Перелік рекомендованої літератури, нормативи о-правових джерел та судової практики

1. Конституція України//Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № ЗО. -'Ст. 141.

2. Ції кіл і.пий кодекс Української РСР/Кодексн України. — 1998. — Кн. 2.

3. Закон України від 7 лютого 1991 р. № 697-12 "Про власпість"//Відо-мості Верховної Ради України. — 1991. — № 20. — Ст. 249.

Д. Закон України від 18 червня 1991 р. № І201-Х11 "Про цінні папери і фондову 6 і ржу" //Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № За. — Ст. 508.

5. Закон України від 6 березня 1992 р. № 2173-ХІІ "Про приватизаційні папері ["//Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 24. — Ст. 352.

6. Закон України від 15 грудня 1993 р. № 3687-ХП "Про охорону прдн на винаходи і корисні моделі" (в редакції Закону від І червня 2000 р. № 1771-ШІ//ВІДОМОСТІ Верховної Ради України. - 2000. - № 37. -Ст. 307.

7. Закон України від 15 грудня 1993 р. № 3688-ХП "Про охорону прав на промислові зразки "//Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 7. - Ст. 34.

8. Закон України від 15 грудня 1993 р. № 3689-ХН "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг "//Відомості Верховної Ради України. — 1994. - № 7. - Ст. 36.

9. Закон України аід 10 грудня 1997 р. № 710/97-ВІ¹ ■'Про Національну депозитарну систему га особливості електронного обігу цінних паперів в Україні "//Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 15. — Ст. 67.

10. Закон України від 15 березня 2001 р. № 2299-111 "Про інститути спільного ^тестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди) "//Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 21. — Ст. 103.

11. Закон України від 5 квітня 2001 р. № 2374-ПІ "Про обіг векселів в Україні "//Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 24. — Ст. 128.

12. Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. № 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролює/Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 17. — Ст. 184.

13. Положення про фірму, затв. постановою ЦВК і РНК від 22 червня 1927 р.//Известия ЦИК Союза ССР и ВЦИК. - 1927 - 8 липня.

14. Васильєва В. Договір купівлі-продажу підприємства: правові наслідки//Підприсмництво, господарство і право. — 2002. — № І. — С. 27.

15. Винник О. Имуществснная самостоятельность как необходимое усло-аііс-.тля осуществлення предприпимательской леятельности//Пред-припимательство. иняііство и право. — 1997. — № 3.

16. Жигалкин И. К вопросу о праве полного хозяйстаєнного ведення и оперативного управления//Пщприсмпиитво, господарство і право. — 2002. - № 1 - С. 15.

17. Жигалкин И. К вопросу о праве собствспности іосударствснного уч-реждения//Підприємництво, господарство і право. — 2001. — № 11. — С. 23.

18. Жигалкин И. Право доверительноіі еобствсішости//Пшприємництво, господарство і право. — 2002. — № 7. — С. 46.

19. Коммерческос право/Под рея. Попондопуло В.Ф., Яковлевой В.Ф. — СПб., 1998.

20. Маііданик Р. Забезпечувальне право власності//Підприсмпицтво, господарство і право. — 2002. — № 1. — С. 29.

21. Марчснко В. Как стать собственником частного предприятии?//Юри-дическая практика. — 2001. — № 2. — С. 7.

22. Ніколасва Л_. Старцев О. Приватне підприємство в контексті шлюб-но-сімейиих правовідносин//Прсдпріінимательство, хозяйство и право. - 1999. - № II.

23. Старисв О. Чи можна продати власне підгіриьмство7//Юридичний вісник України. — 1999. — № 2.

24. Тспьков С. Приватне підприємство: хто власлик'У/Юриди'їнии вісник України. — 1998. — № 46.

25. Фрідмо і. Про правову природу приватного підприсмства//Юридич-ний вісник: України. — 1998. — № 46.

26. Цивільне право України/За ред О.ІЗ. Д.іери, Н.С. Кузнєішвої. — К...

27. Цивільний кодекс України (проект під 25 серпня 1996 р.)//Україт;ькс право. — 1999. — №!.

28. Щербина В. Господарське право України: 1 Іав'г. посібник. — К., 2002.

 

 

Тема 7. Договірне право. Загальні положення

7.1. Поняття договору в підприємницькій діяльності.

7.2. Укладання, зміна і розірвання підприємницьких договорів. Підстави та наслідки визнання підприємницьких договорів недійсними і неукладеними.

7.3. Попередній договір.

7.4. Виконання підприємницьких договорів.

7.5. Способи забезпечення виконання зобов'язань у підприємницьких договорах.

7.6. Відповідальність за порушення договірних зобов'язань.

 

Методичні рекомендації

7.1. Поняття "підприємницький договір" законодавством України не визначене. Чітко не визначає його і проект Господарського (комерційного) кодексу України, ст. 179 якого розтлумачує термін "господарсько-договірні зобов'язання".

Це є цілком логічним, адже підприємницький договір за своєю юридичною природою є різновидом цивільно-правового договору (угоди). Тому на нього в повному обсязі поширюються загальні положення цивільного законодавства щодо порядку його укладення, зміни, розірвання, визнання недійсним, неукладе-ним та інші положення. Водночас спеціальне законодавство, що регулює підприємницьку діяльність, встановлює специфічні вимоги до договорів цього виду (наприклад, ст. ст. 10—11 Господарського процесуального кодексу України встановлюють особливості укладення, зміни та розірвання договорів суб'єктами підприємницької діяльності, вирішення відповідних переддо-говірних спорів).

Доцільно зупинитися на характерній ознаці цього договору — він укладається між суб'єктами підприємницької діяльності або за їх участю. Це, в свою чергу, зумовлює необхідність досягнення (отримання) суб'єктами цього статусу шляхом державної реєстрації та вчинення інших відповідно пов'язаних дій, що розглядалися вище.

Проте вищевказаним не обмежуються ознаки підприємницьких договорів. Окрім суб'єктного складу такого договору, важливе значення має його предмет, тобто відповідні дії сторін договору повинні відповідати ознакам підприємництва, що закріплені в ст. 1 Закону України "Про підприємництво". В такому разі договір, що був укладений між суб'єктами підприємницької діяльності, проте не відповідає за ознаками визначенню підприємництва, підприємницьким не вважатиметься. Це означає, що оскільки метою (і основною ознакою) підприємницької діяльності є отримання прибутку, договір, щоб відповідати визначенню "у підприємницькій діяльності", повинен основною метою мати отримання винагороди (за цивільним правом — буги сплатним). Є сенс подискутувати, чи можна відносити до підприємницьких категорії договорів, що безпосередньо не стосуються підприємницької діяльності, проте укладаються із зв'язку зі здійсненням такої діяльності (оренда офісних приміщень та ін.).

Ще однією ознакою договору, сторонами якого є суб'єкти підприємницької діяльності, є те, що спори з приводу укладання, виконання і розірвання таких договорів можуть вирішуватися як загальними судами, гак і спеціалізованими судовими органами — господарськими і третейськими судами. Зважаючи на це, можна в порядку обговорення поставити питання, у яких судах розглядаються спори з приводу, наприклад, зміни і розірвання шлюбного контракту, що укладався між особами, які мають статус суб'єктів підприємницької діяльності, або з приводу спадкування тощо. За основу тут можна взяти вимоги щодо підвідомчості справ загальним судам (ст. 24 Цивільного процесуального кодексу України) та господарським судам (ст. 12 Господарського процесуального кодексу України).

7.2. Перед тим. як перейти власне до процедури укладання господарських договорів, слід звернути увагу на принципи законності і свободи договору. У зв'язку із цим доцільно обговорити питання співвідношення принципу "'дозволено все, що не заборонено законом", та вимог щодо суб'єктного складу, форми, змісту договору тошо. При цьому доречно торкнутися імперативних та диспозитивних норм, що регулюють підприємницьку діяльність.

Розглядаючи суб'єкти підприємницької діяльності, що можуть (мають право) укладати договори, слід зупинитися на їх праводієздатності. Шляхом порівняння дієздатності громадянина — суб'єкта підприємницької діяльності і юридичної особи слід вивести тезу про загальний характер дієздатності фізичної особи (право укладати будь-які не заборонені угоди, але з встановленими законодавчо обмеженнями — необхідність отримання ліцензій, патентів тощо) та спеціальний характер правоздатності юридичної особи (право займатися лише тими видами діяльності, а отже, укладати лише ті угоди, що їх передбачено установчими документами).

Говорячи про форму договору, можна послатися на відповідні норми Цивільного кодексу УРСР, що встановлюють загальні та спеціальні положення щодо форми угод. Після розгляду письмової форми логічно зупинитися па тому, шо укладення договору у письмовій формі може відбуватися як шляхом складання одного документа, підписаного сторонами, так і шляхом обміну листами, телеграмами, телефонограмами та ін., підписаними стороною, яка їх надсилає.

Зміст господарського договору складають його умови. Під час висвітлення питання про істотні умови договорів слід зазначити, що істотними є, зокрема, ті умови, які визнані такими за законом або необхідні для договорів цього виду. Як приклад можна навести істотні умови договору поставки згідно з Положенням про поставки продукції виробничо-технічного призначення — номенклатура (асортимент), кількість та якість продукції, строки поставки, ціна. За відсутності цих умов договір поставки вважатиметься неукладеним. Крім того, слід звернути увагу на те, що істотними також є ті умови, щодо яких за заявою однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Порядок укладання договорів можна викласти за ст. ст. 155—160 Цивільного кодексу УРСР. При цьому бажано звернути увагу на тс, що відбиток печатки за чинним законодавством не є обов'язковим реквізитом договору (див., наприклад: роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України 'Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними").

Після цього варто обговорити порядок підписання господарських договорів. Акцент слід зробити па визначенні кола посадових осіб, які мають право виступати від імені юридичних осіб, у тому числі — підписувати договори, оскільки назва посади при цьому не має юридичного значення. Перелік осіб, які мають право підписувати договори, має міститися в установчих документах суб'єкта підприємницької діяльності (див., наприклад, ст. 29 Цивільного кодексу УРСР).

Обов'язково слід зазначити, шо до прийняття відповідних законодавчих актів, що встановлюватимуть законність електронного підпису контрагента, вважається, що у разі, якщо одна сторона сформувала повідомлення (проект договору) в комп'ютерному вигляді та надіслала своєму контрагенту без роздрукування та підпису повноважної особи, а інша сторона, отримавши це повідомлення, роздрукувала І підписала його, така угода не може вважатися угодою, що укладена в письмовій формі. Адже такий спосіб не дає можливості особі, яка отримала повідомлення, перевірити, ким дійсно воно підписане (див., зокрема: Бабій Я. Відповіді на запитання читачів//Предпринимательство, хозяйство и право. — 1998. — № 4. - С. 23).

Паралельно можна торкнутися питання візування господарських договорів головними бухгалтерами. Відповідний обов'язок передбачено Положенням про головних бухгалтерів. Розглядаючи наслідки нсвізування господарських договорів та інших документів, можна звернутися до листа Вищого арбітражного суду України від 7 квітня І994 р. № 01-8/237 "Про деякі питання застосування чинного законодавства при вирішенні спорів" (лив. також: Теньков С. Договоры не только для того, чтобы их нарушать//Все о бухгалтерском учете. — 1999. — № 14).

Чинне законодавство також передбачає реєстрацію окремих видів підприємницьких договорів. Так, відповідно до ст. 23 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" договір купівлі-продажу державного майна підлягає реєстрації відповідною місцевою радою. Угода, укладена з порушенням правил шодо обов'язкової державної реєстрації, може бути визнана недійсною лише в тому разі, коли такі наслідки прямо передбачені нормативним актом (наприклад, згідно зі ст. 21 Закону України "Про лізинг" відповідні договори лізингу, не зареєстровані в установленому порядку, визнаються недійсними).

При розгляді порядку зміни та розірвання господарських договорів слід зазначити, що згідно з положеннями цивільного законодавства одностороння відмова від виконання зобов'язання і одностороння зміна умов договору не допускаються. У цьому контексті варто подискутувати з приводу правомірності встановлення в договорі права однієї зі сторін відмовитись від виконання (змінити умови) договору в односторонньому прядку у разі настання визначених договором умов або із повідомленням іншої сторони про це за визначену кількість діб. Але, з одного боку, подібні умови встановлюються і фіксуються в лговорі за угодою сторін; з іншого ж боку, угода вважається иеіійсною у разі її невідповідності закону — в означеному випадк.. вимогам ст. 162 Цивільного кодексу УРСР. На пашу думку, оскільки зміст договірного зобов'язання може змінюватися лише за угодою сторін, відповідні зміни умов договору мають погоджуватися сторонами окремо в кожному конкретному випадку.

Варто певну увагу приділити розгляду порядку розв'язання спірних питань, що виникають при укладанні, зміні та розірванні господарських договорів. Його досить чітко встановлено ст. 159 Цивільного кодексу УРСР та ст. ст. 10—11 Господарського процесуального кодексу України.

Слід окремо зупинитися на проблемі витання договорів недійсними і неукладсними. При цьому, крім загальних нормативних актів, слід скористатися актами судової влаш — постановою Пленуму Верховного Суду України '"Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" та роз'ясненням президії Вищого арбітражного суду України "Про деякі гитання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод «дійсними".

Підстави та наслідки визнання угод недійсними визначено у Цивільному кодексі УРСР. У порядку обговорені я можна поставити питання про момент, коли угоди, яка містить порушення закону, стає недійсною, а також чи має право сторіна, яка з'ясувала невідповідність договору законодавству, відмовитися від його виконання. Особливий інтерес викликають наслідки здійснення господарської діяльності, що потребує ліцензуванню, без одержання ліцензії. Зважаючи па наявні розбіжності у судовій практиці з цього приводу, є сенс подискутувати, чи можна вважати відповідний договір недійсним як такий, що суперечить закону, із наслідками у вигляді двосторонньої реституції, як це виплизає з роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними". Бажано також зупинитися більш лжладно на випадках визнання недійсними угод, укладених внаслідок помилки.

Дуже важливо виокремити наслідки витання договорів недійсними і неукладеними. Адже у разі визнанні договору неукладепим до нього застосовуватимуться зовсім інші правові норми, що містяться в главі 42 Цивільного кодексу УРСР (докладніше див.: Волков Д, Существенные условия и признание договора незаключенным//Юридическая практика. — 1998. — М: 24).

7.3. Розглядаючи попередній договір слід означити, що він є своєрідним обмеженням свободи підприємницької діяльності, яке. щоправда, впроваджується шіасне підприємцями за взаємної згоди.

У порядку обговорення можна поставити питання про тс, чи правомірно вважати попередній договір способом забезпечення виконання основного зобов'язання. Адже цей договір укладається незалежно від укладання основної угоди. Водночас попередній договір тісно пов'язаний із майбутнім основним договором, оскільки для того, щоб вважатися укладеним, він має містити деякі з істотних умов основного договору.

Слід чітко вказати на переваги укладення попереднього договору, зокрема на можливість стягнення збитків з винної сторони у разі відмови укласти основний договір (докладніше див.: Стативка А. Предварительный договор и его использование в АПК//Предпринимательство, хозяйство и право. — 1998. — № 4).

Насамкінець радимо подати визначення попереднього договору за теорією цивільного права: "За попереднім договором сторони зобов'язуються в певний строк укласти в майбутньому договір на умовах, передбачених попереднім договором. У цьому договорі визначається і порядок погодження істотних умов майбутнього договору, які не передбачені попереднім договором" (див.: Цивільне прано України. - Кн. 1. - К., 1999. - С. 723).

7.4. Загальні положення про виконання договорів містяться у главі 15 Цивільного кодексу УРСР. Розглянувши принципи виконання договірних зобов'язань (належність, реальність, строк), доцільно звернути увагу на суб'єкти виконання зобов'язань. За загальним правилом виконання зобов'язання здійснює боржник. Але цивільним законодавством передбачено можливість залучення до виконання зобов'язання третьої особи. Таке залучення (термінологією Цивільного кодексу УРСР — покладення виконання зобов'язання на третю особу) може здійснюватися, якщо це передбачено встановленими правилами, а так само, якщо третя особа зв'язана з однією із сторін адміністративною підлеглістю або відповідним договором. У цьому разі відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов'язання несе сторона за договором (тобто боржник).

Від покладення виконання зобов'язання на третю особу слід відрізняти заміну осіб у зобов'язанні — уступка вимоги та перевід боргу (глава 17 Цивільного кодексу УРСР).

Щодо строків виконання зобов'язання, то у більшості випадків вони визначаються сторонами, Із цього приводу слід зазначити, що строк є істотною умовою (мається на увазі, що він визнається такою законом) не для всіх договорів (наприклад, договір купівлі-продажу, позики). Якшо строк виконання зобов'язання не встановлений або визначений моментом витребування, кредитор вправі вимагати виконання, а боржник вправі пронести виконання в будь-який час. Боржник має виконати таке зобов'язання в семиденний строк з дня пред'явлення вимоги кредитором, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із закону, договору або із змісту зобов'язання. Щоправда, інше може бути передбачене законом. Зокрема, згідно із Законом України "Про оренду державного та комунального майна" у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим па той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Розглядаючи порядок дострокового виконання зобов'язання, слід звернути увагу на те, що за загальним правилом боржник вправі виконати зобов'язання до строку, якщо інше не випливає із закону, договору або змісту зобов'язання. Дострокове ж виконання зобов'язань між юридичними особами допускається у випадках, якщо не передбачено законом або договором, а також за згодою кредитора. У зв'язку із вищевикладеним можна поставити питання: яке правило застосовується у відносинах між юридичними особами і громадянами-підприємцями або між громадянами-пілприємцями, якщо останні вступають у договірні відносини, не пов'язані з провадженням підприємницької діяльності? На нашу думку, у першому випадку слід розширено тлумачити термін "юридична особа", прирівнюючи його тим самим до терміна '"суб'єкт підприємницької діяльності" і таким чином поширюючи на громадян-підприємців правило щодо обов'язкового попереднього передбачення можливості дострокового виконання зобов'язання. На другий же випадок поширюється загальне правило щодо дострокового виконання зобов'язання.

Місце виконання зобов'язання чітко визначене ст. 167 Цивільного кодексу УРСР. Щодо порядку виконання зобов'язання, то за загальним правилом кредитор вправі не приймати виконання зобов'язання частинами, якшо інше не передбачено законом, актом планування, договором або не випливає із суті зобов'язання.

7.5. До способів забезпечення виконання зобов'язання, передбачених цивільним законодавством, належать неустойка, поручительство, гарантія, застава, завдаток.

Під час визначення неустойки як способу забезпечення виконання зобов'язання можна у порядку обговорення поставити питання: чи правомірно в договорі встановлювати неустойку не у грошовій формі, а у натуральному вигляді? Адже зараз практикою господарських судів це категорично заборонено (див., наприклад: лист Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів"). Іншим питанням є те, чи поширюється правило щодо обов'язковості письмової форми угоди про неустойку на випадки, коли розмір неустойки прямо зазначений у законі (див., наприклад, ст, 214 Цивільного кодексу УРСР. Якщо брати саме цей приклад, то варто визначитись, чи є встановлені законом 3% за своєю природою неустойкою). Після цього можна перейти до випадків обмеження розміру неустойки (наприклад, Законом України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", Положеннями про поставки та іншими нормативними актами).

Слід звернути увагу на випадки обмеження розміру неустойки. Так, ст. З Закону України '"Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" передбачено обмеження пені за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань або за затримку грошових надходжень на рахунок клієнта банку — одержувача грошових коштів розміром подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. До того ж своєрідним обмеженням розміру неустойки, що стягується, є встановлення скорочених строків позовної давності тривалістю в шість місяців за позовами про стягнення неустойки (ст. 72 Цивільного кодексу УРСР).

Схема 5. Встановлення відносин поручительства

Обов'язково потрібно зупинитися на питанні, чи є стягнення неустойки правом або обов'язком кредитора. При цьому посилання можна зробити на норми п. 1.22 та підпункту 4.1.6 п. 4.1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", що визначають безповоротну фінансову допомогу, яка належить до складу валового доходу кредитора.

Розглядаючи поручительство, можна закцентувати особливе значення цього інституту, якого він набув з моменту набрання чинності ст. 8 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" (1 жовтня 2001 р.). Адже п. 8.8 ст. 8 цього Закону встановлює можливість укладення договору податкової поруки, за яким банк-поручитель зобов'язується перед податковим органом відповідати за належне виконання платником податків обов'язків із погашення його податкового зобов'язання або податкового боргу.

Слід підкреслити, що відносини поруки встановлюються договором, укладеним у письмовій формі, тобто дво- або багатосторонньою угодою. Відносини поруки не можна вважати встановленими за листом особи із пропозицією виступити поручителем, оскільки подібний лист не є договором (тобто двосторонньою угодою). Тому таку угоду можна визнати недійсною як таку, що не відповідає вимогам закону (ст. 48 Цивільного кодексу УРСР). Також важливо зупинитись на тому, шо договір поруки укладається між кредитором і поручителем.

Відносини поручительства бажано представляти у схемах (див. схему 5). Моделлю є будь-який договір (наприклад, договір підряду, за яким підрядник виконує роботу з оплатою за фактом виконання, тобто виступає кредитором, а замовник, який винен йому гроші за виконану роботу, — боржником).

Схема 6. Солідарна відповідальність боржника і поручителя

Згідно зі ст. 192 Цивільного кодексу УРСР в разі невиконання зобов'язання головний боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо інше не встановлено договором поруки (див. схему 6). Ця норма є диспозитивною, а отже, відповідальність поручителя може мати додатковий (субсидіарний) характер (див. схему 8).

Щодо припинення відносин поручительства слід зазначити, шо вони, зокрема, припиняються, якщо кредитор протягом трьох місяців з дня настання строку основного зобов'язання не пред'явить позов до поручителя. За відсутності іншої угоди відповідальність поручителя припиняється після спливу 1 року з дня укладення договору поруки.

Різновидом поручительства є майнове поручительство, за якими поручитель відповідає перед кредитором не коштами, а майном (див. схему 7). Проте на майнове поручительство поширюється дія не ст. ст. 191—194 Цивільного кодексу УРСР, а ст. 11 Закону України "Про заставу". Адже за договором поруки поручитель несе відповідальність солідарно із боржником і не в обсязі визначеної частини майна (як це мас місце в майновому поручительстві при заставі), а всім своїм майном (докладніше див.: Ляшенко В., Середюк А. Залог в условинх развития рыночных отношений//Предпринимательство, хозяйство и право. — 2000. — № 11. — С. 15). Крім того, на відносини майнового поручительства не поширюються вимоги шодо скороченого строку позовної давності, як це має місце при звичайному поручительстві.

Подібним, але не тотожнім поручительству, є інститут гарантії. Згідно зі ст. 178 Цивільного кодексу УРСР гарантією можуть забезпечуватися зобов'язання тільки між юридичними особами

Крім того, на відміну від поручительства, законодавство, що регулює інститут гарантії, не передбачає солідарної відповідальності боржника і гаранта. Гарант несе субсидіарну відповідальність, і тому кредитор має право в судовому порядку вимагати віл гаранта сплати заборгованості боржника тільки в разі відсутності в останнього коштів, необхідних для належного виконання зобов'язання (див. схему 8). Також слід звернути уиагу на те. то законодавством не передбачено прано гаранта, який виконав зобов'язання за боржника, у регресному порядку вимагати задоволення від останнього.

Можливість застосування застави як способу забезпечення виконання зобов'язання передбачено ст. 178 Цивільного кодексу УРСР та ст. З Закону України "Про заставу". У разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання кредитор (заставодержатель) має право одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами (див. схему 9). У зв'язку із цим варто поставити питання: чи можуть сторони за договором застави встановити порядок, у відповідно до якого у разі невиконання забезпечуваного заставою зобов'язання власність на предмет застави, зокрема на нерухоме майно, переходить одразу до заставо держатиля? На нашу думку, оскільки "задоволення з вартості майна" є юридичною природою застави, у разі невиконання умов основного договору до заставодержателя не може автоматично перейти майно, передане заставодавцем.

Схема 7. Встановлення відносин майнового поручительства

Слід зупинитися також на тому, що предметом застави є майно, яке відповідно до законодавства України може бути відчужене заставодавцем та на яке може бути звернене стягнення. Тут доречно перейти до розгляду переліку майна, на яке не може бути звернуто стягнення за виконавчими документами, що міститься у Законі України "Про виконавче провадження".

Порядок реалізації заставленого майна регулюється Положенням про порядок проведення аукціонів (публічних торгів) з реалізації заставленого майна.

Схема 8. Субсидіарна відповідальність боржника і гаранта

Застава виникає в силу договору чи закону. В силу закону виникає, зокрема, податкова застава, яка п. 1.17 ст. 1 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" визначається як першочергове право органу стягнення в разі невиконання забезпеченого податковою заставою податкового зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна перед іншими кредиторами в порядку, встановленому зазначеним Законом.

Обов'язково потрібно розглянути заставу окремих об'єктів. Зокрема, розглядаючи іпотеку, слід ретельно з'ясувати порядок передачі в заставу земельних ділянок. Під час розгляду застави майнових прав бажано звернути увагу на порядок їх реалізації.

Що стосується завдатку як способу забезпечення виконання зобов'язань, його застосування обмежується зобов'язаннями між громадянами або за їх участю. До громадян у цьому разі можна віднести і фізичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності. Зокрема, слід звернути увагу на те, що у разі невиконання договору, що забезпечений завдатком, нинна сторона зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки з зарахуванням суми завдатку, якшо в договорі не передбачено інше.

З огляду на визначення завдатку, що міститься у ст. 195 Цивільного кодексу УРСР, можна зробити висновок про те, що завдаток видається в рахунок належних платежів уже після того, як сторони взяли на себе певні обов'язки, тобто угода, що забезпечується завдатком, вже була укладена (докладніше див.: Коробанов С. Деньги вперед //Юридическая практика. — 2000. — № 50. — С. 13). Тобто завдаток видається з метою посвідчення договору та забезпечення його виконання (докладніше див.: Красько И. Задаток и особенности его применения//Преднринимательство, хозяйство и право. - 1999. - № 4. - С. 35).

Є сенс подискутувати з приводу законності внесення завдатку за попередніми договорами. Адже основна мста попереднього договору — укладення в майбутньому основного договору. Наприклад, У попередніх угодах (договорах) купівлі-продажу квартири, що укладаються між громадянами, зазвичай вказується строк, протягом якого основний договір купівлі-продажу повинен бути укладений. Проте у тих же попередніх договорах часто міститься угода про завдаток, згідно з якою покупець нерухомості вносить продавцеві певну грошову суму в рахунок належних платежів за основним договором, який ще не укладено. Тому, на нашу думку, такі суми не можуть бути визнані завдатком, невиконання попередньої угоди, відповідно, не зумовлює застосування санкцій, передбачених ст. 195 Цивільного кодексу УРСР, а відповідні грошові кошти повинні бути повернуті первісному власникові як такі, що отримані без достатньої підстави, встановленої законом або договором (ст. 469 Цивільного кодексу УРСР).

7.6. Розглядаючи відповідальність за порушення договірних зобов'язань, слід зауважити, що основною її формою є відшкодування збитків; слід розглянути склад збитків (ст. 203 Цивільного кодексу УРСР). Після цього слід зазначити, шо відповідно до принципу реальності виконання договору відшкодування збитків, завданих неналежним його виконанням, а також сплата неустойки (штрафу, пені), не звільняють боржника від виконання зобов'язання в натурі. При цьому можна звернути увагу на те, що неустойка за своєю правовою природою є не тільки способом забезпечення виконання зобов'язання, а й формою відповідальності.

Схема 9. Встановлення відносин застави

Додаткове зобов'язання — договір застави

 

Зупиняючись на підставах відповідальності за порушення договірних зобов'язань, потрібно вказати на обов'язкову наявність всіх елементів складу цивільного правопорушення, що. в свою чергу, є передумовою стягнення (відшкодування) збитків. Такими елементами є протиправна поведінка боржника, небажані наслідки у вигляді шкоди (збитків), причинний зв'язок між протиправною поведінкою боржника і завданими збитками та вина боржника. Розглядаючи докладніше ці елементи, доцільно зупинитися на вині боржника (особи, яка своїми діями (бездіяльністю) заподіяла збитки). Адже особа, яка не виконала зобов'язання або виконала його неналежним чином, несе майнову відповідальність лише за наявності вини (умислу або необережності), крім випадків, передбачених законом або договором.

Певну увагу можна приділити визначенню обставин непереборної сили і форс-мажорних обставин та з'ясуванню різниці між цими поняттями. Адже вважається, що непереборна сила — це універсальна обставина, що звільняє від відповідальності як у договірних, так і в деліктних зобов'язаннях; форс-мажорні обставини звільняють від відповідальності за невиконання або неналежне виконання лише договірних зобов'язань, суб'єктами яких є сторони за договором. Крім того, непереборна сила визнається підставою для звільнення від відповідальності незалежно від того, чи було відповідне положення зазначене в договорі, чи ні; умовою ж застосування форс-мажорних обставин є посилання на них у договорі (докладніше див.: Баранова Л. Понятий "непреодолимая сила" и "форс-мажор" и их соотношение в гражданском праве//Предпринимательство. хозяйство и право. — 1997, — № 11. — С. 15).

Випадки відповідальності без вини встановлюються, зокрема, Цивільним кодексом УРСР (відповідальність власників джерел підвищеної небезпеки, відповідальність організації за шкоду, заподіяну з вини її працівників, тощо).

Розглядаючи порядок відшкодування моральної шкоди, слід звернути увагу на те, що у разі заподіяння шкоди шляхом опублікування неправдивих відомостей у засобах масової інформації, практика виходить із необхідності попереднього спростування цієї інформації. Цю вимогу можна поставити на обговорення.

Важливо наголосити, що цивільним законодавством передбачено презумпцію винуватості особи, яка порушила зобов'язання, тобто саме ця особа має довести відсутність своєї вини докладніше див.: лист Вищого арбітражного суду України "Про застосування статті 209 Цивільного кодексу України".

 

Практичні завдання

Задача № 1 Між приватним підприємством та командитним товариством було укладено договір поставки. Приватне підприємство в особі його директора підписало договір та скріпило його печаткою підприємства. Керівник командитного товариства, посилаючись на те, що він забув печатку, тільки підписав договір. На виконання договору приватне підприємство в строк поставило товар товариству. Незважаючи на це, товариство затримувало його оплату. На пред'явлену підприємством претензію товариство відповіло, шо її вимоги воно не визнає, оскільки вважає договір поставки нсукла-деним за відсутності відбитку печатки однієї зі сторін. Підприємство звернулося до господарського суду.

Питання:

1 З якого моменту цивільно-правовий договір вважається укладеним?

2. В якому нормативному акті вказано на необхідність відбитку печатки для дійсності договору?

3. Яке рішення має прийняти господарський суд?

Задача № 2. Товариство з обмеженою відповідальністю "Час" уклало із приватним підприємцем договір комісії. За цим договором ТОВ передавало приватному підприємцеві шкіряні куртки на реалізацію, а підприємець зобов'язувався сплатити ТОВ обумовлену суму коштів, отриманих від реалізації. Підприємець реалізував товар, але гроші на рахунок ТОВ не перерахував. ТОВ "Час" звернулося до господарського суду із позовом про примусове стягнення суми від продажу курток, Підприємець, в свою чергу, подав позов до товариства про визнаний договору комісії недійсним, мотивуючи цс тим, що договір не було завізовано головним бухгалтером ТОВ "Час".

Питання:

1. В яких судових органах вирішуються спори між юридичними особами та суб'єктами підприємницької діяльності без створення юридичної особи?

2. Яким нормативним актом обумовлено необхідність візування господарських договорів головними бухгалтерами? Яка відповідальність настає за недодержання такого порядку?

3. Чий позов задовольнить суд?

Задача № 3. У 1998 р. між закритим акціонерним товариством "А-стас" і акціонерним банком "Облбудбанк" був укладений кредитний договір, за яким ЗАТ отримало кредит у сумі 100 тис. гри. під 45% річних. Із боку позичальника цей договір був підписаний віце-президентом.

У 1999 р. ЗАТ пред'явило позов про визнання недійсним кредитного договору, посилаючись на те, шо договір укладений товариством на вкрай невигідних для нього умовах. Крім того, у позові зазначалося, шо за статутом ЗАТ право здійснюват