Динаміка смертності населення України, Росії та деяких європейських країн у другій половині XIX — на початку XX сторіччя

Роки	Кількість померлих на 1000 мешканців
Україна	Європейська Росія	Німеччина	Франція	Англія
1861-1870*	32,0	36,9	26,8	23,7	22,5
1871-1875	35,7	37,1	27,2	23,7	21,4
1876-1880	31,9	35,7
1881-1885	32,5	36,4	25,1	22,1	19,2
1886-1890	31,6	34,5
1891-1895	31,7	36,2	22,3	21,5	18,2
1896-1900	27,6	32,1
1901-1905	26,1	31,0	18,7	19,4	15,4
1906-1910	26,1	29,5
	22,7	27,4	18,2	19,4	14,8
	21,5	26,5	16,4	17,5	13,8
	23,4	27,4	15,8	17,7	14,3

 

Наведена в таблиці 8 інформація свідчить про істотні відмінності у рівнях смертності населення України, Росії та найбільш розвинених європейських країн наприкінці XIX — на початку XX сторіччя. Від моменту скасування кріпосного права й до початку першої світової війни смертність в України поступово знижувалася, досягнувши на зламі сторіч такого її рівня, який був відзначений у Німеччині ще у 1861—1870 роках. А рівень смертності, спостережуваний у цей самий період часу у Франції, в Україні був досягнутий лишень 1913 року. Зниження смертності в Україні відбувалося повільніше, ніж у Німеччині (від 1861 по 1913 рік смертність у Німеччині скоротилася на 11%₀, а в Україні — лише на 8,6°/оо), проте швидше, ніж в Англії та Франції, де показники смертності зменшилися відповідно на 8,2°/оо та 6,0°/оо.

Таблиця 9.

Динаміка смертності населення України та деяких європейських країн у 20-ті роки XX сторіччя¹

Роки	Кількість померлих на 1000 мешканців '
Україна	Німеччина	Франція	Англія '
	17,9	12,3	16,9	12,2
	19,1	11,9	18,1	12,2
	18,1	11,7	17,5	11,6
	17,7	12,0	16,5	12,3

 

Імперіалістична війна забрала з планети за 2—3 роки 10 млн життів і зробила інвалідами ще 20 млн чоловік. За 39 місяців цієї жахливої війни царська Росія втратила загиблими 2,5 млн чоловік, ще 6 млн були поранені та покалічені. Виокремити з цієї кількості демографічні втрати України не уявляється можливим. Значними були й утрати народу України в громадянській війні. З упровадженням непу демографічна ситуація почала ввіходити в норму, рівень смертності поступово стабілізувався, наблизившися впритул до значень інтенсивності цього процесу, досягнутим у Франції (див. таблицю 9). За темпами зниження смертності Україна у 1913-1927 роках наздогнала Німеччину й випередила Англію та Францію (див. таблицю 10).

Найвищими темпами знижувалася дитяча та материнська смертність. У період від 1901 по 1925 рік Україна посідала перше місце серед провідних європейських держав, США, Японії та Австралії за темпами зниження смертності у вікових групах 0-4, 5-9 та 15-19 років, а у віковій групі 10-14 років посідала друге місце, ненабагато поступившися лише Цейлону. Тенденції зниження смертності в інших вікових групах істотною мірою були диференційовані за статтю: за темпами падіння жіночої смертності Україна утримувала 1—2-е місця, а чоловічої — лише 5—7-е. Цей феномен пояснювався різким скороченням материнської смертності, з одного боку, та чоловічою над-смертністю у генераціях, які винесли на своїх плечах увесь тягар імперіалістичної та громадянської війн, що підірвало їхнє здоров'я, — з іншого.

1 Див.: Каган С.С. Нариси з теорії соціяльної гігієни. — Харків; Київ, 1932. — С.100.

Таблиця 10. Динаміка смертності населення України та деяких європейських країн у 1913-1927 роках

Роки	Темпи зниження смертності, у відсотках
Україна	Німеччина	Франція	Англія
1913*

* рівень смертності 1913 року прийнятий за 100%

Швидкими темпами знижувалася в Україні смертність серед немовлят. І якщо в останній чверті XIX сторіччя її рівень зберігався незмінне високим, то у першій чверті XX сторіччя, особливо у 20-ті роки, з організацією й розвитком служб охорони материнства й дитинства він почав швидко знижуватися, й за темпами падіння смертності серед немовлят Україна у 1910—1925 роках опинилася на другому місці (33%) після Німеччини (35%), випередивши Англію (32%), Францію (25%) та Росію (19%). 1925 року загальний рівень смертності серед немовлят досягав в Україні 14,6 померлого на першому році життя із 100 народжених, у тім числі в сільській місцевості — 14,9, у містах — 12,1, у великих містах — 10,2.

І хоча на 1926 рік зниження смертності в усіх вікових групах уже стало фактом, який не викликав сумнівів, проте на повну силу цей процес розгорнувся в наступні десятиріччя. Ще 1926 року структура причин смерті населення України була винятково несприятливою. На одному з перших місць стояв туберкульоз, від якого гинуло понад 10% усіх, хто помирав у міських поселеннях України, смертність від туберкульозу була найвищою у віковій групі 20—40 років. Ще вищою була смертність від пневмонії, яка вражала в першу чергу дітей. Величезна їх кількість помирала від інфекційних шлункових захворювань та інших дитячих хвороб. Водночас на частку хвороб серця, злоякісних новоутворень та інших причин ендогенного характеру припадало не більш ніж 15—17% усіх смертей. 1926 року в Україні навіть у старших вікових групах ендогенна смертність не перевищувала третини летальних випадків.

1 Див. Каган С.С. Нариси з теорії соціяльної гігієни. — Харків; Київ, 1932. — С.100.

Смертність в Україні у 20—30-ті роки добре вивчена, їй присвячена численна спеціальна література. Класикою стали праці М.В.Птухи та Ю.О.Корчак-Чепур ківського, котрі досліджували динаміку тривалості життя населення в Украні. Значну увагу приділяли проблемам смертності та тривалості життя й вчені, що працювали в галузі соціальної гігієни.

Зі зниженням смертності серед дорослих і перш за все дітей відбулися радикальні зміни і в динаміці тривалості життя (див. таблицю 11). Показники середньої тривалості майбутнього життя при народженні в Україні за останні 100 років відображають її майже дворазове збільшення. Й якби не трагедія голодомору, жертви колективізації й репресій 30-х років, демографічні втрати у Великій Вітчизняній війні, Україна, треба вважати, за природного перебігу процесу зниження смертності досягла б європейського рівня тривалості життя ще у 30-ті роки.

Таблиця 1 Середня тривалість майбутнього життя в Україні у 1896—1994 роках (кылькысть рокыв)

Роки	Середня тривалість майбутнього життя
Чоловіки	Жінки
При народженні	У віці	При народженні	У віці
10 років	20років	30 років	60 років	10 років	20 років	30 років	60 років
1896-1897	35,9	49,3	41,9	34,8	14,6	36,9	47,4	40,1	33,1	13,1
1925-1926	43,6	52,4	44,5	37,2	15,5	46,6	54,2	46,4	39,1	16,6
1958-1959	66,1					72,5
1969-1970	66,5					74,2
1975-1976	65,0					74,2
1980-1981	64,6					74,0
1985-1986	65,9	57,6	48,0	38,8	15,2	74,4	65,9	56,1	46,4	19,4
	66,3					74,9
	66,4					74,8
	66,0					75,0
	65,9					75,1
1991-1992	64,2					74,1
1993-1994	62,8	54,3	44,8	36,0	14,2	73,2	64,5	54,7	45,1	18,6

 

У 40-ві роки зявились антибіотики, й наприкінці 50-х років була одержана переконлива перемога над інфекційними та паразитарними хворобами. Екзогенна смертність в Україні почала різко спадати, й домінуючими в структурі причин смерті стали ендогенні. Як показала практика, протистояти ендогенній

смертності виявилося неспіввимірно важче, вона досі слабо піддається кон-тролю з боку людини. До того ж на її рівень справляють несприятливий вплив дедалі гірша екологічна ситуація, недостатньо кваліфікована медична допомога, незадовільні житлові умови, сумнівна якість продуктів харчування та шерег інших чинників.

1 Див.: Каган С.С. Нариси з теорії соціяльної гігієни.—Харків; Київ, 1932.—С.118; Народні господарство Української РСР у 1990 році: Статистичний щорічник.—Київ, 1991.— С.49і Население СССР. 1987: Статистический сборник.—М., 1988.—С.353; Населення України, 1992 рік: Демографічний щорічник.—Київ, 1993.—С.234.

На початку 70-х років тривалість життя в Україні несподівано почала знижуватися. Смертність зростала в усіх вікових групах, починаючи з 20 років серед чоловіків та з 40 років — серед жінок. Непояснюваним чином зросла смертність навіть серед дітей віком до 5 років. Така сама тенденція у динаміці

смертності спостерігалася і в інших республіках колишнього СРСР. Виникнення цих тенденцій породило чимало запитань, й відповіді на них досі не знайдені. Зниження тривалості життя в Україні продовжувалося 15 років. Відтак її показники практично стабілізувалися. Треба вважати, що заходи, вжиті у травні 1985 року й спрямовані проти пияцтва та алкоголізму, одразу ж дали відчутний демографічний ефект. Проте він не був довгостроковим і вже 1987 року відбулася стабілізація показників тривалості життя на рівні 1970 року.

З розпадом СРСР і ввіходженням України у смугу економічної кризи, політичної нестабільності й різкого зниження рівня життя смертність населення знову зросла, а середня тривалість життя в Україні різко скоротилася. У країні почалася вже четверта у XX сторіччі демографічна криза. Дедалі більша смертність у поєднанні з дедалі нижчою народжуваністю призвела до розвитку тотальної депопуляції, й 1991 року вперше за повоєнний час відбулося природне скорочення приросту населення в Україні на 39,2 тис. чоловік, у 1992 році — на 100,3 тис. чоловік, у 1993 році — на 184,2 тис. чоловік, у 1994 році — на 242,8 тис. чоловік. Чи стане ця несприятлива тенденція довготривалою, покаже час. Але хоч би якою виявилася перспективна динаміка середньої тривалості життя в Україні, навряд чи варто очікувати радикальних змін в її рівні. Навіть якщо виходити з найоптимістичніших гіпотез і припустити, що сучасне зниження середньої тривалості життя зумовлене чинниками, які в доступному для огляду майбутньому можна усунути, й що поталанить повністю поставити під контроль головні ендогенні причини смерті, що мало ймовірно, не слід сподіватися в перспективі на надто велике збільшення середньої тривалості життя, зіставне з тим, яке було досягнуте за останні 150—200 років.

Розрахунки показують, що якби вдалося повністю усунути смертність від серцево-судинних захворювань, то виграш у середній тривалості життя становив би в середньому не більш ніж 10—15 років, а усунення смертності від раку привело б до збільшення її рівня лише на 2-3 роки.

РОЗДІЛ 10. ШЛЮБ І СІМ'Я

Вивчення відтворення населення, й у першу чергу народжуваності, підводить демографію до категорій шлюбу, шлюбності та розлучуваності. Дослідження цього процесу практично неможливе у відриві від вивчення розвитку сім'ї, умов її життя й відтворення самих сімей. Через сім'ю змінюються генерації людей, вона забезпечує продовження роду, в ній відбуваються первинна соціалізація й виховання дітей, вона є осередком організації побуту й важливою споживчою одиницею. Сім'я виступає як один з головних об'єктів демографічної політики. Умови життя сім'ї істотною мірою впливають на здоров'я її членів, а отже, й на рівень смертності.

Шлюб. Підґрунтя сім'ї утворює шлюбний союз чоловіка й жінки в історично зумовлених, санкціонованих і регульованих суспільством формах стосунків, які визначають їхні права та обов'язки один щодо одного й стосовно дітей. Еволюція шлюбу й сім'ї, свідками якої ми стали у другій половині XX сторіччя, супроводжується шерегом суперечливих і небажаних наслідків: зростанням частоти розлучень, зниженням народжуваності нижче рівня, необхідного для простого відтворення населення, збільшенням кількості неповних сімей і поширенням у небачених раніше масштабах позашлюбної народжуваності.

Разом із сім'єю шлюб становить ті соціальні інституції, через які виявляє себе соціально-економічна детермінованість демографічних процесів і особливо народжуваності. Демографія досліджує вплив на народжуваність факту перебування в шлюбі, його тривалість і міцність, частоту укладання шлюбу особами різної статі та віку, а також зміни, що відбуваються в усіх цих процесах з плином часу під впливом змінюваних умов життя.

Укладання шлюбу — це один з головних параметрів шлюбності, а його припинення — головна характеристика розлучуваності та овдовіння. У демографії кожний такий факт розглядають як демографічну подію та як змін шлюбного стану, а послідовність таких фактів у генерації — як демографічний процес.

Шлюбність і шлюбний стан. У широкому розумінні слова під шлюбність розуміють усі процеси, що характеризують укладання та припинення шлюбів або, інакше кажучи, всю сукупність випадків зміни шлюбного стану Шлюбність — це процес утворення шлюбних (подружніх) пар у населенні, який включає в себе укладання як перших, так і повторних шлюбів. У поєднанні з процесами овдовіння та розлучуваності шлюбність визначає відтворення шлюбної структури населення, її демографічне значення полягає у тісному зв'язку з відтворенням населення. Шлюбність є найважливішим демографічним чинником народжуваності, формування сімей та зміни сімейної структури населення. У демографії шлюбність вивчають переважно в рамках репродуктивного віку, а шлюбність жінок — частіше, ніж чоловіків.

Під шлюбним станом розуміють стан особи стосовно інституції шлюбу, встановлюваний відповідно до звичаїв та правових норм країни. Шлюбний стан індивідів звичайно включає чотири градації: тих, хто ніколи не перебував у шлюбі; тих, хто перебуває у шлюбі; овдовілих; розлучених. У деяких країнах в особливі групи виокремлюють тих, хто перебуває у зареєстрованому та незареєстрованому шлюбі, або у першому чи повторному шлюбі, тих, хто проживає разом з чоловіком (жінкою) або окремо від нього (неї), тих, хто отримав офіційну санкцію суду на роздільне проживання (часто-густо — проміжний етап на шляху до розлучення) тощо. У Всесоюзному перепису населення 1979 року та вибірковому соціально-демографічному обстеженні населення 1985 року поряд з розлученими враховували й тих, хто розійшовся, тобто членів подружжя, зареєстрований або фактичний шлюб яких розпався без формального розлучення.

При шлюбі, розлученні та овдовінні відбувається перехід особи з однієї категорії шлюбного стану в іншу. Сукупність таких переходів являє собою процес відтворення шлюбної структури населення, що його у демографії, розглядають як складник відтворення населення. Шлюбний стан населення, як і шлюбність, істотною мірою залежить від ситуації на "шлюбному ринку", формування шлюбного кола та наявності шлюбного вибору.

Термін "шлюбний ринок" використовують у демографії для умовного позначення системи співвідношень чисельностей різних груп шлюбоздатного населення. Шлюбна кон'юнктура, ймовірність укласти шлюб значною мірою визначена кількістю потенційних шлюбних партнерів у населенні та його статево-віковою структурою. Диспропорції у співвідношенні чисельності статей, що виникли у результаті війн або масових міграцій, як правило, створюють несприятливу ситуацію для жіночих шлюбоздатних контингентів: більшість

жінок, що втратили чоловіків на війні, приречена на пожиттєве удівство; а надлишок чоловіків на "шлюбних ринках" міст, що утворився в результаті багаторічної міграції до них сільської молоді, зменшує шанси міських наречених укласти шлюб, негативно впливає на міцність шлюбів і підвищує частоту розлучень з ініціативи чоловіків. Відомим є феномен чоловічої "надшлюбності" у повоєнний час, зобов'язаний своєю появою різкій диспропорції співвідношення чисельності чоловіків та жінок на "шлюбному ринку". "Надшлюбність" виявляє себе, зокрема, у дуже високій частці одружених чоловіків у старших вікових групах.

На ситуацію на "шлюбному ринку" помітно впливають і різкі зміни рівня народжуваності. Так, порушення шлюбної кон'юнктури, яке виникло у 60~70-ті роки, було викликане падінням рівня народжуваності в період Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років. Постала ситуація, коли багаточисельним генераціям жінок у вікових групах 20-30 років, що народилися наприкінці 40-х — на початку 50-х років, на "шлюбному ринку" відповідали малочисельні генерації чоловіків воєнних років народження.

Ситуація на "шлюбному ринку" істотно впливає на формування шлюбного кола, його динаміку та структуру. Шлюбне коло являє собою сукупність можливих для конкретного індивіда шлюбних партнерів. Воно детерміноване, з одного боку, системою правових та моральнісно-етичних норм суспільства, а з іншого — соціально-економічним статусом індивіда та його соціально-психологічними характеристиками. Простір потенційних шлюбів передбачає існування в його межах інтенсивного спілкування між можливими шлюбними партнерами, грунтованого на індивідуальних міжособистісних контактах. Проте система спілкування може включати в себе й добір майбутніх шлюбних пар. Його здійснюють або окремі особи, або спеціальні організації, що займаються пошуком взаємно відповідних шлюбних партнерів.

За умов традиційної сім'ї добір майбутнього чоловіка (жінки) для дорослих дітей був прерогативою й обов'язком їхніх батьків. Головним критерієм при доборі була здатність потенційного нареченого або нареченої відігравати приписувану соціальну роль, а їхні особистісні характеристики мали другорядне значення. Нерідко добір шлюбних пар здійснювали професійні посередники — свахи. Сьогодні шлюбний вибір здійснюють, як правило, самі ті, хто бажає укласти шлюб. їх головним мотивом є кохання, й тому при виборі майбутнього чоловіка (жінки) домінують перш за все його особистісні якості. А проте посередницька діяльність як і раніше існує у вигляді публікацій шлюбних оголошень у газетах, у формі послуг шлюбних бюро. На розширення можливостей вибору шлюбного партнера спрямовані й різні заходи щодо організації дозвілля, молодіжного туризму тощо.

Визначальний вплив на зміну меж і складу шлюбного кола справляє вік потенційного нареченого або нареченої. Диспропорція чисельності шлюбоздатних осіб у населенні за статтю, віком або соціальним статусом супроводжується звуженням шлюбного кола для осіб, що мають чисельну перевагу. цьому випадку шлюбне коло поповнюється за рахунок осіб, котрих раніше як потенційних шлюбних партнерів не розглядали, іншими словами, слабнуть шлюбні переваги.

На шлюбний вибір, або вибір шлюбного партнера в рамках конкретного шлюбного кола, справляє вплив сукупність найрізноманітніших критерії економічних, соціальних, культурних, психологічних та антропологічних. Чи ширше коло потенційних партнерів, тим більшого значення набувають психологічні, культурні та антропологічні критерії вибору: вік, зовнішні дані, взаємна симпатія, спільність інтересів, гармонія темпераментів тощо.

Укладання шлюбу передбачає дотримання низки законодавчих норм, які регулюють мінімальний шлюбний вік майбутніх членів подружжя, порядок його укладання й форми. Що ж стосується шлюбно-сімейних стосунків, то вони детально регламентовані Кодексом про шлюб і сім'ю.

Мінімальний шлюбний вік, починаючи з якого закон або звичай допускає укладання шлюбу, встановлюють з урахуванням статевої, психологічної та соціальної зрілості тих, хто укладає шлюб, а також традицій, звичаїв, релігійних норм тощо, прийнятих у конкретній країні. В Україні мінімальний шлюбний вік для жінок установлений у 17 років, а визнаною формою шлюб є громадянський. Останнім часом великого поширення набув, особливо у зарубіжних країнах, консенсуальний шлюб або вільний союз чоловіка та жінки. У деяких країнах Латинської Америки існують навіть так звані "візитні" шлюби, кількість яких доволі велика. У дореволюційній Росії, в тому числі і в Україні переважною формою шлюбу був церковний.

Шлюбна поведінка. Від часів виникнення інституції шлюбу за всієї різноманітності її форм усім традиційним суспільствам була властива шлюбність, що характеризувалася багатьма спільними рисами: раннім укладанням шлюбу переважною кількістю жінок і вкрай малою кількістю жінок, котрі ніколи не перебували в шлюбі. Й сьогодні багато які народи, попри етнічні, культурні або конфесійні відмінності, зберегли такий тип шлюбності.

Вік укладання першого шлюбу, міра остаточної безшлюбності, частота розлучень і повторних шлюбів регламентувались як у традиційних, так і сучасних суспільствах здебільшого культурними нормами й у цьому розумінні завжди перебували під соціальним контролем. Усі ці параметри є най важливішими характеристиками шлюбної поведінки.

Під шлюбною поведінкою людей у демографи" розуміють їх поведінку зв'язку з укладанням і припиненням шлюбів. З точки зору народжуваності велике значення має тривалість часу, прожитого в шлюбі жінкою репродуктивного віку. Його величина може бути набагато меншою, ніж тривалість репродуктивного періоду життя жінки, й, як правило, залежить від шлюбної поведінки людей, її умовно можна розділити на активну, що веде до укладання шлюбу, та пасивну, пов'язану з утриманням від укладання шлюбу з тих чи тих причин.

Раннє й майже всезагальне укладання шлюбу створює можливість для більшості жінок народжувати потомство одразу ж по досягненні репродуктивного віку. Проте у традиційних суспільствах воно не могло забезпечити тривалого перебування в шлюбі, позаяк за умов панування смертності традиційного типу ймовірність припинення шлюбу через смерть одного з членів подружжя була дуже великою. Демографічний вплив раннього овдовіння у багатьох культурах великою мірою пом'якшувався повторними шлюбами удів, часто-густо майже обов'язковими. У деяких народів з полігамною формою шлюбу існував звичай левірату, згідно з яким на вдові повинен був одружитися брат або інший близький родич померлого чоловіка. В інших випадках, навпаки, культурні норми закріплювали демографічний ефект частого овдовіння. У таких країнах, як Індія або Китай, де поширені індуїзм і конфуціанство, до повторних шлюбів удів суспільство ставиться з упередженням. Хоч би якими були норми шлюбної поведінки людей у традиційних суспільствах, вони завжди визначали такий найважливіший чинник народжуваності, як середній час перебування в шлюбі жінок репродуктивного віку. Втрати репродуктивного часу у зв'язку з овдовінням вели до істотного зниження народжуваності.

Статева поведінка. Стосунки статей у традиційних суспільствах перебігали переважно в рамках шлюбу. Навіть за ідентичних характеристик шлюбної поведінки інтенсивність статевого життя жінки — тією мірою, якою її визначали культурні норми, — була різною й істотною мірою регламентувалася ставленням суспільства до шлюбних і позашлюбних статевих зв'язків, а також нормами, що регулюють статеву поведінку в шлюбі. Як і шлюбна поведінка, статева поведінка може бути активною, що передбачає регулярне статеве життя, або пасивною, що має своїм наслідком тимчасове або постійне утримання від статевих стосунків. Такий розподіл статевої поведінки становить для демографії інтерес лише тією мірою, якою він випливає з культурної регламентації, з іманентного цьому суспільству соціального контролю над статевою поведінкою.

Нагадаємо, що під репродуктивною поведінкою в демографії розуміють систему дій, яка має безпосередній стосунок до зачаття та виношування плоду, незалежно від того, як тісно вона пов'язана із статевою поведінкою. Пасивна репродуктивна поведінка полягає в повному невтручанні в природний процес продовження роду, її розглядають як неминучий наслідок нормальних статевих стосунків. Активна репродуктивна поведінка, навпаки, передбачає втручання у цей процес, спрямований на розрив природного зв'язку між статевим актом та народженням дитини.

Тільки репродуктивна поведінка є специфічно демографічною, органічно пов'язаною з народжуваністю. Шлюбна й статева поведінка мають демографічне значення тією мірою, якою вони сполучені з репродуктивною поведінкою. Щойно така злитмість порушується, вони втрачають специфічний демографічний сенс. Проте єдність цих трьох різновидів поведінки ніколи не порушувалася настільки, щоб зник будь-який зв'язок між ними, а тому завжди розглядали як.різновиди демографічної поведінки. Співвідношенні між шлюбною, статевою та репродуктивною поведінкою з точки зору їхнього впливу на народжуваність утворює структуру демографічної поведінки.

Зміни у шлюбній поведінці. Сутність перевороту у народжуваності та час переходу до нового історичного типу відтворення населення полягала у радикальній зміні структури демографічної поведінки: пасивна й сполучена шлюбною та статевою репродуктивна поведінка поступилася місцем активній та автономній репродуктивній поведінці. В структурі демографічної поведінки як і в структурі та методах соціального контролю над нею, відбувся справжній переворот, який і привів до виникнення й утвердження нового типу народжуваності. З виокремленням репродуктивної поведінки та набуттям нею самостійного значення над нею встановлюють безпосередній контроль, незалежно від контролю над шлюбною та статевою поведінкою. Жорсткість і загалом необов'язковість норм шлюбної, статевої та репродуктивної поведінки відходять у минуле.

Попервах, тією мірою, якою колізія, викликана збільшенням кількості дітей що виживають, почала усвідомлюватися сім'єю та суспільством, її розв'язання намагалися шукати в рамках традиційних, хоча й модифікованих, метод контролю над народжуваністю. До відносно нещодавнього часу в Європі паралельно розвивалися й у певному розумінні конкурували між собою де напрямки, два способи контролю над народжуваністю. Обидва вели до тієї самої мети — до зниження народжуваності, й у цьому розумінні обидва відповідали історичній необхідності. Але кожному з них були притаманні свої специфічні методи впливу на репродуктивну поведінку та рівень народжуваності. В одному випадку об'єктом впливу була шлюбність, і зниження народжуваності було наслідком нової, нетрадиційної шлюбної поведінки людей. іншому випадку до того самого результату вела нова, нетрадиційна репродуктивна поведінка. Історія розв'язала цю суперечку на користь другого напрямку. Проте нові методи соціально-культурного регулювання народжуваності змогли дістати поширення тільки після Великої Французької революції, та й то переважно у Франції.

Отже, становлення сучасного типу народжуваності почалося з її регулювання через шлюбність. Європейське суспільство, не готове до цілковитого розриву зі старими методами демографічного контролю, виявилося здатним лише на їх трансформацію. Поширення в Європі нового, так званого "європейського" типу шлюбності мало на меті зменшення тривалості часу, прожитого в шлюбі жінкою репродуктивного віку, й досягнення у такий спосіб нижчого рівня народжуваності. Феномен "європейського" типу шлюбності вже у XVIII сторіччі вирізняли різні шлюби, розтягнутий у часі процес укладання шлюбу кожною генерацією жінок і висока частка жінок, котрі взагалі залишалися поза шлюбом. У нових, неписаних", але таких, що дістали всезагальне визнання, нормах шлюбної поведінки був присутній значний відхід від традиції, хоча вона й не ввіходила відкриту конфронтацію з християнською мораллю, яка засуджувала втручання людини в природний процес народження потомства. Як слушно зауважив А.Г.Вишневський, "укладання шлюбу завжди значно більшою мірою вважали справою людською, ніж створення нового життя, що розглядалося як царина компетенції Бога". Минуле сторіччя було загалом сторіччям панування "євро-пейського" типу шлюбності в усіх країнах Західної Європи та у країнах Нового Світу з європейським заселенням.

Шлюбність "європейського" типу містила в зародку внутрішній конфлікт, позаяк вона підпорядкувала шлюбну й статеву поведінку людей доцільності зниження багатодітності сім'ї, утиснувши значною мірою природні людські потреби, чого досі у масових масштабах ніколи не бувало.

Регулювання народжуваності через контроль над шлюбною поведінкою людей виявилося ефективним і дозволило помітно знизити рівень народжуваності. Репродуктивний період життя жінки використовували далеко не повністю, жінка перебувала в шлюбі заледве понад половину репродуктивного періоду свого життя, а головні втрати репродуктивного часу припадали на найплідніші вікові групи.

Унікальним є демографічний досвід Ірландії, яка регулювала рівень народжуваності за допомоги "європейського" типу шлюбності впродовж більшого часу, ніж решта європейських країн. Ще на початку 40-х років XX сторіччя в Ірландії понад 63% жінок віком 25-29 років залишалися неодруженими, й навіть серед групи жінок віком 45—49 років налічувалося 26% тих, хто ніколи не перебував у шлюбі. Прискорений розвиток "європейського" типу шлюбності в Ірландії розпочався не раніше другої половини XIX сторіччя й до середини ХХ сторіччя вона не знала інших, нових тенденцій у шлюбності, які на цей час уже дістали поширення в інших країнах. Увесь цей період часу в Ірландії спостерігалися найнижчі загальні коефіцієнти народжуваності, хоча, на відміну від інших європейських країн, вона до нещодавнього часу зберігала дуже високу шлюбну народжуваність. Ірландський досвід переконує навіть недемографа у величезних можливостях впливу на народжуваність через шлюбність.

Приблизно у другій половині XX сторіччя в Європі зароджується нова тенденція — до зниження віку укладання першого шлюбу та скорочення безшлюбності. Зменшення кількості років, прожитих у шлюбі, змінюється на її збільшення, яке зобов'язане своїм походженням у першу чергу зниженню смертності. Водночас із збільшенням часу життя в репродуктивному віці поступово трансформується й структура використання цього часу. Проте головне значення мало все-таки збільшення часу, прожитого в шлюбі, завдяки тенденції до зниження віку укладання першого шлюбу та скорочення безшлюбності. Щоправда, з очевидністю ця тенденція виявилася повсюдно лишень в найостанніший час — у другій половині XX сторіччя. Ще у 30-ті роки не можна було з упевненістю стверджувати, що змінилася вікова тенденція, хоча ознаки таких змін були й раніше.

Здавалося б, за збереження попередньої репродуктивної поведінки члени подружжя слід було б очікувати збільшення народжуваності, зростання середньої кількості народжень з розрахунку на одну жінку. Проте цього не сталося. У генерацій жінок, що народилися у другій половині XX сторіччя окреслилося послідовне зменшення кількості народжень, і ця тенденція кожною новою генерацією ставала дедалі виразнішою. Феномен зниженням сумарного коефіцієнта народжуваності міг мати єдине пояснення: відбулася зміна репродуктивної поведінки, почав переважати її малодітний тип, здійснився остаточний перехід до нового історичного типу народжуваності. Голов ним методом контролю над народжуваністю повсюдно стає внутрішньосімейне регулювання дітонародження або планування сім'ї. Й ми можемо з цілковитою підставою зробити висновок, що відбувся остаточний поворот масової демографічної свідомості у бік внутрішньосімейного регулювання народжуваності й це негайно знайшло відображення у зміні демографічної поведінки та структури. Цей висновок можна поширити на всі країни, які, переживши другу демографічну революцію, здійснили перехід до сучасного, раціонального типу відтворення населення. Інша ситуація має місце у країнах, що розвиваються де демографічний вибух досі не подолано й проблема планування сім'ї є більше ніж актуальною.

Припинення шлюбу. Під припиненням шлюбу в демографії розуміють розпад шлюбного союзу внаслідок смерті одного з членів подружжя або розірвання шлюбу. За високої смертності населення головною причиною припинення шлюбу є смерть одного з членів подружжя, за умов же низької смертності — розірвання шлюбу. Припинення шлюбів за умов як нерегульованої у традиційних суспільствах народжуваності, так і внутрішньосімейного регулювання дітонародження у більшості країн сьогодні є важливою домінантою відтворення населення.

Овдовіння, або припинення шлюбу, викликане смертю одного з членів подружжя, залежить від структури смертності й знижується із зростанням тривалості життя. На відміну від усіх інших демографічних процесів, частоти овдовіння визначають події, що відбулися не з конкретними, а з іншими людьми: овдовіння жінок відбувається в результаті смерті їхніх чоловіків, овдовіння чоловіків — у результаті смерті їхніх дружин. Демографічне значення овдовіння визначене його внеском у збільшення шлюбоздатних контингентів. За відсутності заборони на повторні шлюби зростання інтенсивності овдовіння веде до збільшення загальної кількості випадків укладання шлюби впродовж життя. Але водночас підвищення частоти овдовіння супроводжується зростанням загального рівня смертності, позаяк овдовілі помирають частіше, тож ті, хто перебуває у шлюбі. Крім того, овдовіння зумовлює зниження рівня народжуваності. Проте за поширення внутрішньосімейного регулювання дітонародження, коли більша частина народження дітей припадає на перші роки шлюбу, його вплив на цей процес помітно слабне. Зниженню овдовіння сприяє зростання частоти розлучень, позаяк певна частина шлюбів розпадається ще до смерті одного з членів подружжя.

Розлучуваність. Це поняття використовують у демографії для позначення процесу розпаду подружніх пар у генерації внаслідок розірвання шлюбу (розлучення).

Після другої світової війни кількість розлучень у більшості економічно розвинених країн постійно зростає, їхня частота стає дедалі інтенсивнішою, поступово витісняючи смерть як причину припинення шлюбу. Водночас спостерігаємо зміну ставлення суспільства до шлюбу та розлучення, яке не мало прецедентів у минулому. Відбувається лібералізація законодавства про розлучення. Щоб краще збагнути цей феномен, необхідно звернутися до історії виникнення й розвитку інституції розлучення.