Асоціативність як ознака художнього мислення.

Асоціативність – загальна властивість людського мислення. Асоціації володіють об’єктивним змістом, оскільки відображають становлення творчої особливості до відкриття світу, детермінується ним. Асоціація – кардинальне явище не тільки у поезії, літературі, а й загалом у нашому психічному житті. З її допомогою встановлюються причинно-наслідкові зв’язки між певними нервово-психічними актами (відчуттями, уявленнями, думками). Це вона створює рух у складній психічній системі; вона, зрештою, її організовує. Однією з визначальних ознак творчого мислення письменника є асоціативність. Деякі письменники, як відомо, схильні до ускладненої метафоричності, що базується на відповідній асоціативності, інші – надають перевагу простим засобам образотворення. Проте для виникнення найпростішої асоціації потрібно “зіставити, уподібнити чи протиставити принаймні два об’єкти на цій основі зобразити не схожий ні на перший, ні на другий, але якимось чином споріднений з ними зримо окреслений образ третього об’єкта”. Зрозуміло, що результати асоціативного мислення найкраще ³ найвиразніше закріпилися у художніх творах, проте письменницькі критичні тексти також постають дуже часто розгорнутими асоціаціями. До простих асоціацій відносять ті, що виникають здебільшого в результаті зіставлення чи уподібнення споріднених між собою предметів явищ. Складні асоціації пов’язують в асоціативний ряд явища далекі, несумісні, а то й протилежні. Щодо принципів утворення асоціацій, то їх, як виділяє, наприклад Г. В’язовський, три – зіставлення, уподібнення та протиставлення. Завдання асоціацій полягає в тому, щоб “важливі й характерні ознаки якості зображуваного набували не тільки наочності, а й виявляли змістовну спрямованість як окремої частини, так всього твору”. Для того щоб виникла асоціативна пара, під час творчого процесу письменник-критик повинен знати й чітко уявляти характерні ознаки аналізованого об’єкта, а також уміти побачити його подібність із певними подіями та явищами, “лише після цього на цій основі виникає можливість пов’язати уявлюване шляхом уподібнення, тобто можливість утворити асоціацію, яка й становить собою серцевину художнього образу. Згущення послаблення потоку асоціацій залежить від того, до якого способу відображення дійсності – ліричного чи епічного – виявляє схильність письменник. Зрозуміло, що при ліричній тенденції асоціації набувають напруженості, стають наче густішими, тоді як епічно-розповідний стиль ніби послаблює їх. Мав рацію Г. В’язовський, коли стверджував, що асоціативність творчого мислення письменника “не однакова за своєю напругою під час роботи над ліричними та епічними творами”. Характерною рисою асоціативних утворень у різножанрових критичних виступах є авторська сфера їх вживання, а психологічна напруженість асоціацій виявляється в логіці їх розвитку взаємодії. Зрозуміло, що чим більше образів зберігає пам’ять, тим багатші й ориґінальніші асоціації, що виникають за робочим столом під час акту творчого мислення поета-критика.

85. Літературознавчі дослідження філологічного факультету ОНУ.

Шляхова Нонна Михайлівна, доктор філологічних наук, професор

У 1959 р. закінчила з відзнакою філологічний факультет Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка за спеціальністю «українська мова та література». Кандидатську дисертацію «Емоції у творчому процесі письменника і художньому творі» захистила у спеціалізованій вченій раді при філологічному факультеті Одеського державного університету ім. І.І.Мечникова у 1971 р. Докторську дисертацію «Духовний світ особистості у радянській багатонаціональній прозі 60-70-х років» захистила в Інституті світової літератури ім. М.Горького АН СРСР у 1986 р. Автор монографій «Емоції і художня творчість» (1981), «Духовний світ сучасника: Морально-етичні пошуки в сучасній радянській багатонаціональній літературі» (1982), «Хїудожній тип: Соціальна і духовна характерність» (1990), збірника «Життя порізнені листочки» (2003), навчального посібника «Еволюція форм художнього узагальнення» (2011). Основні наукові інтереси: теорія і психологія художньої творчості, проблеми літературознавчої антропології та герменевтики. Останні 5 років члени кафедри працювали над виконанням планової наукової теми «Проблеми рецепції та інтерпретації художнього тексту». За результатами розробки теми підготовлено до друку колективну монографію «Автор-твір-читач», опублікована монографія М.В.Пащенка «Метафорична природа новели: структура, рецепція, концептуалізація» (2009), збірники наукових статей «Автор і авторство у словесній творчості» (2007) і «Методологічні аспекти літературознавчого синтезу» (2008).

З 1997 р. при кафедрі видається збірник наукових праць «Проблеми сучасного літературознавства» (вийшло 15 випусків)

 

Внесок Вязовського у вивчення психології творчої праці.

В’язовський Григорій Андрійович – літературознавець, теоретик літератури, дослідник психології художньої творчості. Народився 2 лютого 1919 р. у с. Баштанка Миколаївської обл. У періодичній пресі виступав як поет та друкувався як літературний і театральний критик. Був головним редактором альманаху “Літературна Одеса” (1950) та збірника “Горизонт” (1970). Очолював створену ним в ОДУ кафедру теорії і методики викладання літератури (1967). Був проректором університету з навчальної роботи у 60-х роках. Захистив докторську дисертацію в Київському університеті ім. Т. Г. Шевченка (1967). У кінці 50-х років в Одеському університеті Григорій В’язовський починає читати спецкурс «Специфіка творчого мислення письменника». Підсумки багаторічних досліджень творчої праці письменника знайшли своє відображення у книгах Г.А.В’язовського «Орбіти художнього слова» (1969), «Від життя до художнього твору» (1979), «Творче мислення письменника» (1982), «Світ художньої літератури» (1987). Залученням досягнень філософії, психології та фізіології до з’ясування секретів поетичної творчості він продовжив започатковану свого часу Іваном Франком далекосяжну (а тому й сьогодні актуальну) ідею комплексного вивчення природи і специфіки мистецтва. Публікації Г. В’язовського з питань психології творчості помітили критики і вчені-академісти. Г.А.В’язовський і його колеги творчо розвивали висунуту свого часу Іваном Франком ідею комплексного вивчення природи мистецтва. «Творче мислення письменника» - Три принципи утворення асоціацій: зіставлення, уподібнення та протиставлення. Завдання асоціацій – важливі і характерні якості ознаки і якості зображуваного набували не тільки наочності, а й виявляли змістову спрямованість як окремої частини, так і всього твору. Г. В’язовського («письменник мислить образами»). Г. В’язовський інтерпретував когнітивний процес «як органічне злиття образного й дискурсивного, чуттєвого й раціонального», говорив про скерованість образно-асоціативного потоку думки письменника на вибір «з хаосу вражень та переживань» матеріалу, відповідного задумові. На цій же ж тезі акцентувала Н. Шляхова, узагальнивши суть ідей Г. В’язовського про художню творчість: у його працях наскрізно проходить думка щодо основної тенденції художнього мислення митця – органічної сполуки в ньому емоційного та раціонального, завдяки чому «думка стає чуттєво вираженою, почуття набуває розумової визначеності». «Абстрактне і образно-художнє (мислення. – Г. В.) є єдністю протилежностей одного й того ж процесу пізнання», «художній образ утворюється як синтез окремих образів-зліпків, як їх узагальнення» Шляхова: Публікації Г. В’язовського з питань психології творчості помітили критики і вчені-академісти. Значним і обнадійливим фактом відродження наукового підходу до питань психології творчості Борис Мейлах назвав автореферат його докторської дисертації («Проблема специфічних закономірностей творчої праці письменника») Як визначний дослідник психології творчості і художнього сприйняття Г. В’язовський увійшов до «Краткой литературной энциклопедии».

Жанрові особливості роману.

Роман — великий епічний жанр, в основі якого лежить зображення приватного життя людини в нерозривному зв'язку із суспільним розвитком. Спочатку словом «роман» називали будь-які віршові твори, написані романською(французька, італійська, іспанська, португальська), а не латинською мовою. Згодом романами починають називати прозаїчні твори зі специфічною тематикою. Жанровими ознаками роману є розгалуженість фабульних ліній сюжету, детальне розкриття життєвих доль багатьох героїв протягом тривалого часу, іноді всього життя. Герої зображуються в суспільних взаєминах і побуті, наодинці із собою, зі своїми проблемами та переживаннями, розкривається їх психологія та настрої. У романі органічно переплітаються різні види організації мови — монологи, діалоги та полілоги, різного роду авторські відступи та характеристики. За ідейно-художнім змістом романи поділяються на такі жанрові різновиди: соціальні, філософські, родинно-побутові, пригодницькі, сатиричні, авантюрні тощо. Однак такий поділ не завжди буде коректним з точки зору теорії, оскільки один і той же твір може бути одночасно і соціальним, і філософським, і історичним, і пригодницьким. В такому разі треба враховувати, яка риса домінує у творі. Український роман зароджується в XIX столітті. Перші твори цього жанру російською мовою були написані Г. Квіткою-Основ'яненком («Пан Халявський») та Є. Гребінкою («Чайковський»). Пізніше низку романів російською мовою створили Марко Вовчок («Записки причетника», «Жива душа»), П. Куліш («Михайло Чарнишенко», «Олексій Однорог»), Останньому належить і перший україномовний твір цього жанру — «Чорна рада» (1857 p.). Згодом побачили світ романи І. Нечуя-Левицького «Хмари», «Понад Чорним морем», Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та «Повія», І. Франка «Борислав сміється». У XX столітті значно розширюються обрії українського роману. Цілу серію романів пише В. Винниченко («Заповіт батьків», «Записки Кирпатого Мефістофеля», «Хочу!», «Божки», «Чесність з собою», «Рівновага», «Сонячна машина», «Поклади золота», «Слово за тобою, Сталіне», «Нова заповідь», «Вічний імператив», «Лепрозорій». Талановитими романістами виявили себе А. Головко («Бур'ян»), Ю. Яновський («Чотири шаблі», «Вершники») та інші. Значний внесок у розвиток українського роману в літературі останніх десятиліть належить О. Гончару, П. Загребельному. В сучасній українській прозі роман представлений кількома жанровими різновидами. За змістом — це може бути історичний роман («Роксолана» П. Загребельного), соціально-психологічний роман («Собор» О. Гончара), фантастичний роман («Серце Всесвіту», «Чаша Амріти» О. Бердника), сатиричний роман («Аристократ з Вапнярки», «Претенденти на папаху» О. Чорногуза), воєнно-патріотичний роман («Дикий мед» Л. Первомайського, «Прапороносці» О. Гончара), біографічний роман («Шрами на скалі» Р. Іваничука), мемуарний роман («Третя Рота» В. Сосюри) тощо. За формою оповіді — роман в новелах («Тронка» О. Гончара), роман-хроніка («Хроніка міста Ярополя» Ю. Щербака), химерний роман («Позичений чоловік» Є. Гуцала), роман-сповідь («Я, Богдан» П. Загребельного).