Реалізація економічних інтересів і суспільне виробництво.

Суспільне виробництво – це сукупна організована діяльність людей із перетворювання речовин і сил природи з метою створення матеріальних і нематеріальних благ, необхідних для їх існування та розвитку. Цей процес можна розглядати в 2 аспектах:

1. як процес виробництва, розподілу, обміну і споживання економічних благ (матеріальний аспект),

2. як процес взаємодії економічних суб’єктів у суспільному виробництві, який відтворюється як процес взаємодії економічних інтересів (суспільний або соціальний аспект).

У спрощеному вигляді суспільне виробництво являє собою взаємодію трьох основних факторів: робочої сили (праці), засобів виробництва і землі. Функціонуванню та взаємодії факторів виробництва передує їх поєднання. Кожний фактор виробництва має свого власника, який має свій економічний інтерес.

Інтерес – це предмет зацікавленості, бажання та спонукальні, усвідомлені мотиви дії суб’єктів господарювання.

Економічні інтереси являють собою об’єктивні, обумовлені відносинами власності спонукальні мотиви, стимули трудової діяльності, спрямовані на задоволення потреб кожного члена і суспільства в цілому. Економічні інтереси – це причина та умови взаємодії та саморозвитку економічних суб’єктів. Економічні відносини реалізуються як дійсні, коли набувають форми взаємного зв’язку. Потреби й інтереси і відображають існуючі виробничі відносини, і самі спонукають до їх виникнення.

У тій або іншій економічній системі соціально-економічне положення суб’єктів різне. Йдеться про класи, групи, різноманітні асоціації людей і окремих індивідів. Об’єктивно їхні інтереси не можуть бути єдиними. Важливе теоретичне та практичне значення має субординація економічних інтересів з виділенням головного (пріоритетного) і другорядних (неголовних). Ключовим принципом гуманізму є те, що людина має бути не засобом, а метою виробництва. Критерій прогресивності соціально-економічної системи визначається становищем людини в суспільстві як найвищої цінності, як центральної фігури усього світового розвитку.

 

Національні та глобальні економічні інтереси.

Інтерес – це предмет зацікавленості, бажання та спонукальні, усвідомлені мотиви дії суб’єктів господарювання. Економічні інтереси являють собою об’єктивні, обумовлені відносинами власності спонукальні мотиви, стимули трудової діяльності, спрямовані на задоволення потреб кожного члена і суспільства в цілому.

Поняття нац. інтерес зароджується з появою інституалізму та ототожнюється з такими поняттями як нац. честь, сусп. інтерес. Однозначного трактування даної категорії не існувало до кінця 19 ст. Нац інтерси – це інтегральне вираження інтересів всіх членів сус-ва, що реалізується через пол. с-му. Це усвідомлені нац. потреби соц. організованого народу, які знаходять свій вияв у нац. ідеї та цілях, а також конкретних завданнях з їх реалізації. Ці і-си поєднують і-си кожної л-ни та с-ва в цілому. Основним засобом реалізації нац. і-сів виступає д-ва. В структурі нац. інтересів слід виділяти ек, правові, пол., соц., ідеолог та ін.

З р-ком св. ек та динамізації всіх форм міжн ек відносин зростає єдність світу, взаємозалежність країн та континентів. Внаслідок цього все більшого значення набувають глобальні інтереси.

Глобалізація світового гос-ва - процес посилення взаємозв’язку національних економік країн світу, що знаходять своє відображення в утворенні світового ринку товарів і послуг, фінансів; становленні глобального інформаційного простору, перетворенні знань в основний елемент суспільного багатства, виході бізнесу за національні кордони через формування ТНК, впровадженні й домінуванні в повсякденній практиці міжнародних відносин і внутрішньополітичного життя народів принципово нових, універсальних, ліберально-демократичних цінностей тощо.

 

Сутність та структура ек. системи.

Загалом, під поняттям “система”, що є одним із головних в економічній науці, розуміють у самому широкому значенні впорядковану сукупність взаємопов’язаних і взаємодіючих елементів.

ЕС – сукупність взаємопов’язаних і відповідним чином впорядкованих елем е-ки, що утворюють певну цілісність, екон структуру сусп.

Ознаки ек с-ми: ієрархічність; цілісність; органічність; мобільність.

В екон літ-рі по-різному визначають складові ЕС. Поширеним є підхід за яким осн складовими екон сис є: продуктивні сили; екон (виробничі) відносини; механізм господарювання.

ПС – це сукупність засобів вир-ва, працівників з їхніми фіз. і розумовими здібностями, наука, технологія, інформація та ін., що забезпечує створення матер і дух(екон) благ, необхідних для задоволення потреб людей. Структуру ПС можна визначити за різними критеріями: а) за елементами(факт вир-ва); б) за сферами (мат і немат); в) за галузями; г) за первинними ланками вир-ва. Існує два підходи: 1. марксистський – об’єктивний(натурально-реч) фактор: засоби вир-ва; - суб’єктивний (людський фактор): робоча сила. 2. неокласичний – праця, земля, капітал і підприємницький хист. Зас вир-ва поділяються: - засоби праці; предмети праці. Структуризація ПС обумовлена СПП. Критерії р-ку ПС поділяються на кількісні та якісні. Найефективнішим показником р-ку ПС є ефективність в-ва, що характеризує віддачу та результативність здійснених витрат. ПС є матеріальною основою екон сис.

Сусп. формою і способом організації екон сис є екон відносини – відносини між людьми з приводу вир-ва, розподілу, обміну і споживання екон благ. Вони є об’єктивними і матеріальними, оскільки, по-перше, формуються незал від волі і свідомості людей, по-друге, невіддільні від існування ПС, являючи їхню сусп. форму. Структуру екон відносин можна визначити за фазами сусп. вир-ва (відносини вир-ва, розп, обміну, спож). Структура ЕВ відносно ПС: -техніко-екон; -організаційно-екон; - соц-екон.

Господарський мех. – сукупність форм і методів організації та управління, сусп. діями екон суб’єктів, спрямованих на регулювання екон процесів і реалізацією екон законів. Він узгоджує функціонування і розвиток ланок ЕС, призводить у відповідність ЕС і ЕВ. Основними підсистемами є: держ регулювання, корпоративна планомірність, ринкове саморегулювання.

 

Відносини власності.

В-ть – це надзвичайно багатогранна категорія, яка містить ряд підсистем ек відносин (ек, прав, соц.,політ, псих, нац.). Найголов є ек та юр аспекти.

З ек точки зору, в-ть – це виробничі відносини між людьми з приводу виробництва і привласнення об’єктів в-ті. Суб’єкти власності – це індивіди, фізичні особи, які в процесі привласнення-відчуження матеріальних благ і послуг можуть вступати між собою у відносини з цього приводу. Об’єктами власності може служити все розмаїття національного багатства і т. д.

Генетичні складові власності – процеси привласнення і відчуження.

Привласнення – це екон процес, спосіб перетворення предметів і явищ, діяльності, їхніх корисних властивостей на реальні умови життєдіяльності суб’єктів. Складовими привласнення є відносини володіння, розпорядження і користування. Відповідно до них: типи вла-сті (сусп., приватна, Змішана) та форми (держ, колек, індив-труд, з найм працею) та різні види власності (наприкл, згальнодерж, муніципальна, одноособова і т.д.)

Відчуження – процес перетворення діяльності, здібності людини на самос силу, уречевлення результатів праці з перетворенням власності суб’єктів на об’єкти ЕВ.

Як соц.-екон категорія, вла-сть визначається ступенем розвитку ПС.

Основні ознаки, що визначають її економічний зміст: 1) власність – це соціально-економічні, виробничі відносини між людьми, а не відношення людини до речі; 2) це результат суспільного розвитку, а не окремої людини; 3) це відносини щодо присвоєння матеріальних благ: засобів виробництва, предметів споживання і послуг.

Власність у юридичному трактуванні – це встановлення майнових прав між людьми, за яких виявляється річ чи сукупність речей (об’єкти власності), які належать певній особі чи їх групі (суб’єкти власності), та визначаються види власників, яким належить вказане майно.