинний намір і вчинила закінчений злочин, то необхідність виділяти будь-які етапи кримінальної діяльності відсутня. Така необхідність виникає у разі недоведення задуманого злочину до його логічного завершення. Злочин може бути не доведений до кінця з двох причин, які виключають одна одну:

1) за волею особи, в поведінці якої вбачається добровільна відмова при незакінченому злочині (ст. 17);

2) всупереч волі особи, винної у скоєнні незакінченого злочину - готування (ст. 14) або замаху (ст. 15) [1].

Закон виокремлює три стадії вчинення кримінальне караного діяння:

1) готування до злочину - підшукування або пристосування засобів чи знарядь, підшукування співучасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину;

2) замах на злочин - вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини Кримінального кодексу, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі;

3) закінчений злочин - діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини Кримінального кодексу [1].

Вони розрізняються за характером діянь, моментом їх припинення, ступенем реалізації злочинного наміру. Перші дві стадії визнаються різновидами незакінченого (розпочатого) злочину (попередньої злочинної діяльності).

Законодавець у ст. 12 Кримінального кодексу України залежно від ступеня тяжкості злочинів поділяє їх на чотири групи: невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі. В основі такої класифікації лежить ступінь небезпечності того чи іншого злочину для суспільних відносин, що охороняє закон про кримінальну відповідальність, а також відповідна цьому ступеню певна міра покарання, яка найбільш повно відображає тяжкість кожної групи злочинів.

Під час призначення покарання суд передусім ураховує тяжкість вчиненого злочину, яка залежить від соціальної значущості, цінності суспільних відносин як об’єкта злочину.

В.Т. Маляренко вказує, що форма вини (умисел або необережність) у багатьох випадках є тією віссю, навколо якої будується весь склад злочину та відповідне йому покарання [48, с. 317].

Можливість призначення громадських робіт за необережні злочини або злочини зі змішаною формою вини, де ставлення до наслідків є необережним, а саме вчинення злочинів не призвело до тяжких наслідків, є перспективною й цілком обґрунтованою, зважаючи на кримінологічну характеристику необережних злочинців. Більша частина осіб, що вчинили необережні злочини, веде правильний спосіб життя, має корисні соціальні зв’язки. У таких осіб, як правило, відсутні моральні вади. Вони не є серйозно «запущеними» в соціально-моральному плані. Для них характерна відсутність стійкої антигромадської установки. Зазвичай має місце занадто виражена психологічна установка на імпульсивні ризиковані дії. Їх можна охарактеризувати як осіб зі складною соціальною адаптацією, з неадекватною реакцією на ситуацію.

Достатнім превентивним заходом примусу для більшості необережних злочинців, що позитивно вплине на рівень їх обачності, уваги та почуття відповідальності, а головне - не нашкодить рівню їх правосвідомості є громадські роботи. Тому цілком підтримую позицію законодавця щодо застосування цього покарання до необережних злочинів, злочинів із змішаною формою вини.

Під час призначення покарання, у тому числі громадських робіт, суд зобов’язаний ураховувати все, навіть найменші деталі злочинної поведінки, аби цілком розкрити характер і ступінь її суспільної небезпеки.

Окрім урахування тяжкості вчиненого злочину, для призначення покарання важливим є й урахування особливостей особи винного. Під особою винного як об’єктом застосування кримінального покарання слід розуміти сукупність соціальних, психологічних і біологічних властивостей індивіда, якого визнано винним у вчиненні злочину, які існують на момент винесення вироку і мають велике значення для обрання міри кримінально-правового впливу з точки зору цілей і принципів призначення покарання [67, с. 19].

На думку Н.Ф. Кузнецова покарання у виді громадських робіт є сенс призначати лише таким підсудним, що здатні до планування своєї діяльності, постійного самоконтролю (без тимчасових збоїв діяльності внаслідок емоційної нестабільності та деформованої мотиваційно-вольової сфери) і можуть не лише усвідомлювати негативні наслідки ухилення від покарання, а й діяти так, щоб його не допускати [43, с. 219]. Для особи, що має постійну роботу, інший самостійний заробіток, зазвичай є властивим уміння організовувати свою діяльність. Така людина звикла працювати, для неї це норма життя. Тому при призначенні такій особі покарання у виді громадських робіт їй не буде складно налагодити процес систематичного виконання суспільно корисних робіт.

Отже, є підстави вважати, що серед осіб, які мають постійне місце роботи або інше джерело стабільного доходу, буде майже відсутнім ухиляння від відбування громадських робіт.

Особи, які характеризуються як працездатні, але впродовж тривалого часу є безробітними (не мають власного джерела доходу) і не виявляють дієвого бажання займатися трудовою діяльністю, як правило, взагалі не мають сформованої звички працювати та почуття відповідальності. Тому є велика ймовірність того, що такі особи ухилятимуться від виконання суспільно корисної праці в порядку відбування покарання.

Відомості про сімейний стан винної особи теж є важливими у разі призначення громадських робіт. Особа, що перебуває у шлюбі, зазвичай стає більш розважливою, дисциплінованою та здатною відповідально виконувати певні соціальні зобов’язання. У багатьох випадках сім’я спроможна бути реальним стримуючим, анти-кримінальним фактором, який, безумовно, треба враховувати, призначаючи будь-яке покарання. Щоб громадські роботи як покарання себе виправдали, суду слід уважно оцінювати дані щодо особи винного як потенційного виконавця суспільно корисних робіт.

Під час обрання міри покарання конкретній особі громадські роботи не можна розглядати як альтернативу покаранням, пов’язаним з ізоляцією від суспільства, така особа або потребує ізоляції, або ні. Громадські роботи можуть бути ефективним і дієвим покаранням лише щодо певної категорії злочинців. Винна особа може розглядатися як така, що:

1) по-перше, не потребує ізоляції від суспільства;

2) по-друге, не має алкогольної чи наркотичної залежності (на нашу думку, такий критерій слід законодавчо передбачити);

3) по-третє, характеризується не гірше, ніж «задовільно», за місцем проживання, роботи та навчання (якщо останнє наявне), а бажано - «позитивно» [52, с. 407].

Чинне кримінальне законодавство України встановлює, що суд призначає покарання у межах, встановлених у санкції відповідної статті Особливої частини Кримінального кодексу України, що передбачає кримінальну відповідальність за вчинений злочин, відповідно до положень Загальної частини, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, які пом’якшують чи обтяжують покарання [1].

Досить важливою при призначенні покарання у виді громадських робіт є вимога враховувати положення Загальної частини Кримінального кодексу України, згідно яких суд повинен встановити підстави для притягнення особи до кримінальної відповідальності, тобто визначити наявність у діянні ознак складу злочину, і якого саме. Виконавши цю вимогу закону й установивши в діянні особи склад злочину, суд зобов’язаний вирішити питання про те, чи є передбачені законом підстави для звільнення особи, що вчинила злочин, від кримінальної відповідальності та покарання. Загалом, суд має враховувати у призначенні покарання більшість положень Загальної частини КК України [50, с. 316].

Особам, що відбувають покарання у виді обмеження або позбавлення волі, невідбута частина покарання може бути замінена судом більш м'яким покаранням, в тому числі і громадськими роботами. У цих випадках більш м'яке покарання призначається в межах строків, установлених у Загальній частині Кримінального кодексу України для даного виду покарання, і не повинне перевищувати невідбутого строку покарання, призначеного вироком [1].

Заміна невідбутої частини покарання більш м'яким можлива після фактичного відбуття засудженим:

1) не менше третини строку покарання, призначеного судом за злочин невеликої або середньої тяжкості, а також за необережний тяжкий злочин;

2) не менше половини строку покарання, призначеного судом за умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а також у разі, коли особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила умисний злочин, за який вона була засуджена до позбавлення волі;

3) не менше двох третин строку покарання, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин, а також покарання, призначеного особі, яка раніше звільнялася умовно-достроково і вчинила новий умисний злочин протягом невідбутої частини покарання.

Однією з важливих загальних засад призначення покарання є обов’язок суду враховувати, поміж іншого, обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання. Урахування цих обставин дає можливість суду повніше індивідуалізувати покарання, засвідчує намагання законодавця підсилити роль моральних засад призначення покарання. Вони характеризують різні сторони вчинення конкретного злочину й особу винного, а їх урахування дає підстави для призначення такій особі законного, справедливого та гуманного покарання.

Кримінальний кодекс України визначає такі обставини, що пом’якшують покарання, як:

1) з'явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину;

2) добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди;

2-1) надання медичної або іншої допомоги потерпілому безпосередньо після вчинення злочину;

3) вчинення злочину неповнолітнім;

4) вчинення злочину жінкою в стані вагітності;

5) вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин;

6) вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність;

7) вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого;

8) вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності;

9) виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації [1].

В свою чергу, обставинами, що обтяжують покарання, визнаються:

1) вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів;

2) вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою;

3) вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату;

4) вчинення злочину у зв'язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов'язку;

5) тяжкі наслідки, завдані злочином;

6) вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані;

7) вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності;

8) вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в матеріальній, службовій чи іншій залежності від винного;

9) вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що страждає психічним захворюванням чи недоумством;

10) вчинення злочину з особливою жорстокістю;

11) вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій;

12) вчинення злочину загально-небезпечним способом;

13) вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного сп'яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів [9, с. 216].

Отже, врахування судом зазначених обставин (у сукупності з іншими засадам призначення покарання) не тільки має значення для призначення адекватного покарання в межах санкції статті (частини статті) Особливої частини Кримінального кодексу України, а й у порядку виключення надає підстави вийти за її межі.

 

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 1

Громадські роботи як покарання, не пов’язане із позбавленням волі полягають у виконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно-корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування. Однак, виконання покарання у виді громадських робіт включає в себе: облік засуджених осіб, роз'яснення порядку і умов відбування покарання, погодження з органами місцевого самоврядування переліку об'єктів, на яких засуджені особи відбувають громадські роботи, здійснення контролю за додержанням умов відбування покарання засудженими особами і власником підприємства за місцем відбування засудженими особами громадських робіт, облік відпрацьованого засудженими особами часу, проведення інших заходів, передбачених законом.

Серед суб'єктів, які контролюють виконання громадських робіт засудженими особами головне місце посідають органи кримінально-виконавчої інспекції, а також органи внутрішніх справ.

Свої особливості відбування покарання у виді громадських робіт мають і неповнолітні особи. Так, повнолітні засуджені відбувають покарання у виді громадських робіт не більше ніж 4 години на день, а неповнолітні – не більше двох годин на день.

Під призначенням покарання у виді громадських робіт розуміють один із етапів діяльності суду щодо застосування норм чинного Кримінального кодексу України. Покарання у виді громадських робіт призначається із дотриманням принципів законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації. Під час призначення покарання суд передусім ураховує тяжкість вчиненого злочину, яка залежить від соціальної значущості, цінності суспільних відносин як об’єкта злочину.