Французькою (європейською) системою класифікації

Параметри	Одиниця виміру	Розряд готелів (мотелів)
1 зірка	2 зірки	3 зірки	4 зірки	5 зірок
Кількість номерів	одиниць	не менш 7	не менш 7	не менш 10	не менш 10
Площа холу	м^2					менш 150
Мінімальна площа: Одномісного номера	м^2
Двомісного номера
Питома вага багатокімнатних номерів	%	-	-	-	-
Питома вага номерів з повним санвузлом	%	-
Зовнішній телефонний зв’язок	%	-	-
Гараж для автомобілів гостей	ТАК НІ	-	-	Х	х	x
Ресторан у готелях	ТАК НІ	х	х	Х	х	x
Подання сніданку до номера	ТАК НІ	-	-	Х	х	x
Знання іноземних мов працівниками служби прийому	кількість	-

 

Розподіл підприємств гостинності по категоріях нерівномірний і відповідає запитам споживачів, які визначаються їхніми фінансовими можливостями. У Франції, наприклад, переважають готелі середнього класу: “1 зірка” – 40,6%, “2 зірки” – 32,2%, “3 зірки” – 18,3%, “4 зірки” – 5,3%, “4 зірки-люкс” – 3,6%. Однак, не всі підприємства гостинності відповідають стандартам і можуть розраховувати на одержання категорії за зірками. За даними французької національної асоціації готелів, понад 20 тис. засобів розміщення категоризовано й близько 30 тис. не пройшли категоризацію.

Індійська система класифікації також має п’ять категорій: “1 зірка”, “2 зірки”, “3 зірки”, “4 зірки” та “5 зірок”. Вимоги до готелів оцінюються в балах, при цьому для кожного пункту оцінки встановлюється максимальна кількість балів. Наприклад, готель категорії “1 зірка” повинен розташовуватись у гарному районі, в будівлі придатній для нього – максимальна оцінка 15 балів. Для отримання відповідної категорії необхідно набрати мінімальну суму балів: “1 зірка” – 100 балів, “2 зірки” – 150 балів, “3 зірки” – 210 балів, “4 зірки” – 260 балів, “5 зірок” – 290 балів. Категорію підприємству гостинності за кількістю балів надає спеціальна комісія.

У США немає національної системи класифікації готелів за рівнем комфорту. На думку американських спеціалістів, існуючі ланцюги підприємств гостинності зі своїми стандартами та системами перевірок забезпечують належний комфорт і якість обслуговування. У готельній індустрії США традиційно виділяють 3 рівні обслуговування – люкс, середній та економічний. Для готелів люкс обслуговування визначається як висока якість, добре навчений персонал для виконання будь-яких побажань гостей. Сервіс на високому рівні поєднується з елітарними умовами проживання та дорогим оздобленням приміщень. Для готелів середнього класу – широкий набір послуг, персонал для всіх видів обслуговування, дорогі меблі та обладнання, великий вестибюль, ресторани. Тут використовуються сучасні технології та автоматизація з метою зменшення експлуатаційних витрат і, відповідно, ціни на послуги. Економічний клас передбачає обмежений комплекс обслуговування та призначений для тих клієнтів, котрі бажають мати необхідний рівень комфорту без зайвих витрат.

На початку 90-х рр. XX ст. класифікація готелів в Україні була уніфікована з європейською системою. Вибір такого типу категоризації підприємств гостинності спрощує процедуру визначення класу готелю, полегшує зіставлення стандартів комфорту з європейськими вимогами. Готелям в Україні присвоюється категорія від “1” до “5 зірок” на підставі проведення оцінки їхньої матеріально-технічної бази та служби сервісу за такими показниками: площі приміщень, процентне співвідношення типів номерів із урахуванням їхнього санітарно-технічного обладнання, умеблювання кімнат, асортимент послуг і рівень обслуговування тощо.

Для прикладу можна розглянути вимоги до готелів “Люкс” або “5 зірок”. Готелі “Люкс” повинні розташовуватись у будівлях, збудованих за індивідуальним проектом, що відрізняються оригінальністю й оснащені сучасним інженерним обладнанням і засобами автоматики. Невід’ємною вимогою є наявність світлової реклами з назвою готелю та художньою емблемою, а також повний благоустрій під’їзних шляхів, підходів до готелю, двору та прилеглої території. Неодмінною умовою є наявність забезпечених охороною критих стоянок для легкових автомобілів із зоною обслуговування та механізованими постами для миття. Інженерно-технічне обладнання й устаткування будівлі, зокрема, центральне опалення та кондиціювання в усіх приміщеннях, цілодобове гаряче водопостачання та функціонування ліфтів, а також звукоізоляція, здійснюються на рівні світових досягнень. Готелі “Люкс” повинні мати вестибюлі для прийому гостей, упорядковані холи на кожному поверсі, конференц-зал, телефонний зв’язок, що забезпечує замовлення на міжміські та міжнародні телефонні розмови. У готелі працюють ресторани вищої категорії, кафе та буфети на кожному поверсі. Крім того, працюють перукарня, косметичний кабінет, пошта, пункт обміну валюти, фірмові магазини, а також побутові служби з ремонту та прасування одягу, термінової хімчистки та прання, ремонту взуття, прокату предметів культурно-побутового призначення тощо. У готелі “Люкс” проводять конгреси, міжнародні конференції, симпозіуми, фестивалі, тому комплекс приміщень для культурно-спортивного обслуговування охоплює: кіноконцертний зал, оснащений апаратурою для синхронного перекладу не менше ніж чотирма мовами, при ньому має бути не менше 3-4 приміщень (на 100-150 місць кожне) для секційних засідань; зал атракціонів; спортивний зал із тенісним кортом, плавальний басейн, спортивні майданчики та літній тенісний корт, кегельбан.

Номери для проживання у готелі “Люкс” мають бути одно- та двомісними, при цьому не менш 10% – багатокімнатні номери, в кожному з них встановлюється радіоприймач, телевізор, телефон, холодильники. У всіх номерах – повний санвузол (умивальник, душ, ванна, унітаз; усі багатокімнатні номери з біде). У номерах і холах повинні встановлюватися високоякісні гарнітурні меблі.

Різноманітність готелів дає туристам можливість зробити вибір умов проживання і рівня обслуговування, найбільш повно задовольнити свої потреби в ночівлі та розміщенні у відповідності до доходів, індивідуальних особливостей та виду туризму.

Послуги гостинності поряд з готелями і мотелями надають додаткові засоби розміщення: кемпінги, турбази, приватний сектор, шале, бунгало, тайм-шери, туристські села, молодіжні гуртожитки тощо. Вони пропонують тільки послуги розміщення. Харчування, додаткове обслуговування відсутні та забезпечуються туристами самостійно або можуть бути замовлені за окрему платню.

Найбільш поширеним видом додаткових засобів розміщення є кемпінг – літній табір для автотуристів санітарно-технічно упорядкований та обладнаний зв’язком, засобами технічного огляду й обслуговування автомобілів. Тут розселення може бути в наметах або будиночках легкого типу.

Туристські села ліпше сантіарно-технічно упорядковані порівняно з кемпінгами та розраховані на більш тривалий період активного відпочинку. Розташовуються в приступних для транспорту місцях зі сприятливими рекреаційними умовами і розвиненим комплексом культурного обслуговування. Житлові, службові та приміщення загального використання в туристських селах будуються з легких матеріалів; у будиночках легкого типу та інших будівлях відсутня опалювальна система, оскільки туристи розміщуються в них тільки протягом декількох місяців теплого сезону.

Туристська база – місце початку радіальних і кільцевих маршрутів або пункт відпочинку на лінійних маршрутах із комплексом споруд і будівель для розміщення, харчування і культурно-побутового обслуговування туристів.

Шале (від французького “шалет” – швейцарський будиночок) це сільський будиночок у горах. Шале як засіб розміщення вперше виник у Швейцарії.

Бунгало – сільський будиночок у вигляді легкої будівлі з верандами. Найчастіше зустрічається в тропічних країнах.

До приватного сектора належать кімнати, квартири, будинки та літні будиночки легкого типу мешканців поселень, що розташовані в місцях рекреації. Оренда житла у приватних осіб поширена в курортних містах.

Серед засобів розміщення для молоді все більшу популярність здобувають молодіжні гуртожитки або так звані хостелі. Система цих гуртожитків IVHP виникла ще в 1949 р. і сьогодні об’єднує близько 5300 хостелів у 77 країнах. Проживання в них дешевше, ніж у готелях і сплачується заздалегідь здебільшого у місцях відправлення туристів.

На світовому ринку послуг гостинності нещодавно з’явився новий вид розміщення – тайм-шер. Це не продаж звичайного нерухомого майна та не розміщення в готелі, а середнє між ними – власність обмежена у користуванні часом. За одиницю часу приймається один тиждень.

Тайм-шер–індустрія складається з двох частин:

- продаж клубів або апартаментів, розділених на тижні;

- обмін цих тижнів через єдиний центр – клуб для відпочинку, де власники можуть обмінюватись своїми тижнями.

Сьогодні тайм-шер – індустрія відпочинку, яка найбільш швидко розвивається. Вона вважається найсучаснішою технологією взаємодії туризму із нерухомим майном.

Кожна країна у відповідності до умов і можливостей розвитку туризму надає перевагу основним або додатковим засобам розміщення. Наприклад, в Іспанії та Австрії пріоритети надано готелям і мотелям, у Греції майже нарівно основних і додаткових засобів, а в Італії переважають додаткові, тобто кемпінги, приватні квартири. У Болгарії переважають готелі та кемпінги, а в останні роки широко використовується житловий фонд населення. Однак мало інших видів засобів розміщення: мотелів, туристичних сіл тощо. В Україні найбільш поширеними видами засобів розміщення є готелі, туристичні бази, кемпінги.

Послуги харчування надаються підприємствами громадського харчування, які виробляють і реалізують напівфабрикати та готову їжу, організовують споживання останньої. До них належать фабрики-кухні, їдальні, ресторани, кафе, закусочні, буфети та ін. У діяльності цієї галузі вирішальне значення мають виробництво та організація споживання готової їжі, навіть дві третини продукції, що реалізується підприємствами громадського харчування, є продукція власного виробництва.

За виробничо-торговельною ознакою підприємства громадського харчування поділяються на заготівельні, доготівельні та підприємства з повним циклом виробництва та обслуговування.

Заготівельні підприємства відрізняються високим рівнем механізації праці, вони призначені для централізованого випуску напівфабрикатів, а також кулінарних і кондитерських виробів. Це фабрики кулінарних виробів і напівфабрикатів, фабрики-кухні тощо. Найбільш механізованим підприємством є фабрика-кухня. Вона обладнана сучасним високопродуктивним устаткуванням, має складське господарство, спеціалізовані комори, холодильники та морозильні камери. Фабрика-кухня випускає продукцію власного виробництва, яка доставляється на доготівельні підприємства. В її будівлі можуть розташовуватися ресторан, кафе бар.

Доготівельні підприємства громадського харчування працюють на напівфабрикатах високого ступеня готовності та готових охолоджених стравах, що надходять із заготівельних підприємств. До них належать вагони-ресторани, кафе, закусочні, буфети та ін.

Підприємства з повним циклом виробництва та обслуговування здійснюють обробку сировини, випускають напівфабрикати і готову продукцію, а потім самі реалізують або організовують її споживання в залах, буфетах тощо. До них належать ресторани, їдальні та ін.

В обслуговуванні туристів особливо важливу роль відіграє ресторанне господарство – невід’ємна складова готельної індустрії.

У залежності від типу, місця розташування, ступеня технічної оснащеності та обсягу послуг підприємства ресторанного господарства поділяються на п’ять націночних категорій: люкс, вища, І, ІІ, ІІІ. Для ресторанів встановлюються такі категорії, як люкс, вища, І, ІІ; кафе загального типу – вища, І, ІІ; спеціалізованих кафе – І, ІІ; барів – люкс, вища, І, ІІ; спеціалізованих закусочних – І, ІІ; закусочних загального типу – ІІ.

Крім основної діяльності, яка полягає у виробництві та організації споживання готової їжі, підприємства ресторанного господарства ще займаються тим, що забезпечують певну культуру обслуговування, оскільки туристи відвідують ресторани не тільки з метою харчування, але й для розваги – уживають алкогольні напої, слухають музику, дивляться розважальні програми тощо.

Культура обслуговування в ресторанах (кафе) складається з таких елементів:

- взаємовідносини обслуговуючого персоналу зі споживачами, техніка їх обслуговування та режим роботи підприємства;

- зовнішній вигляд та особиста гігієна обслуговуючого персоналу;

- санітарний стан приміщень, столового посуду, столових наборів, столової білизни, спецодягу;

- оснащеність підприємств столовим посудом, столовими наборами, інвентарем, меблями;

- дотримання асортименту страв, напоїв і кулінарних виробів;

- оперативність обслуговування відвідувачів (20 хв. – оптимальний термін обслуговування з моменту надання меню);

- якість музичного обслуговування та розважальної програми;

- відповідність додаткових послуг, що надаються, регламентованому переліку.

Культура обслуговування разом із якістю продукції визначають рівень обслуговування в ресторанному господарстві, який залежить від націночної категорії підприємства.

Показник якості продукції передбачає відповідність смаку, запаху, кольору, зовнішнього вигляду страв, виробів установленим вимогам до якості готових страв, кулінарних і кондитерських виробів.

Якість продукції та послуг формується під впливом цілого ряду чинників: використання напівфабрикатів високого ступеня готовності; впровадження сучасних технологій, передового досвіду приготування їжі; сировинна база, розвиток підсобних господарств підприємств ресторанної “індустрії”; розширення асортименту власної та закупівельної продукції; впровадження прогресивних форм організації праці, професійна підготовка спеціалістів, удосконалення системи матеріального заохочення працівників підприємств ресторанного господарства.

Як приклад, можна розглянути рівень обслуговування в ресторані “Рішельє”, що є в Одесі. Він входить до однойменного ресторанного комплексу (ресторан, нічний клуб, казино, бар). Тут обслуговування здійснюється за європейським стандартом. Ресторан має 110 посадкових місць, працює у чотири зміни (з 10 до 6 годин), кухня різноманітна (українська, грецька, єврейська, ліванська).

Відвідувачів у ресторані зустрічає хостесс (англ. Hostess), котрий запропонує вільне місце (з урахуванням бажання відвідувачів), ознайомитись з меню. У разі необхідності гості можуть скористатися послугами перекладача. Персонал для обслуговування (метрдотелі, офіціанти, бармени) одягнений в уніформу, яка має характерні особливості: працівники ресторану – біло-червона; бармен – біла сорочка з чорним метеликом тощо.

Наявність красивого посуду, фірмового знака на серветках, бланках, ділових паперах, фірмових страв, оригінальне оформлення сцени, інтер’єру обідньої зали (де функціонують фонтани) – все це створює затишок і комфорт, забезпечує високий сучасний рівень обслуговування.

У ресторані застосовуються кілька пільгових форм обслуговування. Наприклад, проведення “бізнес-ланчу” (з 13 до 16 годин) з шоу-програмою (з 14 до 15 годин). Відвідувач на вартість вхідного квитка може вибрати салат з фуршетного столу та другу страву чи першу й другу страви згідно з меню, решта (за бажанням) замовляється за цінами основного меню за додаткову плату.

Поряд з основною діяльністю підприємства ресторанного господарства надають туристам цілу низку додаткових послуг. За бажанням відпочивальників забезпечуються доставка страв за замовленням й обслуговування в номерах готелю.

Ресторанами на замовлення туристів виготовляються кулінарні і кондитерські вироби з додатковим оформленням або особливо складні у виконанні.

За бажанням туристських груп організовуються: етнографічні вечері, де національні особливості виявляються в одязі офіціантів, репертуарі оркестру і, головне, в асортименті страв і напоїв; урочисті та святкові заходи, наприклад, новорічні свята, з обслуговуванням понад установленого режиму роботи підприємства.

У торговельних залах ресторанів налагоджується продаж обідів і вечерь додому, туристських наборів харчування в спеціальній упаковці, придатних для вживання на лоні природи та в автомобілі. Там же реалізується буфетна продукція: кондитерські вироби, прохолодні напої, соки, цукерки, сигарети тощо.

Діяльність підприємств ресторанного господарства значно пов’язана зі зміною потоку туристів у курортних і рекреаційних центрах. У залежності від режиму роботи підприємства ресторанного господарства поділяються на цілорічні та сезонні, а за організацією – закриті, відкриті та змішані форми.

Закрита форма організації ресторанного господарства розрахована на організованих туристів, котрі сплачують гроші за харчування заздалегідь, коли купують путівку. Вони, як правило, харчуються в ресторанах, кафе, буфетах готелів і мотелів, де проживають. Для них організовують триразове харчування або за бажанням 1- чи 2-разове. Харчування організованих туристів здійснюється за комплексним меню (2–3 комплекси) в орієнтувальні інтервали часу:

- сніданок – 8⁰⁰–10⁰⁰;

- обід – 12⁰⁰–15⁰⁰;

- вечеря – 17³⁰–20⁰⁰.

Послуги ресторанного господарства оплачуються за безготівковим розрахунком з використанням талонів. Особливо це характерно для учасників з’їздів, конференцій, нарад. Організовані туристи не обмежуються харчуванням, що входить до пансіону. Вони додатково купують фрукти, морозиво, напої тощо. Цьому значно сприяє розгалуженість мережі підприємств ресторанного господарства, рівень та якість обслуговування в них.

Відкрита форма організації ресторанного господарства розрахована на самодіяльних туристів, а також організованих відпочивальників, які харчуються за готівку та замовляють у будь-якій кількості й асортименті, що вказані у меню. Туристи оплачують харчування безпосередньо в ресторанах, кафе, буфетах, їдальнях у місцях рекреації, коли купують їжу, напої та напівфабрикати максимального ступеню готовності.

Самодіяльний туризм характеризується яскраво вираженою сезонністю. Зважаючи на те, що ресторани та кафе готелів можуть бути зайняті організованими відпочивальниками, для самодіяльних туристів у літній період слід відкривати сезонні підприємства громадського харчування. Самодіяльні туристи – переважно люди з середніми або низькими грошовими доходами, тому для них доцільно організовувати підприємства ресторанного господарства на принципах самообслуговування з великою перепускною здатністю. Асортимент готової продукції в них може бути скромним. Вирішальним для таких підприємств є вибір націночної категорії. Вона не повинна бути вищою від першої категорії.

Змішана форма організації ресторанного господарства поєднує характерні особливості двох вищевказаних. Така форма зручна як для організованих, так і самодіяльних туристів. Наприклад, у багатьох туристичних центрах України, Болгарії, Іспанії, Угорщини організовані відпочивальники за своїми талонами можуть харчуватися у певному чи кількох підприємствах ресторанного господарства. Це дозволяє туристам урізноманітнити своє меню, вибрати зручне для кожного випадку місце харчування.

Транспортні послуги. Перевезення туристів від постійного або тимчасового місця проживання до місць відпочинку здійснюється пасажирським транспортом.

Виходячи з використання різних природних і штучних шляхів сполучення пасажирський транспорт поділяється на такі види: залізничний, автомобільний, морський, внутрішній водний, повітряний. Всі вони використовуються туристами.

Залізничний пасажирський транспорт – вид пасажирського транспорту, який здійснює перевезення пасажирів по залізницях. У всьому світі спостерігається тенденція до зниження питомої ваги залізничного транспорту в загальному обсязі пасажироперевезень завдяки прискореному розвиткові інших видів транспорту (головним чином автомобільного, повітряного). Проте цей вид транспорту ще довго вестиме перед у транспортній системі світу. Залізничний пасажирський транспорт відіграє найважливішу роль у внутрішньоконтинентальних перевезеннях пасажирів переважно на середні відстані. Від інших видів пасажирського транспорту відрізняється масовістю пасажиропотоків і відносно низькою собівартістю перевезень. Залізничні мережі багатьох країн зв’язані між собою, причому окремі острови зв’язані залізничними поромними переправами з континентом.

Рівень технічної оснащеності дуже важливий для характеристики залізничного пасажирського транспорту. Технічні показники залізничної колії та рухомого складу визначають швидкість руху і комфортність пасажироперевезень. Залежно від рівня комфорту залізничні вагони поділяються на такі типи: 2–місний, м’який; 4–місний, м’який; купейний; плацкартний; загальний; міжобласний.

Усе більше у практику залізничного транспорту впроваджуються високошвидкісні поїзди. Наприклад, на дорогах США та Західної Європи, Японії діють магістралі зі збільшеною швидкістю руху. Пасажирські поїзди тут курсують зі швидкістю 200–250 км/год. Швидкісні поїзди перших десятиліть XXI ст. досягатимуть швидкості, що в 2 рази перевищить швидкість легкових автомобілів і буде лише в 2 рази нижчою від швидкості пасажирського літака.

Автомобільний пасажирський транспорт ділиться на: автобусний і легковий; особистий, підприємств і установ; для міських, приміських і для далеких перевезень. Перевезення пасажирів на великі відстані значно дорожчі від залізнич­них, проте автомобільний пасажирський транспорт маневреніший і гнуч­кіший. Пасажирооборот автобусних ліній світу перевищує пасажирооборот залізничного транспорту. Значна роль у перевезенні пасажирів належить легко­вому транспорту. На його частку в економічно розвинених країнах припа­дає понад 70% пасажирообороту автотранспорту. Найбільше значення автомобільний пасажирський транспорт має в міських і міжміських перевезеннях на короткі й середні відстані.

Автомобільний транспорт забезпечує зв’язки інших видів транспорту з підприємствами гостинності в формі трансферу (перевезення туристів на ді­лянках аеропорт – готель – аеропорт, вокзал – готель – вокзал, яке здійснює­ться переважно автобусами).

Істотним недоліком автомобільного пасажирського транспорту є те, що він вимагає значно більше обслуговуючого персоналу на одного паса­жира порівняно з іншими видами транспорту. А відтак, він потребує біль­ших експлуатаційних затрат. Однак тільки цей вид транспорту доставляє туристів безпосередньо до місць тимчасового проживання та відпочинку. Автобусні перевезення незамінні в екскурсійному обслуговуванні – тільки так можна доставити групу з 30 туристів прямо до культурно-історичних і архітектурних пам’яток, славнозвісних місць і природних об’єктів.

Розвиток автомобільного транспорту вимагає добре обладнаної мережі автошляхів і чіткої організації обслуговування. Серед удосконале­них шляхів виділяються багатосмужні автостради й автомагістралі, спеці­ально побудовані для швидкісних багатопотокових сполучень.

Морський пасажирський транспорт. Пасажирські перевезення сві­тового морського транспорту (0,3% загального пасажирообігу) майже ви­тіснені повітряним транспортом і збереглися в основному у вигляді морських рекреаційних круїзів. Морські круїзи набули значного розвитку з кінця ХІХ сторіччя. Тоді туристичні фірми почали організовувати подорожі морем із певного порту з поверненням у той самий порт. Морський круїз – подорож по туристському маршруту, який проходить уздовж узбережжя та включає екскурсії на берег. Останнім часом великий розвиток отримали круїзи, де екскурсії на берег перетворюються на короткочасні туристичні поїздки по приморських країнах з використанням інших видів пасажирського транспорту.

Внутрішній водний пасажирський транспорт перевозить пасажирів по річках, озерах і штучних водоймищах. За пасажирообігом цей вид тра­нспорту поступається усім іншим. Він характеризується сезонністю, низь­кою швидкістю, приуроченістю до прокладених природою напрямків. Роз­поділ загальної довжини внутрішніх водних шляхів визначається у великій мірі природними умовами, насамперед – наявністю рік, зручних для су­дноплавства без докорінної реконструкції.

Пасажирські перевезення внутрішнім водним транспортом мають в основному рекреаційний характер. Комфортабельні річкові судна широко використовуються для організації річкових круїзів – туристських подорожей по водній артерії за встановленим маршрутом із зупинками в місцях, які викликають інтерес у туристів, або у відправних пунктах екскурсій.

Повітряний пасажирський транспорт – наймолодший і найшвидший вид транспорту. Нині мережа регулярних авіаліній оперізує всю планету. Міжнародні авіалінії пе­ретинають у різних напрямках весь світ, вони сполучили всі материки та країни швидким засобом сполучення. Сучасні літаки літають на великих висотах, у будь-яку погоду та на далекі відстані. У міжконтинентальних пасажирських сполученнях повітряний транспорт вийшов на перше місце, повністю витіснивши морський. На міжконтинентальних авіалініях, що перетинають Атлантику, у повітрі одночасно перебувають понад 100 авіалайнерів.

Авіація – найдорожчий вид пасажирського транспорту. Туристи, котрі обирають літак як засіб пересування, різко збільшують свої витрати на переміщення, зокрема, та на подорож загалом. Проте тільки так можна дістатися найвіддаленішого куточка світу протягом доби. Мінімізація часу на дорогу та можливість знайомства з далекими країнами, їхніми самобутніми культурами, екзотичними місцями планети роблять авіацію привабливою для туристів. На підтвердження цього зазначимо, що з усіх пасажирських авіаперевезень 60% припадає на туризм.

Залежно від своїх фінансових можливостей мандрівник обирає рівень обслуговування в польоті та на землі. Найбільш поширений у пасажирській авіації – триступеневий сервіс: перший клас, бізнес–клас, економ–клас. Заможні туристи або офіційні особи та ділові люди, котрі мандрують за рахунок держави чи фірми, можуть дозволити собі високий рівень обслуговування в престижному і дорогому першому класі. Квитки в салон першого класу можна здати чи обміняти у будь-який момент, отримавши назад фактично всю вартість. Реєстрація квитків і отримання багажу пасажирів першого класу проводиться окремо від загальної черги. Власники “першокласних” квитків чикають посадку в окремому від інших залі відпочинку за чашечкою кави або чаю. Вони першими проходять у салон і першими покидають його після прибуття до пункту призначення. Під час польоту їм запропонують меню: холодні закуски, гарячі страви, спиртні напої – в асортименті та будь-якій кількості.

Квитки бізнес–класу дешевші, підлягають обміну чи поверненню на таких умовах, як і першого класу. Але сервіс простіший: черги на посадку загальні; харчування не передбачає вибір страв за меню – пасажири їдять те, що дадуть; спиртні напої пропонуються в асортименті.

Економічний клас передбачає загальний порядок реєстрації квитків, оформлення багажу та вильоту, досить простий сервіс. Якщо говорити, наприклад, про спиртне, то це бокал сухого вина або баночка пива.

Туристи користуються послугами міського транспорту для пересування в межах туристського центру. Пасажирський міський транспорт об’єднує: масовий громадський транспорт, який ділиться на вуличний (автобус, трамвай, тролейбус) і невуличний швидкісний (метрополітен, швидкісний трамвай та ін.); інший автомототранспорт (легкові таксомотори, прокат автомобілів, мотоциклів, моторолерів). У містах для перевезення пасажирів використовують також підвісні канатні дороги, морські та річкові трамваї тощо.

Послуги, що надаються пасажирам на транспорті, зумовлюються специфікою засобів перевезення. Найбільш комфортабельні для туристів – морські та річкові судна. Залізничний транспорт позбавлений низки переваг, які мають морський та внутрішній водний види транспорту (можливість перебувати на вільному повітрі під час руху, наявність умов для проведення рухливих ігор і розважальних заходів), що є наслідком обмежених розмірів залізничних вагонів. Літаки та автобуси мають ще менше можливостей для надання пасажирам додаткових послуг – харчування і ночівля, якщо і можливі, то тільки в аскетичних умовах. Проте ці види транспорту можуть доставити туристів до рекреаційних місць і екскурсійних об’єктів, недоступних для поїзда та корабля. Тому очевидна доцільність комбінування різних засобів перевезення відпочивальників у подорожі, що з успіхом здійснюється, наприклад, у морських круїзах.

 

 

ЦІНА ТУРПРОДУКТУ

 

Ціна – грошова сума, яка є результатом домовленості між покупцем і продавцем туристичної подорожі на ринку. Природно, продавець прагне встановити високу ціну, а покупець – заплатити якомога менше. В результаті встановлюється прийнятна для обох сторін ціна. Незважаючи на те, що на купівлю-продаж впливає безліч нецінових факторів, ціна залишається одним з найважливіших елементів, що визначають конкурентоздатність турподукту і доходи фірми від його реалізації.

Процес ціноутворення проходить шість основних етапів: вибір мети ціноутворення; визначення попиту; оцінка рівня витрат; аналіз цін конкурентів; вибір методу ціноутворення; утворення остаточної ціни.

Вибір мети ціноутворення. Існує чотири різних мети бізнесу, які туристична фірма прагне досягти, встановлюючи оптимальні ціни: виживання на ринку; максимізація поточного прибутку; завоювання лідерства за показниками якості та рівня обслуговування туристів; завоювання лідерства за показниками частки ринку.

У першому випадку, коли ринок досяг граничної насиченості та на ньому панує гостра конкуренція, деякі туристичні фірми потрапляють у дуже скрутне становище. Тоді, щоб утриматися на ринку, забезпечити роботу на підприємстві, зберегти колектив, відносини з каналами розподілу, потрібно встановлювати низьку ціну з надією, що ринок буде чутливим до неї. Ціни мають покривати витрати, забезпечуючи хоча б просте відтворення. Прибуток у цьому випадку як мета відступає на другий план.

У другому випадку, коли завдання зводиться до максимізації поточного прибутку, туристична фірма будь-що прагне вибрати таку ціну, яка б дала можливість отримати максимальний прибуток. Причому не в майбутній перспективі, а на короткому відтинку часу. У цьому випадку для встановлення ціни розраховується валовий дохід – кількість реалізованих туристичних подорожей, помножена на їхню ціну. Прибуток є різницею між валовими доходами і витратами. Шляхом підстановок турфірма знаходить таке співвідношення між прибутком і ціною, яке забезпечує максимальний зиск.

У третьому випадку, коли туристична фірма прагне здобути лідерство за показниками якості та рівня обслуговування туристів, її підходи набувають грунтовної значущості щодо створення комфортних умов розміщення, забезпечення якісного харчування тощо. Чотири- або п’ятизірковий рівень обслуговування дає підстави встановлювати високу ціну, яка компенсує високі витрати на дотримання відповідної якості сервісу. Туристичне підприємство орієнтується на певну категорію споживачів серйозно і на тривалу перспективу.

У четвертому випадку туристична фірма орієнтується на завоювання провідних позицій за показником частки ринку. Домінуюча роль на ринку не тільки відповідає міцній позиції на ньому, але й забезпечує зниження витрат і отримання високого тривалого прибутку. Політика в ціноутворенні спрямована на встановлення низьких цін, адже масового покупця можуть привернути тільки дешеві туристичні подорожі.

Визначення попиту. Ціна на подорож насамперед залежить від туристського попиту. Взаємозв’язок між ціною і кількістю туристських послуг і товарів, яку бажають і можуть придбати покупці за певний проміжок часу, зазвичай обернено пропорційний. Проте трапляються випадки, як, скажімо, із престижними мандрівками, що пропонуються заможним споживачам, коли при підвищенні ціни обсяг попиту не падає, а навпаки, зростає. У зв’язку з цим виникає необхідність побудови й оцінки графіків попиту для кожного ринку збуту та окремого турпродукту. Визначення залежності між ціною й обсягом попиту на подорож певної фірми ускладнюється також існуванням на ринку конкуренції. Діяльність одного і більш конкурентів безпосередньо впливає на криву попиту, яка буде змінюватися залежно від того, йдуть вони на підвищення чи пониження ціни. У цьому випадку рекомендується припустити, що ціни у конкурентів залишаються постійними.

Для визначення попиту та побудови графіка необхідно провести оцінку його обсягу при різних цінах (рис. 3.1.).

У даному випадку попит зростає зі зниженням ціни від 310 до 240 грн. Однак на рівні 239 грн. він починає падати, бо споживачі думають, що ця пізнавальна подорож надто дешева: обслуговування дуже неякісне, а екскурсійна програма не містить нічого цікавого. Якщо дана турфірма встановить ціну вище 310 грн., то повністю втратить покупця, оскільки він переключиться на подорожі конкурентів – відбудеться обвал попиту.

Рис. 3.1.