Предмет і завдання порівняльної педагогіки

Предмет і завдання порівняльної педагогіки

Порівняльна педагогіка перетворилась в самостійну науку.

Як кожна наука, порівняльна педагогіка має особливі (тільки для неї характерні) три характеристики:

Учені вважають, що об’єктом будь-якої науки є цілісна система чи широке багатогранне явище, на яке спрямоване дослідження.

Об’єктом порівняльної педагогіки є стан і основні тенденції розвитку освіти в сучасному світі.

Предмет науки – це ті аспекти, елементи об’єкту, які підлягають безпосередньому вивченню.

Комплексний підхід до сутності предмету порівняльної педагогіки, а отже і сутності цієї науки найповніше сформулював французький вчений Х.В. Даел в книзі „Освітня компаративістика”:

„Порівняльна педагогіка–це: а) міждисциплінарна складова педагогічної науки; б) яка вивчає педагогічні явища і факти; в) у взаємозв’язку із соціальним, політичним, економічним і культурним контекстом; г) у їх порівнянні з принципами подібності і відмінності в двох чи більше регіонах, континентах або ж загалом у світовому вимірі; д) з метою усвідомлення унікальних особливостей власної освітньої системи та встановлення загальних чи універсальних законів (фактів) найцінніших і найкорисніших для цієї системи; е) з метою її вдосконалення”.

Функції (завдання) порівняльної педагогіки.

– інформаційно-оціночна. Вивчення особливостей національних систем освіти, згідно комплексного підходу та розробка науково-обґрунтованих критеріїв для адекватної оцінки якості та ефективності освіти в країні, регіоні, у глобальному масштабі;

– теоретична. Виявлення закономірностей і тенденцій розвитку освіти в глобальному масштабі та специфічних проявів в різних країнах;

– уніфікаційна (прагматична). Цілеспрямована робота з уніфікації і впорядкуванню педагогічної термінології різних країн, що дасть можливість здійснити міжнародне порівняння на більш високому методологічному рівні;

– прогностична. Порівняльна педагогіка має і особливе практичне значення в періоди інтенсивного реформування національної освіти. Педагоги-компаративісти, виступаючи в ролі експертів, здатні співвіднести зарубіжний досвід з вітчизняними проблемами і тим самим внести посильний вклад в пошуки їх адекватних рішень.

 

Історико-культурні і освітні традиції країни.

Дослідження компаративістів переконують, що особливості національної, регіональної та глобальної систем освіти залежить від ряду факторів, які в порівняльній педагогіці виступають стабільними порівняльними показниками:

- історико-культурні, освітні

- соціально-екномічні

- інформаційні

- етнічні

- політичні

- релігійні

 

Кожна національна система освіти пройшла певний історико-культурний, освітній шлях:

1) поява писемності і рахунку

2) поява загальноосвітніх шкіл (елементарної грамоти).

Поява писемності зумовила появу шкіл. В 3 тис. до н.е. виникають школи в Стародавньому Сході, в таких країнах, як: Єгипет, Межиріччя, Індія, Китай. Це переважно були школи, які навчали грамоті синів знаті, жреців, писарів, службовців (письмо, читання, обрахунки, астрономічні знання). Навчання було тривалим і важким тому, що:

- складна процедура письма (ієрогліфічна, силабічна), спосіб написання і обрахунків;

- матеріали і засоби для письма утруднювали написання текстів (глина, віск, стиль);

- передавав знання тільки учитель, який користувався особливою повагою, бо знав знаки (письмо) „дароване богами”.

Поява шкіл сприяла розширенню кола грамотних людей. Особливу роль в розвитку світської масової освіти для вільних громадян відіграли школи Давньої Греції та Риму і залежних від нього провінцій. Європа (старий світ), після вкорінення християнства, стала колискою розповсюдження сучасної шкільної освіти майже в усьому світі:

3) поява вищих шкіл (та професійної підготовки)

Традиції вищої освіти започатковані арабськими країнами з 9 ст. і європейськими країнами з 11 століття у зв’язку з розвитком міст і торгівлі між країнами.

4) державний характер освіти

Розвиток ремесел і торгівлі в Західній Європі та італійське Відродження (13-14 ст.) привели до появи світської освіти:

У 17 ст. виникають перші державні школи. Які з часом розповсюджуються по всій Європі і світу.

5) законодавче закріплення і реалізація обов‘язкової початкової освіти

До 18-19 ст. в розвинутих країнах сформувалась ідея обов’язковості елементарної освіти для всіх представників населення.

 

 

У розвинутих країнах приймаються закони про обов’язкове початкове навчання:

Країни
Прусія	Англія	Японія	Франція	США	СРСР
1754 р.	1870 р.	1872 р.	1882 р.	З 1852 р.	1930 р.

 

Обов’язкове навчання – така організація системи народної освіти, при якій в законодавчому порядку передбачається отримання всіма дітьми певного віку загальної освіти в установленому обсязі.

Фактично до середини 20-го ст. розвинуті країни стали країнами суцільної грамотності (показник якої увійшов до соціальних стандартів суспільства).

6) законодавче закріплення і реалізація обов‘язкової загальної середньої освіти

Після другої світової війни, внаслідок технічної революції виникає потреба в підвищенні рівня освіченості. Так званий „освітній вибух” (піднесення вікового і якісного рівня освіти) розпочався в ІІ–ій половині 20 століття запровадженням обов‘язкової безкоштовної середньої освіти (неповної і повної):

Країни
Великобританія	Японія	Франція	СРСР	США	ПНР
1944 р.	1947 р.	1951 р.	1958 р.	З 1956 р.	1961 р.

 

7) професійна підготовка учителів

Ідея створення окремих закладів для підготовки вчителів виникла в 17 столітті.

Буддизм.

Загальні відомості

Місце появи	Назва священних книг	Течії	Країни, де домінує	Кількість прибічників
Північно-східна Індія	„Трипітака” („Три кошики мудрості”), „Джатака”	Ламаїзм, дзен-буддизм	Китай, Бірмі, Шрі Ланка, Японія, Тібет, Монголія, Бурятія	300 млн.

Вплив на розвиток освіти

Особливості буддійської педагогіки (остаточно сформувалась в 6 ст. н.е.):

- „Вчення Будди можна зрозуміти спостерігаючи за власним розумом і заглянувши в своє серце”. Здійснюється це з допомогою дхьяни (споглядання);

- „Учитель не вчить, а вказує на шлях, яким повинен йти учень до відкриття”. „Учитель має опуститись до незнання учня і піднятись разом з ним до знання”. „Учитель розвиває в учня гідність”, „Учитель – благий друг”;

- Духовний наставник монастирського освітнього центру був учня зразком моральної досконалості, особою до якої той відчував почуття патріархальної любові і пошани;

- Основні методи, які застосовуються в навчанні – коментування і слухання священних текстів, метод питань і відповідей (шлях до інтуїтивного розуміння істини), парадокси, загадки, мовчазне споглядання;

- У вихованні суровий аскетизм – харчування двічі на день, мінімум предметів побуту, щоденні молитви і жертвопринесення.

Представники буддійської релігії переконані, що освіта в буддійських школах особиста справа кожного і особливо сім‘ї.

Християнство.

Загальні відомості

19 – поч. 20 ст. в більшості країн Європи і Америки були прийняті закони про відокремлення школи від церкви, секуляризація школи.

Особливості співвідношення християнської віри та освіти в сучасному світі:

- У більшості країн світу дозволено (конституціями – Італія, Іспанія, Німеччина, Польща, Канада, Бразилія, Колумбія і ін., нормативними актами) створювати конфесійні освітні заклади, які мають статус приватних (католицькі, протестантські, православні, єзуїтські, бенедиктинські тощо) і підконтрольні тій чи іншій церкві. Ці заклади різного рівня: дошкільні, загальноосвітні, вищі.

- Існує декілька варіантів відносин між властями і діючими конфесійними школами. 1) Невтручання в справи конфесійних шкіл. 2) Укладання контрактів (Франція, Іспанія). 3) Мають права публічних (державних) шкіл (Австрія).

- Особливий вплив на освіту має католицизм. Апостольська столиця (Ватикан) укладає договори (конкордати) з державами, якими обумовлює ставлення держави до католицьких шкіл (Німеччина, Італія, Словаччина, Австрія, Польща, Чехія, Іспанія, Португалія і ін.) та релігійної освіти і виховання. Часто католицькі школи отримують статус публічних, що надає їм не лише привілеї (плата учителям, забезпечення підручниками), а зобов’язання навчати дітей різних віросповідань.

- Здійснення релігійного навчання в державних школах. У більшості країн (крім Франції, Японії, Швейцарії, США і ін.) викладаються навчальні предмети релігійного змісту: релігія, християнська етика, релігійне навчання, релігійні рухи тощо. „Релігія викладається в загальноосвітніх школах як повноправний предмет” (Конституція ФРН, ст. 7, п. 3) Навіть у зовсім світських державах учнів обов’язково знайомлять з релігіями на суспільствознавчих навчальних предметах. До 12-14 років питання вивчення релігії в школі (або вибір факультативних навчальних курсів) вирішують батьки, а далі учень сам рішає чи вивчати йому цей предмет. Зміст навчальних предметів погоджується з представниками церков.

- Підготовка викладачів релігії здійснюється в державних навчальних закладах. Викладають предмет фахівці історії, суспільствознавчих наук, громадянської освіти, можуть і духовні особи. Іноді необхідна рекомендація церкви для викладання (ставляться вимоги до відповідності церковним принципам).

- У більшості країн оцінка за релігієзнавство або не виставляється, або не заноситься до атестату. Але існують і варіанти, коли цей предмет не виділяють з поміж інших.

- Релігійне виховання пов’язане з врахуванням релігійних почуттів і переконань учнів і їх батьків. Особливу роль відіграє ставлення до релігійної символіки в освітніх закладах. Часто використання в школах розп’ять, хрестів заборонено (законами Франції, Швейцарії, ФРН і ін.), у деяких країнах навіть в одежі учнів забороняється релігійна атрибутика і символіка (Франція, Швейцарія). Особливе ставлення до молитов. Переважно вони повинні мати добровільний характер. У Великобританії релігійне виховання відбувається у вигляді щоденного обов8язкового акту богослужінь для всіх учнів (за згодою батьків). Прагнення протиставити традиційне християнське віровчення харизматичним церквам, які намагаються впливати на школярів (особливо з слабкою психікою).

Іслам.

Загальні відомості

Особливості співвідношення мусульманської віри та освіти:

- Починаючи з 7 ст. масове розповсюдження освіти у мусульманському світі.

- В епоху середньовіччя вища освіта арабів була еталоном для Європи. У вищих ісламських школах навчались християни та іудеї, які ставали потім вченими, політичними і релігійними діячами. Через арабів в Європу проник арістотелізм.

- Авторами підручників для медресе були мислителі: Біруні (математика, астрономія, географія), ібн Рушд (медицина), Авіценна (математика, медицина).

- Європейські університети створювались за зразком арабських навчальних закладів.

- З часом освіта арабів перетворилась в догматичну і закостенілу. Власне і в наш час навчання в мектебах невеликих поселень і сіл майже нічим не відрізняється від середньовічного (лише можливістю дівчаток здобувати початкову освіту). Вивчення ісламу і релігійних звичаїв відбувається в усіх ланках загальноосвітньої школи мусульманських країн.

- Обмеженою залишається середня і вища жіноча освіта, особливо в радикальних ісламських країнах. Коли при владі в Афганістані був Талібан, освіта для жінок взагалі була заборонена. Вища освіта бурхливо розвивається в багатих арабських країнах, які мають нафтодолари.

Загалом необхідно зазначити, що між релігією і освітою залишається тісний взаємозв’язок:

- У буддійських і мусульманських країнах цей взаємозв’язок заохочується як в навчанні, так і у вихованні, що дозволяє розширювати коло віруючих і зміцнювати релігійну общину;

- У більшості християнських країн викладання релігії та релігійне виховання посідає значне місце. Це пов’язане з тим, що зміст морально-релігійного виховання в сучасному світі орієнтований не лише на служіння Богові, але і суспільству. Церква бере активну участь в організації позаурочної роботи та соціального виховання школярів.

- Важлива роль у релігійному вихованні відводиться родині. 25 лютого 1981 року Генеральна Асамблея ООН прийняла Декларацію згідно якої релігійне виховання дітей повинні здійснювати батьки відповідно до власних релігійних переконань.

Форми організації навчання.

Організацію навчального процесу забезпечує професорсько-викладацький склад ВНЗ, для всіх країн він має багато подібного:

- Професори (мають право очолювати кафедру, школу тощо). Як правило мають докторський ступінь (ординарний доктор – захищену хабілітаційну тему – хабілітований доктор). Професор читає лекції і проводить наукові семінари.

- Неординарні доктори, старші лектори, лектори, доценти, старші асистенти тощо. Вони мають ступінь доктора, мають право читати лекції, вести семінари.

- Асистенти, асистенти лектора, магістри, тьютори, наукові консультанти. Вони запрошуються з числа дипломованих спеціалістів, магістрів. студентів-старшокурсників на декілька років з метою перевірки здатності до викладацької роботи і без права довгострокового договору. Такі викладачі ведуть практичні заняття, керують практикою, вчать застосовувати наукові методи, консультують студентів, працюють у ролі кураторів.

Підбір викладачів ВНЗ, як правило, складна процедура. З претендентом підписується контракт на 2-3 роки, який постійно поновлюється і тільки професори мають право на довічний контракт.

Тривалість навчального року. Начальний рік у ВНЗ переважно розділений на семестри (або триместри чи четверті). Розпочинається в різні терміни (переважно вересень, жовтень). Канікули в християнських країнах можуть бути різдвяні, пасхальні. Літні канікули тривають до 4-х місяців (в цей час студенти можуть проходити практику, працювати тощо).

Засади організації навчання:

Традиційно в європейських ВНЗ для кожного повного курсу (залежно від спеціальності та рівня) передбачений певний термін навчання (регель-штудіен-цайт в Німеччині). Для вибраного навчання існує перелік обов’язкових і вибіркових курсів.

Навчання може здійснюватись курсовим способом. Студенти кожного року навчання поділяються на групи (вони, правда, можуть бути змінними за складом).

Індивідуальне навчання популярне в англосаксонських (США, Великобританія, Канада, Австралія) та європейських країнах за так званою Келлеровською системою індивідуального навчання. Організація індивідуального навчання включає в себе такі напрямки:

- відсутність часових рамок, що дозволяє студенту пересуватись у вивченні навчального матеріалу зі швидкістю, що відповідає здібностям студента;

- можливість переходу до нового матеріалу лише при повному засвоєнні попереднього;

- програма складається самим студентом за допомогою комп'ютера та консультанта (тьютора);

- лекції не основне джерело інформації, а направляюча форма в навчанні;

- широке використання письмових робіт;

- використання системи контролю та інспекторів, яка дозволяє проводити багаторазові перевірки знань тем і модулів (показником засвоєння є 80- 90 %), підводити підсумки роботи студентів.

Індивідуальні плани складаються студентом на основі певних навчальних планів, програм. В США такий документ називається „куррікулум”. У провідних університетах вимоги до програм і їх якість вищі.

Для європейських країн і Японії притаманний і такий спосіб навчання як „вільне слухання”. Студент в певний період стаціонарного навчання може стати вільно слухачем. Для таких студентів термін навчання не обмежений.

Переважно зміст навчання з кожної спеціальності складається з таких циклів:

- Загальноосвітній;

- Спеціальний (відповідно обраної спеціальності і спеціалізацій – розширення їхнього кола заохочується);

- Практичний (проходження навчальних і виробничих практик).

В деяких країнах популярним є сендвіч-курсове навчання (поєднання теоретичного навчання і практики).

Основні (домінуючі) форми навчання:

Лекції. Як правило, у державних ВНЗ, ця форма навчання займає значну частину часу аудиторної підготовки студентів. Лекції читаються у великих аудиторіях, розрахованих на декілька сот студентів. Їх читання відбувається переважно способом холізму – доступний виклад основних теоретичних проблем та у вигляді редукціонізму – настановчих вузькоспеціалізованих з складними термінами (тексти таких лекцій подаються студентам наперед). Лекційні зали оснащені цифровою мультимедійною технікою.

Семінари. Присвячуються розгляду певних навчальних і наукових проблем. В європейських традиціях студенти гуманітарних дисциплін готують доповіді за обраною тематикою і виголошують доповіді, дискутують за що отримують оцінки чи певні відмітки про пророблене.

Лабораторні (практичні) заняття. Характерні для точних і природничих спеціальностей.

Тьюторіали. Індивідуально-груповий метод навчання (для 2-10 осіб), як правило відбувається 1 раз на тиждень. Тьютор (ним може бути аспірант, магістр, студент старшокурсник) зустрічається із студентами молодших курсів, які здають самостійно підготовлені розділи і модулі та переходять до наступних. Тьютори допомагають у розумінні навчального матеріалу.

Тривалість занять є різною. Переважно 50 – 60 хвилин. Навчальне навантаження студентів на тиждень становить від – 36 до 54 годин (з яких на аудиторні заняття припадає від 14 до 25 годин, решта – на самостійну роботу). У ВНЗ США на кожну аудиторну годину відводиться 2 години самостійної роботи. Кількість аудиторних занять має тенденцію з кожним роком навчання скорочуватись.

Методи і засоби навчання в зарубіжних ВНЗ:

- Метод диспутів, дискусій, дебатів. Особливо широко застосовується на гуманітарних спеціальностях;

- Метод проектування (праця над проектом: студенти самі обирають проблему, шукають інформацію, пишуть звіти, захищають);

- Написання ессе (студенти пишуть за заданою темою роботу вказаного обсягу, виклад має бути повністю самостійним);

- Метод ділових ігор (програвання виробничих ситуацій);

- Метод кейс-навчання (розв’язування виробничих ситуацій);

- Підготовка портфоліо – зібрання кращих зразків студентської роботи протягом вивчення навчальної дисципліни (року навчання тощо). Дає можливість студентам оцінити і проаналізувати результати навчання, а також познайомити інших осіб (викладачів, студентів, працедавців, батьків). Матеріали починають збирати з першого року навчання;

- Використання технічних засобів навчання, телевізійних, комп’ютерних, мультимедійних центрів, Інтернету;

- Контролюючі, навчаючі, моделюючі комп’ютерні програми. За даними ЮНЕСКО лише кількість навчальних компакт-дисків щороку зростає у 1,5 рази.

Значну частину часу студенти проводять за комп’ютерами. В навчальних закладах на 5-7 студентів припадає один комп’ютер, який працює в середньому 16 годин на добу. Багато студентів високо розвинутих країн забезпечені власними ноутбуками. На високому рівні працюють університетські бібліотеки, які забезпечені електронними пошукачами. Вони працюють під час літніх канікул і цілодобово у період сесій.

У багатьох країнах наукова робота студентів носить постійний характер і є частиною навчального процесу. Фактично всі студенти з першого курсу разом з викладачами беруть участь в наукових дослідженнях.

Оцінювання роботи студентів. Видача дипломів.

Навчальна робота студентів знаходиться під постійним контролем. Студенти самі відповідають за результати власного навчання. Переважно існують два підходи до контроль роботи студентів:

- Поточний (постійний) під час семестрового навчання (американський варіант). Розгалужена система постійного (періодичного, тематичного, модульного) тестування дозволяє відстежувати під час навчання результати вивчення навчального матеріалу, яка доповнюється підсумковим іспитом.

- Підсумковий під час сесій (європейський варіант). Перевага надається підсумковим іспитам, хоча практикується і поточний контроль.

Оцінювання здійснюється багатьма способами:

1. Кумулятивний (за кожен вид навчальної роботи студенту виставляються певні бали, які підсумовуються в кінці семестру);

2. Комплексний (кожен вид навчальної роботи студента має певну питому вагу, які додаються в межах 100%);

3. Модульно-рейтинговий. А кожен модуль студент отримує оцінку, які потім мають вигляд сумарної поточної оцінки;

4. Роздільний. Окремо оцінюється аудиторна робота, яка майже не впливає на підсумкову екзаменаційну оцінку.

Оціночні шкали у ВНЗ практикуються різноманітні: числові і буквенні. Так, наприклад, у США п’ятибальна оціночна система має такий вигляд: А-відмінно, B -добре, С-задовільно, D -переекзаменування, E -незадовільно.

Для отримання диплому застосовуються такі системи:

- Успішне виконання передбаченого навчального плану (програм) і здача підсумкових екзаменів. Так, у Німеччині студент має здати усний проміжний екзамен за результатами грунд-штудіум (базової загальноосвітньої підготовки 4 семестри) Результати засвідчуються в свідоцтві з окремих дисциплін і загальна оцінка. Після закінчення другої фази (хаупт-штудіум) складаються заключні випускні екзамени, які можуть бути внутрівузівськими чи державними. У Великобританії згідно спеціальної хартії кількість екзаменів визначає королева. Їх в переважній більшості два – в кінці першого і третього років навчання. За їх результатами визначається вид і клас присвоєння ступеня – бакалавр звичайний чи почесний. Ступені присвоюють університет і Рада з національної академічної кваліфікації.

- Успішне виконання передбаченого навчального плану (програм) і набір необхідної кількості залікових одиниць (кредитів). Ця система характерна для США, Канади, Японії, європейських країн, що працюють за Болонською декларацією. Так в США для отримання ступеня бакалавра за 4 роки необхідно набрати 120-140 залікових одиниць. Кожен курс має свою вартість (відносно рівня викладання), а також наступний підрахунок 1 залікова одиниця дорівнює 1 год. лекційного заняття, 2-3 годинам лабораторних занять, 3 годинам самостійної роботи студента протягом одного семестру з окремих дисциплін. В Японії для успішного закінчення університету необхідно набрати 140-150 одиниць.

Предмет і завдання порівняльної педагогіки

Порівняльна педагогіка перетворилась в самостійну науку.

Як кожна наука, порівняльна педагогіка має особливі (тільки для неї характерні) три характеристики:

Учені вважають, що об’єктом будь-якої науки є цілісна система чи широке багатогранне явище, на яке спрямоване дослідження.

Об’єктом порівняльної педагогіки є стан і основні тенденції розвитку освіти в сучасному світі.

Предмет науки – це ті аспекти, елементи об’єкту, які підлягають безпосередньому вивченню.

Комплексний підхід до сутності предмету порівняльної педагогіки, а отже і сутності цієї науки найповніше сформулював французький вчений Х.В. Даел в книзі „Освітня компаративістика”:

„Порівняльна педагогіка–це: а) міждисциплінарна складова педагогічної науки; б) яка вивчає педагогічні явища і факти; в) у взаємозв’язку із соціальним, політичним, економічним і культурним контекстом; г) у їх порівнянні з принципами подібності і відмінності в двох чи більше регіонах, континентах або ж загалом у світовому вимірі; д) з метою усвідомлення унікальних особливостей власної освітньої системи та встановлення загальних чи універсальних законів (фактів) найцінніших і найкорисніших для цієї системи; е) з метою її вдосконалення”.