Смертність І тривалість життя

Смертність у демографічному вимірі. Смертність у демографічному вимірі — це процес вимирання генерацій. Він має масовий характер і складений з безлічі одиничних смертей, які настають у різному віці й визначають у своїй сукупності порядок вимирання реальної або гіпотетичної генерації. У строгому розумінні слова смертність — це частота смерті у тій чи тій сукупності населення, й як така смертність є статистичним поняттям, її вимірюють відношенням кількості померлих до чисельності всього населення або його окремих груп, диференційованих за статтю, віком, соціальною приналежністю, територією. Поряд з народжуваністю смертність забезпечує неперервність процесу відтворення населення й є його невід'ємним складником. Упродовж багатьох сторіч зростання або зменшення населення визначалися переважно рівнем смертності, позаяк народжуваність була стабільно високою. З дослідження смертності у середині XVII сторіччя почалася власне демографічна наука.

Вивчення проблем смертності у демографії має багатоаспектний характер і більш ніж актуальне, позаяк у всіх країнах світу, в тому числі і в Україні, наявні ще достатні резерви для зниження її рівня. Для оцінки досягнутих рівнів смертності, їх прогнозування й вироблення напрямків і заходів демографічної політики важливе значення має розв'язання проблеми біологічної тривалості життя.

Першим, хто спробував знайти наукові засади для визначення біологічної тривалості життя, був Френсіс Бекон. За минулі відтоді чотири сторіччя було висунуто безліч теорій постарішання, проте таємниця біологічного постарішання, яке детермінує в кінцевому підсумку природну смерть людини, залишається не до кінця розкритою й по сьогодні. Демографи XIX сторіччя досліджували переважно проблему модальної (нормальної) тривалості життя, концепція якої була розроблена 1877 року В.Лексисом. По суті, така постановка проблеми була лише підміною настільки важливого для життя людства питання про біологічну тривалість життя. Пізніше в демографії був вироблений підхід до її визначення ґрунтований на розділенні екзогенних та ендогенних причин смерті й побудови так званих ендогенних таблиць смертності. Вони були розроблені 1952 року французьким демографом Ж.Буржуа-Піша.

Смертність сучасного типу характерна сьогодні для всіх економічно розвинених країн, яка дедалі більше поширюється на планеті, ще зовсім нещодавно не була відома ніде у світі, її формування відбувалося впродовж кількох десятиріч і не завершилося на переважній частині земної кулі ще й нині. Вона — результат демографічного перевороту в смертності, який полягає у докорінній зміні структури причин, від яких помирають люди.

До перевороту переважна більшість людей помирала від причин, пов'язаний із зовнішніми умовами життя і не пов'язаних із спадковістю, вродженими хворобами, природними процесами, що відбуваються в людському організмі. Це так звані екзогенні причини смертності. На відміну від них причини породжувані внутрішнім розвитком організму, дістали назву ендогенних.

Екзогенні та ендогенні причини смертності. З точки зору демографічного аналізу поділ причин смертності на екзогенні та ендогенні має принципове значення, позаяк створює передумови для адекватного розуміння структури смертності, пошуку резервів зниження її рівня й здійснення ефективної демографічної політики у царині охорони здоров'я населення.

Екзогенну смертність характеризують дві найважливіші з точки зору життя людини якості. Вона завжди передчасна, а тому небезпечна. Екзогенна смертність вражає людину в будь-якому віці, в тому числі й тоді, коли потенційна життєздатність організму далеко не вичерпана. Особливо вона небезпечна у немовлячому та дитячому віці, коли організм дитини ще не зміцнів. Іншою якістю, притаманною екзогенній смертності, є її усувність поліпшивши матеріальні й соціальні умови існування людини, можна уникнути її передчасної смерті.

Хоч би то за яких умов відбувався розвиток людського організму, його життєздатність з часом вичерпується, настає старість. Із постарішанням пов'язана переважно ендогенна смертність. Швидкість природного постарішання - еволюційна характеристика виду, проте вона істотно розрізняється як для окремих індивідів, так і для їх сукупностей. Тому вік, на який життєздатність людини слабне настільки, що смерть стає неминучою, коливається у певних межах навколо величини, іменованої біологічною (видовою) тривалістю життя, А проте залежність ймовірності смерті од віку дуже велика. Й хоча дія ендогенних чинників смертності зумовлена переважно постарішанням організму, певна кількість ендогенних смертей пов'язана з дією якихось інших причин і настає у молодшому, часто у ранньому дитячому віці. Серед таких причин перше місце належить спадковим хворобам та вродженим вадам.

Ендогенні причини, пов'язані із постарішанням, за умов переважання екзогенної смертності у більшості випадків не встигають проявитися, позаяк лише невелика частка народжених доживає до похилого та старечого віку. Але якщо екзогенна смертність знижується, першорядного значення набувають ендогенні причини смерті, пов'язані з постарішанням. Смерть завжди є результатом взаємодії екзогенних та ендогенних причин, але роль кожної з цих двох груп може бути принципово відмінною з точки зору головних характеристик смертності.

Люди постійно зазнають численних впливів зовнішнього середовища, несприятлива дія яких на їхнє здоров'я залежить як від сили цих впливів, так і під життєздатності організму. Коли різниця між здатністю протистояти зовнішнім впливам або пристосуватися до них та силою несприятливої дії зовнішнього середовища досягає певної критичної величини, настає смерть. Потік впливів екзогенних чинників з точки зору індивідуального організму невпорядкований і випадковий. Ймовірність опинитися об'єктом їхнього впливу, як і ймовірність того, що їхня сила перевищить захисні здатності організму й призведе до смерті, меншою мірою залежить від віку. Але хоч би то яким був вплив екзогенних чинників на захворюваність та смертність, а надто у старшому віці, можна стверджувати, що ендогенні процеси створюють той грунт для дії екзогенних чинників, без якого ці чинники самі по собі безсилі. У процесі переходу від традиційного типу смертності до сучасного екзогенна смертність була поставлена під контроль, і люди почали вмирати переважно від ендогенних причин. Принципова вагомість цих змін у демографічному контексті визначена тим, що заміна екзогенної смертності ендогенною тотожна заміні смертності у ранньому віці, а надто у немовлячому та дитячому, смертністю у похилому та старечому віці, а значить, рівнозначна збільшенню середньої тривалості життя.

Перехід до сучасного типу смертності. Впродовж історії людства смертність зазнала значних якісних і кількісних змін. Для смертності традиційного типу були характерні катастрофічні підйоми, які мали своїми причинами голод у неврожайні роки, пошесті та війни.

Голод повторювався з високою частотою й регулярністю, охоплюючи часом величезні території. У Західній Європі від 1000 по 1855 рік було відзначено до 450 спалахів голоду. Наприкінці 40-х років XIX сторіччя в результаті неврожаю картоплі в Ірландії голодною смертю помер один мільйон чоловік, а ще більша кількість ірландців у пошуках порятунку емігрувала з країни. Другою за значенням причиною катастрофічних підйомів смертності були пошесті. Чума, висипний тиф, віспа, холера та інші "морові хвороби" чинили величезні спустошення, забираючи мільйони життів. Точні розміри жертв пошестей невідомі, але, за свідченнями сучасників, вони були величезними. Найкрутіші піки смертності спостерігалися в періоди сумісної дії голоду та пошестей. Різкі підйоми смертності під час демографічних криз являли coбою свого роду зриви контролю над смертністю, який у різних формах був установлений здогадне ще за часів неоліту й за розширення та зміцнення якого людство боролося впродовж тисячоліть. Загальноприйняті соціально-культурні норми тимчасово переставали бути чинними, життя людини втрачало будь-яку ціну.

Подібні зриви контролю над смертністю, систематичні демографічні кризи були невід'ємною рисою традиційного типу смертності. Вони періодично порушували звичайні умови, за яких перебігали демографічні процеси, що перебували під певним соціальним контролем. За звичайних же умов більшість людей помирала не насильницькою смертю, не від "морових хвороб" і не від голоду, а від хвороб, породжених реаліями повсякденного життя: хронічним недоїданням, неповноцінним і погано збалансованим харчовим раціоном, важкою працею, антисанітарним станом житла, відсутністю елементарних гігієнічних навичок у побуті.

Традиційний тип смертності безроздільно панував на всій планеті до середини XVIII сторіччя. Саме у цей час почалася радикальна перебудова причин смерті, яка привела врешті-решт до виникнення нового типу смертності Вдосконалення методів ведення сільського господарства, розвиток торгівлі й засобів сполучення сприяли збільшенню кількості та поліпшенню якості вироблюваних продуктів харчування, їх продажу та обміну, й роль голоду та хронічного недоїдання як причин високої смертності швидко почала спадати його спалахи стали повторюватися рідше, їхня сила слабшала. Поступово відступали пошесті. Й хоча вони ще довго загрожували життю людей, останній навчилися краще розуміти їхню природу та характер поширення. Були здійснені перші спроби міжнародного співробітництва у боротьбі з пошестями 1792 року була створена Міжнародна карантинна рада у Танжері. Людина що не могла протистояти пошестям на повну силу, проте навчилася вживати деяких запобіжних заходів: установлювати карантини, ізолювати тих, хто захворів тощо.

У XVII сторіччі зникла проказа, втратив характер пошесті сифіліс; у XVIII сторіччі знизилися пошесті кривавого проносу й дістала поширення серед деяких прошарків суспільства інокуляція (щеплення) віспи; населення вже не було такою легкою здобиччю пошестей, як у минулі сторіччя.

В той час як відступ голоду та пошестей ніс із собою зниження катастрофічної смертності, третя її причина — кровопролитні війни — тільки набирала сили. Демографічні втрати у війнах істотно зростали. За розрахунками Б.Ц. Урланіса, у XVIII сторіччі вони досягли 5,4 млн жертв, натомість у XVI сторіччі налічувалися сотні тисяч жертв. Тільки за 10 років харизматичного очарування імператора Наполеона Франція заплатила життям 2,2 млн солдат. Мірою вдосконалення старих і винайдення нових різновидів зброї масового знищення людей їхні втрати неспіввимірно збільшилися, їх рахунок пішов на десятки мільйонів. XX сторіччя з його двома світовими та нескінченними громадянськими війнами й конфліктами, що забрали незліченну кількість людських життів, увійде до історії як сторіччя безпрецедентних демографічних утрат. Проте загалом сумарна дія причин катастрофічної смертності на ХVIII сторіччя ввіч ослабла й їхня роль серед інших причин смерті стала значно скромнішою. У Західній Європі практично припинилися кризові підйоми смертності, вперше катастрофічна екстраординарна смертність була поставлена під контроль. Це стало початком кінця традиційного типу смертності. Проте ще до середини XIX сторіччя смертність залишалася переважно екзогенною.

Зміни у співвідношенні причин смерті, що відбувалися у XVIII сторіччі, поступово підвели демографічний процес до якісного стрибка й до виникнення нового історичного типу смертності. У XIX сторіччі прискорилися зміни в особистій гігієні людей: почали будувати централізовані системи водопостачання, каналізації та очищення; з'явилися нові методи обеззаражування питної води, стерилізації харчових продуктів, опалення та освітлення житла і виробничих приміщень; поступово поліпшувались умови праці, дістала розвиток техніка безпеки.

Величезну роль у боротьбі з екзогенною смертністю відіграв прогрес медицини, грунтований на досягненнях хімії та біології. Дістав широке розповсюдження відкритий наприкінці XVIII сторіччя Е.Дженнером метод створення надійного імунітету проти віспи, й одна з найстрашніших хвороб була переможена. Щеплення як принцип індивідуального захисту людського організму від епідемічних захворювань стали наріжним каменем профілактичної медицини. В останній треті XIX сторіччя, завдяки працям Л.Пастера, була створена бактеріологічна теорія хвороб і знайдений принциповий шлях боротьби з ними. Шлях цей вів не тільки до надійної профілактики інфекційних захворювань шляхом вакцинації, але, як показав розвиток мікробіології вже у XX сторіччі, і до надзвичайно ефективного лікування багатьох з них. Важливе місце у боротьбі з хворобами та смертністю від них упродовж останніх ста років посідали розробка антисептики, радіодіагностики та шерег інших досягнень медичної науки. Про те, наскільки успішною була ця боротьба, можна судити з динаміки деяких причин смерті від середини XIX сторіччя (див. таблицю 5). Традиційний тип смертності, який характеризували вкрай висока частка екзогенних причин смерті, надзвичайно швидке вимирання генерацій, що випливало з цього, та дуже низька середня тривалість життя, поступово ставав надбанням історії. Еволюція структури причин смерті призвела до встановлення нового типу смертності, контроль над екзогенною смертністю у найрозвиненіших демографічне країнах був досягнутий.

Тривалість життя. Історико-демографічний аналіз смертності свідчить про те, що в її динаміці впродовж тисячоліть була відсутня будь-яка певна тенденція. В Європі XVII сторіччя смертність була такою самою високою, а середня тривалість життя — такою самою низькою, як у Стародавньому риму або Стародавньому Єгипті. Остання коливалася в межах від 20 до 30 років майже ніколи не перевищувала 35 років. Навіть серед вищої європейської аристократії середня тривалість життя на середину XVIII сторіччя не досягала 35 років, хоча у привілейованих прошарків населення смертність була най ближчою до "нормальної", оскільки вони не страждали від голоду і, ймовірно найменшою мірою були вразливі щодо пошестей.

Таблиця Зниження смертності від деяких причин

Причини смерті	Масачусетс (США)	Англія та Уельс
Кількість померлих на 100000 мешканців	Зниження, %	Кількість померлих на 100000 мешканців	Зниження, %
1856-1865 pp.	1945 p.	1851-1860 pp.	1945 p.
Всі причини	1794,7*	1222,3	31,9	2216,5	1261,3	43,1
в тому числі: тиф і паратиф	92,5	0,1	99,9	39,0"	0,1	99,7
дифтерія	86,1	0,3	99,7	52,0*	1,8	96,5
кір	17,1	0,2	98,8	41,2	1,9	95,4
скарлатина	101,3	0,2	99,8	80,6*	0,2	99,8
коклюш	23,8	0,5	97,9	50,5	1,8	96,4
віспа	11,0	***	100,0	22,2	***	100,0
діарея та ентерити	165,9*	4,3	97,4	****	13,9	***•*
туберкульоз	446,4	39,3	91,2	347,6	61,5	82,3
пневмонія	107,4	48,7	54,7	****	52,1	****

 

* 1856-1860 роки

** 1869 рік

*** тире (—) — явищ не було

**** крапки (...) — відомості відсутні

Переворот у структурі причин смерті супроводжувався зниженням смертності в усіх вікових групах, що було тотожним збільшенню у кожній генерації частки людей, котрі доживали до дедалі старішого віку. Ці радикальні зміни привели до небаченого раніше зростання середньої тривалості життя - узагальненого показника, в якому найповніше відображені повікові рівні смертності. Й якщо за всю попередню історію людства — до XVIII сторіччя — середня тривалість життя залишалася незмінною, а за вельми оптимістичних припущень зросла щонайбільше на 10-15 років, то за останні 200 років вона зросла — нехай лишень у частини населення світу — на 35-40, а в окремих випадках і більше років.

1 Див.: Dublin І., Lotka A., Spiegelman М Length of life. — N.Y., 1949. — P.164.

У демографії під тривалістю життя розуміють інтервал між народженням та смертю, який дорівнює віку смерті. Тривалість життя, усереднена для генерації народжених, — це показник демографічної статистики, який являє собою узагальнену характеристику смертності.

У демографічному аналізі смертності використовують низку середніх характеристик тривалості життя: середня тривалість майбутнього життя або очікувана тривалість життя, відстрочена (тимчасово відстрочена) середня тривалість майбутнього життя, тривалість життя в інтервалі віку, медіанна тривалість майбутнього життя, модальна тривалість життя, модальна тривалість майбутнього життя для віку X. Усі ці параметри тим чи тим чином пов'язані з таблицями смертності й їх обчислюють відповідно до зафіксованого в них порядку вимирання генерації.

Ще на початку 50-х років XX сторіччя французький демограф Ж. Буржуа-Піша спробував, спираючися на найсприятливіші досягнуті на той час показники смертності, розділити ендогенну та екзогенну смертності й на підставі показників ендогенної смертності підійти до визначення "біологічних" меж зниження смертності у кожній віковій групі. За його розрахунками, за умови зниження смертності до визначених ним біологічних меж середня тривалість життя чоловіків могла б досягнути 76,4 року, жінок — 78,7 року. Оскільки контроль над смертністю весь час розширювався, варто було очікувати зниження рівнів смертності в усіх вікових групах. Дослідження співвітчизників Ж. Буржуа-Піша — французьких демографів А.Нізара та Ж.Валлена, котрі склали таблицю найменших ймовірностей померти в тому чи тому віці, досягнутих у розвинених західних країнах на середину 60-х років, показали, що рівні смертності, які Ж.Буржуа-Піша вважав біологічною межею, були зафіксовані на середину 60-х років тільки у небагатьох вікових групах та переважно серед жінок; їх спостерігали лише в окремих країнах і у жодному випадку вони не були перевищені.

Середня тривалість життя за таблицею смертності, побудованою А.Нізаром та Ж.Валленом на базі найменших фактичних ймовірностей смерті, дорівню-вала 72,2 року для чоловіків та 76,8 року для жінок. Іншими словами, вона виявилася істотно меншою, ніж гранично-межова біологічна, розрахована Ж.Буржуа-Піша. Крім того, на кінець 70-х років виявила себе явна тенденція до зростання рівня смертності у багатьох вікових групах, а надто серед чоловіків, й, отже, до віддалення від гранично-межових біологічних ймовірнос-тей. Підвищення інтенсивності смертності відбувалося переважно у старшому віці й загалом перекривалося зниженням смертності у молодших вікових групах, тому середня тривалість життя все-таки зростала. Проте у деяких випадках зростання смертності охопило таку кількість вікових груп і стало настільки значним, що середня тривалість життя перестала збільшуватися й навіть виявила тенденцію до зниження, як це було в Норвегії після 1955 року.

Загалом же причини спорадичного підвищення смертності в окремих країнах до кінця не вивчені й розділити їх строго на ендогенні та екзогенні не уявляється можливим. Радше за все підвищення смертності може бути пов'язане із зовнішніми причинами — несприятливими екологічними чинниками, економічною кризою та зумовленим нею різким падінням рівня життя, політичною нестабільністю та етнічними конфліктами, як це має місце нині колишніх республіках СРСР, а нині країнах СНД.

Як правило, зниження середньої тривалості життя починається з чоловіків охоплюючи поступово все населення. Так, наприклад, середня тривалість життя при народженні становила в Україні для чоловіків у 1970—1971 роках 67 років у місті та 66 років на селі, у 1993—1994 роках цей показник знизився відповідно до 63 та 62 років. Середня тривалість життя при народженні жінок і в містах, і в сільській місцевості України впродовж усього періоду від 1970 по 1992 рік була, за винятком 1989—1990 років, незмінною й становила 74 роки. На зламі 80—90-х років відзначений короткочасний підйом показника середньої тривалості життя при народженні і у жінок (75 років), і у чоловіків (66 років) України. Але у 1993—1994 роках середня тривалість життя при народженні у жінок скоротилася в місті до 73 років, а в селі — до 72,8 року.

Диференційна смертність. Смертність, як і народжуваність, не є "суто біологічним" процесом; вона завжди мала соціальний характер, регулювалася соціальними нормами, що регламентують самоохоронну поведінку, а її рівень як і середня тривалість життя, був істотно відмінним у різних соціальних груп станів, прошарків. Здавна відомий і феномен соціально-просторової диференціації смертності.

На залежність смертності від економічних, соціальних, культурних, соціально-гігієнічних та інших умов життя людей вказували ще автори XVII сторіччя (Г.Кінг) та XVIII сторіччя (Моо). У XIX сторіччі відмінності смертності різних прошарків населення були вже широко відомі, проте стали предметом серйозних досліджень лише від кінця XIX сторіччя. Зокрема дістали відомість праці Ж.Бертільйона(1897 р.) та Л.Герша (1920 р.) з вивчення диференційної смертності у містах залежно від рівня заможності населення Проблеми диференційної смертності обговорювали на 14-му Міжнародному конгресі гігієни та демографії, який відбувся 1907 року в Берліні. Серед доповідачів, що виступили з цієї проблеми, крім Ж.Бертільйона, були німецькі лікарі Неффе та Зінгер. Наведені у доповіді Ж.Бертільйона дані більш ніж красномовні (див. таблицю 6).

На рівень диференційної смертності, крім відмінностей в економічному становищі населення, справляють вплив і інші чинники: культурні, етнічні, конфесійні. Демографи й гігієністи вивчають рівні й тенденції смертності залежності від професії, роду занять, освіти, міри урбанізованості населення, його просторових характеристик.

Таблиця 6.1