Конституційний Суд України: історія створення, функції та повноваження

Перша спроба реалізувати ідею конституційного судового контролю в Україні була здійснена на підставі внесення змін та доповнень до чинної тоді Конституції УРСР 1978 р. (ст. 97, 103, 108, 110, 112, 114.6, 114-9), проте, врегулювання правового статусу органу конституційного судового контролю, мали суттєві недоліки. Зокрема, не були, визначені права Президента України у формуванні складу Конституційного Суду. Передбачалася занадто велика чисельність суду: голова, заступник голови і 23 члени суду. У чинному на той час Основному законі були відсутні норми, які б гарантували своєчасне утворення КСУ, що певною мірою обумовило і фактичне зволікання з формуванням цього органу. Конституційний Суд не одержав низьку властивих йому повн­важень. За Конституційним Судом закріплювалося право законодавчої ініціативи, що не узгоджувалося з призначенням цього державного органу.

Вирішити ці проблеми правової регламентації повинен був прийнятий 3 червня 1992 р. Закон України „Про КСУ” № 2400-ХІІ. І хоча цей закон не регулював в повному обсязі процедурних питань здійснення конституційного судочинства, вже 1 липня 1992 р., Верховна Рада України обрала головою Конституційного Суду відомого вченого, професора Л.П. Юзькова. Отож, фактично були створені всі передумови, щоб почати процес формування та власно діяльності КСУ, але спроби призначити заступника Голови та решту суддів через протистояння між законодавчою і виконавчою владами на той час виявилися безрезультатними.

Остаточна модель та роль судового конституційного контролю в Україні була визначена Конституцією України 1996 року. Закріплення конституційно-правового статусу на рівні Конституції України (розділ ХІІ), зумовила необхідність прийняття нового Закону „Про КСУ” у 1996 р.

КСУ був сформований 1 січня 1997 р. року і відразу почав приймати конституційні подання й конституційні звернення до розгляду. 5 березня 1997 року було прийнято регламент, яким було врегульовано питання організації внутрішньої роботи КСУ, а вже 17 квітня 1997 року суд ухвалив перший процесуальний акт.

І хоча КСУ не входить до системи судів загальної юрисдикції, тим не менш КСУ відноситься саме до судової гілки влади й основна мета діяльності КСУ – гарантування верховенства Конституції на всій території держави.

Таким чином, в Україні запроваджена європейська модель конституційного контролю, тобто відповідно до ст. 147 Конституції України КСУ є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. Це означає, що право визнавати правові акти або в окремих, передбачених Конституцією України, випадках законопроекти такими, що не відповідають Конституції, є виключною компетенцією КСУ (рішення КСУ від 9 червня 1998 р.). Необхідність існування централізованості, організаційної єдності конституційної юрисдикції, тобто наявність єдиного спеціального органу конституційної юрисдикції пояснюється: 1) змістом і характером функції конституційного контролю; 2) соціальним призначенням і природою функції судового конституційного контролю. Об’єктами такого контролю є акти вищих органів держави: Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, а також Верховної Ради АРК. Частина з цих актів має універсальну природу, тобто вони діють у просторі в межах усієї держави.

Конституційно-правовий статус КСУ визначається Конституцією України, Законом України „Про КСУ”, Регламентом КСУ. Суттєве значення щодо визначення меж компетенції КСУ мають також окремі рішення КСУ, в яких він розтлумачив норми Конституції щодо власної компетенції та юридичної сили актів КСУ. Це зокрема р ішення КСУ у справах: “щодо внесення змін до Конституції України” від 09.06.1998 р. № 8-рп/98; “про повноваження КСУ” від 26.06.2008 р. № 13-рп/2008; “про акти органів Верховної Ради України” від 23.06. 1997 р. № 3/35-313; “про порядок виконання рішень Конституційного Суду” від 14.12.00 р. № 1-31/2000; “щодо актів про обрання/призначення суддів на посади та про звільнення їх з посад ” від 27.03.02 р. № 1-14/2002; “про конституційно встановлену процедуру набрання чинності законом ” від 07.07. 2009 р. № 1-35/2009.

Чинна Конституція України в статтях 150, 151, закріплює основні функції КСУ (причому ст. 150 Конституції України ці функції називає повноваженнями. Серед них:

- вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

- перевірка відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість;

- додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених статтями 111 та 154 Конституції України;

- офіційне тлумачення Конституції України та Законів України.

Суд приймає рішення у справах з питань про неконституційність актів, а також офіційне тлумачення Конституції та Законів України.

Висновки Конституційного Суду надаються у справах з питань: 1) про відповідність Конституції України, чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість; 2) щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту; 3) в разі внесення змін в чинну Конституцію України згідно з розділом ХІІІ Конституції України.

В юрисдикційній діяльності КСУ є визначення меж юрисдикції КСУ. Це зумовлено його повноваженнями вирішувати питання правового характеру, а саме: а) його юридичною природою, призначенням як судового органу конституційного контролю, метою діяльності та завданнями; б) спрямованістю його повноважень на вирішення конституційно-правових спорів; в) необхідністю розмежування підсудності з іншими судовими органами та забезпеченням принципу поділу влади.

До юрисдикції КСУ належать питання перевірки на конституційність та визнання неконституційними повністю чи в частині: 1) законів та інших правових актів Верховної Ради України; 2) актів Президента України; 3) актів Кабінету Міністрів України; 4) правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; 5) чинних міжнародних договорів України; 6) міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість.

КСУ перевіряє на предмет відповідності Конституції України юридичного змісту та дотримання конституційної процедури розгляду, ухвалення та набрання чинності всіх без винятку правових актів Верховної Ради України і Президента України до яких віднесені як нормативно-правові, так індивідуально-правові акти.

Одним із основних повноважень КСУ, як єдиного органу конституційної юрисдикції, є перевірка відповідності вимогам ст.ст. 157 і 158 Конституції України законопроекту про внесення змін до Конституції України. Можливість розглядати законопроекти про внесення змін до Конституції України лише за наявності відповідного Висновку КСУ, є дієвою гарантією захисту конституційних прав та свобод громадян та захисту незалежності та захисту територіальної цілісності України. Здійснення превентивного конституційного контролю КСУ стосовно відповідності законопроектів про внесення змін до Конституції України вимогам ст.ст. 157 і 158 Конституції України, не обмежує повноважень Верховної Ради України вносити зміни до Основного Закону, а лише забезпечує конституційність їх реалізації Верховною Радою України (правова позиція КСУ у рішенні КСУ у справі щодо внесення змін до Конституції України).

До компетенції КСУ також належить питання про відповідність Конституції України чинних нормативно-правових актів, прийнятих до набуття чинності Конституцією України, зокрема, питання про відповідність Конституції України актів Президії Верховної Ради України, а також нормативно-правові акти, що формально втратили чинність, однак породили правовідносини, які існують на час розгляду справи.

Юрисдикція КСУне поширюється на: 1) ненормативно-правові акти, враховуючи, що за своєю природою ненормативні правові акти, на відміну від нормативних, встановлюють не загальні правила поведінки, а конкретні приписи, звернені до окремого індивіда чи юридичної особи, застосовуються одноразово й після реалізації вичерпують свою дію; 2) щодо законності актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим (за винятком випадків, передбачених п. 28 ст. 85 Конституції України — за зверненням Верховної Ради України в разі виникнення питання про дострокове припинення повноважень ВР АРК) та органів місцевого самоврядування, а також інші питання, віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції; 3) правові акти Верховної Ради регламентного характеру; 4) правові акти, втрата чинності якими зумовила припинення правовідносин, що виникли в результаті їх дії.